Предмет тактики як складова військового мистецтва

Тактика воєнна (грец. Іакіїка - мистецтво шикування військ, від ІаББО - будую війська) - складова частина військового мистецтва, що включає теорію й практику підготовки й ведення бою з'єднаннями, частинами (кораблями) і підрозділами різних видів збройних сил, ро­дів військ (сил) і спеціальних військ на суші, у повітрі й на морі. Так-тика охоплює вивчення, розробку, підготовку й ведення всіх видів бойових дій: наступу, оборони, зустрічного бою, перегрупувань тощо.

У тактиці необхідно розрізняти такі поняття: тактичні дії, види та­ктичних дій і їх форми.

Тактичні дії - організовані дії підрозділів, частин і з'єднань при ви­конанні поставлених завдань.

Основні види тактичних дій: оборона, наступ, пересування, розта­шування.

Основні форми тактичних дій: бій, удар і маневр.

Бій є об'єктом дослідження тактики або тактичного мистецтва. Теорія тактики вивчає закономірності, характер, способи підго­товки та ведення бою з'єднаннями, частинами й підрозділами та погляди військових фахівців інших держав на ці питання. Вона розробляє теоретично-фундаментальні положення основ підготов­ки та ведення бою, тактичні вимоги до озброєння й військової те­хніки, організації з'єднань, частин і підрозділів та облаштування театру військових дій (ТВД), у межах якого здійснюється підгото­вка до ведення бою.

Практика тактики включає підготовку та ведення бою.

Теорія і практика підготовки й ведення бою ґрунтується на:

^ розвитку озброєння й техніки;

^ досвіді ведення бою чи бойових дій з'єднаннями, частинами та підрозділами в ході воєнних дій;

^ досвіді бойової підготовки, особливо в ході маневрів і такти­чних навчань;

^ принципах ведення бою;

^ завданнях оперативного мистецтва.

Структурно тактика складається зі:

^ загальної тактики;

^ тактики родів військ;

^ тактики спеціальних військ;

^ тактики з'єднань, частин і підрозділів інших військових формувань. Загальна тактика охоплює теорію та практику підготовки й ведення загальновійськового бою з'єднаннями, частинами та підрозділами.

Тактика родів військ, спеціальних військ та інших військових формувань охоплює теорію й практику виконання завдань части­нами та підрозділами родів військ, спеціальних військ та інших формувань.

Сучасні інформаційні джерела не висвітлюють питань теорії і практики участі родів військ і спеціальних військ у загальновійсько­вому бою, не визначають послідовність і зміст роботи начальників

2

2родів військ і спеціальних військ, що негативно впливає на підготов­ку, ведення й особливо на організацію загальновійськового бою. Тактика включає:

^ тактику родів Сухопутних військ (СВ) - механізованих, танкових й аеромобільних військ, ракетних військ й артилерії, тактику армійської авіації, військ протиповітряної оборони;

^ тактику авіації та військ Повітряних сил - тактику бомбардува­льної, винищувальної, штурмової, розвідувальної, транспортної авіа­ції, тактику зенітних ракетних, радіотехнічних військ;

^ тактику родів військ (сил) Військово-Морських сил - тактику на­дводних сил, морської авіації, берегових ракетних військ, військ бе­регової оборони, морської піхоти.

Розвиток тактики здійснюється під впливом нової та досконалої зброї та техніки та залежить від:

^ стану теорії і практики підготовки та ведення бою;

^ стану підготовки з'єднань, частин і підрозділів;

^ необхідної кількості і якості сучасної зброї, особливо нової;

^ обладнання простору підготовки та ведення воєнних дій;

^ наявності захищених і пересувних пунктів управління з'єднань, частин і підрозділів;

^ стану науково-дослідницької роботи;

^ відповідності організаційно-штатної структури з'єднань, частин і підрозділів озброєнню, формам і способам ведення бою та підготовці особового складу;

^ поглядів військових фахівців інших, особливо сусідніх держав, на підготовку та ведення бою;

^ досвіду й уроків операцій оперативних об'єднань і бойової під­готовки.

Етапи розвитку тактики пов'язані з розвитком суспільства й поді­ляються на тактику рабовласницького ладу, тактику епох феодалізму

і капіталізму та тактику сучасної епохи.

Розвиток тактики слід розглядати через аналіз факторів, які впли­вають на неї, найважливішими з яких є: поява нового й більш удо­сконаленого озброєння та військової техніки.

Тактика, будучи окремим елементом військового мистецтва, тісно пов'язана з оперативним мистецтвом і стратегією.

Взаємозв'язок складових елементів військового мистецтва потрібно розглядати через:

^ бойові завдання - тактичні, оперативно-тактичні, оперативні, оперативно-стратегічні та стратегічні;

^ військові формування, які ці завдання виконують: тактичні групи підрозділів, підрозділи, тактичні групи частин, частини, так­тичні групи з'єднань, з'єднання, оперативно-тактичні об'єднання, оперативні об'єднання, оперативно-стратегічні об'єднання, страте­гічні об'єднання;

^ форми воєнних дій - бій, бойові дії, операції оперативного об'єд­нання, битва, операції стратегічних об'єднань;

^ простір, у межах якого ведуться воєнні дії для оборони (окоп, траншея, опорний пункт, район оборони, ділянка оборони частини, смуга оборони з'єднання, напрямок, операційний напрямок, стратегі­чний напрямок, театр воєнних дій).

Як було підкреслено, значний вплив на розвиток тактики має вдо­сконалення зброї і воєнної техніки. Озброєння й тактика завжди ма­ють зворотний зв'язок. Зміни однієї категорії негайно приводять до змін іншої, тому цей процес є безперервним.

Апогеєм Другої світової війни в розвитку озброєння було створення атомної зброї. Тому в 50-70 рр. минулого сторіччя в "супердержавах" основна увага у воєнній сфері була звернена на розвиток ракетно- ядерної зброї й на способи 'її застосування, що безпосередньо вплину­ло на розвиток тактики.

У цей час значних змін зазнали форми та способи збройної бо­ротьби. Змінились способи розгрому противника, побудови бойово­го порядку, застосування видів і родів військ, а також оперативно- тактичні нормативи.

Досвід бойових дій в локальних війнах свідчить, що ракетно-ядерна зброя в них ніколи не застосовувалась. Проте подібні війни і конфлікти безпосередньо вплинули на розвиток засобів збройної боротьби.

У другій половині ХХ ст. найбільш ефективно розвивались такі види зброї, як: ракети різних класів, бронетехніка (танки, БМП, БТР), артилерія, протитанкова та стрілецька зброя, авіація й засоби ППО. Особлива увага приділялась розвитку високоточної зброї, удосконалювалась у напрямках підвищення далекості та точності стрільби, високої захищеності, маневреності, простоти в експлуа­тації. А райони, в яких мали місце локальні війни, були немовби полігонами для випробування ефективності застосування новітніх зразків озброєння.

На підґрунті активного розвитку звичайних засобів збройної боро­тьби знову актуальним стає питання про перегляд способів ведення загальновійськового бою в умовах застосування звичайної зброї. У військах з'явилось таке поняття як "єдине планування бою".

Досвід локальних війн і збройних конфліктів свідчить про те, що "класичні" основи, положення та принципи теорії тактики, як і во­єнного мистецтва в цілому, в основі яких досвід Другої світової війни, у багатьох випадках застаріли. Час фронтальних тактичних наступів і суцільних ліній оборони пройшов. На зміну приходить мистецтво тактики, головне завдання якого полягає в умілому ви­користанні "непрямих дій": нанесенні могутнього далекого вогнево­го ураження противнику; своєчасному нанесенні ударів по важли­вих об'єктах у тилу противника; нанесенню ударів у фланг і тил го­ловного угруповання разом із фронтальним ударом головних сил на головному напрямку.

Аналіз локальних війн і збройних конфліктів свідчить про те, що їх загалом можна поділити на дві основні категорії.

З одного боку - це збройна боротьба, в якій сторони мають прибли­зно рівні за силами та озброєнням військові формування (Арабо- Ізраїльські війни 1967р. і 1973 р., війна в зоні Перської затоки).

З іншого боку - це боротьба між нерівними за силами сторонами (державами), в якій регулярним арміям протидіють переважно пар­тизанські формування (війна в Афганістані чи Чечні).

Але для будь-яких умов ведення бойових дій основним критерієм є досконале знання командирами основних принципів збройної боро­тьби та вміння своєчасно втілювати їх у вирішення практичних за­вдань. Для того, щоб використовувати у своїх цілях основні діючі принципи збройної боротьби та досягати запланованих результатів, потрібно оволодіти умінням вирішувати наступні завдання:

^ своєчасно знищити лінії комунікацій противника, щоб не дати змогу підтягнути резерви;

^ перегороджувати противнику шляхи відступу й таким чином пі­дривати його волю до боротьби та подавляти моральний стан;

^ завдавати ударів по органах управління противника, позбавля- ючи тим самим його командування можливості управляти військами.

При веденні бойових дій військовими формуваннями приблизно рівними за силами й засобами війська, як правило, розгортаються по всій ширині бойового шикування з чітко вираженою лінією фронту, а бойові дії ведуться за зразками класичного військового мистецтва.

Арабо-Ізраїльські війни 1967, 1973 рр. і війна в зоні Перської зато­ки являють собою найбільш яскравий тому приклад. У цих війнах бу­ли застосовані сучасні способи ведення бою, які заслуговують деталь­ного вивчення та подальшого розвитку.

Так у війні 1967 р. повчальним є подолання ізраїльськими війська­ми оборони єгипетських дивізій, розгорнутої на найбільш вірогідних для наступу напрямках.

Для подолання оборони ізраїльтяни створили три наступальні угру­повання:

^ "приморське" - у складі чотирьох мбр, яким протистояли 20 пд у Секторі Газу і 7 пд у районі Рафаха;

^ "центральне" - у складі чотирьох мбр, перед якими оборонялись

2. мд в районі Ель-Кусейма;

^ "південне" - у складі трьох мбр, проти яких оборонялися 6 мпд та отбр.

Оборона дивізій армії Єгипту складалася з двох ешелонів. У пер­шому ешелоні дивізії оборонялись дві бригади, а в другому - одна. Ширина фронту оборони дивізій досягла 25-30 км.

У резерві ізраїльтян було дві бртбр і дві мбр.

У резерві сторони, що оборонялася, було 3 мпд, 4, 9 тд, а також дві опбр.

Уранці 5 червня 1967 р. після короткої вогневої підготовки бригади ізраїльської армії перейшли в наступ. На "приморському" напрямку було нанесено два удари. Головний удар двома мбр у 30 км проміжок між 7 пд і 2 мпд. Другий удар силами двох мбр - у стик між 20 пд і 7 пд.

Успішно розвиваючи наступ, бригади протягом дня оточили 20 пд та обійшли з флангів 7 пд, тим самим відрізали їм шляхи відходу й скували дії найближчих резервів.

Усі чотири бригади атакували 2 мд "в лоб". Незважаючи на те, що організація бою була проведена якісно (основні сили були зосереджені на напрямку головного удару, вогнева підготовка атаки проведена своєчасно), наступ успіху не мав. Причиною тому була добре налаго­джена система вогню, якісно проведене інженерне обладнання місце­вості в смузі оборони єгиптян.

Наступаючі вклинились в оборону на невелику глибину, понесли значні втрати й вимушені були зупинитись. Не зумівши прорвати оборону фронтальним ударом, ізраїльтяни змушені були ввести в бій дві бронетанкові бригади з резерву, які в нічних умовах обійшли бо­йові порядки 2 мпд із півночі й півдня й до ранку оточили їх, що створило умови для переходу в наступ головних сил.

На "південному" напрямку ізраїльтяни успіху не мали. Вони атаку­вали 6 мпд фронтально, понесли значні втрати й були зупинені, а піс­ля успішно проведеної проти них контратаки були відкинуті на 5-10 км від переднього краю.

Зранку 6 червня бригади, що вели бій на "приморському" і "цент­ральному" напрямках, розвинули наступ вглибину, оточили та знищи­ли резервні бригади єгипетської армії і на кінець 7 червня оволоділи перевалом Мітла й містами Романі та Бір-Гіфгафа, вийшли до Суець- кого каналу та відрізали шляхи відходу дивізіям, що оборонялись.

6, 3 мпд і 4, 9 тд понесли втрати від ударів авіації та отримали на­каз на відхід. Причому 4 тд отримала наказ на відхід від спецслужб Ізраїлю. Але відхід здійснити не змогли.

Основним підсумком боїв, що велись на Сінайському півострові, є те, що наступаюча сторона мала успіх не там, де намагалась прор­вати оборону фронтальними ударами, а там, де, використовуючи не­зайняті противником ділянки місцевості, рішуче обходила тих, хто обороняється, з флангів, оточувала їх і відрізала шляхи як для відхо­ду, так і для підтягування резерву.

Позитивним показником є і те, що наступаючі активно вели розві­дку всіма силами й засобами, що дозволяло їм постійно знати про по­ложення та характер дій протилежної сторони.

Іншим висновком є те, що в обороні потрібно було мати добре на­лагоджену систему вогню та добре обладнану в інженерному плані місцевість, потрібно постійно стежити за протилежною стороною, своєчасно викривати та зривати 'її обхідні маневри, не допускати ви­ходу на свої фланги та тили.

В Арабо-Ізраїльській війні 1973 р. найбільш повчальною є органі­зація та здійснення форсування водної перешкоди з проривом зазда­легідь підготовленої оборони.

Оборона армії Ізраїлю в зоні Суецького каналу складалась з двох смуг.

Перша смуга була обладнана найбільш повно й включала дві пози­ції. Перша позиція мала глибину 2-3 км, в 12-13 км від неї була ство­рена друга позиція глибиною 1,5-2 км. Основу першої позиції склада­ли взводні й ротні опорні пункти, обладнані на земляному валу та під­готовлені для ведення кругової оборони. Друга позиція була призна­чена для зайняття бригадними резервами. Найбільш повно друга по­зиція була обладнана на напрямках, що вели вглибину, до перевалів Мітла та Гіді. На лінії цих перевалів в 30-50 км на схід від Суецького каналу була підготовлена друга смуга оборони. Вона призначалась для зайняття резервами в найближчій оперативній глибині.

Передній край ізраїльських військ проходив в основному по Суець- кому каналу, ширина якого в районі м. Суец досягає 180-200 м, а глибина по фарватеру - 9-13 м. У період експлуатації каналу при його очистці внаслідок викиду ґрунту на обох берегах з'явились наси­пні вали піску. На східному березі висота цього валу досягає 18-20 м, на західному - 8-10 м. Саме на цих земляних насипах на східному бе­резі каналу були обладнані опорні пункти ізраїльтян, які займали па­нівне положення стосовно до єгипетської сторони.

Особливістю Суецького каналу є те, що течія та рівень води в ньому непостійні. Вони змінюються кілька разів на добу й зале­жать від приливів в Червоному та Середземному морях. Рівень во­ди змінюється на висоту до 2 м. Найбільш сприятливим для форсу­вання є час, коли закінчується прилив. У такий час канал повністю заповнюється водою й течія практично відсутня. Такий стан збері­гається приблизно 1,5-2 години.

Форсування каналу також ускладнюється у зв'язку з відсутністю проходів у земляному валу на протилежному березі, без яких переп­рава колісної й гусеничної техніки на захоплений плацдарм була не­можливою. Для пророблення проходу у валу потрібно 5-6 години.

Для того, щоб ускладнити форсування каналу, ізраїльтяни по всій лінії обладнали спеціальні пристрої з трубопроводами для зливу ріди­ни, що легко займається, в канал. У разі форсування таку рідину під­палювали і створювали "вогняну річку".

У взводних опорних пунктах значна роль відводилась кочовим танкам. З цією метою гребінь земляного валу був підрізаний усту­пом і на окремих ділянках обладнувались майданчики для стрільби танка прямою наводкою. Відстань між майданчиками доходила до 1,5-2 км. З такої позиції танк являв собою могутню броньовану вог­неву точку й міг вести вогонь із всіх видів зброї.

У зв'язку з тим, що 19 мпд, згідно з рішенням на форсування Суе­цького каналу, діяла на напрямку головного удару ЗПА, то на 'її прик­ладі розглянемо тактику єгипетських військ на даному етапі.

Завданням 19 мпд було форсувати Суецький канал на ділянці шири­ною 12 км, прорвати оборону противника на східному березі й на Ч+6.00-8.00 годин оволодіти рубежем на глибині 5-6 км і на фронті 10-15 км і тим самим створити дивізійний плацдарм. Розвиваючи на­ступ на східному напрямку, відбити можливу контратаку найближчих резервів й оволодіти рубежем на глибині 10-12 км, створивши армійсь­кий плацдарм. У подальшому нічними діями розвивати наступ вздовж дороги Тисвя-Мітла, на кінець Д-2 оволодіти рубежем на глибині 0-25 км і створити умови для введення в бій другого ешелону армії.

Для подолання міцної оборони, створеної ізраїльтянами на каналі необхідно було вирішити такі завдання:

^ надійно подавити вогневими засобами опорні пункти на перед­ньому краї й нейтралізувати кочові танки;

^ знешкодити сховища з легкозаймистою рідиною;

^ проробити проходи в земляному валу для пропуску бойової техніки;

^ не дати змоги противнику своєчасно підвести резерви й провес­ти контрнаступ.

З цією метою в дивізії була проведена кропітка, довготривала ро­бота з підготовки до наступу із форсування каналу з ретельним до­триманням таємниці.

6. жовтня о 14.00 згідно з рішенням командира 19 мпд розпочалась вогнева підготовка форсування. Вона тривала 53 хвилини й мала пе­вні хитрощі.

Артилерійська підготовка була доповнена ударами винищуваль­но-бомбардувальної авіації. У смузі наступу дивізії діяло близько 100 літаків, які наносили удари по резервах й артилерії ізраїльтян. У ході вогневої підготовки спеціально виділені зброя й танки, пос­тавлені на пряму наводку, пророблювали проходи в мінних полях на земляному валу стрільбою уламково-фугасними снарядами. Та­ким чином, кожним піхотним взводом створювалось по одному проходу. На кожний прохід витрачалось близько 15-20 снарядів калібру 100 мм.

О 14.40 6 жовтня почали форсування штурмові групи (у складі посиленої піхотної роти від кожного піхотного батальйону) і спеціа­льно підготовлені взводи для знешкодження засобів зливу легко­займистої рідини.

О 14.50 почали форсування піхотні роти на човнах.

О 15.00 6 жовтня на протилежному березі було по дві піхотні роти від кожного піхотного батальйону та протитанкові взводи.

Але розвинути успіх вони не змогли, оскільки командири піхотних батальйонів, прорвавши оборону противника на глибину рот першого ешелону (400-500 м), самостійно прийняли рішення закріпитись на досягнутому рубежі й очікувати контратаки, хоча противник поніс значні втрати від авіації й артилерії та відмовився від контратак. До того ж значну позитивну роль відіграли протитанкові засади. Від ко­жної піхотної роти першого ешелону на вірогідні напрямки дій танків виділялось по одній-дві засади в складі 2-3 гранатометників РПГ-7 або безвіткатної гармати та ручного гранатомета. Вони висилались на відстань 3-4 км від переднього краю й своїм вогнем заважали, а іноді і зривали висування танків.

У такому статичному положенні батальйони перебували 2,5-3 годи­ни. Під їх прикриттям сапери приступили до пророблення проходів у валу, використовуючи вибухові речовини.

У той же час на протилежний беріг на плаваючих транспорте­рах К-61 були переправлені батареї бригадних 120 мм мінометів.

Гаубична й далекобійна артилерія продовжувала вести вогонь із свого берега.

Атака відновилась о 17.00 при підтримці артилерії.

Перший прохід у валу був зроблений о 18.00, але танки до нього через канал не були переправлені, оскільки авіація ізраїльтян у цей час нанесла масовий вогневий удар по дивізії й вивела із ладу паром- ні переправи та порушила збирання мосту. Командир 19 мпд розгу­бився й наказав бригадам зупинитися на досягнутому рубежі та за­кріпитися. Таким чином, 19 мпд за день бою форсувала канал і про­сунулась углибину на 5-7 км і виконала найближче завдання, створи­вши дивізійний плацдарм на фронті 15 км.

Протягом ночі з 6 на 7 жовтня на плацдарм були переправлені

6. пбр, бригадні артилерійські групи й адн зі складу ДАГ. На схід­ному березі були всі пункти управління бригад і батальйонів. Про­те переправа танків затримувалась через відсутність поромів і мо­стів. На 7.00-7.10 саперами було пророблено 15 проходів на своє­му березі і 12 проходів через вал у противника. Перший танк на протилежний берег був переправлений о 7.10-7.15. До 14.00 на протилежний берег було переправлено біля 200 танків, для чого використовувались в основному мостові переправи. Піхотні час­тини в цей час із займаних позицій вели бій із незначними силами ізраїльтян, які намагались максимально стримувати просування єгипетських військ і забезпечити висування 50 бртбр із глибини для нанесення контрудару.

Наступ 19 мпд поновився лише зранку 8 жовтня. Але вже було піз­но. Ізраїльтяни вже підтягли свої резерви, провели контратаки й по­чали чинити опір, особливо на напрямку, що веде до перевалу Мітла. Командир дивізії ввів у бій 7 пбр, але значного успіху не досяг. На кі­нець дня 8 жовтня дивізія знаходилась на відстані 11-12 км від кана­лу. У безпосередньому зіткненні з частинами дивізії знаходились 50 бртбр і бригада невідомої нумерації.

За даними розвідки стало відомо, що в районі перевалу Мітла про­водиться зосередження резервів, унаслідок чого командир 19 мпд отримав наказ закріпитися й організувати міцну оборону армійського плацдарму. На цей час у дивізії були задіяні всі резерви.

Протягом 9 жовтня удосконалювалась система вогню й інженерне обладнання місцевості. Щільність ПТЗ на головному напрямку була доведена до 50 одиниць на км фронту.

З 10 по 14 жовтня дивізія відбила кілька контратак і вела в основ­ному пасивну оборону.

14. жовтня командування армії прийняло рішення на поновлення наступу. У дивізії в наступ переходила тільки 7 пбр, посилена тб. Усі інші бригади залишилися на місці й були готові до захоплення пере­валу Мітла. Але наступ бригади був не підготовлений, почався без ар­тилерійської й авіаційної підтримки. Внаслідок чого бригада зіткнув­шись з налагодженою обороною, понесла значні втрати й відійшла у вихідне положення.

Незважаючи на те, що у війні 1973 р. арабська сторона своєї мети не досягла, а потерпіла поразку, у ній є багато того, на що слід звер­нути увагу:

1. Організація бойових дій у підрозділах, частинах і з'єднаннях бу­ла проведена своєчасно й приховано. При цьому значна увага була звернена на практичну роботу командирів усіх ступенів на місцевос­ті. Особливо детально бій був організований в ланці батальйон-рота. При постановці завдань й організації взаємодії на місцевості працю­вали всі категорії до командирів відділень (екіпажів) включно. Робота проводилась настільки приховано, що до 4 жовтня протилежна сто­рона підготовку не могла викрити.

2. Певний інтерес викликає побудова бойового порядку. У кож­ному батальйоні були призначені й підготовлені штурмові групи для знищення вогневих засобів в обороні противника, а також взводи для використання пристроїв заповнення каналу вогнепа­льною рідиною.

В усіх ланках (від роти й вище) створювались підрозділи для боро­тьби з танками.

3. Побудова вогневої підготовки включала в себе деякі елементи воєнних хитрощів. Тривалість і черговість вогневих нальотів значно відрізнялась від тих, які застосовували раніше й до яких звикла про­тилежна сторона, а п'ятихвилинна перерва в останньому вогневому нальоті створила враження, що він закінчився, тому його продовжен­ня для тих, хто оборонявся, стало несподіваним настільки, що створи­лися умови для захоплення опорних пунктів штурмовими групами практично без бою. Викликає інтерес і спосіб пророблення проходів на протилежному березі каналу.

Найбільшим недоліком було те, що всі категорії наступаючих безві­дповідально ставились до ведення розвідки, що приводило до постій­ного незнання обстановки та примушувало командирів зупиняти під­розділи, унаслідок чого втрачалась бойова ініціатива. Через недостат­нє знання про розташування противника артилерія в основному вела вогонь не по цілях, а по площинах.

Характерним для командирів бригад і дивізій було невміння орга­нізувати ввід в бій других ешелонів і невміння командирів батальйо­нів вести рейдові дії в тилу противника. І нарешті, крайня нерішу­чість командирів батальйонів, бригад і дивізій, відсутність бажан­ня швидко проникати вглибину оборони противника.