12. Модель комунікації.

Комунікація у вузькому розумінні – це процес обміну інформацією (фактами, ідеями, емоціями) між двома чи більше особами. Проте сам факт обміну інформацією ще не свідчить про комунікацію, бо інформація може бути незрозумілою для того чи іншого отримувача. Ми спілкуємося не лише для обміну інформацією, а регулюємо нашу поведінку.

На 1-му етапі (етапі формулювання концепції обміну інформацією) відправник вирішує, яку саме інформацію бажає зробити предметом комунікації. При цьому відправник має знати мету комунікації та відповідність концепції комунікації конкретній ситуації (доречність обміну інформацією з іншою особою). 2 етап – кодування – процес перетворення концепції комунікації у повідомлення за допомогою слів, інтонації, голосу, жестів, міміки, рисунків, жестів тощо. Результативність кодування залежить від здібностей відправника кодувати інформацію для обміну, його ставленням до інформації, ступеня обізнаності відправника, соціокультурного середовища, в якому знаходиться відправник. Тут же вибирається канал комунікації – засіб, за допомогою якого вибирається інформація. Для підвищення результативності інформації слід використовувати два чи більше каналів для передачі одного і того ж повідомлення. Етап передачі повідомлення по каналу є доставка повідомлення від відправника до одержувача. Тут суттєвим є вплив перешкод (шум). Вони спотворюють, викривляють сутність повідомлення. Перешкоди завжди супроводжують комунікацію. 4-ий етап – декодування – переклад отриманого повідомлення у форму, зрозумілу для одержувача. Коли символи мають одне і теж значення для отримувача, останній розуміє, що мав на увазі відправник. До того ж слід враховувати вплив перешкод (шумів). 5-ий етап – зворотній зв’язок, процес в якому відправник і одержувач міняються місцями: одержувач повідомляє відправника про те, як він зрозумів зміст повідомлення. Одержувач кодує інформацію про сприйняття повідомлення, обирає відповідний канал комунікації і передає повідомлення відправнику. Отримувач спочатку декодує, порівнює власну проблему комунікації, визначає ступінь взаєморозуміння. Наявність зворотнього зв’язку ускладнює процес, але підвищує його продуктивність, забезпечує впевненість в інтерпретації інформації.

13. Конототивне і денотативне значення, їх призначення в процесі спілкування.

Якщо значення співвідноситься з даним референтом і вказує на поняття, воно є денотативним. Денотативне значення може змінюватися в історичних періодах, у діахронії. А в синхронічному плані, воно спокійне і стійке, досить спільне для носіїв мови. Денотативне значення пов’язане з денотатом (об’єктом). Конототивне значення – це відносна комунікативна цінність мовної одиниці, яка часто є поза концептуальним змістом. Жінці приписуються ознаки: слабка, плаксива, боязка, емоційна поряд з такими ознаками, як лагідна, чуйна, м’яка. Конотації змінюються час від часу і оточення, від особи до особи в тій же мовній спілці. Як додатковий зміст мовної одиниці, конотація існує у вигляді паралельних семантичний відтінків, накладається на основне значення, відбиває експресивні, емоційні обертони, і може надавати описового відтінку всьому вислову. У ній теж наявні елементи прагматики, які відображають пов’язані зі словом культурні уявлення, традиції та пануючу у певному суспільстві практику використання предмету, інші позамовні фактори. Вони значно розрізняються у близьких за значенням слів різних мов.

14. Поняття ментальних репрезентацій. Концепт.

Із теорією категоризації пов'язане поняття ментальних репрезентацій, під якими розуміють умовні функціонально визначені структури свідомості та мислення людини, що відтворюють реальний світ у свідомості, втілюють знання про нього і почуття, які він викликає, відображають стани свідомості та процеси мислення. Процеси свідомості й мислення розглядаються як оперування ментальними репрезента­ціями. На думку американського мовознавця А. Пайвіо, ментальні процеси у свідомості опосередковані не тільки мовою (словесними формами), а й уявою (образами). Порівняльний аналіз мови й уяви як засобів репрезентації показує, що хоча вони в багатьох випадках виконують різні функції, однак гармонійно доповнюють одна одну. Основним семантичним поняттям у когнітивній лінгвістиці є «концепт», і саме цим когнітивна лінгвістика найбільшою мірою відрізняється від інших напрямів дослідження семантики. Поняття концепту поки що не має однозначного визначення. Під ним розуміють ментальний прообраз (нерозчленоване уявлення про об'єкт), ідею поняття і навіть саме поняття. Він має двоїсту сутність — психічну та мовну. З одного боку, це ідеальний образ, чи, точніше, прообраз, що уособлює культурно зумовлені уявлення мовця про світ, з іншого — він має певне ім'я у мові.

Кожен концепт має ідеалізовану когнітивну модель, під якою розуміють усі наші уявлення про об'єкт в цілому, якийсь «нерозчленований образ», що зумовлює певну поведінку мовного знака (рольову структуру). Зміна поняття значення на поняття концепту засвідчує зміну орієнтацій від трактування смислу як абстрактної сутності, репрезентація якої не пов'язана з мовцем і адресатом, до його інтерпретації як ментальної сутності, що з'єднує зовнішній світ із внутрішнім світом людини. Тут мовознавство повернулося до гумбольдтівського розуміння мови як «третього, проміжного світу». Отже, когнітивна семантика вивчає не значення слів, а концепти. Це абсолютно новий підхід до вивчення семантики.