85. Філ дискусії у 20-30-ті рр. Хх ст..

1) У період (1925 — 1928 рр.) розпочинається літературна дискусія, яка, беручи початок від обговорення проблем розвитку українського мистецтва, дуже швидко набуває характеру загальнофілософського осмислення української національної ідеї. В центрі дискусії постала концепція, яку запропонував у низці гострололемічних памфлетів і статей М.Хвильовий.

Літературна дискусія 1925–1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і роліписьменника в суспільстві.

Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії», що була написана у відповідь на виступ «Про критику і критиків у літературі» початківця Григорія Яковенка.

Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров,Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич, Самійло Щупак, Микола Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел».

Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928.

Дискусія мала також політичний аспект - літературну критику використовували для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.

2)Юринець і Хвильовий виявились центральними фігурами дискусії між «механістами» та «діалектиками», що прокотилась по всьому Радянському Союзі, в тому числі в Україні наприкінці 20 — на початку 30-х років. Назви двох груп, які виокремлюються в середовищі марксистів під час дискусії, — «механісти», «діалектики» — досить умовні.

До першої з них — «механістів» — зарахували деяких з тих природознавців і філософів, що осмислювали методологічні проблеми природознавства. До другої — групу професійних філософів, яку очолював один із провідних радянських філософів того часу А.Деборін. Сама дискусія виникла на грунті необхідності філософського узагальнення деяких нових явищ, пов'язаних із застосуванням фізико-хімічних, а також математичних методів до аналізу живої природи. З погляду одних учасників дискусії плідне узагальнення даних науки може здійснюватися на грунті самої науки. Для марксизму — твердили вони, — не існує якоїсь сфери філософування, окремої й відособленої від науки. Філософія, вважали вони, і є не що інше, як узагальнення висновків сучасної науки. Їхні опоненти стверджували, що така позиція, по суті, веде до відродження методології механіцизму, що склалась у XVII — XVIII ст. і намагалась звести різноманітні процеси природного й суспільного життя до найпростіших, механічних законів. Натомість підкреслювалося, що філософія — це не є просте узагальнення наук, а специфічна галузь теоретичного знання, яку треба розвивати як абстрактну науку шляхом аналізу категорій, використовуючи для цього вчення Регеля та створену ним систему філософських категорій.

Отже, у процесі дискусії висувались важливі проблеми, що стосувалися розуміння предмета філософії, методу філософського мислення, співвідношення філософії й науки. Попри крайнощі в оцінці позицій опонентів і помилкових висловлювань, яких припускалися учасники дискусій, на першому етапі сама по собі дискусія могла послужитися творчому обговоренню актуальних проблем філософії.

Але саме цей, творчий потенціал, закладений в ході першого етапу дискусії, не відповідав лінії на дезінтелектуалізацію духовного життя, впроваджену під проводом Сталіна.

Реалізацію цієї, сталінської лінії в дискусії бере на себе третя сила, що включається в філософську дискусію 1930 р. Це були представники «нового покоління» — вихованці рабфаків та інституту «червоної професури» М.Мітін, В.Ральцевич, П.Юдін та деякі ін. Надзвичайно низький рівень філософської культури не давав змоги їм вдатися до глибокого теоретичного аналізу позицій окремих учасників дискусії. Але «нові люди», що виходили на арену ідейного життя, ставили перед собою інші цілі й реалізували їх новими засобами. Починаючи з цього часу, філософська дискусія вже нічим не відрізнялась від усіх дискусій наступних років. Вона, по суті, започатковує ту диктатуру у сфері ідейного життя, що є характерною для всього періоду панування культу особи Сталіна. Істотне значення надається кваліфікації позиції «діалектиків», даної Сталіним 9 грудня 1930 р. під час бесіди із згадуваними вже «молодими філософами», які входили до бюро партійного осередку інституту червоної професури — з цих пір за деборинцями було закріплено найменування, офіційно дане їм Сталіним — «меншовикуючі ідеалісти». Ця малозрозуміла назва при всій своїй невиразності досить чітко спрямовувала на пряме пов'язування філософської позиції з політичними орієнтаціями її носіїв. Виявлялось, що для того, щоб спростувати теоретичні погляди опонента, достатньо відшукати політичні помилки в його минулій чи сучасній діяльності. З іншого боку, будь-яке відхилення у сфері філософії від офіційно декретованої позиції тим самим розцінювалось як політично ворожа діяльність.

Філософська дискусія завершилась. Натомість почався етап фізичного винищення філософів. «Механістів» репресували за помилки, на які вказували під час дискусії «діалектики». «Діалектиків» — за те, за що їх критикували «механісти».