69. Панпсихізм Олексія Козлова

панпсихізм - вчення, яке стверджує, що все існуюче має душу

Власні філософські погляди О. Козлова носили характер панпсихізму, сформованого під впливом Лейбніца, Лотце, а особливо професора Тартуського університету Г. Тейхмюллера.

"панпсихізм", тобто визнання духовної субстанції як єдиносутнього в собі буття.

Відповідно до поглядів О. Козлова буття є поняття, зміст якого складається із знання про нашу субстанцію, її діяльність. Суть їх в єдності і відносинах однієї до другої. Це буття є духовною субстанцією. Матеріальні предмети не є об'єктивною реальністю, а постають символами, знаками різноманітних духовних субстанцій.

О. Козлов бачив різницю між свідомістю і знанням. Свідомість, на його думку, складається немовби з двох прошарків: простої, або безпосередньої, свідомості у прямому розумінні цього слова, і складної, або похідної, — в широкому. Безпосередня свідомість містить у собі в "стані злиття" три елементи: "Я" (власну індивідуалізовану субстанцію), діяльність і об'єкт, де останній елемент, як правило, переживає інші. В цьому переживанні О. Козлов вбачав джерело природної здатності розуму, який починає філософствувати до сенсуалізму і наївного реалізму (матеріалізму). Процес переходу свідомості у знання він пов'язував із зіставленням різних елементів свідомості один за одним на основі категорій і поєднанням елементів свідомості індивідуальних субстанцій, доповнених безпосередньо свідомістю "Я", безпосереднім усвідомленням Бога.

70. Соціально-філософські орієнтації громадівців та поступовців

Академічна філософія після десятирічної заборони її викладання у світських навчальних закладах з 1860 р. поступово займає своє місце в духовній культурі України. Однак, замкнувшись у собі, вона рідко порушує соціальну проблематику або розглядає її в абстрактно-теоретичному плані. Осмислення цієї проблематики стає предметом літературної публіцистики. Її представники (українські письменники, публіцисти, культурно-освітні діячі, творча і наукова інтелігенція) захоплюються ідеями хлопоманства та українофільства, вболівають за свій народ, обстоюють його право на своє життя, історію, мову, культуру. Вони розгортають широку культурно-освітню діяльність, створюють громадські організації, товариства, клуби. Головним органом українського руху став заснований 1860 р. в Петербурзі В. Білозерським та М. Костомаровим перший український науково-популярний місячник «Основа». Із його виходом посилилися ідеї українофільства, почалося об´єднання окремих його гуртків у громади в Петербурзі, Полтаві, Чернігові, Харкові, Києві. Своє завдання вони вбачали у виданні українських книг, газет, журналів, розвитку культури, вивченні історії рідного краю.

Піднесення українського національного руху викликало реакцію не тільки імперської влади, а й російської громадськості. Українська мова, література на сторінках російської преси піддавались приниженню, робилося все, щоб перешкодити самостійному національному розвитку українського народу. Найактивніших діячів було репресовано до далеких північних губерній. Згідно з Валуєвським циркуляром заборонялася українська мова. Однак національний рух розвивався. На початку 70-х років XIX ст. його центром стає Київ, де зосередилися значні українські інтелектуальні сили. Київська «Громада», організована як студентська, об´єднала у своєму складі діячів культурного і громадського життя: В. Антоновича (один із її засновників), М. Драгоманова, П. Житецького, О. Кістяківського, М. Лисенка, І. Нечуя-Левицького, Б. Познанського, Т. Рильського, М. Старицького, П. Чубинського та ін. Незважаючи на розбіжності в поглядах та уподобаннях (від ліберально-просвітницьких до радикальних і соціалістичних), їх об´єднувало почуття патріотизму.