1. Національна філософія як складова національної культури.

Укр. філософія - складова частина процесу розвитку європейської ф-ї:

укр ф не зароджується в поступовому русі власної к-ри (як, наприклад, у Греції чи Китаї), а запозичується із Візантії вже в досить розвиненому стані.

І хоча вона набуває певних конкретно-культурних рис та забарвлень, по сьогоднішній день існують сумніви щодо реальності такого феномену, як укр ф. Ректор Вільного укр університету у Празі Д. Чижевський казав, що укр ф ще належить проявити себе і, писати її історію зарано. Підставами для такої оцінки укр ф слугує те, що не існує таких філ ідей, систем чи теорії, створених укр філос, які б набули визнання та поширення як явища світу культури.

Хоча тут існ деякі винятки (напр, ф Г. Сковороди, О. Потебні та В. Вернадського). З ін боку ф супроводжує усю цивілізовану істор Укр. Укр ф - явище внутр - вона виражала важливі риси нац характеру. У наш час пит нац самоідентифікації, набуло особл значущості тому, що йдеться про свідомий вибір подальшої істор долі нар.

Укр нац характер (Чижевський вважає, ці риси мають як позитив, так і нег прояви.) :

Емоційність ( співчуття, зацікавлене ставлення до людей, в нег прояві -> нехтування раціональних обґрунтувань),

схильність до пишнот та декоративізму, "схильність більше здаватися, ніж бути насправді"), психічна рухливість(->швидко адаптуватись до різних ситуацій життя, але проявлятися у псих нестабільності), вшанування індивідуальної свободи(->небажання коритися насильству, негативно - у вигляді неузгодженості дій, невміння об'єднувати), релігійність(теоретично не заглиблена, теологічно не деталізована) та культ Землі, відчуття близькості із природою.

Як правило, умовно виділяють ядро нації (чи етносу) - так звану національну еліту, а також "шари", що розташовані навколо даного ядра:

1 - ті представники нації, що в основному "вписуються"у провідні тенденції національних проявів,

2 - ті люди, що мають скоріше такі риси характеру, якими вони протистоять загальним чи провідним національним тенденціям.

2.Предмет і об’єкт історії філософії України.

Історія української філософії є органічним складником історії всесвітньої філософії. Вона виявляє закономірності розвитку філософської думки українського народу. Завдання, яке вона реалізує, — це відтворення цілісного образу філософії як складової частини української культури.

Перш ніж перейти до характеристики процесів, що складали зміст філософського життя на конкретних етапах історії культури України, необхідно:

1. З'ясувати, яке значення має історія української філософії та ті звання, що здобуваються нею, для розвитку культури українського народу на сучасному етапі історичного поступу.

2. Осмислити досвід, здобутий попередниками при вивченні історії української філософії.

3. Визначити вихідні методологічні основи, якими керуватимемось у подальшому розгляді.

Названі питання й окреслюють зміст цього розділу.

Отже, саме історія філософії виявляється чи не найбільш дотичною до сфери, де відтворюється розвиток духовності народу, де реконструюється дух нації. У цьому розумінні історії філософії належить відповідальне місце у комплексі наук, покликаних слугувати реалізації цілей відродження духу українського народу.

Така відповідальна місія, яка покладена на представників історико-філософського українознавства, спонукає до критичного переосмислення набутку попередніх поколінь вчених, що працювали на ниві вивчення розвитку філософської думки України,

Дослідження, безпосередньо спрямовані на відтворення історії філософії в Україні, розпочинаються наприкінці XIX — на початку XX ст. Одними з перших, хто присвятив цій темі спеціальну увагу, були К.Ганкевич і В.Шурат. 1873 р. у Ржешові було видано німецькою мовою книгу К.Ганкевича з історії слов'янської філософії, де спеціальний розділ присвячувався українській філософії. 1908 р. у Львові В.Шурат опублікував невелику працю «Українські джерела до історії філософії».

Це були перші кроки,. Значення їх — не стільки в одержаних результатах, скільки в постановці проблеми про доцільність поряд із вивченням української мови, літератури, мистецтва тощо спеціально досліджувати розвиток філософської думки в Україні.

Концептуально лінія, розпочата К.Ганкевичем та В.Щуратом, знаходить свій розвиток у 20-і роки нинішнього століття у перших узагальнюючих працях з історії української філософії Д.Чижевського, зокрема у виданих у Празі 1926 р. «Філософії на Україні (спроба історіографії)» та «Нарисах з історії філософії на Україні» — 1931 р.

У працях Д.Чижевського було достатньо чітко визначено розвиток історико-філософського українознавства. їй протистоїть інша лінія, репрезентована низкою досліджень, опублікованих протягом XX ст. в Радянській Україні. В узагальненому вигляді методологічні позиції представників цієї лінії були сформульовані у «Нарисі історії філософії на Україні», що вийшов друком у Києві 1966 р. та в «Історії філософії на Україні», два томи якої було надруковано 1987 р.

З одного боку, Д.Чижевський предметом свого аналізу робить явища різних національних філософських культур, що були представлені в творчості окремих представників цих культур, які жили на території України.

Згідно з таким підходом Д.Чижевський включає до орбіти вивчення і творчість представника німецької класичної філософії Й. Шада, що викладав і друкував свої твори латинською мовою у Харкові, а також професора класичної філософії у Харкові Йогана Христіяна Кронеберга.

Але всупереч такій настанові тут же аналізується діяльність тих українських вчених, які творили й жили далеко за межами власне України. В «Історії філософії на Україні» йдеться і про Д.Кавунника-Веланського, який був вихованцем Київської Духовної академії, , й про Петра Семененка — «своєрідного, — за оцінкою Чижевського, — представника польського месіанізму — за походженням українця», що жив у Польщі, Франції, де й протікала його діяльність тощо.

Всупереч ним же постульованому положенню про те, що Україна ще не народила «великого філософа», творчість якого дала б можливість аналізувати особливості власне української філософії, Д.Чижевський переконаний в тому, що є підстави дати досить виразну характеристику «української психіки та особливостей української думки» й присвячує цьому спеціальний розділ у вступній частині книги. Об'єктивна логіка аналізу неминуче приводить дослідника до прориву за межі ним самим визначених кордонів дослідження української філософії, до істотного розширення предмета вивчення, що аж ніяк не вкладався у межі аналізу розвитку філософії на Україні.