3. Правова природа та зміст Договорів про вступ до єс

Стаття 49 ДЄС чітко визначає суб’єктний склад договору про вступ, який є двостороннім міжнародним договором, що укладається між державами-членами ЄС і державами-кандидатками (або державою-кандидаткою, що мало місце при вступі Греції).

Стаття 49 ДЄС визначає, що предмет договору про вступ складають умови прийняття до Союзу та поправки до установчих договорів. Перший компонент зводиться до встановлення взаємних зобов’язань сторін, що гарантуватимуть дотримання новою державою-членом усього обсягу acquis communautaire. Через складності цього завдання абсолютна більшість положень зводиться до встановлення тимчасових винятків як для нових, так і для старих держав-членів³⁸ (так звані перехідні положення). Крім того, на нових членів покладається обов’язок укласти або денонсувати певні міжнародні угоди з третіми країнами³⁹, і навіть можливе зобов’язання припинити участь у міжнародних організаціях⁴⁰. Другий складник включає зміни до установчих договорів Союзу з чотирьох питань: кількісний склад членів інституцій та інших органів ЄС; кількість голосів членів Ради ЄС для цілей прийняття рішень кваліфікованою більшістю; територіальна сфера застосування установчих договорів; розширення переліку офіційних мов Союзу.

За юридичною силою договори про вступ знаходяться на одному рівні з установчими договорами. Як постановив Суд ЄС,

«Вступ нових держав-членів здійснюється за допомогою актів, які мають силу первинного права і які можуть, за загальним правилом, змінювати попередній стан acquis communautaire в будь-якій галузі права Співтовариства»⁴¹.

Договір про вступ має складну структуру. Він містить всього декілька статей, в яких констатується набуття членства в ЄС та приєднання до договорів, на яких ґрунтується Союз, а також викладаються порядок набуття договором чинності. Основні умови вступу викладаються в акті, який додається до договору про вступ і становить його невід’ємну частину. Домовленості про умови вступу технічного характеру (приміром, ставки мит і обсяги квот на торгівлю товарами і послугами) встановлюються в численних додатках (англ. Annex) до цього акту. Навіть більше, за потреби деталізації умов, окремі додатки супроводжуються доповненнями (англ. Appendices). Завершується договір протоколами, які нарівні з актом також становлять його невід’ємну частину. Відповідно, обсяг договору про вступ доволі значний, причому його переважну частину становлять додатки і доповнення⁴².

Окремі держави, що підписали договір, можуть заявляти декларації, які, проте, не мають юридично обов’язкової сили. Вони використовуються при тлумаченні положень договору про вступ.

4. Правовий статус держави-члена в єс

З набуттям членства в ЄС змінюється правовий статус держави:

1. Держава-член втрачає частину суверенних повноважень, передає їх Союзу або спільно з ним здійснює такі повноваження.

Розподіл повноважень між ЄС та державами-членами є досить складним. Розрізняється виключна/залишкова, паралельна та конкуруюча компетенція ЄС та держав-членів. При цьому враховуються положення принципів субсидіарності та пропорційності (ст. 5 ДЄС). Так, відповідно до принципу субсидіарності у сферах, що не належать до його виключної компетенції, Союз діє лише якщо та у такому обсязі, в якому держави-члени не можуть належним чином досягти цілей запропонованого заходу на центральному, регіональному або місцевому рівнях, а натомість це краще здійснити на рівні Союзу з огляду на масштаби або результати запропонованих заходів. Відповідно до принципу пропорційності заходи Союзу за змістом та формою не виходять за межі того, що є необхідним для досягнення цілей Договорів.

2. Держава-член має право вносити зміни до установчих договорів Союзу, може вийти із Союзу з урахуванням вимог, передбачених ст. 50 ДЄС.

3. На державу-члена покладено два головні зобов’язання (ч. 3 ст. 4 ДЄС):

- вживати усіх належних заходів, загальних або спеціальних, щоб забезпечити виконання зобов’язань, що постають з Договорів або випливають з актів установ Союзу;

- сприяти виконанню завдань Союзу й утримуються від будь-яких дій, що можуть загрожувати досягненню цілей Союзу.

4. ЄС координує економічну, торговельну політику держав, розробляє спільні принципи закордонної, безпекової політики, правохоронної діяльності тощо, які повинні обов’язково враховуватися державами.

5. У разі порушення своїх зобов’язань за установчими договорами, держави-члени притягуються до юридичної відповідальності. Як крайній захід можливе припинення членства держави в ЄС з урахуванням вимог, передбачених ст. 7 ДЄС.

6. Водночас забороняється будь-яка дискримінація, у т.ч. за національною належністю, а Союз повинен поважати розмаїття культур і традицій народів Європи, національну ідентичність держав-членів та організацію їхніх органів державної влади на національному, регіональному та місцевому рівнях (преамбула Хартії про основоположні права ЄС). Таким чином, ураховується унікальність кожної держави, що входить до ЄС. З метою недопущення порушень прав та законних інтересів держав-членів запроваджено механізм зверення за захистом до Суду ЄС.

7. Усі держави-члени ЄС мають однаковий правовий статус, що проявляється в рівній можливості реалізовувати свої права та виконувати зобов’язання за установчими договорами. Разом з тим з огляду на те, що Союз побудовано передусім як Союз народів, а не Союз держав, враховуючи більш густонаселені держави (Німеччина, Франція тощо), таким державам надається більше місць в деяких інституціях ЄС (Європейському парламенті, Раді ЄС). Така модель вважається більш легітимною, оскільки кількісно краще враховує інтереси громадян, що проживають в таких країнах.