Презентація як різновид публічного мовлення. Типи презентацій. Мовленнєві, стилістичні, композиційні та комунікативні принципи презентації

Презентація – спеціально організоване спілкування з аудиторією, мета якого презентувати до дій. Презентацію здійснюють через три канали: вербальний (мовлення), вокальний (голос), невербальний (вирах очей, жести, рухи). Успішною вважається та презентація, під час якої досягнуто її мету. Розрізняють такі види презентацій:

1. презентація за сценарієм - традиційна презентація зі слайдами, доповнена засобами показу кольорової графіки й анімації з виведенням відеоматеріалу на великий екран або монітор;

2. інтерактивна презентація – це діалог користувача з комп’ютером. Користувач приймає рішення, який матеріал для нього важливий, і обирає на екрані потрібний об’єкт за допомогою миші або натисненням на клавіші;

3. автоматична презентація – це закінчений інформаційний продукт, перенесений на відеоплівку, дискету, ком пакт-диск і розісланий потенційним споживачам з метою виявлення їхньої зацікавленості.

Як правило, презентація складається з таких частин:

• експозиція – встановлення миттєвого контакту з аудиторією, створення атмосфери доброзичливості, утримування уваги та спонукання інтересу до теми презентації;

• вступ;

• основна частина.

Існують наступні типи презентацій:

• інформаційна;

• спонукальна;

• переконлива.

Здебільшого використовують змішаний тип композиції.

Прикметник

Прикметник- це частина мови, що виражає ознаку предмета і відповідає на питання який?чий? (зелений, мудрий, сміливий).

Прикметники виражають ознаку:

• запаху,

• кольору

• віку

• розміру),

• матеріалу

• якості,

• принадлежності ,

• простору ,

• часу

• внутрішні властивості,

• зовнішні прикмети ,

• ознаки за відношенням до місця .

Синтаксичні ознаки прикметника

У реченні прикметник найчастіше виступає як означення, що є його основною синтаксичною роллю

Значно рідше прикметник виступає як іменна частина складенного присудка (Яка важка у вічності хода! )

Якісні прикметники виражають такі ознаки предмета, що можуть бути виявлятися більшою чи меншою мірою 

Відносні прикметники виражають ознаку предмета опесередковано- через відношення до іншого предмета, явища, дії або стану

Присвійні прикметники вказують на належність предмета кому-небудь і відповідають на питання чий? чия? чиє?

Якісні прикметники мають два ступені порівняння: вищий і найвищий.

Вищий ступінь порівняння вказує, що ознака властива одній людині чи одному предмету більшою мірою, ніж іншим: красивіший, молодший, більший, гострішийл кращий

Вищий ступінь утворюється від основи чи кореня прикметника за допомогою суфіксів -ш-, -іш-:. При цьому в основі чи корені втрачаються суфікси -к-, -ок-, -ек- перед суфіксом -ш- суфікси -к-, -ок-, -ек- зберігаються {чіткий —чіткіший, стрункий —. стрункіший; жорстокий — жорстокіший) тощо.

Найвищий ступінь порівняння вказує на найвищу міру вияву ознаки предмета й утворюється додаванням до вищого ступеня префікса най-: найближчий, найдорожчий. Форма найвищого ступеня може підсилюватися частками як, що, які з прикметниками пишуться разом: якнайбільший, якнайменший, якнайкращий, щонайзручніший.

Аналітичні форми вищого ступеня прикметників утворюються за допомогою слів більш, менш (менш зручний, більш здібний), найвищого — додаванням до форми звичайного ступеня слова найбільш (найбільш приємний, найбільш веселий). Вони характерні для ділового мовлення.

Прикметники вищого і найвищого ступенів відмінюються за родами, числами і відмінками.

 Професійна мовнокомунікативна компетенція

Провідною метою навчання мови на „пороговому” рівні визнають формування комунікативної компетенції, що має кілька складових: лінгвістичну, соціолінгвістичну, соціокультурну, стратегічну, соціальну та дискурсивну.

Лінгвістична компетенція передбачає оволодіння певною сумою формальних знань і відповідних їм навичок, пов'язаних із різними аспектами мови: лексикою, фонетикою, граматикою. При цьому постає питання: які слова, граматичні структури та інтонеми необхідні людині того чи іншого віку, професії тощо для забезпечення нормальної взаємодії мовою, яка вивчається.

Соціолінгвістична компетенція – це здатність здійснювати вибір мовних форм, використовувати і перетворювати їх відповідно до контексту.

Мова відбиває особливості життя людей. Вивчаючи багатоманітність планів вираження, можна багато що зрозуміти і дізнатися про культуру країни мови, що вивчається. А це підводить нас до необхідності формування соціокультурної компетенції. Набуття соціокультурної компетенції не зводиться лише до формування глобальних уявлень про світ. Вона пропонує весь процес навчання мови.

Певні вміння й навички в організації мовлення, вміння вибудовувати його логічно, послідовно й переконливо, ставити завдання й досягати поставленої мети – це вже новий рівень комунікативної компетенції, що у матеріалах Ради Європи названий стратегічним чи дискурсивним.

Багато питань даного рівня комунікативної компетенції прекрасно розроблено в курсі риторики: недарма деякі гуманітарнозорієнтовані школи включають цю дисципліну до обов'язкової програми.

Ключовим поняттям концепції вивчення і мов у європейських країнах є «поріг комунікації», а методичними орієнтирами - правильна вимова і сучасне розмовне мовлення. Вивчення мови, таким чином, виходить за рамки педагогіки і набуває важливого політичного значення. Йдеться про переорієнтацію з оволодіння граматичними структурами на оволодіння живою мовою.

Останньою зі складових комунікативної компетенції, але жодним чином не останньою за значущістю є соціальна компетенція. Вона передбачає готовність і бажання взаємодіяти з іншими, впевненість у собі, а також уміння поставити себе на місце іншого і здатність впоратися із ситуацією, що склалася.