Державна мова - мова професійного спілкування

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти. Мова — це найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту,обслуговування, культури, освіти, науки. Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов'янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім'ї. Відповідно до статті 10 Конституції України, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на їй всій території України». Державна мова — це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики. Термін «державна мова» з'явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в однонаціональних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення. Українська мова мала статус, близький до державного, вже у XIV — першій половині XVI століття, оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні. Утвердження української мови як державної неможливе «без органічної взаємодії принаймні двох засад: 1. створення такої мовної ситуації, за якої б українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високорозвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах; 2. ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням». Українська національна мова існує: а) у вищій формі загальнонародної мови — сучасній українській літературній мові; б) у нижчих формах загальнонародної мови — її територіальних діалектах. Отже, не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, територіальні діалекти, професійні й соціальні жаргони, суто розмовну лексику, а літературна мова є вищою формою національної мови. Національну мову творить народ, тоді як відшліфована її форма — літературна мова — творилась митцями слова. Літературна мова — це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів. Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. 

Дискусія. «Мозковий штурм»

Дискусія — це форма колективного обговорення, мета якої виявити істину через зіставлення різних поглядів, правильне розв’язання проблеми.

«Мозкови́й штурм» — популярний метод висування творчих ідей у процесі розв'язування наукової чи технічної проблеми, сеанси якого стимулюють творче мислення. Для проведення сеансу комплектують спеціальну групу з представників науково-дослідних, конструкторських, виробничих та інших підрозділів фірми — переважно від 6 до 10 чол. Призначають голову групи, який добре обізнаний з технікою застосування методу «М.ш.». До групи, як правило, входять 1-2 чол., які взагалі не обізнані з проблемою і є спеціалістами з інших галузей науки і техніки. Сеанс здійснюється в два етапи. На першому допускається (й навіть заохочується) висування навіть безглуздих, як на перший погляд ідей, що їх записують, як правило, на магнітну стрічку всі без винятку за принципом: що більше ідей, то краще. Критикувати висловлені ідеї забороняється, тому що передчасне оцінювання ідей може вбити творчий ентузіазм, особливо у неспеціалістів. Допускається уточнення та комбінування ідей.

На другому етапі всі висунуті ідеї уважно вивчають висококваліфіковані спеціалісти-експерти й оцінюють за допомогою спеціальних таблиць критеріїв, розроблених заздалегідь. Більшу частину висловлених пропозицій відкидають, а ті ідеї, які найбільшою мірою відповідають усім критеріям, передають на розробку і впровадження у виробництво.

Ефективність методу «мозкового штурмування» зменшується, якщо в групі є сильна особа, що домінує над іншими, якщо недостатня кваліфікація учасників або якщо їх дуже багато.

Дієприкметник — особлива форма дієслова, що виражає ознаку за дією або станом і поєднує в собі граматичні особливості дієслова і прикметника.

Із дієслівних граматичних ознак дієприкметник має вид — доконаний або недоконаний та час — теперішній або минулий.

Вид дієприкметника залежить від того дієслова, від якого він утворений.

Особливості творення і перекладу дієприкметників

Сьогодні, реалізуючи вимоги Закону України про мови, що передбачає викладання навчальних дисциплін й ведення діловодства в навчальних закладах українською мовою, ми почали активно перекладати наші підручники, навчальні плани та інші документи, а також створювати нові державною мовою, постало чимало мовних проблем. І одна з них, достатньо суттєва, виникає при перекладі та вживанні дієприкметників, оскільки як у навчальній літературі, так і в ділових паперах вони доволі часто використовуються для відтворення повноти і точності юридичних текстів. Чим же викликані труднощі при перекладі дієприкметників? У першу чергу тим, що при перекладі, як правило, не звертається увага на стан і час дієприкметника, а через те неправильно передається, формулюється зміст словосполучення або речення. У сучасній українській мові ознаки дієприкметника подібні ознакам дієслова. Таким чином, дієприкметникам, як і дієсловам, властиві стан (активний і пасивний), вид (доконаний і недоконаний) та час (теперішній і минулий). Отже при перекладі необхідно особливу увагу приділяти характеристикам цих категорій. Активні дієприкметники у реченні виражають ознаки діючого предмета та виступають у формах теперішнього і минулого часу. Активні дієприкметники теперішнього часу утворюються від основи теперішнього часу перехідних і неперехідних дієслів за допомогою суфіксів -уч-, -юч- та -ач-, -яч-: потухаючий, ріжучий, під’їжджаючий, лежачий, сидячий. Активні дієприкметники минулого часу утворюються від основи інфінітива перехідних дієслів за допомогою суфікса -л-: згорілий, прогнилий, змарнілий, накреслений, всохлий, померлий. Проте у сучасній українській мові, як і в давньоруській, активні дієприкметники маловживані. І тому при перекладі активні дієприкметники, які мають у російській мові суфікси -ющ-, -ущ-, -ащ-, -ящ- (теперішній час) та -вш- (минулий час), українською мовою передаються як підрядні речення

При утворенні дієприслівників від основи інфінітива на -а- вживається суфікс -н-: писа-ти - писа-н-ий; збудува-ти - збудова-н-ий, записува-ти - зписа-н-ий, здійснюва-ти - здійснюва-н-ий. Таким чином, пасивні дієприкметники минулого часу перекладаються з російської мови і як дієприкметники, і як підрядні речення

В українській мові майже не вживаються пасивні дієприкметники теперішнього часу. Отже при перекладі дієприкметники, які в російській мові мають суфікси дієприкметників теперішнього часу пасивних дієприкметників -ем-, -ом-, -им-, також передаються як підрядні речення

Дієприслівник — особлива форма дієслова, яка означає додаткову дію, що супроводить головну, виражену дієсловом, і відповідає на питання що роблячи? що зробивши?

Дієприслівники недоконаного виду утворюються від основи дієслова теперішнього часу (3-ої особи множини) за допомогою суфіксів:

• від І дієвідмін — -учи (-ючи),

• від II дієвідміни — -ачи (-ячи)

• нес[уть]+учи –> несучи,

• малю[ють] + ючи –> малюючи,

• нос[ять] + ячи –> носячи,

• стеж[ать] + ачи–> стежачи.

Дієприслівники доконаного виду утворюються від основи неозначеної форми дієслова за допомогою суфіксів -ши (коли основа закінчується приголосним звуком) або -вши (коли у кінці основи є голосний звук): Прибіг[ти] + ши –> прибігши, Дописа[ти] + вши –> дописавши.

У дієприслівниках, утворених від дієслова на -ся (-сь) після твірних суфіксів майже завжди вживається суфікс -сь (суфікс -ся трапляється лише у віршованих текстах): змагаються + учи –> змагаючись, задуматись + вши –> задумавшись.

Примітка. У процесі утворення дієприслівників в основі дієслова може відбуватися чергування о/і: перемогти –> перемігши.

Як і інші форми дієслова, дієприслівник має граматичне значення недоконаного (що роблячи? — читаючи) або доконаного (що зробивши? — прочитавши) виду.

Спільні ознаки з прислівником:

• незмінюваність;

• залежність від дієслова, що виявляється у синтаксичній ролі обставини:

Жайворонок, співаючи, ніби висить на невидимій нитці (Яновський). Висить (що роблячи?) співаючи.

Дієсло́во — самостійна частина мови, що вказує на дію або стан предмета і відповідає на питання "що робити?", "що зробити?".

Дієслово як частина мови є системою різноманітних форм, які за значенням і граматичними ознаками поділяються на такі розряди:

- неозначена форма дієслова (інфінітив): робити, читати, писати;

- форми теперішнього і майбутнього часів: роблю, робиш, робить, робитиму, робитимеш, робитиме;

- форми минулого часу: робив, робила, робили;

- форми умовного і наказового способів: робив би, робила б, робило б; роби, робіть;

- дієприкметники: роблений, зроблений, писаний, написаний;

- безособові форми на -но, -то: зроблено, написано, зшито;

- дієприслівники: роблячи, зробивши, читаючи, читавши.

Дієслову властиві такі морфологічні ознаки: вид, перехідність/неперехідність, стан, спосіб, час, особа, число.

Дієвідмінювання

Зміна дієслів за способами, часами і числами називається дієвідмінюванням.

До І дієвідміни належать дієслова, які у 3-і особі множини мають закінчення -уть, -ють, до ІІ — з закінченням -ать, -ять. При дієвідмінювані дієслів можливе чергування приголосних. Дієслово бути у всіх особових формах однини і множини має одну форму — є.

Документація з кадрово-контрактних питань

Документи з кадрово-контрактових питань — це документи, що містять інформацію про особовий склад підприємства (організації), зафіксовану в заявах про прийняття (звільнення , переведення) на роботу, наказах про особовий склад, автобіографіях, характеристиках, контрактах (трудових угодах) з найму працівників тощо.

Автобіографія — це документ, в якому особа, що складає його, дає опис свого життя і діяльності.

Основна вимога до такого документа — досягти вичерпності потрібних відомостей і лаконізму викладу.

Кожне нове повідомлення починається з абзацу.

В автобіографії обов'язково вказуються:

Прізвище, ім'я та по батькові (Я, Петренко Сергій Миколайович).

Дата народження (народився 9 серпня 1977 р.).

Місце народження (місто, село, район, станція, селище, область).

Короткі відомості про сім'ю, в якій народився (батько, мати, рік народження, їх місце проживання, місце роботи).

Відомості про навчання (повне найменування всіх навчальних закладів, у яких довелося вчитися і протягом якого часу).

Відомості про трудову діяльність (коротко, у хронологічній послідовності назви місць роботи і посад).

Відомості про громадську роботу (усі її види).

Короткі відомості про сім'ю (чоловік, дружина, діти, місце роботи, посада, місце навчання, вік).

Дата і підпис автора.

Заява — документ, який містить прохання або пропозицію однієї, кількох осіб чи організації, адресовану установі або посадовій особі. Розрізняють офіційні заяви, заяви з кадрово-контрактових питань, заяви-зобов'язання та позовні заяви.

Заяви мають такі реквізити:

— Адреса (назва організації або службової особи).

— Відомості про заявника (прізвище, ім'я, по батькові і домашня адреса, у деяких випадках займана посада).

— Назва виду документа .

— Текст (у заяві про прийняття на роботу подається лише сам висновок).

— Перелік додатків із зазначенням кількості сторінок.

• Підпис автора і дата укладання заяви.

Характеристика — документ, у якому дається оцінка ділових і моральних якостей працівника. У кожній характеристиці повинні бути чотири частини, що логічно пов'язані між собою. Перша — анкетні дані, що йдуть за назвою документа, де зазначають прізвище, ім'я, по батькові, посаду (вчений ступінь і звання), рік народження, освіту, які прийнято розташовувати у стовпчик. Друга — дані про трудову діяльність (факс, тривалість роботи, рівень професійної майстерності та інше). Третя — власне характеристика, ставлення до роботи, підвищення професійного і наукового рівня, відносини у трудовому колективі. Тут же міститься згадка про урядові винагороди або заохочення. Четверта — висновки, де зазначено призначення характеристики.

Текст викладається від третьої особи. Підписи на цьому документі посвідчуються круглою гербовою печаткою. Документ видається на руки працівникові або надсилається до установи, підприємства, що його вимагали.

Контракт — це правовий документ, що засвідчує певну домовленість між партнерами (підприємством чи установою й працівником) про засади спільної виробничої і творчої діяльності.

Через контракт громадяни реалізують право розпоряджатися своїми здібностями до праці згідно із Законами України «Про підприємство», «Про власність», які свідчать: «Громадянинові належить виняткове право розпоряджатися своїми здібностями до виробничої і творчої праці, він здійснює це право незалежно або на основі договору». Розрізняють контракти на управління підприємством, контракти на організацію ведення бухгалтерського обліку у товаристві та контракти на виконання обов'язків (трудові договори).

Контракти повинні мати такі реквізити:

— Загальні положення .

— Функції та обов'язки .

— Компенсація та права .

— Формування й умови діяльності .

— Оплата праці й соціально-побутове забезпечення .

— Відповідальність сторін, розв'язання суперечок .

— Умови праці та відпочинку .

— Зміна та розірвання контракту .

— Термін дії та інші умови контракту .

• Адреси сторін та інші відомості .

Трудові угоди — це документи, що укладаються між організаціями і працівниками, які не входять до складу цієї організації, для виконання певних видів робіт, коли ці роботи не можуть бути виконані на договірних засадах з відповідними установами та підприємствами.

Трудова угода повинна мати такі реквізити:

— Назва документа (трудова угода).

— Дата і місце складання.

— Перелік сторін, що уклали угоду.

— Зміст угоди із зазначенням обовў язків виконавця і замовника.

— Юридичні адреси сторін.

— Печатка підприємства або організації.