8. Посилення ролі національних парламентів у інтеграційних процесах

Вперше національні парламенти мають прав робити прямий внесок у процес ухвалення рішень в ЄС. Тобто національні парламенти країн-членів отримали більше можливостей безпосередньо впливати на процес ухвалення рішень в ЄС. Згідно з Лісабонським договором, до них надсилають усі союзні законопроекти. Запроваджено систему завчасного попередження, за якої будь-який національний парламент матиме вісім тижнів на оскарження у разі, якщо він має претензії до того чи іншого законопроекту. Якщо проти законопроекту висловиться більшість національних парламентів, його може бути змінено або вилучено. Така система завчасного попередження надає національним парламентам дуже важливу роль у гарантуванні невтручання ЄС у справи, які краще вирішувати на національному, регіональному або місцевому рівнях. Нова система надає також національним парламентам держав-членів право вносити коментарі до законопроектів. Це гарантуватиме, що Європейський Союз не перебирає на себе вирішення питань, які краще розв’язувати на національному або місцевому рівнях (дотримання принципу субсидіарності).

8. Поєднання спільної зовнішньої політики Союзу і зовнішніх політик держав-членів

Євросоюз та його держави-члени виступають як повноправні суб’єкти міжнародного права. У цьому контексті «держави-члени, щоб визначити спільний підхід, провадять між собою, в рамках Європейської Ради та Ради, консультації з усіх питань зовнішньої та безпекової політики, що становлять загальний інтерес» (ст. 32 Договору про Європейський союз). Злиття посад Високого представника зі спільної зовнішньої та безпекової політики і комісара з питань зовнішніх відносин сприятиме становленню Європейського союзу як впливового актора міжнародних відносин, реалізації «європейського виміру дипломатії» та тіснішій координації зовнішніх політик держав-членів. У своїй роботі Високий представник Союзу із зовнішніх справ та політики безпеки зможе опертися на Європейську дипломатичну службу, до якої увійдуть відповідні управління генерального cекретаріату Ради та Європейської Комісії (разом з 130 закордонними представництвами ЄС), а також відряджені працівники дипломатичних відомств держав-членів ().

У рамках посилення спільної безпекової та оборонної політики ЄС Лісабонський договір офіційно проголошує створення Європейської оборонної агенції (ч.3 ст.42 ДЄС), а також встановлює зобов’язання щодо взаємної оборони та солідарності у випадку збройного нападу чи терористичної атаки на одну з держав-членів. Крім того, окремі групи держав-членів можуть задіяти механізм «постійної структурної співпраці» і здійснювати військові операції на доручення Ради ЄС. При цьому прогресивне становлення європейської оборонної складової жодним чином не є альтернативою системі колективної оборони НАТО як фундаменту безпеки його членів.

11. Встановлення «запобіжників» на шляху подальшої федералізації єс

Держави-члени визначають і контролюють хід та зміст інтеграційних процесів через збереження вимоги одностайності при перегляді установчих договорів, чіткіше розмежування повноважень між Євросоюзом та державами-членами і, зокрема, дотримання принципу наділення компетенцією (ч.2 ст.5 Договору про ЄС), за яким Євросоюз діє виключно у межах повноважень, наданих йому установчими договорами.

Більше того, Лісабонський Договір надає державам-членам право виходу Євросоюз відповідно до визначеної у ст. 50 Договору про ЄС процедури. Здійснення спільної зовнішньої та безпекової політики надалі покладається на механізми міжурядової співпраці (з дотриманням правила одностайності та обмежених повноважень Єврокомісії та Суду ЄС).

У свою чергу парламенти держав-членів отримують нові важелі впливу на процес євробудівництва через більші можливості нагляду за дотриманням принципу субсидіарності, краще попереднє інформування щодо проектів законотворчих актів, процедури перегляду установчих договорів та прийняття нових держав-членів.

Спираючись на вище викладене, можна зробити два загальні висновки. По-перше, як засвідчив провал ратифікації Конституційного договору та відкритий опір «федералізму ЄС»¹⁵ з боку британських консерваторів та прихильників нинішніх чеського та польського президентів, процес побудови «дедалі ближчого союзу народів Європи» на сьогодні дійшов до певної критичної межі, що унеможливлює подальшу федералізацію інституційно-політичної моделі ЄС та делегування на рівень Союзу нових прерогатив. У цьому світлі Лісабонський договір постає як результат збалансованої рівноваги між прихильниками та противниками поглиблення інтеграції у Європі.

По-друге, після п’ятої за 20 років спроби модифікації установчих договорів ЄС можна припустити, що Лісабонський договір на довгі роки кристалізує інституційну структуру Союзу. Згідно з поширеною у європейських столицях думкою він успішно завершує адаптацію ЄС до розширення на схід і водночас дає можливість розширеному ЄС діяти більш ефективно й узгоджено у рамках здійснення спільних політик та на міжнародній арені. Цілком ймовірно, що Лісабонський договір стане для Європейського союзу еквівалентом Римського договору 1957 року, який протягом майже 30 років визначав функціонування Європейської економічної спільноти.

Зняття з порядку денного питання інституційного реформування Союзу дає змогу останньому зосередитися на трьох фундаментальних викликах: подоланні відставання у соціально-економічному розвитку нових держав-членів ЄС через, зокрема, реформу загального бюджету ЄС після 2013 року; розблокуванні процесу розширення Євросоюзу на країни Західних Балкан і Туреччину; встановленні поглибленої асоціації з країнами Східної Європи та Закавказзя.