6. Удосконалення інституційної структури Європейського союзу

Зі становленням єдиного ринку, а згодом – і валютного союзу Європейська спільнота утвердилася впродовж останнього десятиліття минулого століття як найпотужніше у світі регіональне інтеграційне об’єднання. Проте економічна потуга не супроводжувалася відповідною політичною вагою за умов домінування США та військової парасольки НАТО. Реалії постбіполярного світу та імперативи розширення на країни колишнього соціалістичного блоку спонукали Європейську спільноту до тривалої інституційної трансформації, що розпочалася з ухвалення Маастрихтського договору 1992 року. Подальші зусилля інституційного реформування, включно з невдалою спробою ратифікації Конституційного договору 2004 року, привели до підписання оновленої редакції Договору про Європейський Союз (ДЄС) та Договору про заснування Європейської спільноти (перейменованого у Договір про функціонування Європейського Союзу (ДФЄС)).

Однією із новел, що запроваджені Лісабонським договором, є збільшення кількості інститутів Європейського союзу. До вже існуючих Комісії ЄС, Ради (міністрів) ЄС, Європейського Парламенту, Суду ЄС та Рахункової Палати були додані ще два нових. Статус інституту, тобто керівного органу ЄС отримали Європейська Рада та Європейський Центральний Банк (ст. 1 Договору про ЄС).

Лісабонський договір закладає підвалини усталеної інституційно-політичної архітектури об’єднаної Європи. Запропонована модель підтверджує подвійну сутність Євросоюзу як союзу держав і водночас наднаціональної спільноти, що черпає свою демократичну легітимність у спільному волевиявленні громадян (представлених Європарламентом) та держав-членів ЄС (представлених Радою та Європейською радою).

Як результат складного компромісу між міжурядовими та наднаціональними чинниками, великими та малими державами-членами, Лісабонським договором покладається на два базові постулати. Передусім національні держави залишаються незаперечною та незамінною основою суспільно-політичної організації народів Європи (тобто джерелом влади у Європейському союзі). Водночас об’єднана Європа потребує збереження наднаціональних інститутів, які стоять на захисті спільних інтересів Союзу та врівноважують великі й малі держави-члени (інститути також виступають джерелом влади). Відповідно, слід виключити можливість перетворення ЄС на європейську федеративну державу (створення нового суверенного цілого), як і повернення до класичної конфедерації (співдружності суверенних держав). Іншими словами, йдеться про проміжну форму між конфедерацією та федерацією, яку можна концептуально означити як «федерацію держав»⁸.

Головними характеристиками такої «гібридної» політичної моделі sui generis є наступні:

1) Бікамеральна структура законодавчої влади

З утвердженням процедури спільного рішення як звичайної законодавчої процедури Європейський Парламент уподібнюється до нижньої палати бікамерального законодавчого органу, в рамках якого Європарламент представляє громадян Євросоюзу, а Рада ЄС як вища палата захищає інтереси держав-членів⁹. Досягнення паритетності з Радою логічно завершує поетапну еволюцію Європарламенту від дорадчого органу до повноправного учасника законодавчого процесу в ЄС, а сам Союз набуває рис «парламентської демократії»¹⁰.