Микола Понеділок
(24.IX.1922-6.III.1976)
"ВАСИЛЬ СТЕФАНИК І НОГО СИНИ - РІДНІ 1 ПРИБРАНІ"
""-. -Ш народжений не в Русові. а на далекій Херсонщині, в колишніх козацьких володіннях, що з них вийшли, мабуть, і Стефаникові прапрадіди, про що і згадує, і підкреслює у своїх есеях Юрій Стефаник. Про творчість Миколи Понеділка можна б говорити широко і багато, як і багата вона своїми жанрами і сюжетами. Немає, здається, нікого між нами, хто б не захоплювався виступами, хто б не зачитувався в таких його збірках, як сповнені щирим українським гумором "Соборний борщ" і "Смішні сльозини", чи у пройнятих глибоким ліризмом, тугою і сантиментом до рідної землі розповідях "Говорить лише поле" і "Зорепад". Здається мені, що коли б жив Василь Стефаник, то він сприйняв би зорепадну творчість Миколи Понеділка з таким же зворушенням, з такою ж радістю і благоговінням, як сприйняв новели так жорстоко знищеного Григорія Косинки ("ущасливив мене своїми творами", — писав Стефаник про Косинку), і визнав би, як і його, своїм прибраним сином".
Ще випала нам радість сьогодні вітати між нами одного із прибраних духових синів Василя Стефаника по письменницькій лінії, добрих і щирих послідовників Стефаникового слова — Миколу Понеділка. Він, як і Семен, і Кирило, і Юрій, також Васильович, хоч і
Боїдан КРАВЦІВ
Із доповіді 13 листопада 1971
АВТОБІОГРАФІЯ
Родився 24 вересня 1922 року в селі-містечку Новомиргороді, що сперш, як я ще був карапузом, належало до Херсонської губернії, потім до Одеської области, а як я вже був юнаком —
330
Микола Понеділок
його зачислили до Кіровоградської области. Це було (а може, й досі ним, дай Боже, є) типове степове село, оточене широкими-широкими полями, через які шляхи тяглися такі довгі, що їх кінець можна було помітити лише в небі. Батько мій, Василь Іванович Понеділок, все своє життя був селянином, і дожив до глибокої старости, і вмер, здається, не від якихось недуг, а тому, що влада відібрала йому його життя — його хату, землю і вислала аж до Сибіру.
Мати — Дарія Ксенофонтівна Панасенко — вже наче й не любила землю, вона якби в неї вросла, була частиною її. Коли батько, окрім землі, ще любив книжки, часописи, товариство — для матері нічого, окрім городу й поля, не існувало. Я навіть чітко її пригадати в хаті неспроможний. Ось і зараз наче бачу схилену, худеньку, що за чимсь видивляється в кінці нашої садиби. І доля до матері була гідніша, бо не судилося неньці мандрувати до Сибіру, а вона, в молодому віці скошена сухотами, спочила в рідному грунті.
Кінчив я семирічку в своєму селі. Школа була від моєї хати досить далеко, аж на протилежному кінці села, і я, оскільки пригадую, завжди з великою радістю міряв декілька кілометрів туди й додому. Ці роки вважаю за найяснішу сторінку в моєму житті — хата моя майже на вигоні, школа майже серед поля, а поміж ними стежки в споришах і бур'янах — і мені більше нічого не було й потрібно. Хоч у цей час ця моя найяскравіша сторінка водночас покрилася темнющим, пелехатим сумом. Саме в цій семирічці я, моя родина і все моє село пережили страшнющий голод. Сам я тоді ходив щось із рік худіший від своєї власної тіні, а про моїх батьків і чотирьох сестер нічого й казати. Вони були, дослівно, як із хреста зняті. Але доля нас помилувала, а половину ж нашого села не спроможна була захистити-помилувати — і та моя рідна половина на цвинтарі у спільних могилах опинилася.
Десятирічку кінчав я у містечку, яке, правду кажучи, тяжко було відділити від нашого села. Ця, вже середня, школа більше обдарувала мене печалями, як радостями. Я вже був юнаком — і моя селянська одежина тут у клясах декого вражала. Дехто зизував на моє "одіння", а я в свою чергу косився на декого з чепурунів", що мали все на собі "з блиском" та ще й до того цвенькали незвиклою для мене "панською" мовою. А найтяжче було, що мені самому та незвикла мова, яку я вже мусів старанно вивчати, давалась досить тяжко, і я нею розмовляв з досить шаленою моєю селянською вимовою. І цим самим накликав такі єхидні кпини й підсміхи частини моїх "міських" товаришів, здебільшого ЦІ товариші — сини й дочки партійних місцевих "бонзів".
331
Ідеологічна література в Україні й діаспорі
І саме в цій десятирічці найболючіше терня вп'ялося мені в серце, і його й донині витягти з нутра я ніяк не годен. У 9-й клясі нашу вчительку української мови, яку ми всі любили, під час лекції арештували, арештували за те, що вона планувала цілою нашою класою відвідати Шевченкове село Моринці, яке від нас віддалене заледве тридцятьма кілометрами.
У 1939 році кінчаю середню школу і вступаю в Одеський університет, філологічний факультет, який пізньої весни 1941 року мусів залишити, бо покликали несподівано мене до війська. Армію я ненавидів, і вона також ненавиділа мене. Я до неї просто не хотів звикати — і тому в ній я був, без перебільшення, своєрідним Швейком — хіба до більше нікуди худющим і кощавим. Єдине, що любив в армії, — кидати гранати й бігати, і це виключно тому, що в дитинстві я вдосталь находився до школи і накидався на вулиці грудками. І тренінг з далеких років пригодився мені, коли на мене натягнули мундир сірявий.
Війна звільнила мене з армії. Не був я ні в полоні, ані в підпіллі — просто сталось це якось "безпланове". З початком війни совєтські війська стали розбігатись — і я без великого бою, полону, тяжких мук у таборах для "полонеників" опинився на волі.
У 1943 році війна занесла мене в Німеччину, а до Америки приїхав в 1949-му. Спочатку мив посуд у ресторані, трішки пізніше морозиво продавав і від цієї праці мозолі на руках носив щось із півроку. Працював також у м'ясара, фармера. Біля трьох років навіть ^розкошував у "Голосі Америки", коли він ще перебував у Нью-Йорку. А з 1955 року до сьогоднішнього дня працюю в одній з найбільших американських книгарень у Нью-Йорку, в її слов'янському та німецькому відділах. У Німеччині майже весь час жив у Мюнхені, в Америці — лиш у новітньому Вавилоні, який з часом навіть зумів полюбити. А все-таки тут, на чужині, лише одна четвертина мого єства перебуває, решта ж мене лежить у моєму селі, десь там, біля моєї хати, з якої, може, вже й слідів за бур'янами не впізнати.
Доповнюю дещо з моєї біографії.
Родився на самій північній стороні Херсонщини, саме там, де річка Велика Вись відділяла цей південний степовий край від серця земель наших — Київщини.
Дебют мій на літературному полі відбувся в 1947 році. В Німеччині, в Новому Ульмі, в літературному додатку до часопису "Українські Вісті" появилася моя новеля 'Чорна хустина", що після ввійшла до збірки "Говорить лише поле".
332
Микола Понеділок
ДИВО В РЕШЕТІ
Я сподівався гостей. Ось-ось до мене прийдуть люди, які зо мною в однім будинку мешкають.
Найперше — з'явиться доладна, круглесенька й свіженька, як щойно спечений пампушок, пані Марія Грицак. Хоч ми її нарекли "Півнем" — а за те дражнимо "Півнем", бо вона завжди зривається з постелі вдосвіта — і рипається, вибігаючи і забігаючи у хату, і все никає надворі або товчеться в коридорі, шльопаючи пантофлями, як домовик шалений. А буває, ще й стане своїм писклявим голосом спозаранкову тишу розрізувати — то вона годує бродячих котів і ото їм для більшого апетиту щось приговорює.
А з "Півнем" прийде ще й її чоловік. Дебелий, грудастий молодець. Пожежником працює. І так виспортувався по пожежних драбинах дряпатись, що тепер по них лазить незгірше мавпи. І його прозвали "Тарзаном огненним" — і йому, мабуть, це прозвисько до серця припадає.
Та ще навідається пані Ярина. Це жіночка-соломиночка: тоненька, зграбненька, веселенька. Як іде — навколо неї наче й каміння яснішає — таку чарівливу має вона усмішку. Вона не має жадної смішної прикладки — зате її міцніша половина, п Карпо, прозивається "Вантажником". Хоч він за фахом фельдшер, але "Вантажник" йому лицює якнайкраще. Бо він з Яриною як іде із закупів — на одній руці несе п'ятилітнього синка, на другій — трирічну донечку, а ще й до того умудрюється двигати на собі дві торби харчів, які важать не менше фунтів з тридцять. І ото як сусіди побачать його, обвішаного малеччю й торбами, то й гукають вслід: "Тікайте, люди, з хідника, "Вантажник" вертається з базару!"
Отож і "Вантажник" буде в мене. ^
І, врешті, загляне до мене старий парубок Степан. Його найбільше всі піддрочують. Рідко хто каже йому "Степан", а все "Нудьга вічна . Бо він все нарікає. Вічно чимсь незадоволений, все йому Щось не до шмиги. І день тяжкий, і океан мілкий, і зорі нікудишні, і люди лишні. А часто, як прийде з гулянки, нагиндичиться і всім жаліється: "Оце обходив всі вулиці — і скрізь ані душі живої. Хоч би одну людину здибав. Де ж ті люди ділися? Самі мужчини лазять. А де ж, питаю, люди?"
Отже — і "Нудьга" невдовзі тупцятися буде в моїй хаті.
333
Ідеологічна література в Україні й діаспорі
— Розкрийте, діду, рота! — скомандував "Вантажник". — Ширше, ширше розкривайте!
Я дивився. Дід вже більше не міг. З рота блистіли зверху й знизу штучні білі-білі зуби.
— Діду, я вам вийму штучні щелепи — і мені буде видніше. "Вантажник" став витягати — і ось дід крякнув і кулаком-стусаном так "Вантажника" почастував, що той з грюкотом на
підлогу гуцнувся.
— Дід з'їхав з глузду! — і "Тарзан" підбіг і хотів діда усмирити — та в ту ж мить — дід його у груди — бах! — і "Тарзан" он уже носом оре також підлогу.
Тут вже "Нудота" і я зблизились до діда — і дід і нас одним махом на коліна позвалював.
— Чи ви здуріли! — врешті крикнув дід. — Чого ви напосілися на мої зуби?! Які це штучні зуби? Це мої власні зуби, а ви їх хочете живцем із м'ясом вирвати!
Чудо в решеті! Ми всі — хто стояв, хто лежав, — та так і сторопіли...
336