Андрій Головко

(З.ХІІ.1897-5.XII.1972)'

Псевдонім: Андрій Сірома. Народився Андрій Васильович Головко в с. Юрки, тепер у складі с. Хо-рішки Козельщанського району на Пол­тавщині. Закінчив Кременчуцьке реальне училище (1914), Чугуївське Військове училище прапорщиків. Учасник Першої світової війни, у 1920 p. служив у Чер­воній Армії, був лектором у Школі чер­воних старшин.

У літературу А.Головко увійшов збір­кою поезій "Самоцвіт" (1919). Належав до спілки селянських письменників "Плуг". Перші прозові спроби друкував у кременчуцькій газеті "Маяк" (1919), у журналах "Шляхи мистецтва" та "Чер­воний шлях" ("Червоний роман", 1923). Славу письменнику принесли оповідання

"Пилипко" та "Червона хустина" (обид­ва 1923 р.) та повісті "Зелені серцем" і "Пасинки степу" (обидві 1924 p.). Після скоєного злочину (вбивство дружини і п'ятирічної доньки) перебував у психіат­ричній лікарні на лікуванні та в Харків­ській в'ячниці, де виконував ідеологічні замовлення влади: уклав збірку "Можу" (1926), що була альтернативною Винни-ченківському "Хочу", та створив першу редакцію роману "Бур'ян" (1927). Чи­тачам відома друга редакція роману "Бур'ян" і роману "Мати" (опублікована 1922 p.). Саме перші редакції цих творів є вершинними здобутками письменника. А. Головко плідно працював у літературі як нарисчст, сценарист, драматург, але всі сили віддавав на створення головного свого ідеологічного твору — роману-епо­пеї "Артем Гармаш" (кн. 1 — 1951,

кн. 2 — 1960, кн. З — 1971). За перші

дві книги був удостоєний Державної премії ім. Т.Шевченка за 1969 рік, але явищем в українській літературі XX ст. цей твір не став.

Рекомендована література:

Головко А. Твори. Т. 1—5. — К.:

Дніпро, 1976 - 1977.

Головко А. Твори. В 2-х т. — К.:

Наукова думка, 1986.

Головко А. Бур ян. — Харків, 1927.

Агеева В. Українська імпресіоністична проза. Михайло Коцюбинський, Григорій Косинка, Андрій Головко. — К., 1994.

Про Андрія Головка. Спогади, стат­ті. — К.: Рад. письменник, 1980.

Яременко В.В. Штрихи до біографії хворих насильством. — ж. "Дніпро , 1993, № 7—9.

96

Андрій Головко

БУР'ЯН

Заключний XXXIII розді г із першої редакції роману "Бур'ян"

Крізь заґратовані маленькі віконечка тихо ллявся сірий світанок у камеру. Стягав тіні, що ними вкрились на ніч обшарпані в'язні на нарах під одною стіною, на цементовій долівці, один до одного впритул, головами до стін, із-під нар тирчали ноги — спали й під нарами. Над дверима догорялагасла лямпочка — у склі не язичок полум'я, а червоний метелик попав і тріпав у конанні обпаленим червоним крильцем. Хропли й важко дихали, в сні розкидані по камері тіла. Як колись, під голод, на якійсь вузловій станції у вокзалі: в лахмітті, напівголі, а хто й чобіт не скидаючи, і кожен на своєму клунку головою...

Хтось під нарами забелькотів, мов у гарячці. У кутку — чорний, з розпатланою головою в'язень підвівсь і, розпанахавши пазуху, шкрябав до крови брудне вошиве тіло. Потім підвівсь і пройшов, ступаючи через сонних, до дверей, до параші.

З-під нар виліз Яким і, не зводячись з колін, жадно хлипав, як викинута на берег рибина, виснажене повітря. А очі впали на сині вікна заґратовані — латочки неба такого синього, прозорого й глибокого. І десь далеко за сонним містом, крізь храп у камері та лункі кроки по коридору вартового, ухо вловило тихі далекі гудки маневрових паровозів на станції. І чомусь згадались далекі сонячні степові гони.

Ще тяжче було дихати легеням. Яким пройшов до дверей і ротом розкритим припав до вовчка — хапав з коридору холодне повітря.

Проходив вартовий — кроки лунко під склепінням коридору, розмірене — гуп, гуп... Побачив у вовчок. Підійшов.

— Ти чого не спиш?

— Та не спиться, товариш діжурний,— оком у прозурку Яким на вартового. Курив той, і попрохав парубок: — товариш діжурний, дайте докурити.

Вартовий потяг іще, а потім подав недокурок у прозурку. Спитав Яким — чи хоч перевірка та скоро вже. "Да, вже незабаром".— "Та хоч-би скоріш, а то вночі камера, як та труна". — Вартовий одійшов, нічого не сказавши, гулкі поніс кроки в той край коридору.

97