Іван Чендей

(Нар. 20.V.1922)

Іван Михайлович Чендей народився у с. Дубове Тячівського району Закар­патської обл.

Закінчив філологічний факультет Уж­городського університету та Вищі літе­ратурні курси при Літінституті ім. О.М. Горького в Москві. Працював на жур­налістській роботі.

У літературу ввійшов 1955 р. зі збір­кою новел "Чайки летять на схід", що утверджувала незламність народного

духу і приваблювала мистецькою довер­шеністю. В наступні роки з'являються збірки новел, оповідань, нарисів "Вітер з полонини" (1958), "Ватри не згасають" (1960), "Верховино, мати моя", "Чорно­книжник", "Поєдинок", "Терен цвіте", "Коли на ранок благословлялося", "Бе­резневий сніг", "Зелена Верховина" (1975), "Свалявські зустрічі" (1977), "Кринична вода" (1980) та інші-

Окремі твори І-Чендея мають виразне антитоталітарне спрямування, за що заз­навав ідеологічної критики. У 60-х роках брав участь у передачі на Захід "самви-давівської літератури, зокрема рукопису праці І.Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", за що зазнав переслі­дувань.

У 1965 р. вийшов друком роман "Пта­хи полишають гнізда", другий роман "Скрип колиски" — у 1989 р.

Проза І.Чендея — оригінальне явище в літературі XX ст., вражає широким набором виражальних засобів, актуаль­ною проблематикою, спрямованою проти ігнорування святинь народу, які є мо­ральною основою буття людини, духовним простором поколінь.

Найповніше зібрання творів І.Чендея — "Вибрані твори в 2-х томах".

Творча праця письменника поша­нована Державною премією України ім. Т.Шевченка, преміями імені А.Го-ловка та імені В.Винниченка-

БЕРЕЗНЕВИЙ СНІГ

Зранку сонце над містом ще блиснуло, тут-там освітилися й забіліли ніздрюваті причаділі латки снігу по околиці. Та ураз небо

316

Іван Чендей

затяглося білими хмарами, ніби на обрії принишкло й розсіялося молочним туманом. Ліниво посипало снігом. Спершу сніжини рідко, по одній кружляли у висоті, політували, як тільки дихав вітерець, пушинками падали на почорнілу примерзлу землю, на міську вулицю, на затоптані каламутні галявинки по скверах і квітниках.

Микулка Недич зіщулився громадкою перед самим вікном великої кімнати, притулив чоло до шиби так, що торкається скла і носом. Дивиться, дивиться, і йому приємно, коли чує прохолоду на тілі; раптом все ніби іде обертом, коли приплющує повіки, бачить одні тільки літаючі і перелітуючі сніжини. Забавним видається танок сніжин, химерними здаються дахи будинків — ген-ген далеко-далеко покрівлі позастигали важкими червоними хвилями. Чомусь метушливими і неспокійними йому ввижаються прохожі на вулиці, раптом йому шкода високих гінких осокорів, що тепер, у березневий ще холодний ранок, скидаються на вишикуваних у ряд лицарів — пошарпаних, обідраних, з бою. В уяві Микулка Недич бачить осокори зеленими, бо так йому здається краще, він саме хоче, щоб вони були не голі, а пишні, кучеряві, наряджені...

На підвіконні зовні прилаштована ялинова широка дощечка, її Микулка припас ще з осені, коли на поживу до вікна занадився великий сизий голуб. Спершу птаха сідала на виступ у стіні, потім клювала крихти хліба з підвіконня — їх клав Микулка. А далі приладнав хлопець і поличку-кормушку. Довгими хвилинами Микулка задивлявся на голуба, і завжди було йому якось не по собі. В чомусь таки заздрив птасі. Ураз хлопцеві забагалося^дати крила й літати над великим містом, над полями і горами. Йому здавалося, що саме тоді чув би волю, що його політ обійняв би неосяжний простір, аж поки не прилетів би над саме море, про яке так цікаво розповідала на першому уроці після канікул Марта Федорівна, — навіть різні камінчики показувала з берега на морі.

Сніжини притрушують крихітки хліба на дощечці, а голуб не прилітає. Микулка озирається по застелених ліжках кімнати, і раптом йому кудись хочеться дітися. В кімнаті нікого нема. Всі його побратими ще вчора, хто сьогодні раннім ранком роз їхалися додому. Один він залишився в школі-інтернаті на канікули з цеї великої кімнати. Ось ще сьогодні їх мають зібрати до однієї, меншої. Тут, певно, буде затишніше і привітніше, веселіше. Дарма що не всі будуть з одного класу... Великої біди в цьому нема. Щоправда, Микулці жаль голуба. Птаха звикла до підвіконня, до

317