Олекса Коломієць

(17.III.1919-23.Х.1994)

Вирушаючи в нелегку дорогу до ятера-тури, кожен письменник вирішує принаймні дві проблеми: як писати і навіщо писати? В кінцевому підсумку їх вирішення дасть змогу утвердитися в головній меті свого покликання; прийти і залишитись.

UJo6 залишитись в історії драматургії, мабуть, досить написати кілька драмо-подібних витворів, і тебе неминуче помина­тимуть у своїх працях усі дослідники цього підрозділу літератури. А щоб залишитись назавжди в мистецтві драми, а отже — і в серцях людей, треба створити як мінімум один твір. Ц^оправда, цим "одним" має бути "Наталка Полтавка" або "Ревізор", "Украдене щастя" або "Свіччине весілля", "Патетична соната" або "Дикий Ангел"...

Останній з названих тут творів нале­жить Олексі Коломійцю. Цьому творові в ряду здобутків нашої класики ніяк не тісно. Він — з їхнього кореня. І не тільки він.

В останні роки дуже популярним у літературних колах став афоризм Григора Тютюнника про те. що немає загадки та­ланту, а є лиш вічка загадка любові. Справді, мудрий афоризм, але він, як на мене, загадки таланту все ж не відкидає, оскільки без таланту й любов не любов. Отже, про загадку таланту. Коли на початку 60-х років у Москві, а потім і в Україні стала широко відомою перша п'єса 0-Ко-ломійця "Фараони" (приклад, до речі, не винятковий; траплялося в нас і раніше, що якесь літературне явище помічали спочатку десь, а потім і вдома), серед фахівців промайнуло щось на зразок здивування:

звідки це і хто прислав? Дивуватись ніби й справді було чому: адже найближчий ґрунт (так умовно назвемо драматургію попе­редніх, п'ятдесятих років) особливою родю­чістю не відзначався. З написаної тоді сотні п'єс, які неодмінно "поминаються" істори­ками драми, вартими уваги залишилися хіба що "Потомки запорожців" О.Довженка, "Дочка прокурора" Ю-Яновського, "Не називаючи прізвищ" В.Минка і... Всі інші мали в культурі значення не більше, ніж публіцистична стаття, яку пам'ятають лиш доти, доки вийде черговий номер газети. І на цьому тлі раптом комедійні "Фараони". Не дуже ніби вигадливі за життєвим матеріалом та художнім втіленням його, але все ж — примітні і загадкові- Бо здобули прихильне розуміння у якнайширшого глядача. А загадковість їх, здається, полягала в тій же загадці таланту: його ніколи не "присилають", приходить він не "звідкись", а народжується "від себе", з надр народу, щоб виповісти його болі,

300

Олекса Коломієць

думи і чуття. Одне слово, все те, на що завжди буває спраглою душа людини і чого так бракувало українській драматургії ру­бежу 50-х — 60-х років.

У наступне тридцятиліття творчості Олекса Коломієць не дуже часто зверта­тиметься до власне комедійного жанру, але в усіх своїх навіть "найсерйозніших" драмах він розвиватиме те, що було душею саме "Фараонів". Сумлінна дослідниця драма­тургії Дія Вакуленко дуж- точно означила параметри цієї "душі" письменницького мислення. "Герої Коломійця, — нише во­на, — це завжди люди звичайні, рядові, зовні ніби й не герої, але духовно принадні, душевно щедрі й багаті. Головним предме­том його "вболівань" стають "вічні пробле­ми": добро і зло, любов і відданість, відступ­ництво і вірність... ] саме через те він віддає перевагу лірико-романтичному ладові письма та умовним формам, які дають змогу най­більш концентровано стверджувати й про­голошувати свої мистецькі гуманістичні засади".

"Вічні теми" і "лірико-романтичний лад"... Скільки вже доводилось чути нарікань, що "вічні теми" українські письменники норовлять обов'язково покласти на "лірико-романтичний лад". Ну, нехай, скажімо, поети чи навіть прозаїки, а чому ж ще й драма­турги туди? На реалізм би їх та на суво­рий навернути, отам хай би пошукали потрібних корисних копалин... Авторам цих нарікань, мабуть, не завжди втямки, що до стилю мислення митця ніякою силою не навернеш. Він обирає його з художньої традиції народу, а в українській художній традиції найпродуктивнішою завжди була (так уже склалось!) саме лірико-роман-тична форма мислення.

Звичайно, лірико-романтичний лад — Це не завжди панацея для українських авторів. Траплялися серед них і такі, хто збивався на псевдоромантизм (безконф­ліктне лакування культівської дійсності, героїзація "голих королів" застою тощо), кидаючи цим самим тінь і на літературний напрямок, і на всю українську літературу. •З-під пера Олекси Коломійця теж ви­ходили п'єси, де художній романтизм під­мінювався подекуди не надто витонченою

грою в художній прийом (у таких випадках критики підказували авторові, що драматург з нього чудовий, а актор — не дуже), але коли йдеться про драми етапні, то це були справжні здобутки і вітчизняної драматургії, і вітчизняного театру ("Планета Сперанта", "Горлиця". "Голубі олені", "Дикий Ангел", "За дев'ятим порогом" та інші).

Олексу Коломійця не можна зарахувати до письменників якоїсь однієї теми у вузькому значенні слова (він пише і про се­ло, і про місто, і про ближчу і дальшу історію України, і про участь народу у Великій Віт­чизняній війні), але в широкому розумінні його зусилля завжди спрямовані на роз­криття таки однієї теми. Він художник чистоти людської, мрії, котра відлунює в усіх його етико-психологічних колізіях, що розвиваються завжди в екстремально край­ніх, психологічно наснажених ситуаціях. З винятковою переконливістю і поетичною зачарованістю цю тему драматург зреалі­зував, зокрема, в "повісті про кохання — драмі "Голубі олені", яка після "Фараонів" удруге піднесла ім'я письменника на п'єде­стал особливої популярності. Поетизуючи розквітле в жорстоких умовах війни ко­хання, автор розкрив його як головну цін­ність життя, завдяки якій людина стає справді духовною особистістю і здатна пе­ретворити свої найсокровенніші мрії в щасливу реальність.

Жадає істини й головний герой "Дикого Ангела". Він весь у романтичній напрузі, його дії — це концентрований вираз мрії про вічність життя, а будь-яка тимчасовість ("временщики") видається йому чи не найбільшим злом, що здатне завести людину як мінімум у первісну печеру. Піднятись на висоту осмислення цих питань без роман­тичного настрою (та ще й у пору розквіту болотного застійництва) письменник прос­то не зміг би, вірність раз і назавжди об­раному стилеві цього разу не просто допо­могла йому, а стала в найкращому значенні слова реалізованою доцільністю. Успіх п'єси у глядачів — один із доказів того:

дуже рідко траплялося в нашій театральній історії, щоб якийсь твір "з першого про­читання" утримувався на кону понад де­сятиліття. З "Диким Ангелом" таке сталося...

Михайло НАЄНКО

301

Аеонгд . Полтава (Єно єн)

(24.VIH.1921 -19.IV.1990)

Обидва імені — Леонід Полтава і Єнсен, а ще Герась Соколенке та ін. є псевдонімами. Автонім — Леонід Едуардович Пархомович. Поет, прозаїк, драматург, перекладач і публіцист. Наро­дився в с. Вовківцях Роменського району на Полтавщині в родині фельдшера Едуарда Адамовича і вчительки Любові

Олеянівни Пархомовичів. Батько був репресований. Леонід у 1940 р. закінчив Ніжинський педінститут.

У роки війни був забраний фашистами на підневільну працю до Німеччини. Після світової війни жив у Німеччині (працював у редакції газети "Українські вісті" у Новому Ульмі), у Франції (пра­цював у газеті "Українець — Час" у Па­рижі), в Іспанії (працював керівником українського відділу Іспанського націо­нального радіо), у США (з 1958 р. пра­цював у редакції щоденної газети "Сво­бода"). Помер у Нью-Йорку 19 квітня 1990 р.

В Україні його твори почали з'явля­тися друком у 90-х роках: "Лісова казка" (К.: Веселка, 1995); "Абетка з історії України" (у кн. "Українська абетка") — К.: Веселка, 1996; "Тисяча сімсот дев'ять" (роман про гетьмана Мазепу) — ж. Березіль, № 1-2, 1998.

Розвідку про родину Пархомовичів і довоєнне життя Леоніда Полтави в Україні написав поет Д.Чередниченко:

"Леонід Полтава. Він же — Пархо­мович", — "Літ. Україна" 28 жовтня 1999 р.

ЛЮДИНА

Іде по брукові, закутана в пальто. Обвислі плечі і непевні кроки. І не пізнає вже у ній ніхто Ні батька, ні звитяжця, ні пророка.

ІДЄ

310

_______________________Леонід Полтава

Вдивляюся — і хочеться мені Всміхнутись тепло і звернуть з дороги, Бо чи ж не так в небесній глибині Ми бачим хмари — і не бачим Бога?

ВІЧНІСТЬ

Закрийте розумну книгу — Для неї нема ще дня. Несе наші дні, мов кригу, Усе навмання, навмання.

Вічність із нами, близько. Вічність проста і ясна:

Ночі чорна колиска Гойдається біля вікна.

І на столі годинник, Що спинився давно-давно. Пощо рахувати години Усе про одно й про одно?

Що в тій колисці? Може, Може, росте дитя?.. Щільно, як щільно. Боже, Ти запнув накриття!

КРИК

І ніхто вже не знайде мене — Із жахом замість очей, Із болем замість серця.

Навіть люди з Помпеї

Не змогли до кінця померти,

Бо ми їх знайшли, поселили в музеях

І живили бодай цікавістю.

Але я вже помер навіки, Той, що вирощував квітники пісень, Що виносив дітям солодкий мед казок, Що й терплячи — радів світом

(Терпіння — без Батьківщини!)

зТі