
- •Володимир Державин три роки літературного життя на еміграції (1945-1947)
- •Андрій Головко
- •4 Українське слово, т. З
- •Іван Сенченко
- •Докія Гуменна.
- •Василь Барка
- •Олесь Гончар
- •Олекса Коломієць
- •Іван Чендей
- •Микола Понеділок
- •Василь Земляк
- •Анатолій Дімаров
- •Олександра Черненко імпресіонізм та експресіонізм
- •Нове духовне світовідчування в поезіях українських дисидентів
- •Павло Загребельний
- •Віра Вовк. (Селянська)
- •Роман Іваничук
- •Борис Олійник
- •Олег кузьменко "антиквар" олега зуєвського
- •Емма Андієвська
- •Ігор Костецький
- •Поетка вогняних меж
- •Володимир Державин поезія михайла ореста і неокласицизм
- •Григорій Костюк
- •Валер'ян підмогильнии
- •Лірика і ліричний епос максима рильського
- •Остап вишня
- •Юрій Шевельов
- •Про "Палімпсести" Василя Стуєа
- •Юрій Шевельов троє прощань і про те, що таке історія української літератури*
- •Другий "заповіт" української літератури
- •Юрій Шевельов велика стаття про малий вірш
Олекса Коломієць
(17.III.1919-23.Х.1994)
Вирушаючи в нелегку дорогу до ятера-тури, кожен письменник вирішує принаймні дві проблеми: як писати і навіщо писати? В кінцевому підсумку їх вирішення дасть змогу утвердитися в головній меті свого покликання; прийти і залишитись.
UJo6 залишитись в історії драматургії, мабуть, досить написати кілька драмо-подібних витворів, і тебе неминуче поминатимуть у своїх працях усі дослідники цього підрозділу літератури. А щоб залишитись назавжди в мистецтві драми, а отже — і в серцях людей, треба створити як мінімум один твір. Ц^оправда, цим "одним" має бути "Наталка Полтавка" або "Ревізор", "Украдене щастя" або "Свіччине весілля", "Патетична соната" або "Дикий Ангел"...
Останній з названих тут творів належить Олексі Коломійцю. Цьому творові в ряду здобутків нашої класики ніяк не тісно. Він — з їхнього кореня. І не тільки він.
В останні роки дуже популярним у літературних колах став афоризм Григора Тютюнника про те. що немає загадки таланту, а є лиш вічка загадка любові. Справді, мудрий афоризм, але він, як на мене, загадки таланту все ж не відкидає, оскільки без таланту й любов не любов. Отже, про загадку таланту. Коли на початку 60-х років у Москві, а потім і в Україні стала широко відомою перша п'єса 0-Ко-ломійця "Фараони" (приклад, до речі, не винятковий; траплялося в нас і раніше, що якесь літературне явище помічали спочатку десь, а потім і вдома), серед фахівців промайнуло щось на зразок здивування:
звідки це і хто прислав? Дивуватись ніби й справді було чому: адже найближчий ґрунт (так умовно назвемо драматургію попередніх, п'ятдесятих років) особливою родючістю не відзначався. З написаної тоді сотні п'єс, які неодмінно "поминаються" істориками драми, вартими уваги залишилися хіба що "Потомки запорожців" О.Довженка, "Дочка прокурора" Ю-Яновського, "Не називаючи прізвищ" В.Минка і... Всі інші мали в культурі значення не більше, ніж публіцистична стаття, яку пам'ятають лиш доти, доки вийде черговий номер газети. І на цьому тлі раптом комедійні "Фараони". Не дуже ніби вигадливі за життєвим матеріалом та художнім втіленням його, але все ж — примітні і загадкові- Бо здобули прихильне розуміння у якнайширшого глядача. А загадковість їх, здається, полягала в тій же загадці таланту: його ніколи не "присилають", приходить він не "звідкись", а народжується "від себе", з надр народу, щоб виповісти його болі,
300
Олекса Коломієць
думи і чуття. Одне слово, все те, на що завжди буває спраглою душа людини і чого так бракувало українській драматургії рубежу 50-х — 60-х років.
У наступне тридцятиліття творчості Олекса Коломієць не дуже часто звертатиметься до власне комедійного жанру, але в усіх своїх навіть "найсерйозніших" драмах він розвиватиме те, що було душею саме "Фараонів". Сумлінна дослідниця драматургії Дія Вакуленко дуж- точно означила параметри цієї "душі" письменницького мислення. "Герої Коломійця, — нише вона, — це завжди люди звичайні, рядові, зовні ніби й не герої, але духовно принадні, душевно щедрі й багаті. Головним предметом його "вболівань" стають "вічні проблеми": добро і зло, любов і відданість, відступництво і вірність... ] саме через те він віддає перевагу лірико-романтичному ладові письма та умовним формам, які дають змогу найбільш концентровано стверджувати й проголошувати свої мистецькі гуманістичні засади".
"Вічні теми" і "лірико-романтичний лад"... Скільки вже доводилось чути нарікань, що "вічні теми" українські письменники норовлять обов'язково покласти на "лірико-романтичний лад". Ну, нехай, скажімо, поети чи навіть прозаїки, а чому ж ще й драматурги туди? На реалізм би їх та на суворий навернути, отам хай би пошукали потрібних корисних копалин... Авторам цих нарікань, мабуть, не завжди втямки, що до стилю мислення митця ніякою силою не навернеш. Він обирає його з художньої традиції народу, а в українській художній традиції найпродуктивнішою завжди була (так уже склалось!) саме лірико-роман-тична форма мислення.
Звичайно, лірико-романтичний лад — Це не завжди панацея для українських авторів. Траплялися серед них і такі, хто збивався на псевдоромантизм (безконфліктне лакування культівської дійсності, героїзація "голих королів" застою тощо), кидаючи цим самим тінь і на літературний напрямок, і на всю українську літературу. •З-під пера Олекси Коломійця теж виходили п'єси, де художній романтизм підмінювався подекуди не надто витонченою
грою в художній прийом (у таких випадках критики підказували авторові, що драматург з нього чудовий, а актор — не дуже), але коли йдеться про драми етапні, то це були справжні здобутки і вітчизняної драматургії, і вітчизняного театру ("Планета Сперанта", "Горлиця". "Голубі олені", "Дикий Ангел", "За дев'ятим порогом" та інші).
Олексу Коломійця не можна зарахувати до письменників якоїсь однієї теми у вузькому значенні слова (він пише і про село, і про місто, і про ближчу і дальшу історію України, і про участь народу у Великій Вітчизняній війні), але в широкому розумінні його зусилля завжди спрямовані на розкриття таки однієї теми. Він художник чистоти людської, мрії, котра відлунює в усіх його етико-психологічних колізіях, що розвиваються завжди в екстремально крайніх, психологічно наснажених ситуаціях. З винятковою переконливістю і поетичною зачарованістю цю тему драматург зреалізував, зокрема, в "повісті про кохання — драмі "Голубі олені", яка після "Фараонів" удруге піднесла ім'я письменника на п'єдестал особливої популярності. Поетизуючи розквітле в жорстоких умовах війни кохання, автор розкрив його як головну цінність життя, завдяки якій людина стає справді духовною особистістю і здатна перетворити свої найсокровенніші мрії в щасливу реальність.
Жадає істини й головний герой "Дикого Ангела". Він весь у романтичній напрузі, його дії — це концентрований вираз мрії про вічність життя, а будь-яка тимчасовість ("временщики") видається йому чи не найбільшим злом, що здатне завести людину як мінімум у первісну печеру. Піднятись на висоту осмислення цих питань без романтичного настрою (та ще й у пору розквіту болотного застійництва) письменник просто не зміг би, вірність раз і назавжди обраному стилеві цього разу не просто допомогла йому, а стала в найкращому значенні слова реалізованою доцільністю. Успіх п'єси у глядачів — один із доказів того:
дуже рідко траплялося в нашій театральній історії, щоб якийсь твір "з першого прочитання" утримувався на кону понад десятиліття. З "Диким Ангелом" таке сталося...
Михайло НАЄНКО
301
Аеонгд . Полтава (Єно єн)
(24.VIH.1921 -19.IV.1990)
Обидва імені — Леонід Полтава і Єнсен, а ще Герась Соколенке та ін. є псевдонімами. Автонім — Леонід Едуардович Пархомович. Поет, прозаїк, драматург, перекладач і публіцист. Народився в с. Вовківцях Роменського району на Полтавщині в родині фельдшера Едуарда Адамовича і вчительки Любові
Олеянівни Пархомовичів. Батько був репресований. Леонід у 1940 р. закінчив Ніжинський педінститут.
У роки війни був забраний фашистами на підневільну працю до Німеччини. Після світової війни жив у Німеччині (працював у редакції газети "Українські вісті" у Новому Ульмі), у Франції (працював у газеті "Українець — Час" у Парижі), в Іспанії (працював керівником українського відділу Іспанського національного радіо), у США (з 1958 р. працював у редакції щоденної газети "Свобода"). Помер у Нью-Йорку 19 квітня 1990 р.
В Україні його твори почали з'являтися друком у 90-х роках: "Лісова казка" (К.: Веселка, 1995); "Абетка з історії України" (у кн. "Українська абетка") — К.: Веселка, 1996; "Тисяча сімсот дев'ять" (роман про гетьмана Мазепу) — ж. Березіль, № 1-2, 1998.
Розвідку про родину Пархомовичів і довоєнне життя Леоніда Полтави в Україні написав поет Д.Чередниченко:
"Леонід Полтава. Він же — Пархомович", — "Літ. Україна" 28 жовтня 1999 р.
ЛЮДИНА
Іде по брукові, закутана в пальто. Обвислі плечі і непевні кроки. І не пізнає вже у ній ніхто Ні батька, ні звитяжця, ні пророка.
ІДЄ
310
_______________________Леонід Полтава
Вдивляюся — і хочеться мені Всміхнутись тепло і звернуть з дороги, Бо чи ж не так в небесній глибині Ми бачим хмари — і не бачим Бога?
ВІЧНІСТЬ
Закрийте розумну книгу — Для неї нема ще дня. Несе наші дні, мов кригу, Усе навмання, навмання.
Вічність із нами, близько. Вічність проста і ясна:
Ночі чорна колиска Гойдається біля вікна.
І на столі годинник, Що спинився давно-давно. Пощо рахувати години Усе про одно й про одно?
Що в тій колисці? Може, Може, росте дитя?.. Щільно, як щільно. Боже, Ти запнув накриття!
КРИК
І ніхто вже не знайде мене — Із жахом замість очей, Із болем замість серця.
Навіть люди з Помпеї
Не змогли до кінця померти,
Бо ми їх знайшли, поселили в музеях
І живили бодай цікавістю.
Але я вже помер навіки, Той, що вирощував квітники пісень, Що виносив дітям солодкий мед казок, Що й терплячи — радів світом
(Терпіння — без Батьківщини!)
зТі