Олесь Гончар

(3.IV.1918 - 14.VII.1995)

Олесь (Олександр) Терентійович Гон­чар народився в с. Суха Кобеляцько­го району Полтавської області.

Навчався в Харківському університеті, з третього курсу в складі добровільного сту­дентського батальйону у 1941 р. пішов на фронти Другої світової війни. Вищу освіту завершив у Дніпропетровському універси­теті (1946) і поступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка Ака­демії наук України. Вів надзвичайно активну громадську роботу.

Як письменник Олесь Гончар заявив про себе низкою новел в періодичній пресі Ще в 1938—1941 pp. У журналі "Молодий більшовик" (сьогодні ж. "Дніпро") за тра­вень і червень 1941 p. була надрукована повість "Стокозове поле" — перший твір в українській літературі, що торкався проб­лем голоду 1933 р. В роки війни писав вірші (окремою збіркою "Фронтові поезії" видано в 1985 p.), вів щоденникові запи­си. У 1949 p. вийшла трилогія "Прапоро­носці" ("Альпи" (1946), "Голубий Дунай" (1947), "Злата Прага" (1948), що при­несла письменникові славу першорядного українського прозаїка. Незадовго до смерті О.Гончар зробив остаточну редакцію славнозвісного роману "Прапороносці" (К.:

Веселка, 1995). Нову редакцію дав пись­менник і романам "Тронка" (1963) та "Со­бор" (1968). що вийшли під одною об­кладинкою в "Бібліотеці української кла­сики "Дніпро": Олесь Гончар. Тронка. Собор. — К.: Дніпро, 1992. (Серед рари­тетів бібліотеки упорядника "Українського слова" — це видання з дарчим написом:

"Професору Василеві Яременку на знак глибокої пошани, вітаючи з Великоднем. Олесь Гончар, квітень 1994").

Творча спадщина Олеся Гончара досить об'ємна і емка, досить назвати окремі ви­дання: повість "Земля гуде" (1947), "Но­вели" (1949), "Південь" (1951), "Новели" (1954), "Чари-комиші" (1958), "Маша з Верховини" (1959), повісті "Микита Бра­тусь" (1951). "Щоб свггився вогник" (1955), романи "Таврія" (1952), "Перекоп" (1957).

У 60-ті роки побачили світ романи "Лю­дина і зброя" (1960, відзначений Дер­жавною премією ім. Т.Шевченка за 1962 рік), "Тронка" (1963, відзначений Ленін­ською премією за 1964 рік), "Собор" (1968, підданий голобельній вульгарно-суб'єктивістській критиці, а автор — обст­рукції).

У 70-ті роки з'явилися твори нової проблематики і філософсько-естетичного трактування: "Циклон" (1970), "Берег лю­бові" (1970), повість "Бригантина".

273

Ідеологічна література в Україні й діаспорі

Посилення філософського звучання, по­лемічності й публіцистичності спостеріга­ється у творах Олеся Гончара 80-х pp.:

"Твоя зоря" (1980, відзначено роман Дер­жавною премією СРСР за 1982 рік), оповідання "Чорний яр" (1986).

Перу Олеся І ончара належать численні сценарії, книги літературознавчих та літе­ратурних статей. Письменник був обраний академіком ПАН України.

Рекомендована література:

Гончар О. Твори. Т. 1 — 7. — К.,

1987 — 1988.

Гончар О. Тронка. Собор. — К-: Дшіро, 1992

Гончар О. Прапороносці. — К-: Веселка, 1995.

Гончар О. Чим живемо. На шляхах до українського Відродження. — К.: Укр. письменник, 1992.

Дончик В. В ім'я України. — Україн­ська мова і література в школі, 1993, 4—6.

Коваль В. "Собор" і навколо собо­ру. — К.: Молодь, 1989.

Наенко М. "Життя в мистецтво пе­рейшло..." — Українська мова і література в школі, 1993, 4.

Наєнко М. Краса вірності. — К., 1981.

Погрібний А. Олесь Гончар. — К., 1988.

Сверстюк Є. Собор у риштованні. // У кн.: На святі надій. Вибране. — К-: Наша віра, 1999 (див. у кн. IV цього видання).

С-іово про 0-іеся Гончара. — К., 1988.

Тронько П.Т., Бажан О.Г.. Дани.гюк Ю.З. Тернистим шляхом до храму: Олесь Гончар в суспільно-політичному житті Ук­раїни 60—80-х pp. XX ст. Збірник до­кументів та матеріалів. — К.: Рідний край, 1999.

ЗА МИТЬ ЩАСТЯ

У тропічному місті Рангуні, де молоді смаглочолі солдати стоять з автоматами на постах у своїй джунгляній зеленавій одежі, в місті золотих пагод-храмів, що підносяться в небо стогами жовтогарячого жнив'яного блиску, в місті, де рано ніч настає і в присмерках палацу, мовби вихопленого з казок Шехерезади, майне раптом обличчя з прекрасним профілем камеї, а на сцені, відданій східним розкошам пластики, співають руки танцівниць, тчуть пісню кохання під звуки дивного інструмента (назва якого так і зосталась тобі невідома!), — в той жагучий, по-тропічному паркий рангунський вечір з фантастикою музики, краси і мрій піднебесних згадалася чомусь ця давня історія, історія наших широт...

Літо було, перше повоєнне літо, виноградники зеленіли, і перші снопи виблискували в полях.

Сліпучий день, коли світяться стерні, а шляхом, що стелиться з нашого табору до найближчого містечка, артилерійські трудові наші коні тюпачать. Тільки не гармату тягнуть за собою, не в артилерію впряжені, а в звичайну бочку-водовозку. Високо на ній в пілотці набакиреній, в медалях на всі груди сидить Діденко Сашко,

274

Олесь Гончар

артилерист. Про демобілізацію думає хлопець, не інакше. Бо всі ми в ці дні тільки тим і живемо, що скоро додому, а там кожного з нас жде любов. Того своя, того своя, а кого просто невідома, туманна. Насвистує, наспівує бравий водовоз, недбало пустивши через чоло пасмо пшеничного чуба. Дунайське небо шовками-блаватами переливається, літо горить, пашіє, хмелить хлопця.

Яке роздолля навкруги! Під час війни, коли випадало опинитися в горах скелястих уночі, у хвищу, в завірюху, не раз кортіло йому крикнути, гукнути, гогокнути так, щоб луна покотилася по всіх Карпатах. Але тоді не можна було. Тоді люди жили нишком, потайки, покрадьки. Передній край галасу не любить. Зате зараз Діденко, виїхавши за межі табору, має волю гогокати на всю душу:

— Го-го-го-го-о-о!

— Співаєш? — сміючись, питає зустрічний водовоз із сусіднього

полку.

— А що — погано?

— Ні, не погано. Так і вовк у степу співає.

— Давай удвох!

— Давай!

І вже у дві горлянки:

— Го-го-го-го! Го-го-о-о!

Лунає, розкочується навкруги, аж поки вони й роз'їдуться, а найдальші женці, випроставшись, весело поглядають на шлях.

Ніхто не відгукується на Діденкове гогокання.

А хміль сонця нуртує душу, і в голову лізе всяке таке, що чув про любощі фронтові, про знайомства в медсанбаті, а то й з місцевими грішницями, — таланить же іншим! А йому — що йому випадало? Гармату тільки й знав у житті, з нею пройшов півсвіту, перемісив багнюки! Понад хмарами з нею був, плацдарми тримав, — за гарматним боєм ніколи й на дівчат було озирнутись. І ось тепер в іжджає в палаюче літо на своїй водовозці, спраглий, самотній.

Стерня, свіже литво полукіпків, снопи і снопи — все виблискує золотом, все бризкає жнив'яним сонцем.

А один полукіпок ще не вивершений, ще без корони. І щось — як живе полум'я! — яскраво майнуло й зникло за тією золотою спорудою. І ось уже видно руки загорілі, що довершують свою снопасту працю, ставлять шапкою на полукіпок останнього снопа,

— і він так весело, задерикувато вгору стирчить!

А жниця вийшла із-за полукіпка і. ще й звідси поправляючи снопа, позиркує на шлях до солдата завабливим оком, так принаймні

275