4 Українське слово, т. З

Ідеологічна література в Україні й діаспорі

Яким руками швидко петлю ту, хтось з ножем до шиї.

— Рядно давай! — крикнув Чижик. А циган:

— Та він уже одубів!

Яким упав товаришеві обличчям до мертвого страшного лиця і занімів. І вже хоч чув, не розумів шуму та метушні в камері: хтось дошкою з нар з усієї сили гатив у двері, гукали у вікна згори, били в рями кулаками... І чи довго. Лише, як одхилив хтось його і взяли труп на носилки люди в шинелях, як грюкнули двері,— ще до вовчка припав — кроки лунко коридором, тихше й стихли. Тоді в муці з стогоном одхиливсь головою од дверей і затих так.

І довго туга чорна — і в серці, і в очах. Потім в очі упали — сині шматки глибокого прозорого неба з-за ґрат, і такого далекого. І глухо, й далеко десь кликали гудки маневрових паровозів... А в тих гудках — враз розгорнулась далина глибока, степова, сонячна, і в ню — фаркнули й полетіли змучені очі...

м. Харків. 1926

108

Іван Сенченко

(12.II.1901 - 9.ХІ.1975)

Поруч із Юрієм Японським найміц-ніший (хоч і протилежний йому стилем) белетрист молодшої, другої по революції, генерації, яка родилась уже в 20-му столітті і виявила себе тільки в дру­гій половині 1920-х років. Закоханий (хоч анітрохи не засліплений своєю любов'ю) спостерігач сучасного йому життя і людини, Сенченко створив собі власне стильове обличчя, поєднуючи зрілий реалізм із ро­мантизмом, ліричний струмінь із сатирою і гумором.

Іван Сенчснко родився 1901 року в селі Натальївка (Шахівка)^біля Черво-нограда на Полтавщині. Його батько Юхим. декласований через малоземелля селянин, був однаково і людиною села, і людиною міста, працюючи в Чсрвонограді чорноробочим, і садівником, білетером кінотеатру, церковним регентом тощо.

Іван Сенченко закінчив сільську і вищу початкову школу, а потім учителював у своїх рідних місцевостях. Учився в Харківському університеті (тоді ХІНО), працюючи водночас в редакціях харків­ських газет і журналів. Хвильовий пер­ший оцінив як слід талант Сенченка, залучив його до ВАПЛІТЕ і до най­ближчої співпраці в очолюваних ним журналах "ВАПЛІТЕ" (1927), "Лі­тературний ярмарок" (1929), "Про-літфронт" (1930).

У своїх кращих творах ("Історія однієї кар'єри" та інші оповідання, Харків, ДВУ, 1926, с. 78; "Подорож до Червонограда"

— журнал "ВАПЛІТЕ", 1927, ч. 5,

с. 78—117; "Червоноградські портрети"

— "Літературний ярмарок", лютий 1929.

кн. З, с. 94—152; "Дубові гряди". 1928)

Сенченко увів у літературу свій Черво-ноград, немов Гоголь — Миргород. Про Червоноградщину, — пише жартома Сенченко, — "при всій найбільшій охоті тяжко щось сказати, крім: я люблю тебе безотвітною любов'ю". Ця конкретна

омісцевлена любов та майстерність письменника створили образи фізично сильних (мов у Рубенса) і характерних людей — бідних і заможних селян, вантажників і мельників, торгівців, робітників і всяких людей сільської і міської провінції, що після скасування політики військового комунізму в умовах непівської відносної господарчої сво­боди опинилися в ролі творців своє­рідного соціально-економічного ренесансу України. Сенченкова Червоноградщина, на плодючих рівнинах якої перехрес­тились залізниці Харків —Херсон, Пол­тава — Донбас, — дає в його творах свіжий посмак того дужого господарчо-творчого розгону, який могла б дати Ук­раїна в умовах хоч трохи тривалішої і бодай часткової свободи від помпи

109

Ідеологічна література в Україні й діаспорі

колоніалізму і склерозу бюрократизму. Деякі з червоноградських портретів Сенченка нагадують своєю підприємли­вістю людей американського заходу, а при тому всьому лишаються вони гоголівсько-українською людиною в творах Сенченка, яким не бракує ні речевості й соковитості реалізму, ані романтичного ліризму, приперченого найтеплішим гумором чи гострим сарказмом. Пізніше нахил до гумору проявився в Сенченка також у його історичній повісті "Чорна брама", що дечим нагадує "Кола Брюньйон" Ромена Роллана.

Оповідання Сенченка 1923—1925 ро­ків у час його початкування в спілці селянських письменників "Плуг" (Оповідання. Харків, ДВУ, 1925, с. 184) були неприкметні. Перехід Сен­ченка з масового "Плугу" до елітарної ВАПЛІТЕ (1925) супроводився його швидким ростом як белетриста й есеїста, а вслід за тим і нападками на нього партійної критики, на які Сенченко умів відповідати літературно-публіцистичним контрударом.

Особливий гнів упав на Сенченка після появи його славетної сатири "Із

записок" (журн. "ВАПЛІТЕ", 1927,

ч. 1, стор. З — 11; також окреме видання в бібліотеці ВАПЛІТЕ), яку він назвав в одному місці також "Холуєві записки".

Червоно-малоруська критика поспішила розшифрувати образ Великого Холуя як "пролетарську літературу" і саму КП(б)У — підвладні верховному Пієві ("Пій — все суще над нами"). Насправді Сен-ченків образ Холуя — вичерпно все­осяжний для всіх тих покірних і жорстоких слуг усякого деспотизму й диктатури, що живуть за принципами, які формулює в своїх записках Холуй:

слухняність, покора, мовчання, пресми-кання, а також: боятись сильнішого — безжально бити слабшого, підставляти обличчя під плювки, бути (охоче) ослом, не хвилюватись, не думати, триматись єдиномислія, дивитись у очі Пієві ("його очі — ваші очі"), дивитись у рот Пієві ("його слова — ваші слова"), зневажати і бити (маючи "за спиною всемогущего Пія") всіх нащадків Прометея. в тому числі й рідного батька...

Нещадний гарапник Сенченкового "Холуя" врізав по обличчі українське і всесоюзне холуйство саме в час, коли воно ставало основою соціально-політичної • системи СРСР і коли ще не всі знали, що в Москві вже народився новий всемогучий Пій — Сталін. Враження від цього твору, що підноситься до рівня сатиричних шедеврів Салтикова-Щедріна і світової сатири, було велике. [...]

Юрій ЛАВРІНЕНКО

ІЗ ЗАПИСОК ХОЛУЯ

"Не родись щасливий, а родись у сорочці" — так говорить народна приповідка. Я, очевидно, родився у сорочці і, мабуть, через те живу тепер більш, ніж щасливо. Правда, на це щастя можна по-різному дивитись, але я наперед кажу, що не належу ні до філософів, ні до людей з ідеалами (і порожніми кишенями), що все критикують і врешті дохнуть під тинами і парканами.

Я простий собі смертний з здоровим глуздом, гнучкою спиною і дотепними руками.

Ви усміхаєтесь: "з гнучкою спиною, хе-хе-хе".

Я чую ваш смішок, але мені зовсім байдуже, бо я вірю тільки в цю спин}' — гнучку, коли треба, і чудово ctrvhkv в інших випадках. Сипна моя — мій біг, мій -'удесний килим-самольот, мій патрон і

""ПО

Іван Сенченко

протектор. Вона гнучка, як вуж, і разом з тим слизька, як в'юн. Очі мої дивляться на всі сторони разом, і відповідно до того, що вони бачать, мій хребет виробляє найдивовижніші фігури — від поземної до величавої пози удава-переможця; уші мої найчутливіша мембрана, і я люблю їх за ту чутливість, що не дають моїй спині застигнути в одному положенні: і уші — мембрани мої.

Смійся, скептику і філософе, — я маю панцер своєї філософії, і мені байдуже. Я маю писати свої записки, що протиставляю їх всьому, що було до цього часу написане, і певен, що буду мати успіх.

Бо що таке успіх, як не зелень ясно-блакитного травня, золото тремтючої осени і женщини з пухнастими ручками зими? Ви не відмовитесь від цих благ — і ось ключі від них.

Перше з них: слух'яність, бо тільки той, хто слухає, має перспективи в майбутнє. За нею слідом іде покора. Блажен, хто покоряється мовчки і не дратує слуху понад вами сущого зайвими і непотрібними словами, а найпаче виглядом, що таїть в собі невдоволення і начатки бунту. Тікайте від такого, як від мору й чуми; затикайте уші; заплющуйте очі; плюйте услід йому;

вигинайте спину ужем і біжіть, біжіть...

От для чого вам потрібні не тільки гнучка спина, а й розум, а й совість, а й вся істота. Ще раз говорю вам: будьте гнучкими, як вуж, і слизькими, як в'юн.

Третя заповідь моя також розумна, як і необхідна: мовчання. Зашийте уста ваші і не писніть. А коли назбирається слів і не можна вже більше терпіти, біжіть за місто, копайте яму і тричі нишком, щоб ніхто не почув, гукайте: "у цара Траяна козе уши".

Це велика заповідь і повна глибокого змісту, і хто не зрозуміє її, той ніколи не зрозуміє ні мовчазної мови очей начальника, ні блиску шовків на плечах його вірної подруги, ні таємного змісту цифр на останнім, що він підписав, папері. Мовчіть. Будьте як риба. І ви переуспінете і далеко і високо підніметесь по щаблях вашого щастя. І четверта заповідь ваша: пресмикайтесь. Лижіть черевики у папи, у мами, навіть у діток мгленьких.

Вигинайте хребет, не жалійте спини: ви її раз погнете, а вона винесе тисячу раз із небезпеки. Не кажіть собі: "не можу" — плазуйте. Обніміть коліна, здуйте порошинку з лякерок вашого пана. Затаите дух. І вам скажуть: це прекрасний холуй і черкнуть носком по вашому носі. І ви на вершку блаженства.

Бійтесь сильнішого.

ТЇ1

Аокія Гуменна

(23.III.1904-4.IV.1996)

"Мене не цікавлять династії, державні формації, тини і політичні констеляції. а цікавить той. люд. що жив споконві­ку на цій землі, що незалежно від ваиманців і окупаній творив свої ві­рування. свої міти-філософїю. обряти і вберіг їх протягом тисячоліть... Трипілля поклало основу нашою націо­нального світогляду ї витворило своє­рідність. якої нема у всіх наших сло" в'янських сусідів..."