Юрій Шевельов троє прощань і про те, що таке історія української літератури*

Досі говорилося тут і [ро літературу, тому, я думаю, буде доцільно мою розмову — зрештою теж про літературу — почати з самої літератури. Це означає довгі

цитати.

Я дозволю собі прочитати два вірші, очевидно не претендуючи на артистичне виконання- Ось вони. Перший з них написаний Юрієм Тарнавським і зветься "Прощання":

В пустині коливання руки, коли ви йдете ржавим піском:

він скрегоче зубами, сопучи. солоний пил тре язиком шкіру, в пустині коливання білої руки не охолоджує, не гасить, не штовхає, — далеке коливання білої. і коли вам не в януть усмішкою губи,

ви всміхаєтеся мозком снів, бо що коливання руки, яка рідшає

димом, що коливання споминів в пустині, де вітер свище волоссям піску, де панує в горах жорстоке сонуе, де ви йдете.

оставивши за плечима спомини бажань, як коливання білої руки.

Пісня вітру:

Мог' хвилі музика пісків. а кістяки ви,іи.ги очі.

Мандрівнику.

втікай між ребра скель, хай сморід їхнього м'яса пригадає тобі смерть!

Я повторюю, вірш зветься "Прощання", автор вірша Юрій Тарнавський. Другий

вірш — це "Розставання", його автор Левко Бороииковський- Міг би теж зватися "Прощання". Вірш Тарнав-ського написаний у шістдесятих роках нашого сторіччя, вірш Боровиковського написаний приблизно сто тридцять років тому. Вірш Боровиковського довгий. У ті часи писали довше, ніж у наші часи. Я сподіваюся, що читання віршів зара­хується не в мій регламент, а в регламент авторів віршів. Все-таки я прочитаю його в скороченні:

Ой кряче ворон, негодоньку чує;

ІЦось козакові серденько віщує. Козак сідла коня вороного. Він хоче їхать до краю чужого. Хоче на полі пошукати долі:

Козацька охота — гірше неволі.

Зіронька ясна за місяцем сходить, Козак із двора коника виводить, Козак на коні вороному грає, Дівчина вийшла, козака питає:

Серце-козаче, як рано рушаєш, Куди так рано з двору

виїжджаєш^"

Козак

Зірко-дівчино! Треба нам

оозстатись... Серденьку скучно, душно дома жити. Іду по степу тугоньку розбити, Буду я в морі коня напувати. Буду край моря доленьки шукати.

Дівчина

Місяи,ю ясний! — не Їдь ти далеко... Кінь вороненький недоленьку чує.

Козак

Дівчино-душко! Серденько не знає, Де козакова доленька гуляє;

Кінь вороненький того зажурився, ІЦо ще сьогодні води не напився...

* У цьому виступі на симпозіумі „Традиція і новаторство", що його зорганізувало об'єднання українських письменників в еміграції „Слово" 26—27 грудня 1964 року в Нью-Йорку, зберігаємо стиль усної мови перед аудиторією.

675

22*

Літературна критика і літературознавство

Дівчина

Свіжий барвінку! Хто ж тобі без

мене Білу на полі постільку постелей Кому в чужбині ти промовиш

слово? З ким ти поділиш вірну розмову^

Козак

Крихто Марусю! Білую постелю Сніг, завірюха у полі постелять:

Серцем сирітським, щирими словами Буду балакать з буйними вітрами.

Дівчина

Серце-козаче! В далекій країні Ти ж не забудеш об своїй дівчині^

Козак

Буду я письма сльозами писати, Буду вітрами письма присилати... Мені згадають темненької ночі Дві ясні зірки — твої карі очі. Серцю згадають милої любові В ворона крила — твої чорні брови;

Рум'яні щоки — кущ, в лузі калини;

Сосна в діброві — стамочок

дівчини...

Дівчина

Серце ж, козаче, не давай нікому! Та швидше, ми^гий, вертайся додому!

Козак

Тоді я буду додому вертаться, Як буде щука з голубом кохаться. Як Дніпро наш буде синє море пити Та буде хвилю насусп'ять котити...

Дівчина

Хто ж тобі в полі очиці закриє^ Хто біле тіло до гробу обмиє? Хто проспіває над тілом, козаче, Викопа яму. як рідне, заплаче.^

Козак

Крилами ворон очиці закриє, Дощ, із вітрами біле тіло змиє, Кінь вірний яму виб'є копитами, Дикі завиють звірі коло ями. Намісто дзвонів — вороння закряче, Біла на полі береза заплаче.

Кінь полетів — на вітрі грива має;

У воріт стоя. дівчина ридає...

Однакова тема в двох поетів, і можна порівняти, в чому відмінність у виконанні теми. Перша відмінність, яка, здається, найбільше впадає в очі, — це повне або часткове усунення мотивації. У поезії Боровиковського нам здається, що ми бачимо мотивацію: є козак, є дівчина. козак любить дівчину, дівчина, як на­лежить, любить козака. Але козак від­чуває тугу за вільним життям, за степом, за бойовими вчинками. І він покидає свою дівчину, хоча й знає. що напевно загине й не повернеться.

У поезії Тарнавського мотивації взагалі нема. Не сказано, хто прощається. з ким прощається і чому виїжджає. Кілька разів, чотири чи п'ять, у Тарнавського повторюється "коливання білої руки", "коливання білої руки", "далеке коли­вання білої руки , "коливання білої", без руки, уже так далеко, що останнє слово не долітає. І ми можемо здогадатися, що мова йде про Г арнавського і мова йде про його прощання з дівчиною-

У вірші Боровиковського нам здається, що ми знаємо мотиви козака. Але ми помиляємося- Ми їх не знаємо- Чому козак виїхав, і чому козак певний, що не повер­неться? Чому він певний, що йому викопає кінь могилу копитом у далекому степу?

Відмінність, що здалася була найхарак-теристичнішою, справді позірна- Обидві поезії заховали від читача мотиви пове­дінки дійових осіб. Заховали тому, що суть певних типів, певних стилів пое­зії — у недоговоренні. У тому, щоб читач •підставляв свої враження, свій життєвий досвід під те, на що натякнув, але чого не договорив поет-Друга відмінність або те, що здається відмінністю, є та, що в поезії Тарнав­ського навіть початок вірша дає не образ прямого плану, а образ символічного або, коли хочете, метафоричного плану- Пер»-ше слово в поезії Тарнавського — "в пустині". І далі повторюється цей образ, який є, звичайно, тільки образ, бо зрештою пустині справжньої там не було, коли він Прощався з дівчиною, пустиня була в його душі, в його серці. Але цей образ далі

676

Юрій Шевельов

реалізується, наповнюючися чимраз більше конкретними деталями. Ми чи­таємо про ржавий пісок, ми чуємо, як пі­сок скрегоче, ми відчуваємо доторк піску на шкірі, коли він тре своїм язиком шкіру, цей солоний пил.

У поезії Боровиковського цього, на перший погляд, нема. Ми перебуваємо не в метафоричному оточенні, а в справж­ньому. Ми навіть знаємо, що дівчина стоїть "у воріт". Ми бачимо кілька деталей- Одна з них — це чорний ворон, що з являється, як пустиня в Тарнав­ського, в першому рядку: поезія почина­ється: "Ой кряче ворон, негодоньку чує". Далі ми бачимо, що "зіронька ясна за місяцем сходить -

Але чи це конкретний пейзаж? Чи це не настроєві натяки, знову ж таки як і в Тарнавського? Образ ворона.-- я не буду вдруге читати вірш Боровиков­ського, це довгий вірш. Але образ ворона проходить крізь увесь вірш. починаючи від першого рядка і далі через згадку про степ, через згадку про те, що в далекому степу крило чорного ворона нагадає очі дівчини, і кінчаючи тим вороном, який закриє очиці козакові.

Коли нам здалося, що тут дано реаль­ний краєвид, це була помилка. Нам дано натяки, нам дано настроєві ключі, так само, як це зроблено в поезії Тариавськоі'0. Різниця, я б сказав, не якісна, а кількісна. У Боровиковського кількісно на першому плані реальна ситуація. У Тарнавського кількісно на першому плані розгортання метафор. Але настанова і принцип взає­модії' двох складників поезії в суті речі

однакові-

Можна було б далі вести це порів­няння- Можна було б знайти ще чимало цікавих деталей. Але вірші говорять за себе- Я дозволю собі далі на аналізі цих двох конкретних поезій не зупинятися.

Я думаю, вже можна побачити, що я хочу сказати. Я хочу сказати, що прин­ципової різниці між поезією, яка в нас вважається наймодернішою, яка в нас зветься нью-йоркською групою поетів (це не помилка, я свідомо кажу: поезія,

яка зветься нью-йоркською групою поетів, хоча вона зовсім не конче нью-йоркська. бо вона так само і київська, і чікагська, і, може, ще якась), і тією поезією, що Ті звемо романтичною, власне кажучи, нема або дуже мало. Нова поезія відрізняється тільки підсиленням другого, нереального, метафоричного, символічного, суто образного плану. Збільшилася роль недоговорення. Але загальний підхід подібний або спільний.

Я дозволю собі прочитати ще один вірш, що теж зветься "Прощання". Його автор Олена Пчілка:

Прощай, моя люба. прощай, моя мила! Подай мені руку твою! Прийми ж ти. голубко моя

сизокрила, Останнюю сповідь мою.

Мандрую, кохана, а непевну

дорогу, В тяжку, невідомую путь;

Судилось здобути мені перемогу Чи ранньою смертю заснуть^..

Хай буде. як буде! Не маю

вертатись Назад з того шляху, що езяв, Не маю тії корогви оди.уратись, HJo вільно і щиро я зняв.

Иіили ж поривання й надії

палкії У нас, моя вірна, в обох, — Ми щирую віру і думи святії З тобою кохали удвох:

Чи треба ж казать, що тебе

не забудуй Нехай не турбується серие твоє! З останнім диханням хіба я позбуду І думи. й кохання моє!

Прощай! Хай очей твоїх

ясне сіяння Просвітить непевную путь, Хай любі стискання руки.

и,ілування — Не жаль. а одвагу дають! ритм катеринковий. Тут є виразні натяки на "громадянські" мотиви, але нема особистої метафоричності і дуже мало фольклорної. Є алегорії, і нема жодної конкретної деталі. Вірш Олени Пчілки — це вірш, написаний між

677

Літературна критика і літературознавство

романтизмом Левка Боровикпвського і романтизмом нью-йоркської групи поетів. Це вірш народницький. Для нас — застарілий, "газетний".

Я не хочу сказати, що ней вірш гірший. Мені він не промовляє дп серця. Але, може. декому він здасться найкращим з трьох. Це справа смаків, це також справа поколінь, і я цілком охоче припускаю, що за якихсь п ятдесят років вірші Борови-ковського і Тарнавського здаватимуться не віршами, а мс-ханічпо-ритмізовапою групою слів. бо смаки міняються, і міня­ються вони хвилями.

Я можу тепер перейти до кількох за­уважень про традицію і новаторство як такі. Чому взагалі новаторство, чому не триматися традиції? Чому Олена Пчілка не писала так, як Боровиковський? Чому Юрій Тарнавський не пише, як Олена Пчілка?

Я думаю, що новаторство річ неминуча і що випливає воно з двох головних причин- Одна причина та, що мистецтво, крім усього іншого, є також гра, є також спорт.

Уявім собі, що ми всі тут любимо кінські перегони. Уявім собі, що ми бачили вже сто, п'ятсот разів кінські перегони- Зреш­тою ми захочемо чогось нового. І коли нам скажуть, що сьогодні кінські перегони відбудуться з перешкодами, що коні мають стрибати через ці перешкоди, то напевне ми дістанемо більше приємності.

Мистецтво не тільки гра, але мистецтво, звичайно, і гра. І коли щось стає нам занадто звичним, ми хочемо ускладнення. Новаторство з'являється насамперед як законне, нормальне ускладнення.

Але є також друга причина, чому з'яв­ляється новаторство в мистецтві- Ця друга причина — це бажання реалізму.

Матеріал мистецтва не адекватний життю. Ми не можемо, коли говорити про літературу, відтворити словом життя, як воно є. Це дуже легко побачити з нершого-ліпшого прикладу- Уявім собі, що ми говоримо про якусь особу і мій співрозмовник ніколи цієї особи не ба­чив. Він мене спитає, як же ця особа виглядає. Добре, я скажу, вона мала на зріст, чорнява, середніх літ. Якщо я візь­муся описувати за стандартами цью-йоркської поліції, я скажу, що 'особа ця має стільки футів заввишки і стільки фунтів ваги, але після того ви йдете ву­лицею, і ви зустрічаєте цю людину, чи ви пізнаєте її з мого опису? Безперечно, ні. Хіба що ця людина має якусь над­звичайну прикмету -

Слова так само, як фарби в малярстві, так само, як будь-який матеріал у будь-якому мистецтві, ніколи не можуть відбити повноти життя. Літературний твір ніколи не віддзеркалює повноти життя. В цьо­му, може, його найбільший інтерес. А\е в кожному мистецтві є туга за тим, щоб цю повноту життя відбити. І саме з цієї туги виникає конечність шукати нових засобів, тих. що їх не було.

Hjo таке, скажімо, романтизм з цього погляду? З цього погляду романтизм був не що інше, як нове шукання реалізму. Література перед романтизмом не знала. наприклад, світу снів і видив. Романтизм уважав, що це є вищий реалізм, ніж описувати пласку видиму реальність. ЬЦо це сягає глибше в людську душу і в істоту світу. І хіба цс випадково, що саме в той час в науці відкрито такі речі, як гіпнотизм, телепатія тоїцо?

Якщо наше молоде покоління не хоче писати, як Олена Пчілка, а, я повторюю, для свого часу Олена Пчілка заслуговує на цілковиту пошану, якщо наше молоде покоління не хоче так писати, а я думаю й сподіваюся, що воно не хоче, то це річ цілком природна. Олена Пчілка не бачила світу в ті телескопи й мікроскопи, якими ми тепер порядкуємо. Вона не могла бачити того кольору неба, який люди бачать з стратосфери.

На це можна сказати, що наші молоді поети не були в стратосфері. Згода- Але чи не тому їх ще більше вабить поетична стратосфера? А зрештою, досить того, що вони були на літаку. Навіть з звичайного літака хмари виглядають інакше, ніж їх бачила Олена Пчілка.

678

Юрій Шевельов

Бачення світу змінюється, і змінюється наше бажання пізнати світ і відбити його. Воно ніколи не буде адекватне, але в натурі людини і в натурі мистецтва — бажання йти так глибоко, як тільки мож­на. Це є друга причина новаторства, і це тому всяка історія літератури складається з безперестанних хвиль новаторства, що набігають на старе і його змивають.

Але як змивають? Зминають, вби­раючи його в себе. Таж вірш Тарнав­ського був би просто неможливий, якби не було вірша Левка Боровиковського. Я не кажу про пряму взаємодію двох віршів. Я навіть не знаю, чи Тарнавський читав Боровиковського. Мова йде про стилі. Вірш Боровиковського типово репрезентує один стиль, романтичний-Вірш Тарнавського — типовий пред­ставник другого стилю. Вірш Тарнав­ського виріс на тому, іно писали роман­тики, виріс із заперечення і з засвоєння нього — і з заперечення "народництва"

в поезії.

А що ж тоді традиціоналісти? Тра­диціоналізм теж ніяка не лайка, не більше, ніж модернізм. Традиціоналісти завжди в конфлікті з новаторами сьогоднішнього дня. А\е їм подадуть руку новатори завт­рашнього дня.

Чисто психологічно традиціоналісти можуть бути різного типу. Одні більше зацікавлені проблемою того, що вони ска­жуть, ніж проблемою того, як вони ска­жуть. їм здається, що старі, традиційні засоби нічим не гірші від будь-яких інших,

що вони універсальні, а не риси певного часового стилю. Інші традиціоналісти заколисані ритмом традиційного стилю і живуть у його інерції. Зрештою, в суті речі. це найбільше справа поколінь.

Це, правда, заява трохи непристойна, бо, кажучи це, я, очевидно, хочу зменшити свій вік на яких тридцять років або відповідно збільшити вік Тарнавського. Проте в головному, я все-таки думаю, це справа генерацій.

Підсумовуймо. Те, що я хочу сказа­ти, — дуже проста річ- Не або — або, а і — і- Традиція і модернізм.

Але і не в сенсі тому, що всі мирно жи­вуть, і ніхто не критикує, і ніхто ні на кого не нападає, а еі сенсі тому, що кожний критикує кожного. Традиціоналісти на­падають на новаторів. Новатори на­падають на традиціоналістів. 1 так ми знаємо, що ми в русі, що ми не стоїмо на

місці.

З цього погляду можна сказати, що

історію літератури можна сформулювати як прекрасну повторність неповторного. Але. якщо хочете, можна її сформулювати, помінявши місцями слова, як прекрасну, з одного боку, повторність неповторності, з другого боку, неповторність повторності. В обох випадках вона прекрасна. Зви­чайно, якщо ми ії такою зробимо. ~ сч '

А реалізм? Його, звичайно, нема. ніколи не було й не буде. Але є прагнення йо­го і до нього.

Нью-Йорк. 1968

("Слово", збірник. 3)