Валер'ян підмогильнии

"Дар правдивого спостереження жит­тя, уміння заражати читача настроями. тримати його увагу напруженою протягом всього оповідання — становлять не­від'ємну властивість творчості Валер'яна Підмогильного".

Таку оцінку ще зовсім молодого В-Підмогильного дав Юрій Клен (Ос-вальд Бурггардт) у 1924 році в рецензії на Другу збірку його оповідань "Вій­ськовий літун". Ця оцінка не була єди­ною чи винятковою. Майже вся того­часна українська критика, і та, що при­знавалась, і та, що не признавалась до офіційної ідеології, зустріла молодого проза іка з більшим чи меншим подивом і визнанням. Правда, це визнання не було тільки у формі загального захоплення тво­рами молодого письменника. Часто були і гостро критичні, сказати б, нещадні виступи на його адресу. Але при тому треба зазначити, що й серед найгостріших тогочасних критиків Підмогильного не було таких, які цілковито нехтували чи заперечували його твори і його талант.

Далеко не прихильний до мистецького світогляду В-Підмогильного тогочасний поет і критик Михайло Доленго, статті якого, поза офіційним обов'язковим наставлениям, завжди були пройняті холодом сарказму, жовчі і скептицизму,

не раз. проте, беззастережно підкреслював талановитість, своєрідність і високу пись­менницьку культуру В-Підмогильного.

Цієї ж думки були й інші критики та літературознавці: Юноша В., Кароль Стефан, Б.Якубський та інші.

Тогочасна преса й критика україн­ської еміграції й Галичини також не була байдужою до появи цієї оригіна­льної і талановитої постаті. Вже на по­чатку 1922 року ім'я і твори В.Під­могильного в галицькій, а особливо в еміграційній пресі мали чималу попу­лярність. Ця популярність письменника поза межами України спричинила в його біографії один цікавий епізод. Сам Під-могильний назвав цей епізод "деяким непорозумінням". Оскільки це "непоро­зуміння" було дуже характерним для того часу і кидає світло на тодішні літературно-громадські відносини, воно варте того, щоб тут згадати про нього докладніше.

1922 року в "Загальній бібліотеці" ч. 162 відомого видавництва Я.Оренш-тайна в Лейпцігу, що видавало українську літературу, вийшла збірка оповідань В.Підмогильного "В епідемічному бара-ці". Збірка мала передмову Василя Вер-ниволі (псевдонім Василя Сімовича). Рівночасно, а то й перед виходом збірки машинописні копії цих оповідань Появи-

636

Григорій Костюк

лися в деяких осередках скупчення ук­раїнської еміграції: в таборі інтернованих українських вояків у Каліші (свідчення Є.Маланюка), у Празі та ін. Окремі оповідання з цієї збірки друкувалися у "Веселці" і в "Новій Україні".

Поява цих творів В.Підмогильного в еміграційній пресі та в лейпцігському виданні була літературною подією на еміграції. Василь Сімович (В.Верниволя) писав, що "Підмогильний чи не най­визначніша поява в нашій белетристиці післявоєнної .доби", що автор збірки "В епідемічному бараці" — тонкий митець у малюнку". Стефан Кароль в огляді "Художній матеріал в "Новій Україні" писав, що хоч автор ідеалізує петлю­рівський і повстанський рух, хоч він захоплюється петлюрівською романти­кою, проте "Повстанці" В-Підмогильного, мабуть, найкраща річ із усіх оповідань, що вміщені в двох книжках "Нової України".

Природно, виникає питання: яким шляхом початкуючий український прозаїк, що вчителював у Ворзелі під Києвом і досить активно, як на той час, друкував свої твори, в тогочасних радянських умовах знайшов контакт з Я.Оренцгтайном і надіслав йому свої твори?

LL[o6 докладно вияснити це, бракує потрібних документів. Але, як би то не було, сам факт появи творів Підмогильного в закордонному видати і в еміграційній пресі був неабиякою літературно-політичною сенсацією- Певна річ, що на Підмогильного почався відповідний натиск "офіційних кіл". В якій формі і якої сили, про це годі сказати. Але що натиск був і що автор мусив був боронитись і вияснювати, як і чому це сталося, свідчать три документи, що їх тут удалося віднайти. Це є: 1. Згадувана вище стаття Стефана Кароля, що була делікатною, але рішучою реакцією з боку редакції "Червоного шляху" на "закор­донні" твори Підмогильного; 2- Лист В.Підмогильного до редакції "Черво­ного шляху" і 3. Спеціальна примітка редакції в цій справі.

Лист Підмогильного і примітка редак­ції до нього є настільки цікаві і так вичерпно пояснюють суть цього "непо­розуміння", яке, безсумнівно, пізніше мало

вплив на долю Підмогильного, що їх вар­то подати тут дослівно.

Лист B.I Іідмогильного до редакції "Червоного шляху" звучить так:

"Вельмишановний Товаришу

Редакторе! З огляду на деякі непорозуміння, що виникли з приводу надрукування мого твору "Повстанці" в берлінському журна/у "Нова Україна", вважаю за потрібне заявити, що в жадному організаційному зв'язку з редакцією "Нової України", а так само і з іншими літературно-громадськими групами за кордоном я не стою- Рукопис "Повстанців" і ще кілька творів я вислав за кордон на адресу гр-на Я.Оренштайна і Є.Вирового з проханням їх надрукувати, мавши на увазі, головним чином, видання окремої збірки. Але я не заперечив так само і можливости видрукувати їх по журналах, прохаючи зазначити в кожному випадкові незалежність автора. Це треба мати на увазі і надалі, бо може бути, що й інший висланий мною матеріял буде за кордоном видрукувано.

Мусів я висилати матеріял за кордон тим, що умови для друку вдома склалися для мене несприятливо. Київське видавництво "Час", якому я передав ще взимку року 1921 свою збірку, ще й досі не видало Ті через фінансові труднощі. А офіційні літературні кола виявили до мене надто неприхильне відношення, щоб я міг гадати про видання чогось з своїх творів за їхньою допомогою.

Прийміть вислів якнайглибшої поша­ни і якнайширші побажання успіху у Вашій

справі

В.Підмогильний."

Примітка редакції була лаконічна, але промовиста:

"Є зв'язок організаційний і є зв'язок органічний. Охоче містимо спростування В.Підмогильного й віримо, що органі­заційних зв'язків у нього не було. Що ж до органічних — хай читачі самі судять з тої коротенької характеристики "ново-українського" твору Підмогильного, що її дає в цьому числі "Червоного шляху" тов. Стефан Кароль- Хай цс спростує автор "Остапа Шаптали" (видання Всеукрліта

637

Літературна критика та літературознавство

Головполітосвіти УРСР). Ми гадаємо, що не випадково контрреволюційна "Нова Україна" хапається за твори Підмо­гильного."

Ці документи насамперед вияснюють, яким шляхом рукописи оповідань В-Під-могильного потрапили за кордон- В.Під-могильний, бажаючи опублікувати нову збірку своїх оповідань і не знайшовши видавця вдома, вирішив пошукати щастя в дуже популярного тоді лейпцігського видавця української книжки Я.Орен-штайна. Контакт з останнім він встановив, можливо, через свого земляка, відомого ще до революції і під час революції діяча і видавця в Катеринославі Євгена Ви­рового, що жив тоді в Берліні.

У своєму листі В.Підмогильний не так обороняється, як гідно вияснює, а навіть нападає на "офіційні кола" та обвинувачує їх в "неприхильності" до його творчості.

Примітка редакції, як на радянські умови, — коректна і толерантна. Вона не закидає В.Підмогильному самого го­лого факту — надрукування оповідань в еміграційній пресі чи видання окремої збірки в лейпцігському видавництві. Вона тільки вказує на ідейну спорідненість "Повстанців" з настроями шаповалів-ської "Нової України" і застерігає ав­тора від можливих шляхів його дальшого мистецького розвитку.

В такий спосіб було ліквідовано оте багатозначуще "деяке непорозуміння письменника з офіційними радянськими колами. Як бачимо, в ті порівняно лі­беральні часи це було ще можливе. В.Підмогильного тоді не ізолювали, не вилучили із суспільства, а навпаки, почали більше друкувати й уважніше ставитися до його творів. 1 хоч серед офіційної кри­тики інколи вчувався тон небезпечного звучання, проте популярність Підмо-гильного як письменника від цього не занепадала, а росла.

Поява "Міста" була вершком слави і популярності Підмогильного як серед чи­тачів. так і серед критиків. Не вважаючи на різко протилежні оцінки — від глибоко позитивної (А.Ніковський) до різко негативної (М.Могилянський), — ніхто все ж таки не заперечував літературно-мистецької сили і таланту В.Підмо­гильного.

Що нового, оригінального і вартого уваги приніс в українську літературу В-Підмогильний?

В добу революції всі тогочасні усталені форми і традиції розхитувались і руй­нувались. Мистецтво, зокрема література, не було винятком. Звідси — пристрасне, повне туги й патетики шукання молодим поколінням нових шляхів, форм, нових мистецьких засобів. Це виявлялося і в творчості окремих письменників, і в літературних деклараціях і заявах того часу. В українській літературі з легкої руки Гната Михайличенка (автора "Бла­китного роману" та цілого ряду новел, розстріляного денікінцями) в перші роки пореволюційної доби в прозі запановує лірично-імпресіоністичний, безсюжетний жанр. Вплив цієї стильової манери від­чувається на багатьох творах тодішніх молодих письменників.

І ось у ці висхідні роки орнаментально-ліричної і безсюжетної прози в україн­ську літературу приходить юнак, який не тільки не підпадає під вплив панівного літературного стилю, а підкреслено про­мовляє своїм стилем, тримає себе неза­лежно, критично і трохи навіть іронічно. Це був Валер'ян Підмогильний. Його перші твори були принципово сюжетні, без лірики і зайвих прикрас, інколи аж занадто сухі й перенаснажені розуму­ванням. (Критика відзначала цс як над­мірний інтелектуалізм.) Але сюжетність В.Підмогильного не була традиційною, в стилі народницької розповіді. Це була наскрізь модерна проза з оригінальними образами і психологічними колізіями. Це була проза, де традиції критичного та психологічного реалізму й імпресіонізму, як європейського, так і українського, пере­плітались в органічну цілість з власним мистецьким світовідчуванням автора. Ця особливість прози Підмогильного виз­начила їй певне місце в загальному річищі української пореволюційної літератури.

Українська орнаментально-лірична проза в другій половині 20-х років поступово занепадає, поволі позбавляється надмірної ліричної патетики і перетворюється в перші прояви нового стилю, що його тогочасні теоретики називали вітаїзмом або активним романтизмом.

638

Григорій Костюк

Коли в першій половині 20-х років В.Підмогильний сюжетністю своїх опо­відань різко протиставив себе панівній тоді лірично-безсюжетній прозі, то в другій половині 20-х років його творчі і мистецькі особливості послужили багатим матеріалом для формування згадуваного нами активного романтизму. Своєрідні риси прози В-Підмогильногп стають не­від'ємною частиною теоретичних засад і мистецьких засобів активноромантичного стилю.

Отже, різними шляхами, різними ме­тодами і засобами, завдяки довгим шу­канням, творчим роздумуванням, теоре­тичним боям, набувши відповідного дос­віду, справжні митці нореволюційної України прийшли до усвідомлення нових мистецьких засобів, нового стилю і форми.

При цьому треба також мати на увазі, що сюжетність і реалістичність В.Під­могильного не були запереченням, а до­повненням мистецьких засобів творців активноромантичного стилю — М-Хви-льового. Ю.Японського. Г. Косинки, М.Куліша та інших. Це відзначив М.Доленго ще в 1924 році (див. його "Імпресіоністичний ліризм у сучасній українській прозі"). В роки літературних боїв активних романтиків за право жити (1925—1930) В.Підмогильний твердо стояв по їх боці. Про це говорять не тільки його твори того часу (збірка

Проблема хліба", роман "Місто"), не тільки позиція, що Ті займала у цій баталії літературна група МАРС, до якої він належав, але й безпосередні вислов­лювання Підмогильного (див. його пе­редмову до збірки оповідань "Проблема хліба", 1927, в-во "Маса"). Причиною цього була не тільки особиста симпатія В.Підмогильного до творців активного романтизму, але також спільність мис­тецького світогляду.

Проф. А.Музичка на підставі хоч і тенденційного, але детального аналізу пси­хоаналітичних (за Фрейдом) елементів у творчості Підмогильного, стверджує, що автор виходив не від фабули, а в будові творів виходив від новітніших пись­менників-імпресіоністів і психологів-реалістів, що давали зліпки поодиноких шматків". Це трохи боязке і хаотичне визначення нроф. А.Музички є спробою окреслити нові елементи мистецького стилю Підмогильного, які виразно по­в'язували його прозу, з одного боку, з останнім словом європейських реалістів-психологів, а з другого — з українською активно-романтичною поетикою. Це визначення доповнює сказане М.Долен-гом про спільність мистецьких шляхів В.Підмогильного "...з Хвильовим та й грохи чи не з усією сучасною літера­турою..."

Все це дає підставу зробити такий загальний висновок: творчість В.Підмо­гильного, на початку 20-х років ніби осамітнсного автора сюжетних оповідань і повістей, у другій половині 20-х років у процесі формування нового українського літературного стилю стає органічно-скла­довою частиною широкого мистець­кого руху. що відомий під назвою ак­тивно/о романтизму (вітаїзму).

Єврюпсйська література, зокрема французька, яку В.Підмогчльний любив, читав в оригіналі й багато перекладав українською мовою, у великій мірі впли­нула на вироблення його літературно-мистецького смаку.

Тогочасна українська критика (В. Ко­ряк, М.Доленго, О.Бурггардт, М.Зсров, О.Дорошкевич, Б.Якубський, А.Ніков­ський, А.Музичка, М.Могилянський), заскочена небуденною появою прози В.Підмогильного, вказувала на цілий ряд мистецьких джерел, що з ними видимими і невидимими нитками пов'язана його творчість. Згадувались імена Бальзака. Вольтера, Гі де Мопассана. Анатоля Франса, Кнуга І амсуна, Джека Лондона, Станіслава Пшибишевського, як також В.Винниченка, О.Плюща, А.Кримського, Л.Андреева, А.Чехова та інших.

LL^o ж спільного, бодай в загальних' рисах, у В.Підмогильного з названими іменами?

Сухість, а інколи й протокольність роз­повіді, заглиблення в психологічні й побу-

639

Літературна критика та літературознавство

тові деталі, неприховане бажання бути літописцем свого часу — все це в якійсь мірі пов'язує В.Підмогильного з Оноре де Бальзаком. Тон вибачливої іронії, сатири і скептицизму, засіб холодного наукоподібного розтину суспільних явищ і окремих людських характерів, ошля" хетнення людини і вияв зрозуміння до Ті слабостей — це від Анатоля Франса-

Філософічний критицизм, своєрідний агностицизм, подання певної відносності і самовистачальності всього — це вже щось від Вольтера.

У трактовці різних проблем психології молоді, статевого питання, питання віри, моралі — всіх отих "вічних" і "тяжких" питань, що є особливо хвилюючі в юнацькі роки, — тут можна вичути Гі де Мо­пассана, Л-Андреєва і, можливо, Ста­ніслава Пшибишевського.

Зображення соціальних, психологічних і біологічних контрастів у житті суспільства й окремої людини та неминучих конф­ліктів, що постають на цьому ґрунті, — це до певної міри йде від Винниченка, Кнута Гамсуна тощо.

Поруч з цим — велика віра в міцну, творчу і непереможну силу людини, що перемагає lid труднощі життя і саму природу, — це вже щось від Джека Лондона.

Оце ті загальні риси й мотиви творчості Підмогильного, що давали підставу кри­тикам бодай умовно пов'язувати його творчість з цілим рядом видатних май­стрів слова. Але ніхто з них не нава­жувався твердити, що в трактуванні цих світових проблем В.Підмогильний був сліпим наслідувачем того чи іншого свого попередника. Підмогильний не був ні­чиїм епігоном чи наслідувачем. Це була лише конечна для кожного митця школа, мистецьке підсоння, в якому зростав і формувався власний і незалежний харак­тер українського белетриста. В.Підмо­гильний був яскравою творчою інди­відуальністю. цілковито український талант, що надзвичайні події і явища після 1917 року умів спостерігати і оцінювати тверезо, всебічно і критично. Але що головне, так це те. що за багатством

суспільних подій свого часу він не загубив

— людини. Він бачив н, розумів і творив її образ в усій суспільній, психологічній складності. Він не любив людини-янгола, бо знав, що людина є водночас і тварина. Він знав людську силу, велич її розуму, її здібності, але також усвідомлював всі її слабості. В цьому — європеїзм Підмогильного.

Творам В.Підмогильного властива різноманітність тематики, багатство образів, ідей і способів трактування.

Зображенню доби української революції і громадянської війни, боротьби українського народу проти різних загарбників, повстань, партизанщини, григор'євських рейдів і махновської романтики, участі і доя молоді в цих катастрофальних і великих подіях

— присвячені оповідання "Гайдамаки", "Військовий літун", повість "Остап Шаптала", "Третя революція" і також чимало сторінок із біографії Степана Радченка в романі "Місто".

Кілька оповідань — "Собака", "Син", "Проблема хліба" — В.Підмогильний присвятив темі голоду в пореволюційні роки. Ледве чи знайдуться в українській літературі того часу сильніші з мистецького і психологічного боку речі про голод. Найтрагічніші моменти голоду змальовані з подиву гідною протокольною точністю, спокоєм, простотою, ясністю малюнку І правдивістю ситуацій.

Дуже цікавою темою перших пореволюційних років є доля і становище "колишніх людей", колись привілейованої, але розбитої революцією панівної верстви старого суспільства. Цій темі присвячували увагу багато тогочасних письменників. Не обминув її і Підмогильний. В оповіданні "Військовий літун" змальовано образ старої тітки, що міцно вросла в минуле і переповнена вся жадобою помсти і ненависті до нового; роздвоєний і духовно скалічений літун Сергій Данченко, що не хоче бути цеглиною нової будови. В "Історії пані Івгц" поданий дивно-зворушливий тип старої дідички, що її чоловіка вбили селяни під час революції. На схилі віку вона приймає

640

Григорій Костюк

новий лад, виходячи з давньої, колись-то вкинутої собі в голову ідеалістичної істини:

"все, що існує — розумне".

Проблема одвічності й незалежності від волі людини життя на землі глибоко трак­тується в оповіданні "В епідемічному ба-раці". В епідемічному бараці панує смерть. Там умирають приречені люди. Але поза стінами барака буяє, цвіте і сміється життя. Такі — жорстокі, але звичайні й незаперечні — контрасти довкола. В-Підмогильний уміє 'їх тонко і глибоко відчути і в мистецьких образах донести до читача.

Дитячий світ у стилі Винниченкового "Федька-халамидника" майстерно від­творено в одному з ранніх оповідань Під­могильного "Ваня". Коли до цього дода­ти ще проблему села й міста, завоювання українською стихією міста — проблему, що так глибоко зачеплена в романі "Міс­то", то це завершить в основному той діа­пазон тем і проблем, що їх порушив і від­творив мистецьким словом Валер'ян Підмогильний.

"Місто" — це перший у пореволюційну добу роман європейського рівня про се­лянську українську молодь, яка, розбурхана революцією, на початку 20-х років тися­чами потягнулась у чужі колись їй міста. І пішла вона туди, щоб виконати покладену на неї історією подвійну місію:

а) "вийти в люди", опанувати колись недосяжну науку, набути певний фах і створити нові загони свідомої державно-творчої української інтелігенції,

б) завоювати і зробити своїм зруси­фіковане українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, зліквідувати антагонізм між українським містом і селом.

Така основна ідея роману й основна духовна сила збірного типу роману Сте­пана Радченка. Пригадаймо, як після пер­шого вибуху ненависті до незрозумілих і чужих йому горожан — "безглуздих кра­марів, учителів, безжурних з дурощів ля­льок у пишних уборах" — він приходить до тверезої і холодної думки, що стала його (і його покоління) гаслом:

Не ненавидіти треба місто, а здобути. Ще мить тому він був по-

гноблений, а тепер йому виднілись безмежні перспективи. Таких, як він, тисячі приходять до міста, туляться десь по льохах, хлівах та бурсах, голодують, але працюють і вчаться, непомітно під­точують його гнилі підвалини, щоб по­класти нові і непохитні. Тисячі Левків, Степанів і Василів облягають ці неп-манські оселі, стискують їх і завалять. В місто вливається свіжа кров села, що змінить його вигляд і істоту, і він один із цієї зміни, що їй від долі при­значено перемогти".

Це не могло не імпонувати. Не могло не захоплювати молодь 20-х років. Вона читала "Місто" і в ідеях, образах, ситуаціях і конфліктах знаходила себе, свої почуття, свої ідеї й прагнення. Вона їх носила в собі, відчувала, але не могла ані висловити, ані зрозуміти ясно. Ідеї роману "Місто" промовляли до н душі, накреслювали перспективу й окрилювали мету. Як ви­словився один тодішній критик, у цьому історичному поході новітніх аргонавтів воскреслої "Степової Еллади" по золоте руно далекої і недосяжної колись Кол­хіди була велич нової місії покоління української молоді 20-х років. У цьому була велика і хвилююча сила роману "Місто". В цьому причина його успіху в читачів і в критиків.

У романі з надзвичайною уважністю зафіксовано в типових рисах культурне, студентське, академічне й літературне життя киян і Києва. Відтворені в легкому іронічному плані літературні вечірки, що їх систематично влаштовувала Культко-місія Місцевкому ВУАН у малій залі Національної бібліотеки, подана характе­ристика тогочасних літературних угру­повань і трохи шаржові образи тогочасних літераторів і критиків (наприклад, в образі критика Михайла Світозарова читач легко пізнає Миколу Зерова).

Оригінальний збірний тип поета Ви-горського дає дуже багато для пізнання думок і настроїв тогочасного київського літературного Олімпу.

Але "Місто" — не тільки роман про киян. Передусім це роман про Київ. Описи знайомих колись і вже, можливо,

641

21 Українське слово, т. З

Літературна критика та літературознавство

призабутих вулиць, завулків, парків, Дніпра, пляжів, університету, академії, багатьох історичних та архітектурних пам'ятників промовисто свідчать про це.

"Це була книжка про місто, що засинає, про місто, що спить, про місто, що живе вночі чудернацьким, таємним життям. На сторінках Ті... гострими, пружистими рядками проходили пізні засідання уряду, палкі мрії закоханого, примарні настрої злодіїв, спокій ученого кабінету, освітлені ґанки театрів, вулична любов, казино, невпинні заводи, вокзал, телеграф, ліхтарі й міліціонер на розі".

Підмогильний старанно зафіксував усе чарівне й огидне, здорове і гниле, моральне й аморальне в житті нашої славної, тоді ще "позаштатної" столиці.

Все це, композиційне вмотивоване і вставлене в канву роману, творить його реальне тло і цим надає романові великого історико-культурного та пізнавального значення.

В основі сюжетної схеми роману "Міс­то" лежить історія життя Степана Рад-ченка, що з нікому не відомого сільського хлопця поступово вибивається на верхо­вини літературної слави. Сила цього центрального образу полягає в його типо­вості і збірності характеру. Цей селюк з жадобою неофіта пізнав до кінця всі сту­пені безглуздого і розумного, всепоіда-ючого і рівночасно будуючого життя того хвилюючого видива, що зветься містом.

Зусилля і митарства Степана Радченка не пропали даремно. Цей сильної волі й характеру завойовник міста — переміг. Переміг бодай у своїй уяві, бодай на мить. В одну з натхненних творчих ночей, відчинивши вікно свого мешкання на високій київській горі і глянувши на величну нічну панораму міста, він ясно відчув, що це колись страшне і вороже йому місто тепер "покірно лежало внизу хвилястими брилами скель, позначене вогняними крапками, і простягало з пітьми горбів гострі кам'яні пальці. Він завмер від сласного споглядання цієї величі нової стихії і раптом широким рухом зронив униз зачудований поцілунок".

"Тоді в тиші лямпи над столом писав свою повість про людей".

Так оптимістично закінчує свій роман В, Підмогильний.

Кінчити свою ниву "повість про модей" цьому героєві В.Підмогильного навряд чи вдалося. У наступні роки терору він, напевно, загинув, висловлюючись образно, в одній ямі зі своїм творцем. Але глибока віра в розбуджені сили українського народу, в їх історично-переможну місію, що зафіксована в мистецькій візії автора "Міста", є невмируща.

Уже згаданий герой роману "Місто" поет Вигорський в розмові з Степаном Радченком висловився так:

"...На межі двох діб неминуче з являються люди, що зависають якраз на грані, звідки видно далеко назад і ще далі вперед. Отже. вони слабують на хворобу, якої люди жадної партії ніколи не прощають, — на гостроту зору. Найкращі слуги життя засліплені й підсліпуваті. Вони бадьоро йдуть вперед, бо бачать те, що їм здається".

В.Підмогильний не належав до остан­ніх. Він не був ані "засліплений", ані "підсліпуватий". Він не хотів бачити те, що йому здається. Він волів і бачив те, що бу.ю. Він належав до тих щасливих, що зависли на грані двох діб і далеко ба­чили назад, а ще далі вперед. Він хворів на притаманну великим людям "гостроту зору". Цього йому не могла простити партія, що воліла "засліплених" і "підсліпуватих".

За доби усталення повної диктатури цієї партії та Ті вождя — все гострозоре покоління 20-х років змушене було вмер­ти. Умер, розуміємо під цим не конечно фізичну смерть, разом з цим поколінням і один з найкращих його виразників Валер'ян Підмогильний.

Але те, що написав він за своє коротке тридцятирічне життя, зокрема його най­більший твір — роман "Місто", в скарб­ниці української літератури залишиться на довгі часи.

Післямова до роману В.Підмогильного "Місто". УВАН у США. Нью-Йорк, 1954.

642

Юрій Аавргненко

(6.V.1905-14.ХІІ.1987)

Псевдоніми: Ю.Дивнич, Ю.Ясен, Ю.Гайдар.

Юрій Андрійович Лавріненко наро­дився в селі Хижинпі на Київщині (тепер Лисянський район Черкаської області). Освіту здобув на філологічному факуль­теті Харківського університету (1926— 1930). Ще студентом написав і видав літературознавчі праці "В.Блакитний-Еллан" (1929). "Творчість Павла Ти­чини" (1930), наступного 1931 р. видав літературний портрет "Василь Чумак . За опубліковану в журналі "Критика статтю "Проблеми стилю . в якіи кри­тично висловився щодо методу соціа­лістичного реалізму, зазнав критики,

переслідування і, врешті, — сталінського концтабору (1934—1939) в Норильську. Під час Другої світової війни емігрував до Німеччини, де відновив і активізував наукову та публіцистичну діяльність (понад 300 праць). У 1959 р. у Парижі побачила світ чи не найголовніша праця Юрія Лав-ріненка — антологія "Розстріляне Від­родження". Це видання нелегально по­ширювалося в Україні в 60-х роках і справило значний вплив на формування історико-літературних знань, поглядів і світогляду покоління шістдесятників. Низку есеїв про письменників "роз­стріляного Відродження" із антології Ю.Лавріненка передруковано в першому і другому виданні "Українського слова .

З 1950 р. і до смерті 14 грудня 1987 р. Ю.Лавріненко жив у Нью-Йорку. Брав активну участь у створенні Об'єднання українських письменників (ОУП) "Сло­во", вважався "хрещеним батьком" так званої "иью-йоркської групи" поетів.

Рекомендована література:

Розстріляне Відродження. Антологія.

— Париж. 1959.

Зруб і порости. (Літературно-кри­тичні статті, есеї, рефлекси). — Сучасність, 1971.

Василь Каразин — архітект відрод­ження. — Сучасність, 1975.

На шляхах синтези к.іярнетизму.

— Вид-во "Сучасність", 1977.

Папло Тичина і його іюемя "Скооо-рода~ на пьи епохи (Снога.іч і сносп'ї •> -женця). — Сучасність. 19гЧ)

643

2!*

Літературна критика та літературознавство