Григорій Костюк

(Нар.25.Х.1902)

Псевдонім: Борис Подоляк. Народився майбутній вчений-лІте-ратурознавець Григорій Олександрович Костюк у с. Боришківнях — тепер Ка-м'янець-Подільського району Хмельни­цької області. У 1929 p. закінчив Київ­ський університет (тоді ІНО). Працював в Інституті літератури ім. Шевченка у Харкові, у 1932 — 1933 pp. викладав у Харківському педагогічному інституті професійної освіти. У 1933 р. став кан­дидатом філологічних наук і продовжив викладацьку роботу у Луганському ІНО (1933— 1934). У 1931 видав працю "Панас Мирний. Життя і творчість."

Належав до літературної організації "Пролітфронт", систематично виступав із літературно-критичними статтями в жур­налах "Життя і революція", "Молодняк",

"Червоний шлях", "Критика". "Проліт-фронт". У 1935 p. був безпідставно реп­ресований і засланий у Воркуту (1935— 1941). У 1943 р. перебрався до Львова і відновив літературно-критичну діяльність у місячнику "Наші дні". Емігрував до Німеччини (1944), де й перебував до

1952 р. Із 1952 р. живе у США.

У таборах Ді-Пі був одним із орга­нізаторів МУРу і однойменних літера­турознавчих збірників (№ 1—3). У США став одним із засновників Об'єд­нання українських письменників (ОУП) "Слово" і започаткував видання збірників "Слово" (вийшло 13 збірників). При УВАН у США очолював Винничен-ківську комісію. Підготував і видав два томи "Щоденника" Винничеика, опуб­лікував низку наукових праць: "Воло­димир Винниченко і його доба" (1980), "У світі ідей та образів" (1983), "На магістралях доби" (1983). Підготував до друку п'ятитомне видання творів М.Хви­льового (1978 — 1986), роман В.Під-могильного "Місто" (1954), твори М.Ку-ліша (1955), М.Плевака, П.Филиповича, М.Драй-Хмарн та ін. Останні роки пра­цював над книгами спогадів "Окаянні роки" (1978), "Зустрічі і прощання" (т. 1

— 1987, т. 2 — 1998). Лауреат премії ім. В.Винниченка (1991).

Матеріали про вченого:

Прчгорницький Ю. Григорій Костюк:

"І впадуть Єрихонські стіни". — Літ. Україна, 1991. ЗО травня.

Ротач П. Мемуарна епопея. — Слово і час, 1991. № 7.

Кошелївсць І. Ентузіаст відродження.

— Дзвін, 1991. № 12.

628

Григорій Костюк

ЛИЦАР КУЛЬТУРИ НАЦІЇ

Наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву шпагу і за неї під­ставляв під мечі важкий щит... Культура нації — звуть її.

Ю.Яновський, "Майстер корабля"

Свої нотатки про Юрія Яновського я дозволю собі почати з пригадки двох характеристичних епізодів:

Епізод перший. 1939 рік. Таборовий шпиталь воркутського концентраційного табору. Поруч зі мною лежить молодий російський композитор Цветаев, що назвав себе сином відомої поетки Марини Цвєтаєвої. Розмова про композитора Прокоф'єва (це був його учитель). Раптом мій співбесідник запитав:

— Чи ви Юрія Яновського знаєте?

— Знав.

— А його "Вершники" читали?

— Па жаль, ні. Пей роман вийшов тоді, коли мені було вже не до читання, — іронічно зауважую.

— Ви багато втратили. А я читав. Він вийшов у російському перекладі десь за рік до мого арешту. Це надзвичайна симфонія про людей і добу, яку ми так тяжко переживаємо. Прочитавши, я відчув, що ця симфонія слів мусить бути озвучена музикою. Так виникла у мене ідея написати оперу "Вершники". Я Ті відкрив своєму вчителю. Він благословив мій задум. Я зав'язав контакт з Янов-ським, і він швидко прислав мені проект лібрето опери. Так почалась моя праця над оперою "Вершники". Я ніколи і ні над чим з такою тривогою, з запалом і пафосом не працював. Це була не творчість, а шаленство. Якась надлюдська розпука і материнська ніжність, жорстока безглуздість і доцільна мужність відваж­них, жахна смерть і радість вічного життя на землі. Не від мене виходило це. Було це внутрішнє глибоке звучання твору Яновського. Ну, але, як бачите, мені не пощастило... Сила різноманітних мотивів, етюдів, окремих драматичних частин залишилася десь там...

Мій співбесідник замовк. Я його ро­зумів. Але за хвилину він додав:

— Я української літератури майже Не знаю. Не знаю, чи має вона ще когось, хто силою мистецького обдаровання до­рівнює Яновському. Але навіть якби вона нікого більше не мала, хто дорівню­вав би йому, то й тоді ви можете бути горді за неї.

Епізод другий. Замість епіграфа до останнього свого великого роману "Жива вода" Ю.Яновський навів такий факт;

20 жовтня 1944 року на полі бою під містом Ейдтукуиен знайдено тіло снай-пера-червоноармійця Андрія Ткача. Він лежав коло річки, схилившись на бруствер неглибокого окопу. В його сумці був ро­ман "Вершники" (перше видання), про­стрелений, як і сам Ткач, трьома кулями з німецького автомата. На шостій сторінці книги записано рукою снайпера 27 зни­щених ним ворогів. Хай буде легка йому земля.

Ці два епізоди промовляють самі за себе.

В'язень совєтського концтабору, ми­тець, росіянин, якого один лише твір Ю.Яновського переконав у силі і невми­рущості української літератури, та украї­нець Андрій Ткач, що пройшов пекло безглуздої для українського народу війни і вмер, не розлучаючися з дорогим і хви­люючим його твором, — обидва ці епізоди вже самі собою свідчать, що в особі Юрія Яновського ми втратили одного з найта-лановитіших, найколоритніших майстрів українського мистецького слова.

629

Літературна критика та літературознавство

* * *

Він прийшов до української літера­тури, до українського культурного і гро­мадського життя взагалі з півзрусифі-кованої міщанської родини. Револю­ція 1917 року. великий розмах україн­ського національного відродження, ук­раїнська стихія, що владно крокувала і перемагала старий імперський російський дух українського міста, полонили і за­хопили з собою назавжди молодого двад­цятирічного студента Київського полі­технічного інституту. За 1924 рік у київ­ському журналі "Глобус", у газеті "Біль­шовик", у харківському місячнику "Червоний цілях" і в деяких інших вперше почали з'являтися вірші та оповідання, підписані нікому ще тоді не відомим ім'ям Юрій Яновський. То і був рік народ­ження українського письменника Юрія Яновського, що йому незабаром належало зайняти особливо визначне місце в ук­раїнській літературі пореволюційної доби.

1924 рік був передднем дуже значу­щої і важливої доби в історії україн­ського культурного і громадсько-політич­ного життя. З початком 1925 року поча­лися великі баталії за шляхи розвитку, за форми, за стилі української літератури і мистецтва, ба — ширше — за нові шляхи, за нові форми українського громадсько-політичного життя, за новий тип україн­ської людини і її духовості в цілому.

Саме тоді ініціатор і духовий провід­ник цього українського Sturm und Drang'y Микола Хвильовий (той самий Хви­льовий. що його, до речі, якісь темні і підозрілі сили на еміграції, в спілці з ко­муністичними силами Москви, їх агентами в усьому світі й українськими придур­куватими "дядьками Тарасами із Києва", намагалися і намагаються скомпроме­тувати і викреслити з української літе­ратури і культури взагалі), саме цей Ми­кола Хвильовий, глибоко і відважно накресливши нові шляхи культури і ду­ховості, закінчуючи свій перший цикл полемічних памфлетів, поставив був свій історичний запит до української молоді:

"Кажіть же, юнаки і юнки: -•- Камо

грядеши!?"

Юрій Яновський належав до тієї пер­шої талановитої української молоді, що відразу беззастережно відповіла .ясно і недвозначно на цей запит позитивно і стала під неспокійний і небезпечний прапор нашого великого слобожанця. Ставши членом ВАПЛІТЕ, з першого дня її заснування Ю. Яновський ніколи не покидав і не відрікався цього середо­вища. Після ліквідації ВАПЛІТЕ він належав далі до позагрупового середови­ща М.Хвильового. 1929 року разом з усіма колишніми ваплітянами бере ак­тивну участь у творенні знаменитого "позагрупового" місячника "Літера­турний ярмарок". Наприкінці 1929 року стає членом і засновником нової літера­турної організації ПРОЛІТФРОНТ. З цією організацією переживає поразку і поліційну, з наказу партії, ліквідацію її на початку 1931 року. Спільно з цією групою переходить до уніфікованої спіл­ки письменників. Витримує тяжку атаку офіційної партійної критики всіх творів, зокрема щойно видрукуваного роману "Чотири шаблі". Під час цих погромних атак і страшних звинувачень у контр­революції й націоналізмі здавалося, що Юрій Яновський ходить на гострому вістрі ножа життя і смерті- Було б тоді неймовірним, якби хтось посмів щиро твердити, що Ю.Яноаський, цей непо­кірний і упертий новатор у мистецтві, не­поправний романтик, таврований "націо­наліст", переживе терор 1933—38 років, опиниться серед невеликої горстки в якійсь мірі упокорених, але за те дасть ще кілька шедеврів українській літературі ("Вершники", "Короткі історії") і помре своєю смертю. Правда, помре, знесилений в тяжкій духовній боротьбі з переможним хамом — "напівінтелігентом" — поро­дою отої "хижої, пролазливої, безприн­ципної, гнучкохребетної, паразитної пуб­ліки", що її глибоко ненавидів Покій­ний. (Див. його лист до М Хвильо­вого: "Літературний ярмарок", ч.9,

crop.128).

630

Григорій Костюк

Всезнищуючий вогонь сталінського моностилю в якійсь мірі позначився і на його великій і, здавалося, невгнутій особистості. Про це з досадою свідчать повоєнні "Київські новели". Але поява роману "Жива вода", що був друкований у київському журналі "Дніпро", ч.4, 5 за 1947 рік, незважаючи на деякий намул совєтської офіційщини, свідчила, іпо автор "Майстра корабля", "Чотирьох щабель" і "Вершників" у глибоких творчих потен­ціях своїх був не знищений. Недаремно офіційна критика в'часи нового повоєн­ного погрому української літератури ки­нула нові тяжкі звинувачення проти Ю.Яновського. (Обговорення роману Ю.Яновського "Жива вода", "Літ. газета", 23 липня 1947).

* * *

Від 1941 до 1946 року Ю.Яновський

був редактором журналу "Українська література" (що по війні змінив назву на "Вітчизна"). Як же виявив себе Ю.Яновський як редактор українського літературного місячника в цю хоч виму­шену обставинами, але відносно ліберальну добу? Про це найкраще скаже нам "По­станова ПК КП(б) про журнал "Віт­чизна" на початку осені 1946 року:

Редакція "Вітчизни" (відповідаль­ний редактор Ю.Яновський) систе­матично надавала свої сторінки для пропаганди буржуазно-націоналістич­ної ідеології. В статтях і художніх тво­рах ряду письменників і літературознав­ців. надрукованих у "Вітчизні", в дусі буржуазно-напіоналістичної концеп­ції І'рушевського і Єфремова перекру­чувалась і спотворювалась історія ук­раїнської літератури, проповідувалась національна обмеженість, ідеалізува­лись пережитки стіровини в побуті та свідомості людей.

Отже, в добу нового погрому в повоєнні роки української літератури перший удар падає па Ю-Яновського. Редагувати журнал далі йому забороняють. Його навіть виводять зі складу редакції взагалі. Він знову переходить тільки на творчу письменницьку працю. Викінчує і друкує роман про повоєнне українське село,

даючи в багатьох місцях блискучу, в стилі Стендаля, характеристику життя, мате­ріального стану, умов праці (самі селяни, переважно жінки, впрягались у плуги й орали, бо коні й чоловіки переважно вигинули під час війни), психологічного стану і думання селянства взагалі і всла­влених героїв, безногих і безруких інвалі­дів щойно затихлої світової війни. "Жи­ва вода" викликає нову бурю нападів партійних дресирувальників. Леонід Псрвомайський у теплій посмертній згадці про Яновського вказує, що "Жива вода" була творчою поразкою письменника. Але ця поразка, поспішно пояснює Пер-вомайський, не спричинила творчого занепаду чи застою письменника. Із неї він витягнув потрібний досвід і знайшов сили, так потрібні для продовження праці. Ми не маємо сумніву в правдивості цих свідчень. Для "витягання досвіду" і мобілізації потрібних творчих сил, після кожного удару партійних дресируваль­ників, Ю.Яновський мав занадто велику практику. Па знищувальний удар проти перших його літературних виступів ("Мамутові бивні", "Кров землі", "Пре­красна Ут") він відповів "Майстром корабля". На критику "Майстра корабля" — відповів "Чотирма шаблями". На вбивчу провокацію проти "Чотирьох шабель" — відповів "Вершниками" і "Короткими історіями". На звільнення з редакторства у "Вітчизні" він відповів романом "Жива вода". На знищувальну критику "Живої води" і шукання в ній небезпечних "підводних каменів", нема сумніву, що Яновський пробував від­повісти чимось подібним. Чи вдалося це Яновському? Л.Псрвомайський твердить, що вдалося, і відповіддю була п'єса "Дочка прокурора", що лиш по смерті автора, і то в російському перекладі, пішла в столиці. Л.Первомайський свідчить, цю квитки на цю п'єсу розхоплені на декілька тижнів наперед- ЦДо глядача опановують сльози і нестримний сміх. Що навколо вистави розгорілися пристрасні суперечки на вулицях, у трамваях, в родинних колах, серед молоді на фабриках, у студентських гуртожитках і таке інше.

Всі ці відомості є дуже цікаві і, нема сумніву, — правдиві. Але яка ж це

631

Літературна критика та літературознавство

трагедія останніх років життя нашого письменника! Для письменника такого темпераменту, такої працьовитості і такої обсервації за сім довгих років написати тільки одну-одпісіньку п'єсу, яку поставили лише в російському театрі і в російському перекладі! Для історії новітньої літера­тури це не нове явище. Відомо ж бо, що Микола Куліш свою "Патетичну сонату" вперше побачив у російському перекладі і в російському театрі. Українські театри не мали дозволу на цю виставу. На "Па­тетичну сонату" не можна було дістати квитків на кілька тижнів наперед. Про неї в столичній пресі писали в супер­лативах. Глядачі хвилювались, сперечались, плакали і сміялись. Але як же трагічно переживав це автор! Саме це підкрес­лювало його невільництво серед рідного народу і на рідній землі. Нема сумніву, що це почуття скованості і невільництва почував і Яновський протягом останніх семи років. У відповідь на погроми "Жи­вої води" він спромігся дати лише одну п'єсу. Та й та побачила сцену лише в ті дні, коли вже очі змученого і виснаженого письменника закрились на віки вічні.

Це свідчить, що велика, колись, зда­валось, невичерпна творча сила ІО.Янов-ського вже під кінець його п'ятдесяти років була виснажена партійними дре­сирувальниками до краю. Хто знає, чи й це також в якійсь мірі не вплинуло на прискорення такої передчасної смерті його.

Місце Юрія Яновського в українській літературі, стиль, внутрішньомистецька структура його творів та джерела його мистецької свідомості — все це питання дуже важливі і дуже складні. Ми не в стані на них відповісти в цих коротких нотатках- Але спробувати акцентувати увагу читачів бодай на деяких моментах цих питань вважаємо своїм обов'язком.

І коли тепер ми запитуємо себе. який напрямок мусить характеризувати наш період переходової доби, відповідаємо:

— романтика вітаїзму (vita — життя). Нині наш період кидає всі свої сили на боротьбу з ліквідаторськими наст­

роями щодо мистецтва. Сьогодні наше гасло — vita! '

Так писав М.Хвильовий на початку 1925 року в своїх листах до "молодої молоді .

1929 року, в передмові до 9 (139) книги "Літературного ярмарку" "колективний" автор (за всіма познаками той же М.Хвильовий) писав, звертаючись до уявного читача:

"...Ти був радий... бо був присутній при народженні цілком нового літера­турного жанру. Ти маєш рацію, пи­савши про те, що на зміну натура­лістичній літературі як мистецтву від­дзеркалення окремих фактів, не зв'я­заних між собою. — конче і швидко мусить прийти активний романтизм. Виросте він із кривих руху так званих великих чисел, із цілого колективного, психологічного комплексу людей.

...Активний романтизм і тільки він має і мусить вловити і передати в об­разах засобами свого поетичного май­стерства оту поки що невловиму "му­зику мільйонів".

Я навів цих кілька цитат для того, щоб було для нас зараз ясніше, що всі наші великі, бурхливі і творчо видайні 20-ті роки були дуже інтенсивною добою народ­ження, формування і зміцнення нового напрямку в нашій літературі і мистецтві взагалі, що його сучасники назвали ак­тивним романтизмом або романтикою вітаїзму.

Активний романтизм не був якоюсь вузько окресленою мистецькою догмою меншого кола "жерців мистецтва". В цьому сенсі він ніяк не подібний до всіх старих літературно-мистецьких напрямів. Поняття "активний романтизм" стано­вить собою щось більше, глибше, ніж звичне поняття традиційного літе­ратурно-мистецького стилю. Юрій Ше­рех каже, що це був "союз творців", що вони "були колом творців, і тому серед них було багато однодумності і багато розбіжностей"*. Це влучно, але це не все. Це замало. Активний романтизм як

*Ю. Шерех. Хвильовий без політики. "Нові дні", ч. 40, травень 1953.

632

Григорій Костюк

комплексна, синтетична система мис­тецького бачення світу виростав, з одного боку, з багатовікової історії українського народу (звідси його національна орга­нічність), а з другого — з багатовікових джерельних нашарувань світової куль­тури. Тому засадничо активний роман­тизм, виростаючи з праджерел україн­ської свідомості, стоячи міцно на орга­нічно-національному ґрунті глибиною пізнання, відтворення і бачення світу і людини, виходив далеко за межі тодішніх кордонів України. Німецький експре­сіонізм (Едшмідт) і французький сюр­реалізм (Лотреамон та інші) і пізніше — екзистенціалізм (Жан Жіроду, Жан Ануй, Жан-Поль Сартр), творчість Елліота, Ернеста Хеміні-уея і навіть Дос-Пассоса — все це, на нашу думку, мис­тецтво того самого фарватеру, що його започаткували українські активні роман­тики 20-х років- М.Хвильовий вірив і в своїх памфлетах не раз про це говорив, іпо українське мистецтво доби активного романтизму, розквітнувши, перекинеться далеко за межі України, відіграє там не домашню, а загальнолюдську роль- Але цій великій месіанській вірі нашого неспокійного прозеліта нового стилю не судилося досі здійснитись. Вся активно романтична течія в літературі, театрі, малярстві і навіть музиці до половини 1930-х років була фізично або духовно винищена імперсько-централістичними силами Москви. Умерло ціле покоління митців, припинив існування великий ук­раїнський мистецький напрямок.

Але чи значить це, що поліційна акція переможця вбила назавжди активний ро­мантизм? Ні- Можна було вбити перших його носіїв, живих людей. Але вбити його коріння і джерела ніхто не в стані. Ак­тивний романтизм — це мистецьке ба­чення світу не для одного десятиліття і не для одного-двох поколінь. Цс не раз твердив М.Хвильовий. Вічні і цілющі джерела нашої землі і людської культури Ще не раз даватимуть буйні наростки активного романтизму. І вже тоді, коли ці вітаїстичні творчі паростки зміцніють і сплетуться міцно гіллям і корінням, а з них виросте величне дерево нового мис­тецтва світу, що не тільки буде формою, але й законом морально-суспільних

стосунків між людьми, тоді саме імена перших піонерів цього напряму золотими літерами будуть записані в історію. А серед них у першій фаланзі хоробрих стоятиме ім'я Юрія Японського.

* * *

Юрій Яновський був не тільки органі­заційно причетний до найчільнішого гро­на активних романтиків 20-х років. Ні, він поруч з М.Хвильовим і М.Кулішем був найактивнішим творцем цього стилю.

"Ви відгадали — я хочу топтати ро­мантичні полині", — заграючи з уявним критиком, писав Яновський ще 1927 року. Але хочу відразу підкреслити: ро­мантична шпага Ю.Яновського була дуже відмінна насамперед від основного метра активних романтиків М.Хви­льового. Він, як і М.Хвильовий, Куліш та інші. любив життя, його складність і різнобарвність, його людяність і жор­стокість. Він, як і вони, любив, вис­ловлюючись їх терміном, "запах слова". Але йому. після перших двох збірок, вже чужа була зумисна розхристаність сюжету, орнаментальна візсрунковість, надмірність ліризму і знищувального сар­казму М.Хвильового. Ному властива мовна легкість і прозорість образу. Йому властивий піднесений романтичний тон вічної молодості, любові, доцільної праці і мудрості людської. Ці мотиви є основними і визначальними в усій його мистецькій творчості.

"Життя є мудрість, труд і любов. Дайте мечі посмакувати цих напоїв. Молодість, як дивовижний рубін, мусить горіти на серці. Все життя чоловік шліфує грані своєї молодости. На заході днів засяє нестерпучим блиском. І погасне. Бо дру­гої молодости немає в світі", — писав він у другій своїй збірці "Кров землі" 1927 року.

Юрій Яновський як письменник ви­ростав цілком із літературної атмосфери західноєвропейського світу. На його тво­рах немає навіть сліду російської літе­ратури. Я колись пробував натякати про впливи на нього Бабеля. Але ці натяки не мали достатніх підстав, і тому вони не зробили жодного враження. Якщо вже говорити про мистецькі джерела, то вони,

633

Літературна критика та літературознавство

безсумнівно, тягнуться до європейських, світової слави "чарівників" слова і люд­ської дуті: цс були насамперед англійські та американські письменники. У листі до М.Хвильового він вказує сам на Ре-дьярда Кіплінга, Роберта Браунінга, Едгара Аллана По, Альфреда Тсннісона, Шеллі- Але нам здається, що для повно­ти джерел своїх він мусив би вказати в першу чергу на Джозефа Конрада і його хрещеного батька Джона Голсуорсі. Конкретніше вивчення цих джерел і їх впливів на Ю.Яновського — це сер­йозна тема майбутніх дослідів- Але одне ясно: він любив цих письменників англо-американського світу як великих майстрів слова, пейзажу, образу. До душі йому була героїчна колоніально-екзотична та мор­ська романтика Рсдьярда Кіплінга. його сильні й відважні завойовники прерій, його люди, що наперекір страшній стихії вмі­ють жити, боронитись і перемагати. Джо­зефа Конрада вважають за письменника, що проклав шлях сучасному найновішому "епосу про людину", створив "неороман­тику авантюрно-психологічного типу", розвинув (започатковану Джеймсом) і закріпив форму "непрямої розповіді", а психологію анархічного бунту, револю­ційного протесту і зрадництва довів до найвищих меж досконалості. Ці риси мистецької манери знаменитого англій­ського письменника, що родився в Україні (на Київщині, справжнє прізвище — Теодор Йосип Корженьовський) і в якійсь мірі носив у собі, напевно несвідомо, неспокійний дух "степової Еллади", по­значилися і на творчості Ю.Яновського. "Майстер корабля" з його "непрямою розповіддю" є красномовним свідоцтвом цього- А\е досконала витонченість, есте­тизм, зумисна заплутаність сюжету ведуть нас до Роберта Браунінга (1818—89), поета невичерпного оптимізму, радості і розумного самоствердження людського буття на землі. Ілюзорність та ірреаль­ність образу, трагізм ситуації, приреченість і фаталізм — це риси "страшних опо­відань" Едгара По. В складній і бага­тогранній творчій лабораторії Ю.Янов­ського і це. у власній інтерпретації його, мало місце.

634

Коли ми про все це пишемо, то лише вказуємо на той духовно-мистецький світ, з якого виростала власна неповторна особистість Ю.Яновського. Він дуже любив цих, як він казав, "чарівників слова". Але він ніколи їх не наслідував і не копіював по-рабському. Як митець він був тільки сам собою. Дух рідної землі, минуле і сучасне народу нашого, його поразки і героїка, його одвічна боротьба за волю. його, нарешті, велика віра в себе, в свої сили, в свою перемогу — оце той психологічний, культурний і суспільний комплекс, що визначав мистецьке звучання основних творів Ю.Яновського.

"Надія охоплює нас. цілі мільйони людства здригаються: повертається на кін історії придушена, але жива нація, вже грізно і тривожно вітають її сурми... Ми стоїмо перед дверима історії, ми заходимо до будинку цієї к... як рівні, ми заходимо, як Наполеон і його маршали, як високий кривий хан Тімур, що розмахував мечем на цілу Азію й Європу, як Леонид під Термонілами, що загинув із своїми трьома сотнями, захищаючи стежку до Спарти".

Так у романі "Чотири шаблі" промов­ляв провідник українських партизанів Шахай до своїх побратимів перед ге­роїчним і переможним боєм з фран­цузькою і грецькою десантними арміями, що наступали з півдня і несли українському народові реставрацію старої російської тюрми народів.

Описи партизанських боїв, війни та баталійних ситуацій належать до основ­них тем творів Ю.Яновського. Силою експресії, розмахом і органічністю бата­лійних сцен я в українській літературі не знаю йому рівного. Саме цій тематиці присвячені його найкращі твори: "Кров землі", "Чотири шаблі". "Вершники". Прекрасні вставні баталійні сцени є і в останньому його романі "РМива вода".

Ю-Яновський чи не єдиний у нас письменник, твори якого в значній мірі пов'язані з романтикою мореплавства, з морською тематикою. Це є "Прекрасна Ут", "Майстер корабля", "Вершники". Чи це є вплив і наслідування Кінлінга чи Конрада? Ні, це щось більше і глибше. Це вплив і вияв української дер­жавницької ментальності покоління

Григорій Костюк

20-х років. Це саме те, що надихнуло одного із наших поетів того часу написати свій не пропущений цензурою есей про українські порти і море, що закінчувався віршованою строфою:

Україна великою буде!

Вона знайде в собі кремінь м'яз.

Щоб урізать у хвилі морів

темногрудих Мільярдний тоннаж!

Ю.Яновський єдиний майстер у нашій літературі, що поклав основи новій ком­позиції роману чи повісті. Його романи та повісті складаються з окремих цілком закінчених (сюжетно і композиційне) новел, що своєю ідеєю, персонажем, загальною психологічною настановою і внутрішніми взаємозв'язками творять дивну цілість і закінченість. Такий є роман "Майстер корабля" (1928). такі "Чотири шаблі" (1930), такі "Вершники" (1935).

Вся творчість Ю.Яновського, особливо його раннього періоду, перейнята почуттям великої віри в людину, в розумність і доцільність її земного буття. Це, сказати б, елліністичне світовідчування надає його творам особливої принади. Віра в людину, що наперекір стихіям, злобі і неправді крокує все вперед і вперед, як переможець, є чи не основним мотивом його химерного і неповторного "Майстра корабля".

Вперед! Завжди вперед летіть, відважні!

Плечима до плечей ставайте. дружні!

(Шоста пісня із "Чотирьох шабель")

* * *

Ми втратили великого, культурного і багатогранного майстра українського мистецького слова. Як поет він залишив по собі збірку "Прекрасна Ут" (1927), сім пісень-заспівів у романі "Чотири шаблі" та силу інших поезій, розкиданих по місячниках і щоденниках українських того

часу. Як прозаїк він залишив нам такі збірки оповідань і романи: "Мамугові бивні" (1925). "Кров землі" (1927), "Майстер корабля" (1928), "Чотири шаблі" (1930). "Вершники" (1935), книгу новел "Короткі історії" (1940). Під час війни він написав: "Земля батьків", "Київська соната", збірку новел — "Ге­нерал Макадзьоба", "Новели", "Аме­риканський кум", "Коваль", "Заповіт", "Дівчина у вінку". По війні дав великий роман "Жива вода", який, наскільки нам відомо, окремою книжкою не вийшов. За не зовсім перевіреними відомостями вже в цьому році вийшла збірка "Нова книга".

Як кіносценарист він написав такі сценарії: "Гамбург", "Фата моргана" (за повістю М.Коцюбинського), "Царський острів", "Золоте весілля", "Пристрасть" та ін.

Як драматург він залишив по собі п'єси:

"Завойовники", "Дума про Британку", "Потомки", "Син династії'", "Райський табір" — і остання п'єса "Дочка прокурора".

Твори Ю.Яновського перекладено на багато мов: на російську, вірменську, білоруську, азербайджанську, єврейську, польську, чеську, словацьку, французьку, китайську, італійську та німецьку.

Така, за неповним, звичайно, переліком, спадщина померлого письменника.

На його 52 роки в умовах тяжкої хвороби (ще року десь 1928 він переніс тяжку операцію нирок, одну з яких лікарі зовсім вийняли, і він понад двадцять років жив з однією ниркою) і ще тяжчих за хворобу умовах мертвотного моностилю сталінської диктатури — це забагато. І якщо серед цих творів є певний відсоток тяжкої данини тому .лихоліттю і режимові, під яким він мусив жити, однак те, що залишиться в скарбниці української культури, буде дуже значуще і ваговите.

В романі "Майстер корабля" Ю. Яновський в уста свого улюбленого героя, великого майстра українського кіно, що все життя своє віддав цьому мистецтву і на схилі літ заслужено пишається

635

Літературна критика та літературознавство

великими здобутками, вкладає такі знаменні слова:

"Наречена, для якої я жив ціле життя, їй присвятив сталеву ишагу і за неї підставляв під мечі важкий щит. Сімдесят років стою я на землі, пройшли переді мною покоління чужих і рідних людей, і всім я з гордістю дивився в вічі, боронячи життя і честь моєї нареченої... Для неї я був сміливий і упертий, заради неї я хотів бути в першій лаві бійців за її розквіт. Для неї я полюбив море, поставив на гербі якір, залізний важкий якір, що

його приймають усі моря світу і колишеться над ним могутній корабель. Культура нації — звуть її".

Ці слова цілковито без перебільшення окреслюють духовий образ самого автора "Майстра корабля". Воістину, культура української нації була для нього тією ідеальною нареченою, якій він, гордий, сміливий і упертий, віддав весь свій небуденний талант і все своє коротке і стражденне життя.

("Прометеи", Детройт, _________20.5 і 27.5 1954)