Володимир Державин поезія михайла ореста і неокласицизм

...На сьогодні, коли перервалась твор­чість Є.Маланюка і назавжди замовкла муза О.Ольжича, перш ніж ті два корифеї української поезії в Західній Європі встигли були остаточно визначити й виявити свою вельми ускладнену іншорідними інгредієнтами літературну позицію відносно високого й великого стилю.. — лірика М.Ореста не лише гідно репрезентує в нашій сьогоднішній поезії високі артистичні традиції київ­ської неокласики, а й очолює собою безперервне наступництво в цілому твор­чому русі класичного літературного стилю.

...Принциповий антагонізм дійсності й краси, адекватно сформульований М.Рильським, розв'язаний в поезії Оре-стовій в іншому ідейно-емоційному на­прямку. М.Орест може й сам написав був би на початку своєї літературної творчості:

В душі — знов образи взискуемого

града, і руки тягнуться за небосхил, —

але не скінчив би рядка й строфи аб-страктно-позаобразним "туди", і тим паче не задовольнився б переведенням "сріб­них облисків надземної музики" до сен­суально-матеріального плану природного життя:

у небі журавлів далекий ключ пливе.

Його природа — не сама лише чут­тєва реальність, а та реальність, крізь яку митець прозирає в реальніше за природу. Ілюзію естетичної мрії відкидається — стверджується героїчна віра в єдність краси й добра:

Не сняться навіть давні верховини;

там солодко новим обранцям плине І нині час — але моє сьогодні провалля обступили і безодні.

^уховости нової смолоскип. М.Орест

Але я вірю в День Добра. До мене він найде стежку, владне слово скаже... і вступить радість у буття

натхненне, як сонце літнє в храмові вітражі.

Не в злитті з природою, а в злитті з ду­хом природи й надприроди полягає фі­лософічна ентелехія цього чистого — бо чужого всякій релігійній догматиці — спіритуалізму. Це онтологія екстатичної візії і духового Монсальвату, тематично протиставлена сексуальній візії і гедо­ністичному Клінгзора Замкові в поезії М.Рильського, тематично протиставлена інтелектуальній візії і артистичному Парнасові в поезії М-Зерова, тематично протиставлена інтроспективній візії і трагічному Гакельдама ("полю крові") в драматургії Лесі Українки. І все це в українській поезії — класицизм, бо онто­логічна розбіжність диференціює тема­тику літературного стилю, не порушуючи його естетичної єдності, що стоїть не на тематиці, а на її словесному оформленні. Онтологічна ідея не залежить від есте­тичної форми, тож ніяк не визначає її;

вона спливає в твір і крізь твір —

як сонце літнє в храмові вітражі.

Тематика Орестова скрізь просякнена онтологічним комплексом Граля — ідеєю обраності та осяяння, що чітко сфор­мульована була вже в попередній збірці:

/ буде день: розквітне всохлий посох. засяє провість у блакитних росах — і в сяйві рос і неземних тишин на землю прийде Парсіфалів син.

("Луни літ")

В "Душі і долі", поряд із цим індивідуальним пориванням — щоб увійшла прозорість в існування, мов ранне соние в течію мутну,

621

Літературна критика та літературознавство

енергійно виступають мотиви есхатологічні, що в них духовне Преображення окремого обрання поширюється на обране людство чи, радше, на містичну єдність священної громади обраних:

Серця окрилені пошлем у даль ми — і на привіт черемхи та беріз озвуться дальні, ясношатрі пальми і морем зашумить тропічний ліс.

Єдиний порив душі всі розкриє, обійде світ поломінна яса, і, явлену оспівуючи мрію, на землю зійдуть небеса.

Кульмінує цей мотив освячення душі природи й душ людських (порів. ще щодо численних відмін і нюансів "На озері скрес лід"', "У небо линучи високе",

**Граль", "Лоенгрін") в грандіозній апо-каліптичній візії "Повстання мертвих"

— поемі, що не ввійшла в склад "Душі і долі", а має незабаром вийти з друку в одному з найвідоміших альманахів, тому обмежимось тут наведенням кількох строф, що виявляють, як гармонійно сполучається в цьому шедеврі класичного стилю квінтесенція спіритуалістичної тематики Орестової з абсолютно без­доганним поновленням високих сти­лістичних традицій київської школи:

Здригнулася земля — і запах м'яти над нею хвилями зашелестів, з полегкістю вона зітхає, мати, ожи.шх випускаючи мерцю.

Кого не врятували нерозважні плач, молитви, ночей безсонних біль, тепер вертає чудо всезвитяжне до рідних міст І до отчинних піль.

В єстві живущих, люттю отяжілім, духовости нової смолоскип вони розпалять радісним зусиллям і в серці збудять аромати лип.

І де був хід, там буде літ співучий, біля джерел несмертної води розкриється для душ тропа квітуча до синіх царств магічної звізди...

Духовий шлях обрання накреслено в "Душі і долі" з цілковитою ясністю. За найперший крок і невідмінну передумову духового зростання править — як це само з себе зрозуміло за есхатологічною концепцією поетовою — безкомпромісне визнання безумовної реальності й по-сейбічної потужності світового зла:

Владарем світу є зло. І коли воно сили

потворні пустить на тебе. душе, горе, о горе тобі!

Дальше вдосконалення нерозважного або зухвалого оптимізму вже вільної лю­дини відбувається по таких трьох лініях (немов програмове визначених у поезії "Тестамент"), що вони разом з тим скла­дають три послідовні етапи одуховлення душевності: спершу — чистота й рівно­вага споглядальної свідомості:

Оподаль від людей, злочинства і

пороку плекай душевний мир і тишину

глибоку — і чисті помисли, посталі в тишині, надійно проростуть у нетутешні дні.

Другий етап — священна наука піз­нання космосу як відчуваного (в мистецтві, поезії, філософії) медіума невідчутих ду­ховних реальностей;

В самотній келії впивай, читцю

смиренний. науку мудрих книг — і легкокрилий

геній тебе навідає; з ним угадаєш ти близькі безмежно нам, невідчутні

світи.

І нарешті — містичне єднання неофіта, морально і інтелектуально вже готового до найвищої посвяти, з природою як понадреальною єдністю фізичної краси й метафізичної сутності — світової душі:

На пок-'їик іволги чоло, о неофіте, слухняно піднеси: справляє вічне літо свій сонячний обряд — і зелень

верховіть до вікон горнеться і невимовне снить.

622

Володимир Державин

Це не природа як сьогосвітнє земне життя, не природа як організм (хай навіть космічний), а природа як естетичний синтез духу й матерії. Вона "снить не­вимовне" — те невимовне, що остаточно розкривається лише в екстазі релігійне фундованої мистецької творчості. Тому й пантеїстичні мотиви в ліриці Орестовій, що впадали у вічі в "Лунах літ" ("я ріс корою, я соком верховіття був співучим"), не є пасивним саморозчиненням у мак­рокосмі чи поворотом до глибин під­свідомого, що, прозріваючи, стає при­четним до втілених у природі й симво­лізованих її красою вічних первнів добра та істини. Культ природи в М. Ореста є вільний усяких мотивів хаотичної сти­хійності — як, зрештою, виявить у даль­шому аналіз його поетичної образності.

Безумовно відкндаючи фантастичні (бо суб'єктивно-ілюзійні) кореспонденції між барвами й звуками мови людської, слід, проте, визнати, що в поезії — в мистецтві словесному —• назви та образи барв діють естетично лише через есте­тичне звучання відповідних слів і слово­сполук. Саме словесна інструментація скеровує увагу нашу на "барви бронзи, злота і цинобри", що правлять за доско­налий взірець артистичної евфонії Оре­стової. Скільки можна вивести з хро­нологічних дат, ця остання виявляє тен­денцію переходити від надто помітних і немов мідяних акордів алітерації та го-меотелевту ("подібнозакінчення"), як-от у поезії "У небо линучи високе", 1932 р.:

Я знав ганьбу, і глум. і гніт — долина ждана і жадана, свята і радісно п янка — і -знаю: дивний дар дістане моя потомлена рука.

до складніших і вишуканіших засобів гомефонії та середозвукової рими, що менш впадають у вічі. проте надають цілому віршеві витонченої гармонійності:

Як сумно думати, ша той полон солодкий...

Надто в галузі звуконаслідування ев­фонія Орестова досягає тієї консек­вентної всеохопленості — репрезенто­ваної, приміром, "Енеідою" Веріїлієвою, — що просякає вірш із першої аж до останньої фонеми і не лишає в ньому жодних "нейтральних" звукосполук, не виправданих константним паралелізмом образу й звучання. Прислухайтесь, напр., до симфонії свистячих і плавких в описі льодоплаву:

На озері скрес лід,

проснувся сафір рік

або ж до неперевершеної ономатопеїч" ності всіх без винятку — голосних і приголосних — звукових компонентів двостишшя:

Чи чуєш лепети і рокоти потоків, що в них бринить луна прадавніх. райських років?

В ритміці Орестовій цей момент звуко­наслідування безпосередньо виявляється хіба що в логаедичних розмірах — в т. зв. паузниках, — що серед них конче слід відзначити надзвичайно вдале збага­чення української метрики комбінацією ямба з іоніком а-міноре (інакше кажучи, двостоповий амфібрахій з заміною остан­нього ненаголошеного складу наголо­шеним). Крім зазначеного вище оно-матоїчного "На озері скрес лід", цей розмір... репрезентований в "Душі і долі" ще один раз — через очевидну функ­ціональну відповідність свою до емо­ційної тематики твору:

Мандрівче. не йди. стань!

Твоя одцвіла рань,

твої одгули дні

і сплять на глухім дні.

Проте в інших — регулярних — розмірах цей символічний звукопис ус­кладнюється і опосереднюється проб­лемою жанру- Подібно до всякого кла­сицизму, поетика М.Ореста виразно прагне однозначної пов'язаності розміру з певною жанровою тематикою, прагне канонізації певного розміру в межах певного поетичного жанру. Тим самим

623

Літературна критика та літературознавство

ритмічний звукопис твору скеровується не на його індивідуальну тематику, а на тематичні риси, логічно притаманні цілій жанрово об'єднаній категорії творів. Якби оця на диво послідовно — хоч, зрозуміла річ, не без спорадничих відхилів

— застосовувана підрядність розміру жанровій диференціації поезії була єди­ним, що промовляло 6 за належність М-Ореста до класичного стилю, то й тоді це питання треба було б розв'язати в позитивному сенсі. Адже саме в кла­сицизмі — і в самому лише класицизмі

— всі часткові проблеми поетики куль­мінують і розв'язуються в плані жанрової єдності та консеквентності твору. Тому й для артизму Орестового проблема жан­рово) єдності твору та жанрової дифе­ренціації творчості (хоча б у межах дещо умовно визначеного "ліризму") є проб­лемою естетично домінальною.

Протилежно до М.Зерова і М.Риль­ського, що в оригінальних творах своїх уживали гекзаметр і пентаметр спора­дично і здебільшого з модернізованим жанрово-тематичним застосуванням, — М.Орест систематично культивує елегій­ний дистих в уже згаданій вище суто античній жанровій функції "гномічної" (чи то афористичної, чи то сентенційної) епіграми. Попередників щодо цього М.Орест мав в особі В.С'відзинського (збірка поезій "Вересея", 1927 і "Поезії", 1940) і деякою мірою все ж таки в особі М.Зерова. як це виявляє такий вірш..:

Трудно і вбого живеш ти, дитино лю­дей аемнородних:

сон оминає тебе, дума марудна тя­жити.

Бачиться: кров твоя навіть — скупа

та солона — поволі

в жилах негнучих пливе. — не зашу­мує. рудаї..

Єсть на цім світі обранці щасливі,

дзвінкі, безтурботні.

легко вином золотим пінитися їхнє життя.

Скажеш: боги олімпійські зійшли по­між люд смутноокий

скорбним поріддям земним приклад

високий з'явить.

...У М.Ореста маємо найчистішу епі­граму (в античному розумінні терміну), чи вона буде вотивно описового тематичного характеру, напр.:

Лто настало — і царствен'! чари його обступили

душу еоскреслу мою. Слава, о літо,

тобі!

("Луни літ") а чи образний афоризм у найвужчому сенсі слова, напр.:

Радість, як птиця, черкнеться об двері і далі полине;

горе, як звір, день і ніч бродить круг

дому твого.

("Луни літ") — а чи, нарешті, метафора, розгорнена на сентенційну алегорію, як-от канонічний у своїй жанровій витриманості і стилістично-композиційній досконалості "Жнець" ("Душа і доля"):

Зором погаслим я поле життя свойого

оглядаю:

колос пустий, а проте жнець мов­чазний і блідий

косить уперто, з камінним обличчям,

жито неплідне.

Шенче суворий, не я винен, що колос пустий.

Ритмічна нормалізація гекзаметра й пентаметра доведена в М. Ореста до остаточної бездоганності структури і значно перевершує ту відносно норма­лізовану форму, якої М-Зеров уживав у своїх віршованих перекладах і яка за свого часу, мов небо від землі, відлежала від попередніх примітивних спроб україн­ського гекзаметра. М.Орест добре від­чуває, що український гекзаметр і пента­метр не є логаедами (чи то паузниками, чи то дольниками) і не можуть ними бути, бо трохей сам із себе не дорівнюється ні спондеєві, ні дактилеві, а щоразу потребує для цього тієї чи тієї спеціальної пози­ції. Тому за спондей можуть правити в

624

Володимир Державин

українській метриці або два — хай далеко не рівносильні — наголоси поряд, або ж трохей перед виразно синтактичною пау­зою (чи з паузою посередині)..-

...Характеристичним для нього (Орес-та) є майстерне оперування словороз-ділом. цезурою й дісресою в їх конкрет­ному співвідношенні з синтактичним роз­членуванням речень, напр.:

В ніжних обіймах зімкнулись минуле й майбутнє. О свято

слави есеславної! Смерть мертва. І

всесвіт життя.

В галузі паристоримованого александ-рина та шестистопового ямба взагалі, здавалося б, небагато чого нового можна внести після артистичних досягнень М.Зерова й М-Рильського, не порушу­ючи принципів класичної стилістики-Втім, індивідуальна мистецька своєрід­ність М.Ореста визначається й тут ціл­ком виразно. Його шестистоповий ямб є фразеологічне сконденсованіший і, сказа­ти б, менш розлогий, менш наближається до синтактичних схем французького александрина; ритм його не самий плав­кий, проте звучить міцніше й патетичніше:

Як чорний корабель, у місто ні ч

впливає. і чорні води йдуть, вливаються без

краю в покірні вулиці. Пливе потужне зло, і під напором хвиль у вікнах гнеться

скло.

До індивідуального трактування цього розміру в М.Ореста належить енергійне вживання інвенції і т. зв. синтактичного переносу, зокрема в узагальнюючих сен­тенціях:

Шляхами битими не хочу я ходити і правди у людей не буду я питать:

на роді людському лежить здавен несита

роковашсть

знак нерадісних

заклять,

а також певна тенденція до ритмічної ретардації в другому рядку двостишшя, через уживання повноакцентового ямба

(без пірихіїв), як-от на початку поезії "Вересень":

Спокою й кротости прийшла пора

ясна, зичливий поїть зір і вабить добрі

душі...

Якщо в галузі шестистопового ямба поетична творчість Орестова обмежу­ється дальшим розробленням жанрової лінії медитативної лірики, вже широко репрезентованої в старших неокласиків, то п'ятистоповий ямб. навпаки, становить той розмір, що його функціональним за­стосуванням М.Орест найбільше збага­тив жанрову систему неокласицизму. З одного боку, жанрова скерованість римо­ваного і строфічного різновиду того роз­міру розгортається в М.Ореста в напрям­ку до лірично-патетичної поеми і кульмі­нує в його вже згаданому вище шедев­рі — в поемі "Повстання мертвих". Не зупинятимемось тут на детальному аналізі цього нового величного вкладу неокла­сицизму в скарбницю українського мис­тецтва і разом з тим виразного апогею релігійно-етичної думки авторової... Об­межимось тут стислою характеристикою жанрових рис другого різновиду того самою п'ятистопового ямба — неримо-ваного і астрофічного, оскільки матеріал двох збірок поезій Орестових надзви­чайно яскраво виявляє основні лінії жан­рового розвитку. Маємо цілком виразне тяжіння до етичної тематики, і то по двох розгалуженнях. Одно з них — та сама афористична сентенція, яку ми вже роз­глядали вище в антикізуючому оформлен­ні дистихової "гномічної" епіграми і яку автор реалізує в принципово відмінній астрофічній структурі "білого вірша" з тією самою граничною чіткістю та струн­кістю:

Ми, земнородні. винні є соми

в своїх нещастях і своїй загладі,

ми є творці своєї долі. нам

на вільний вибір дано. що пустити

з душі до діяння: чи зле, чи добре.

625

Літературна критика та літературознавство

Друга жанрова лінія веде до епічної поеми з візіонарно-алегорійним сюжетом. Це починається з окремих епічних елементів у римованій ліриці, як-от на початку поезії, датованої 1934 роком;

Боявся я, що жах понурий крикне, що закривавляться в оселях вікна — і сталася біда, і крикнув жах, і вікна закривавились в містах.

("Луни літ") Нарешті, в збірці "Душа і доля" маємо дві цілком довершені візіонарні поеми — "Видіння" (в дусі Дантових напівале-горичних візій) і "Рятунок" — що з них надто друга вражає концентрованою дра­матичністю викладу і високим езоте-ризмом задуму. Не знати, чи міститься де в поезії українській таке конкретне (в розумінні візіонарної конкретності Еді'ара По), прецизне і разом класично прозоре оповідання про надприродну подію:

Чоло старий підвів раптово, поточився і в дівчину відважну втупив очі;

холодні, вигаслі, старечі, майже без виразу вони були. а втім. долонями закрились люди швидко:

їх погляд мозок наче розривав.

Здригнувся чорнокнижник: жовту

п'ясть підніс корчшним порухом, але рука упала. Все кругом завмерло. Нерушна і безмовна ждала діва. Ще мить — і закрутився дикий вихор навколо гостя темного, а постать його рідіти бистро почала в свистючім вирі вітровім — і враз розтала. Вихор зник. Глибока тиша.

Поема "Видіння" хибує композиційне на надмірну розтягненість опису "лісів живущих" і "лук нагірних" наприкінці, бо це. на жаль. послаблює враження від попередньої пречудової візії "Отця Убивства" і особливо виразного з арти­стичного боку, справді дантеподібного оповідання про

скелет великий пса. що на високім камені стояв. То був скелет живий. Мене уздрівши, здригнувся він і з гавкотом

беззвучним ' на мене кинувся. Безмежна лють дивилася на мене із пустих. чорніючих орбіт — але чомусь не смів кістяк наблизитись.

Нараз скелет собачий вочевидь почав вкриватись шерстю — і німотний

гавкіт лунати став хрипким і злобним

звуком. Хвилина ще — і полум'я синясте спахнуло на брудній, мохнатій шерсті і вмить її пожерло. Знову гола на мене кидалася снасть собача. щоб обрости небавом шерстю знов. яку повторно винищив огонь.

Високі й невмирущі досягнення М.Ореста в царині афористично-сентен­ційної поезії (так елегійним дистихом, як і білим ямбом) і в царині ліричної та епічної візіонарної поеми не лишають сумніву, що й надалі творчість його розгортатиметься переважно по даних жанрових лініях...

Цілу творчість Орестову немов черво­ною ниткою пронизує певність містично-спіритуальної сили слова:

Порив, що ним живе душа моя, в слова магічні замикаю я.

Ця "магія слів" може розкриватись в емпірично-психологічному плані, в плані "чорної магії , — непоборна влада підсвідомого в індивідуальній психіці людській:

Не треба про безголов'я ширше говорити. заглиблюючись мислями в нещастя, ми їх тим самим кличемо до себе.

Проте для поета ота емпірична дійс­ність підсвідомого й напівсвідомого е

626

Володимир Державин

лише відблиском ідеальної найвищої дійсності, і священна — "біла" — магія слів полягає в "радісній готовості" їх —

багатства не таїти і віддати все на послуги задумам своїм.

себто створиш космічну візію в свідомості мікрокосму через абсолютну естетичну вартість мистецтва;

/ ще буває: при зусиллі творчім, що прагне форм 'набути, не слова. а тільки слів видіння блискавичні проносяться в свідомості твоїй. Видіння слів, що ще не народились і, ложе, не народяться ніколи, — не закріпити їх і не згадати. прийшли -з незнаного, пішли в незнане. Але яке тепло вони лишають по благоносних одвідинах своїх...

Пов'язана з цією високою концепцією мистецтва слова невсипуща праця Ореста коло устійнення і збагачення ук­раїнської літературної й поетичної лек­сики є надто очевидною, щоб оцінювати її тут детальніше. В цьому напрямку доводиться побажати поетові хіба що більшої рішучості щодо естетизації вір­шового вислову, ще чіткішого піднесення його понад нейтрально-коректний рівень мови загальнолітературної, консеквент-нішого проявлення віршованого тексту лексемами вишуканими й рідкісними, як-от у поемі "Видіння":

Отож побачити мені судилось того. чиї понурі, люті слуги, ярливо виполчившися на все благе, будуюче, сумирне, чисте, вели війну жорстоку в тих долинах, з яких походив я, і, злобоможні, моє життя і душу тамували.

Зокрема в галузі поетичної образності хочеться бачити менш ексклюзивну пе­ревагу гармонійних тропів супроти тропів антитетичних; вражає, приміром, чи не цілковита відсутність т. зв. "оксюморон" — сполуки контрарних за літеральним сенсом своїм семантем, що вона опти­мально відповідає до кількапланового метафоричного трактування зовнішньої природи, починаючи з "синьої квітки німецького романтизму.

Проте ці стилістичні деталі не повинні впливати па домінантну концепцію мис­тецької творчості Орестової — на той "магічний ідеалізм" слова, який автор поділяє з Новалісом і який, реалізуючись у послідовно класичній образності Орес-товій, спричиняється до своєрідної й чітко окресленої позиції його творів у межах українського неокласицизму. Творчість М.Ореста стосується до твор­чості обох корифеїв київської неокласики, як творчість Фрідріха Гольдерліна, така класична стилем і спіритуально-релігійна мотивами, стосується в межах німецького класицизму до попередньої і, в онтоло­гічному плані, відмінно скерованої твор­чості Шиллера й Гете...

1967