
- •Володимир Державин три роки літературного життя на еміграції (1945-1947)
- •Андрій Головко
- •4 Українське слово, т. З
- •Іван Сенченко
- •Докія Гуменна.
- •Василь Барка
- •Олесь Гончар
- •Олекса Коломієць
- •Іван Чендей
- •Микола Понеділок
- •Василь Земляк
- •Анатолій Дімаров
- •Олександра Черненко імпресіонізм та експресіонізм
- •Нове духовне світовідчування в поезіях українських дисидентів
- •Павло Загребельний
- •Віра Вовк. (Селянська)
- •Роман Іваничук
- •Борис Олійник
- •Олег кузьменко "антиквар" олега зуєвського
- •Емма Андієвська
- •Ігор Костецький
- •Поетка вогняних меж
- •Володимир Державин поезія михайла ореста і неокласицизм
- •Григорій Костюк
- •Валер'ян підмогильнии
- •Лірика і ліричний епос максима рильського
- •Остап вишня
- •Юрій Шевельов
- •Про "Палімпсести" Василя Стуєа
- •Юрій Шевельов троє прощань і про те, що таке історія української літератури*
- •Другий "заповіт" української літератури
- •Юрій Шевельов велика стаття про малий вірш
Ігор Костецький
(14.V.1913-14.VI.1983)
Автонім: Іиаі! Li ичеслапович Мерзляков. Костецький — дівоче прізвище його матері.
Народився в Києві у родині педагога-вокаліста. Дитинство пройшло на Волині в польсько-російсько-українському оточенні. Закінчив українську трудову школу (семирічку) 1928 р. в Києві. Здобув вищу театральну освіту —режисер; від голодного 1933 p. працює в Ленінграді, від 1935 p. — в Москві, далі два роки працює в театрі на Уралі. Як письменник заявив про себе в роки Другої світової війни. Видав книги новел "Оповідання про переможців" (1946), "Там, де початок чуда" (1948) та збірку п'єс "Театр перед твоїм порогом" (1963).
Все творче житгя І.Костецького пройшло в Німеччині. Тут він одружився з
німецькою письменницею Елізабет Котмаєр (1902—1983), разом заснували українське видавництво "На горі", в якому побачили світ численні переклади світової літератури українською мовою. Українським читачам він відкрив класиків модернізму Езру Паунда, Т.С.Еліо-та, видав переклади всіх 154-х сонетів Шекспіра (1958), разом із О.Зуєвсь-ким здійснив двотомне видання Стефана Ґеорґе, видавав в українських перекладах твори Шекспіра, Ф.Г.Лорки. Новаліса, Едшміда, С.Є.Лєца.
Теоретичні погляди на модернізм Костецький виклав у статті "Тло поетичної місії Езри Паунда" (Мюнхен, 1960). За Костепьким, "модерне мистецтво" має бути "нереалістичним, падчасовим, понад-національним. синтетичним, новим за "художньо-технічними термінами". Сам письменник віддав данину експресіонізму, дадаїзму, явив класичні зразки сюрреалістичної прози та драматургії.
Помер І.Костецький в один рік із дружиною Елізабет Котмаєр у м. Швайкгаймі поблизу Штутгарта у Німеччині.
Матеріали про письменника:
Ігор Костецький. Збірник, присвячений 50-й річниці з дня народження письменника. — Мюнхен: вид-во "На горі", 1963 — 1964.
Соломія Павличко. Ігор Костецький. // Історія української літератури XX ст. Книга друга. — К.: Либідь, 1998, с.239—243.
530
Jrgp Костецький
БЛИЗНЯТА ЩЕ ЗУСТРІНУТЬСЯ"
Вистава в масках
Діють:
Пролог (Розпорядник балю)
Тереса
Полковник
Святослав Тогобочний
Святослав Тутешній Петро Тогобочний Петро Тутешній Пари на балі
Мінімум учасників: 16 осіб
Пролог
Я попрошу хвилиночку уваги. Високошановні глядачі, не така
проста річ виступати в нашому театрі з прологом. Хоча б уже тому, що коли я вийшов, ви не знали, що я пролог. Ви гадали, щось трапилося з виставою, і я мав вас попередити. Бачите, ніхто з наших часів не готовий до того, що, прийшовши в театр, він потрапить таки в театр. Не скликають сьогодні до вистави сурми. Розмальовані арлекіни не попереджають перед завісою сценічне дійство. Ось я теж вийшов до вас у звичайному вбранні. Таке і ви щодня носите. І на обличчі моєму немає ані краплі гриму — можете переконатись. Тим то ви й думали, що я не пролог, а так собі щось. Дорогі глядачі, театр переживає кризу. Мені не дозволено про це так широко оповіщати. Особливо повстає проти того наша примадонна. До речі, з огляду на те, що одна авторитетна інституція, нехай благословення Всевишнього буде над нею, зажадала, щоб було українізовано французькі терміни у клясичному балеті, я хочу піти назустріч її справедливим домаганням. Отож, пропоную заступити слово "примадонна" українським "первопані". Якщо не суперечите проти новотвору, то я веду мову далі.
Так от, мені заборонено занадто багато говорити про кризу театру. Все-таки я скористаюся з того, що мене не чують за лаштунками, і розкрию вам таємницю. Театр взагалі, а наш зокрема переходить тяжку хворобу. Криза не в тому, що нема чого виставляти. Ні, п єс є багато всяких, і між ними є навіть добрі. Криза в тому, що не знають, як виставляти.
Публікується за виданням: Ігор Костецький Геатр перед твоїм порогом. Мюнхен: На горі, 1963 (Серія "Світовий театр')
531
ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО
(10.IX.1883-30.III.1973)
Нарадився Дмитро Івановіїч Донцов у м. Мелітополі (тепер Запорізької
області). Походив із стародавнього козацького роду Донців, що в XVII ст. встановлювали козацькі порядки на Слобожанщині, колонізували Курщину і Воронежчнну. У XIX ст. переселилися в Таврікї, одержавши дворянство як нащадки козацької старшини. Родина жила заможно, і хоч батьки повмирали дуже молодими, Дмитро зміг одержати добру освіту. Вишу освіту здобував у Петербурзькому (1900—1907) та Віденському (1909—1911) університетах, а закінчив 1917 р. у Львівському університеті, Де одержав ступінь доктора юридичних наук.
Як політичний діяч. публіцист, журналіст заявив про себе в 1905 р. І відразу звернув на себе увагу охоронців російської Імперії.
ВІДОМИЙ П.МІЛЮКОВ 3 Трибуни ГОСуДарСТ-BeHHOl думи заявив: "Я скажу вам: бійтеся
його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не одиницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами," Видно, розумний був чоловік. Донцова царські жандарми заарештовували двічі.
З 1908 р. по 1939 р. Донцов переважно проживав у Львові. Займався журналістською, публіцистичною діяльністю. У 1922 —1939 pp. редагував перенесений з Києва до Львова "Літературно-науковий вісник" (з 1933 p. — "Вісник"). У вересні 1939 p. емігрував на Захід- Жив у Чехословаччині, Німеччині, Франції, США, Канаді- До 70-ти років викладав українську літературу в Монреальському університеті (Канада, 1948—1953). Помер і похований у Монреалі.
Д-Донцов, класичний представник публіцистичної критики, став Ідеологом українського "чинного націоналізму як світогляду, талановито і аргументовано викривав російський імперіалізм і шовінізм у всіх його виявах, підносив козацькі традиції у вихованні молодого покоління, підкреслював важливість для української молоді традиціоналізму. актнвізму, войовничості, безкомпромісно боровся з марксизмом та його Історичним матеріалізмом, гостро полемізував із Леніним у 1913—1914 pp., коли той розробляв політику більшовиків у національному питанні. Донцов у цей час редагував у Києві журнал "марксівського напряму"—"Дзвін" (1913—1914).
У 30-х роках навколо "Вісника' Донцова гуртувалися поети ' вісниківської квадриги", а в журналі друкувалися всі найта-лановитіші майстри слова — О.Ольжич, Олена Теліга, Юрій Клен- Ю.Липа, Є.Ма-ланюк, О.Сте<ранович, Оксана Лятуринська та інші.
У першому виданні "Українського слова" Д. Донцов був представлений публіцистично-літературознавчими працями про Лесю Українку, Миколу Хвильового та
585
Літературна критика та літературознавство
Олену Телігу, які ми вважаємо найкращими у творчій спадщині Дмитра Донцова.
Його перу належать десятки монографій. Рекомендуємо для прочитання краще з літературознавчого доробку Д.Донцова-
Рекомендована література:
Д.Донцов. Де шукати наших історичних традицій. — Аьвів, 1938.
Д.Донцов. Наша доба і література. — Львів, 1936.
Д.Донцов. Дух нашої давнини. — Мюнхен, 1951.
Д.Дониов. Правда прадідів великих. — Філаде.шфія, 1952.
Д.Дониов. Дві літератури нашої доби
— Торонто. 1958.
Д.Донцов. Незримі скрижалі Кобзаря.
— Торонто, 1961.
Д.Дониов. Поетка українського рисорд-жимента (Леся Українка).// Українське слово, т. 1. — К.: Рось, 1994, с. 149 — 183.
Сосновський М. Дмитрд Донцов. Політичний портрет. — Нью-Йорк — Торонто, 1974.
Міщук Р.С. Донцов Д І.// УЛЕ, т. 2.
— К.: УРЕ, 1990, с. 93 — 94.
ДЕ ШУКАТИ НАШИХ ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ
(Два фрагменти з книги)
Модним у нас стало слово "традиція".
Всі пишуть про пошанівок для традиції. Всі групи взаємно себе обвинувачують. що не поважають традицій. Всі бачать в них чудесне лікарство, джерело національного відродження.
Можливо, що не так. Навіть напевно так. Народ без традицій не живе, а животіє. Коли тратить свої, йому вбивають в голову чужі, бо не може жити ніяка людська збірнота без певних правил і наказів. Традиції — це панцир, який хоронить збірноту від ворожих ударів, немов тіло вояка, що не дає йому охляти.
Прив'язання до мови, віри. звичаїв, до ідеалів предків, їх моральних, релігійних, політичних, економічних і соціальних догм, вистражданих і викутих в огні змагань і переказаних прадідами внукам, — це прив'язання є фундаментом нації. Але чи оті, передавані з роду в рід, витворені історією прикмети нації, є завше додатні? Чи коли, наприклад, якийсь народ віками — як жиди в Вавилоні чи в Єгипті — мусив коритися фараонам, не витворить в цім історія прикмет невільника? І чи ці прикмети, що стали теж "традицією", варто плекати і [напувати? Чи треба приймати всі традиції гуртом, чи робити вибір між ними?
Любов до свого... Але ж вона може бути активна і пасивна. Чи ця остання
гідна пошани? Можна бажати, щоби своє, рідне' зайняло не заперечене ніким певне місце в світі... Але яке — надрядне чи підрядне? Щоби воно грало роль маяка, що світить і іншим у тьмі, чи роль п'ятого колеса до чийогось воза? Можна прагнути добитися значення в світі отому "своєму і рідному"... Але яким шляхом? Чи тс значення виблагати, вишахрувати, чи вибороти? І чи кожний з тих способів гідний того, щоби його піднести до ваги традиції, яку треба ростити і передавати нащадкам?
Справа не така проста і вимагає ясної відповіді.
Є традиції і традиції. Відома традиція автора "Заповіту", яка деякими зворотами так нагадує слова "Марсельєзи", її — хоч і без таланту — подав пізніше й напівзабутий пост середини минулого віку Ксенофонт Климкович, що писав, як то
нас слов яни з світу зводять
та між собою "за з'їжу руської землі гризуться". І заповідає, що "прийде Божий суд",
і час великої молитви. коли від Дніпра аж по Кавказ
Такий відправим парастас,
Ц^о внуки й правнуки згадають...
Хіба ж на світі мало мас?
586
Дмитро Донцов
Оце була 6 одна традиція, яка — хоч не силою вислову, та думкою — цілком відповідала заповітові Шевченка.
А ось друга традиція:
Слов'янськії землі! — наша Вкраїна Середня сестра поміж вами:
Нікому неправди вона не вчинила І правди бажа' між сестрами. З північною Руссю не зломим союзу, Ми з нею близнята по роду.
А далі йдуть поклони і залицяння і в бік інших слов ян — від автора цього "слов'янського гімну" Михайла Драго-манова... І це також традиція, хоч і суперечна Шевченковій, бо маса нашої збаламученої інтелігенції ставляє і досі на недосяжний постамент автора того "гімну", несучи його "братерське -плебейські гадки в народ.
За якими ж традиціями йти?
Ми згадуємо традиції Петра Дорошенка, Орлика, Богуна. А є й такі, що хочуть відновити "традиції" Киселя. Одні славлять традиції Мазепи, другі — Кочубея.
Одні проповідували, що царат — наш історичний ворог, а боротьба з ним є нашою історичною традицією. Інші ж, знову, що "московський царизм це й українські історичні святощі" та що "через те старі українські писателі, пишучи вірші на честь царизму, були зовсім історичними патріотами".
Олександр Кониський під час Кримської війни був змушений обставинами до короткої канцелярійної служби в Прялуках для "матушки Росії". Цей примус так його гриз, що він писав, каючись в своїм невільнім грісі:
Я блудний син. лукавий син, Зневажив я свою родину, І тяжко-соромно згадать Про те. що я служив чужині.
. Це — традиція Кониського. Деінде — цілком в дусі Драгоманова — бачив цю традицію В. Липинський. Він підносить заслуги російського генерала Залєського. який "во ім'я цієї нашої попередньої, історичною минувшиною сотвореної, такої, а не іншої, реальної, а не фантастичної, політичної традиції, служив вірою і правдою державі російській".
Кониському служба чужинцеві — варта догани. Латинському — пошани- І один і другий мають право покликатися на традиції.
Ми шануємо традиції старого Києва і його культури. А ідеолог українського соціалізму і радикалізму називає традиції Київської Руси — традиціями "хамів і розбійників", які треба "кинути в піч", замінивши "традиціями" соціалізму.
За якими ж традиціями йти?
Ми шануємо традиції останньої революції на Україні, коли впав царат і коли високо вгору зривалася наша революційна стихія народна. Але провідники соціалізму вчать нас не довіряти тій стихії, бо це ж було "неосвідомлене українське село", яке "боялося самостійности України ". Бо це ж був народ, який "не розумів" високих національних ідеалів і не хотів за них боротися.
Є традиціоналісти, які охоче тримаються старих, "консервативних" народних звичаїв — у вірі, в соціальнім побуті тощо. Але є й інші — так звані "поступовці" і "демократи", які відкидали ці звичаї. Триматися якихось думок тільки "через те, що й народ держиться звісних традиційних думок"? Ці "демократи" з того сміялись! "При всім нашім демократизмі, — писали вони, — треба держатись принципів не традиційних, а наукових, прогресивних, і ці принципи нести в народ і не понижати або затемняти свої думки для застарілих, а то й протирічивих думок так званого народу". Як бачимо, там, де їм це було невигідно, наші драгоманівці-народники говорили про "так званий народ"! Вони вміли навіть ще краще відзиватися про немилі своїм доктринам народні традиції! Бо ті "народні традиції" — це була звичайна "реакція". "Космополітизм (драго-манівці), ...цивілізацію ставили вище національности і вважали утилітарне кориснішою для народу, ніж народні традиції, між якими є багато архаїчного і просто ретроградного".
Тут уже просто проголошується війна національним традиціям як чомусь "ретроградному" і "реакційному" (чисто більшовицька мова!). А тим традиціям про-
587
Літературна критика та літературознавство
тиставляться ідеї поступу і "космополітизму". Це зрештою не перешкоджає сучасним оборонцям Драгоманова, що так кепкував з історичних наших традицій, заступатися за нього в ім'я пошанування... історичних традицій!
Як бачимо, різні є наші традиції, різні погляди на них. За якими ж з них іти?
Деякі земляки мають таке широке серце, так вщерть налляте любов'ю, що наказують шанувати й одні традиції, і другі, і Кониського, і Драгоманова, і Мазепу, і Кочубея, і традиції "ретроградів"-націоналістів, і традиції "поступовців"-кос-мополітів. Гадаю, що ті, що вміють так шанувати на всі боки, передусім не шанують самих себе. Гадаю, що така всеогортаюча шана можлива лише в теорії, не сам-на-сам з твердою дійсністю, яка — особливо в наші часи — наказує вибирати.
Мусимо вибирати і ми. Мусимо відповісти виразно на питання: де, в якій добі нашої історії, в яких її провідних постатях маємо черпати свій заповіт, свої традиції? [...]
Коли я шукаю епохи, подібної до нашої, з людьми, подібними до тих, що діють за наших часів, — не до XIX віку звертаюся. Я звертаюся до іншої доби, такої ж трагічної, як наша, такої ж прекрасної, як наша. Коли під стопами велетнів дудніла і вгиналася земля. Там, в мороку минулого, була адекватна нашій доба. Там жили люди, подібні до тих, що зродилися з війни. Подивіться на сучасну Україну, наприклад. Чи те пекло в ній, з безхвостою п'ятикутною кометою над нею — не те саме, яке було і за Шевченка, що ним самого Данте перелякати можна було б? Чи образ того пекла подібний до того "раю", який малювали в своїй сахариновій уяві Квітка й Драгоманов, з янголами замість чортів?
Сучасна доба на розлогих ланах України скорше нагадує інші віки, вік XII, вік "Слова о полку Ігоря", віки XVI, XVII. Віки, коли релігія, віра, як нині мова, була роздільною межею між народами, була головною прикметою окремої національності. Коли, як нині мовна, релігійна боротьба була боротьбою національною. Коли — як писав історик — "в країні все дихало злобою, помстою і одчаєм".
В ті далекі часи — послухаймо, як звучить відклик Клирика Острозького, з яким звертався до тих, що — цілком, як тепер більшовики — несли загибель, балакаючи про братерство і згоду:
Подивися оком і послухай слухом:
чого ви накоїли своєю згодою, гідною плачу і ридання3.. Якого єсте переслідування, якого утручання, ...якого оплювання. ...якого тиранства... находження гвалтом, на доми, на школи, на церкви, ...наброїли! ...Як побожне і чисте серие не має розірватися? Як земля не затруситься, небо не злякається... громи не вдарять3 Як вашу ту оплакану і нещасливу згоду — згодою, а не краще ...пекельним прокляттям називати і розуміти хто не має?
А йому вторував Захарій Копи-стенський, демаскуючи тих. що за вірність вірі батьків "під плащиком видуманого... наклепу за зраду, в темницях, у вежах, в арештах і на вигнанні перебувають".
Чи те, що тепер діється на величезних просторах України в ім'я нової, комуністичної віри, не нагадує ту таку віддалену епоху скорше, аніж благословенні часи Основ'яненка? Епоху, коли — як писав згаданий проповідник — вороги "запалилися на нас, мов огонь, що палає і пожирає", коли слуги Люципера —
відчинили на нас зневажливі уста свої... плескають над нами руками, посвистують і хитають головою своєю, кричать на нас, скрегочуть зубами й говорять: ликнемо їх, пожремо Їх.
Вогнем горіла тодішня епоха. Вогнем палали серця тих, що в ній жили. І то як по одній, так і по другій стороні.
Кожна вважала, що задля другої "не варто на коней сідати і шабель добувати". Один з діячів тої доби, князь Ярема, в своїй непримиримості казав, що "воліє вмерти, ніж допустити, щоб хлопство і
588
Дмитро Донцов
талалайство мало над нами володарювати" . Люди тої доби — це були тверді люди, які воліли (під час облоги, наприклад) годуватися падлиною, котами, мишами і псами, воліли, щоб коні їх гризли зубами спеклу землю, — аніж піддатися противникові. Люди, що не зворушувалися долею ворогів, конаючих на палі. Де Костер і Сенкевич, може, ушляхетнювали ті постаті, але щодо тої їх не-приєднаності і твердості — не пересаджували.
Типовим представником, репрезентативною постаттю людей тих часів був, напр., Стефан Чарнецький. "Він, — пише цитований М. Костомаровим історик, — не мав жалю над противником. Мстивий, жорстокий, невразливий на сльози і кров, був він роджений для війни". А сучасники казали, що "вогонь був у нього за-місць душі"... 1 скільки ж було того "вогню замісць душі" в тих, що виступали на страшну битву з Яремою і Чарнецьким, з якої виходили горою. Говорячи про міни і контрміни, що закладали тоді, в ту далеку епоху, в боях проти себе противники, історик завважує; "Така то жорстокість людська — мало місця було їй на землі воювати, стали ще і під землею. Даремно мудреці шукають пекла in centre terrae, на Україні — там справжнє пекло людської злоби". З того-то пекла власне виходили і ті велетні, що їх носила тоді земля. 1 чи не спалахнув знову той вогонь — в різних таборах — тепер на Україні? В душах тих, що з Києва наново штурмували український Батурин, і тих, що його боронили, і в душах тих повстанців, про які оповідає Тютюнник? І що спільного має той пекельний вогонь, душі, запалені ним, з ледве блимаючим каганцем обережної, обачної, єлейної хитромудрості драгоманівців минулого віку?
Як же далеко психічно те пекло' — на землі і в душах людей — від мрій прскраснодухів XIX віку про "правду між сестрами — Великою і Малою Руссю", про вічну гармонію між "братніми народами"! О скільки — цілою своєю суворістю — ближче нам та далека епоха, о скільки ментальність її людей ближча до повітря нашої доби, аніж до ментальності утопістів гуманності і суспільної гармонії...
Не у викривлених душах замирених — по Лебедині, Полтаві, Батурині, Петропавловській твердині і Соловках, — "згуманізоваких" і душевно здемобі-лізованих земляків, не в їх заляканій моралі і трусливо-ідилічних мріях про вічне щастя і остаточне роззброєння шукати нам наших історичних традицій. Не в скастрованого Меншиковими і Біронами покоління, не в розніжених і згістеризованих Толстими і Достоєв-ськими нівестюхів XIX віку тих традицій нам шукати. Лише в тій далекій, але близькій добі, про яку я говорю, яка так нагадує атмосферу, що нею разом з нами дихає ціла теперішня Європа.
Провалля ділить нас і наш час від тої доби. Це провалля зветься власне XIX вік, не вік нашого "відродження", як думають демократи, а вік нашого виродження, як думаємо ми-Провалля, по однім боці якого стояли діячі князівської і козацької доби з їх боянами і думами, а по другім — наші часи. Між ними — наше сплебеїзоване народництво.
Вглибімся в світогляд цих давніх часів, в їх світовідчування, їх погляди на поодинокі питання життя, і порівняймо те все з поглядами і світовідчуваннями провідників "новітнього українства доби упадку, доби XIX віку. Справді провалля ділить їх одне від одного. Так начебто маємо діло з різними народами. Таке, яке ділить, напр., німців часів їх найбільшого пониження за Наполеона від німців седанського погрому або визвольних війн. [...]
589
Літературна критика та літературознавство
ТРАГІЧНІ ОПТИМІСТИ
Трагічний оптимізм, — amor fall — особлива філософія життя. Тільки вона дає відвагу жити і вмирати. Тільки в ній — дійсна краса. Знаходимо її в Шевченка і в Лесі Українки. Потім — довга перерва. А потім — піднесли її прапор трагічні оптимісти, про яких тут кілька слів. Це переважно ті, що виплинули в ЛНВ-ку, що заповняли своїми творами Вістник останні три роки-
Безплідне скигління — ось що є трагізм без оптимізму. Безплідне мрійництво — ось що є оптимізм без трагізму.
Скінчити з ними прийшла наша апо-каліптична епоха, прийшли чотири вершники у великий День Гніву.
Не всі зрозуміли його. Але й не всі його злякалися. Були такі, що скривавленими устами — вимовили йому благо-словенство.
Про "апокаліпсу хижих літ", про "вогонь залізних літ" — пише Є. Малангок, про "біле сонце Страшного Суду", про "горобину ніч" нашого лихоліття, ніч "зневаги, ґвалту й мук" тріумфуючого Хама. Але він не тільки жде, він викликає цю ніч. Він посилає їй своє благо-словенство. Він чує в ній ходу нових людей, які "уміли кинуть п'яний сміх в скривавлене обличчя муки" — не "струмок музичних сліз" — "відвічного каліки і раба". Царство ідилії — байка. Прийде час, "мов меч упаде мить" — помста за віки сльозавих мрій. І хоче
вовком кинутись" назустріч жаху, "наллять залізом руки". Хай прийде гнів, що спопелить людоподібну твань", той "людський дріб". Хай "візьметься вогнем епоха , й прилине "вихор чорної свободи, нещадний і лихий". Бо ця "нечувана доба" простує історії "відвічними шляхами" ("так було і в Трої, так і буде"). Лиш ними личить йти новій людині. Оборонить нас від вихору і бурі "наш залізний чин", чин тих, що радісно прийняли — "часи залізні варягів і римлян ; бо слушно Бог послав їх нам на згубу, щоб "сліпу і рабську" кров з нас
виточити. Добре, що "вогненна кара покара простори", щоб "відродилася стара земля в огні", щоб ми "прозріли в полум'ї пожеж"..."Варягів і римлян", "пристрас-ників височини і слави", що їх "голос, ...невблаганний як наказ", ...побачить воскреслими прагне він в мешканцях "проклятої країни", щоб "знов на цій землі росли, жадали, жили".
Свідомість трагізму життя — і знайдення в нім щастя. З "пекла краси" — "краса пекла". Та свідомість яскраво встає перед Л. Мосендзом Жорстокий шлях віків, але — спокою тишина на цім шляху нікому невідома". На нім шаліє
— "гігантична фуга". І поет від неї тікає в царство утопії. Змагатися? — аби "з заграви хвиль, напружених до краю" — побачити упрагнену мету і "безконечний простір миль". Його герой — "він сам собі опора". Бо вороття нема в наш час тому, хто той простір опанувати хоче. Хто незатерту борозну провести хоче "між тим, що буде і що було". Перемога? — "в буйному розгоні є насолода більша, аніж в перемозі", "змагання дужче цілі". Нехай є "пошматований, скривавлений цей стяг", нехай пам'ять про нього затратилась в нащадках, — все одно: "ми будем, хоч би й ніколи не були". "Дійти чи впасти"
— все одно. В тім, щоб іти — суть гарного.
Не "гігантичну фугу" ненавидить поет, лиш тих, що дезертують; що перестрашені на смерть. Що "боязка" є їх ненависть, й "залякана" любов, "рабів спокою і вигод , які мов "непотрібна майстру глина
— затроюють повітря грізних днів-Трагічних, але й радісних; хмільних і сильних.
І для Ю. Клена йде нова доба — "в грозі, у блиску, в громі". Що в інших — "варяги і римляни", — то для нього здобичники-конкістадори, Кортеси. Цей стиль зогидили в нас вчителі плебейської моралі- Поет — різьбить в цім стилі нових людей, яких жене в життя "жадоба золота, пригод і слави". Не для покірних
590
Дмитро Донцов
Е його наука, він знає інший світ: тих, що "шаленства прапор" розгорнули; що вабить їх "далекий поклик зваби і жаги";
що їх богами є "грізні Серафими". Спалити крила й згинути в вогні — коротко, але жити.
Як рідну стихію приймає трагізм і Олена Теліга. мабуть єдина з сучасних поеток. Життя ввижається їй мов "задимлений чорний морок"; наче трясо-висько, в якім "в'язнуть ноги" і душа. Ге, що в Маланюка було — "людоподібна твань", то в неї "темна муть" юрби, "олов'яні кліщі облич" великого Хама. Відчуває удари світу — "мов нехибну шпаду". Але від нього не тікає. Життя не б'є того лиш, хто — його не вартий:
"не чіпає лише раба", нищить того, хто не гнеться. В ідилію вона не вірить, прагне життя "з гострим сміхом і з гострим плачем", в його трагічних противснствах. Противенства — її стихія: "вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив". Йти тим шляхом — не прикрий обов'язок, бо вабить він те "серце п'яне і завзяте". "Подвійним смаком — меду і полину" є сповнена її душа. Прийняти бій — "спокійно і суворо", нести опору, роздавати ніжність, але — і "вдарить твердо там, де треба вдарить". Нехай страшне — але "життя таке іскристе! Забрати все, себе віддати всьому!" — чи це не пай-важніше?
Нехай воно є "полум'яним пеклом", та того "пекла" прагнуть "зголоднілі груди", "вогню великого", в якім "згоріли б всі закони". "Надовго чи на мить" — аби знайти лиш вирву "в сірім мурі одностайних рухів", щоб "знов життя розколихалось хвилею припливу . Нехай над ним царює "жорстокий демон бою", — аби лише "застиглі і покірні води забурлили водоспадом", аби лиш ви-дістатись — "на шляхи великі". "Рватись в гору, чи летіть в безодню" — все одно, аби летіти, аби не "збиті крила" — по землі волочити; аби "гойдати кличний дзвін", аби "кресать вогонь з кременів", аби мов та рослина, що "нежданно випнулась стрільчасто" назустріч сонцю, —
зазнати повного життя; аби угледіти "сліпуче сяйво" — там в далині, де "в боях ранений " лежить іі "трагічний Киїи"... Аби жити напружено, з радістю на "закривавлених, але щасливих лицях".
"Спалити серце в хуртовині сніжній, купати душу у холодній зливі", приймати "всі зневаги" з піднесеним чолом, не відступати ні на крок- Не зігнуть колін, стрінуги сміхом біль: бо "тільки тим дана перемога, хто у болі сміятись зміг". Але й безжурним "весняним вітром" — часом лунає цей сміх.
В її поривах радості завше бринить щось поважне, над чим не вільно жартувати. її ніжність не розніженість, бо
— "там де треба, я тверда й сувора . "Твердо й безжалісно знає" вона меду-зове обличчя життя. В моментах трагічних — бринить не втома, але виклик, упоєння змаганням, сміх. Сміх, знаний тільки тим, яких можна зломити, але не зігнути їм душу, яких скорше зв'ялила би доба ідилічних буднів, аніж свіже і остре повітря апокаліптичних часів — таке їй рідне, таке трагічно гарне, яскраве і остре, як її талант.
Герольдом нової краси є і О. Оль-жич. Він теж оман не знає, він знає свою добу "жорстоку як вовчиця". І його Бог — як Бог інших з тої самої плеяди, грізний Бог: "Господнє ім'я — кара. Господня хвала — меч!" Це не розп'ятий агнець, це — Бог гніву. Не при-біжище слабих, а надія — правих і сильних. "Грізний Бог суворих, гордо-жорстоких і хижих". Що з того, що "що ночі на небі меч", як комета середньовіччя, звістун катастроф і страхіть? Для поета
— це "симфонія п'янка одвічного, надхненного закону" ("так було і в Трої!") — весела й радісна в своїй суворості і силі. Рятунок принесе Жанна Д'Арк. А за її "палючі уста" — нові здобичники "заплатять ріками крови" — не слізьми. Тьма хаосу — їм не страшна. Вони хочуть "розтяти напруженість пітьми" — кров'ю й мечем. За ним лиш прийде — "життєносне рало". Спершу є "вік героїв". І земля в нього — не
591
Літературна критика та літературознавство
"нещасна", а "горда". Як і Маланюк, — єднаючи разом різні епохи, він стає співцем єдиного, вічнотривалого.
Взагалі, мабуть, на ні однім іншім поеті не слідно тою повного метемпсихозу, який спостерігаємо в Ольжича. В нім нема нічого з бунтаря-плебея, все — до останньої риски — з здобичника і пана, які водилися на наших землях вісімсот літ тому: "горда певність дужої руки", "дух бадьорий, гострий і п'янкий". Його герої — це не Спартаки, а ґоти, здобичники, ловці, наїзники, холодні і веселі, що люблять "жити повно й скоро", носити "життя на опашку на однім плечі". "Закохані в свої тугії луки", "суворі і величні", "тверді й необорні", що люблять "пити зором синю далечінь";
яких надять "збуджений порив вперед"
— "чужі нездолані долини", як князівську дружину колись — чужі степи і брами чужого Царгорода... Мов луна далекої величної музики, дзвенить їм слово "південь", музики, коли не ми були півднем для наїзників, а інші — для нас.
Не протест, що збудився в раба, не пристрасть і гнів. — а "гордовита зухвалість", "тверда мужність" тих, що мрією своєю "до смерти хмільні в край"; що Носять в собі "шал непогамованих хотінь", яких — бо вірять в своє право — не тривожать "ні сумнів, ні згадай, ні страх". Важно — жити повним життям. Важно
— "путь коротку і квапливу скінчити не-зміримістю пориву". Не лойові свічки засвічують вони своєму Богові, вони запалюють йому "свічки осель". Себе не змінять, бо "кров прибоєм кидається в скроні".
З надміру сили — бажання підбити світ. "Ще не одні нам скоряться!" А коли й нам — "також судилося розбитися
колись і десь об гори кам'янії" — то що ж! Такий закон життя. Чиста поезія без домішки утилітарного: "Знову вітер і хвилі, і обрій. О, як солодко бути слухняним до краю долі вдадній, рвучкій і недобрій!" ("коли доброї жаль, Боже, то дай злої!"). Що їм апока-ліптична доба? "Ми вийдем жорстоке зустріти" — так спокійно і самовпевнено це заявляють, що страх перед добою щезає мов дим...
1 в володарській, не роз'їдженій ре-сентиментом невільника душі — як же ж до речі, як стильово, як гармонійно з тою силою єднається "відвага, непохитність", і — "чистота"! Символ віри ловців, "великих, страшних мов почвари" — з іншим, де є — "вірність, невинність і жертва героя".
Не раз два символи єднаються разом, і ті поезії найсильніші: ось "встаєш тріпотливим цвітом, ніжна молодосте сама"! — так звертається до молодої Японії. Вже не ікли вовчиці, а юна, свіжа, невинна й міцна — жага життя. І несподівано вибухає: "Бий їх! кволих, слабих, нездарних, остовпілих таких, як ми!" Що слабе і кволе — хай гине. Бо "душа рікою вийшла з берегів", бо "легковажно вірить захотілось". Бо над усе є — "збуджений порив вперед".
Він не тікатиме під опікунчі крила старих законів, ворожих змаганню, ні в країну утопій, ні жалю, ні капітуляції. Як інші з тої самої плеяди — він має лік і на це: "Кров у роті... у носі... Доки сила зібрати слова: "Хлопці, смійтесь як досі!" Бо одне і те саме є "красне" і "величне", бо в величнім — краса. Бо сміх — це вічний тріумф, вічний виклик і тверде Ні!
Маланюк, Клен, Теліга, Мосендз, Оль-жич — і ще один чи двоє — ось ті
" Примітка до 2-го вид.: З тих "кількох" назву, ще раз, того ж Мосендза, вже не
поета, а новеліста "Вістника"; почасти Ю. Липу. поета того ж діапазону, що згадані, але який, залишивши поезію, в своїй історіософії й в есеях, відійшов згодом до табору противістниківського; нарешті — паню Н. Геркен-Русову як новелістку і авторку "героїчного Театру", яка почала друкуватися в "Вістнику" вже після написання цієї статті і якої ідеї "героїчного мистецтва" ідентичні з ідеями згаданих поетів, так само як і з естетичними теоріями "Вістника".
592
Дмитро Донцов
трагічні оптимісти, які узріли красу в героїці, в тім, в чім в нас її не бачили від часів авторів "Заповіту" і "Одержимої"; які певним рухом — відкинули геть від себе те, що досі вважалося красою: "трагізм" без оптимізму — що є безсилим скигленням, і "оптимізм" без трагізму — що є оманою слабих. Кожну тему обдерли вони з її кожночасової, мимолетно! одежі, взявши з неї вічне, незмінне — "абстрактне" і найбільш конкретне! В кожну тему — внесли твердість, упертість, завзяття і повний брак пози: "горда земля", горді душі.
Як поети (і тому тільки про них, а не про інших тут пишу) — вони стали авангардом, сильним і відважним, нового мистецтва, вони були тими, що принесли благословенство життю в його найстрашніших виглядах, що в сназі формування, "п'янкі і завзяті" — знайшли відвічне джерело гарного...
Не дивно, що "людський дріб" і "темна муть" окружения фелахів — стріли їх заїлою злобою або заїлою мовчанкою. Не дивно — вичули й сноби в них "месію грядучого дня" і. наслідуючи їх. стали епігонами, рівночасно потоками болота обкидаючи самих майстрів. Це ті — як їх називав Шопенгауер — imitatores, servum pecus, які намагаються йти з ними в ногу і яким не стає тху. Правдиві митці творять з ідеї, яку носять в собі, яка — не стоїть їм перед очима як якесь поняття;
правдиві митці працюють підсвідоме, інтуїтивно, "лише почуттям". Навпаки, наслідувачі, манеристи, імітатори, епігони в мистецтві виходять від поняття- Вони спостерігають, що подобається в правдивих творах, усвідомлюють собі те, творять
з того поняття, і умисним мудрагельством, мов рослина-галапас тягнуть соки з чуїких творів — ідеї, терміни, слова, образи. У митців — з відчувань — вибухають власні форми і слова, імітатори — до чужих слів — механічно дочеплюють чужий собі настрій. "Митець асимілює свої вражіння і творить нове, імітатори — перегалавкують чуже, але не травлять; в їх "творчості" можна легко знайти "позичені" елементи. "Світ", цебто кожночасова туподумна юрба сама знає лише поняття, тому зараз же голосними оплесками приймає твори зманерованих наслідувачів, бо вони звичайно більше приступні і зрозумілі (переспіви) — але ці твори вже по кількох роках — стають нестравні" . Лишаться тривало ті, в яких чутно подмух вічного, в яких відчувається радість по-чаття і біль пародии, які не фразами, зліпленими з понять, а інстинктовим криком — звістують свій прихід на світ...
Де того динамізму нема — в тій душі не зродиться поет. Фанатик-негатор може визнати Бога. Літеплі визнавці (з "позитивним знаком") не втішать ні неба, ні пекла.
Трагічне — це приймати світ в його потворності. Це — не уникати конфліктів- Це — шукати їх, це нездержний оптимізм сильних, це — "через край вино", це тремтіння сили, яка формує наші почуття, а через них — людину і світ.
Трагічні оптимісти — це яскрава заграва блискучого дня нашої літератури. Бурхлива і тривожна — гарніша за самий день.
Січень 1936
A. Schopenhauer — das Objekt der Kunst (Die Welt als Wille u. Vorslellung).
593
Літературна критика та літературознавство