Ігор Костецький

(14.V.1913-14.VI.1983)

Автонім: Іиаі! Li ичеслапович Мерз­ляков. Костецький — дівоче пріз­вище його матері.

Народився в Києві у родині педагога-вокаліста. Дитинство пройшло на Волині в польсько-російсько-українському ото­ченні. Закінчив українську трудову школу (семирічку) 1928 р. в Києві. Здобув вищу театральну освіту —режисер; від голодного 1933 p. працює в Ленінграді, від 1935 p. — в Москві, далі два роки працює в театрі на Уралі. Як письменник заявив про себе в роки Другої світової війни. Видав книги новел "Оповідання про переможців" (1946), "Там, де початок чуда" (1948) та збірку п'єс "Театр перед твоїм порогом" (1963).

Все творче житгя І.Костецького про­йшло в Німеччині. Тут він одружився з

німецькою письменницею Елізабет Котмаєр (1902—1983), разом заснували українське видавництво "На горі", в якому побачили світ численні переклади світової літератури українською мовою. Українським читачам він відкрив кла­сиків модернізму Езру Паунда, Т.С.Еліо-та, видав переклади всіх 154-х сонетів Шекспіра (1958), разом із О.Зуєвсь-ким здійснив двотомне видання Стефана Ґеорґе, видавав в українських перекладах твори Шекспіра, Ф.Г.Лорки. Новаліса, Едшміда, С.Є.Лєца.

Теоретичні погляди на модернізм Кос­тецький виклав у статті "Тло поетичної місії Езри Паунда" (Мюнхен, 1960). За Костепьким, "модерне мистецтво" має бути "нереалістичним, падчасовим, понад-національним. синтетичним, новим за "художньо-технічними термінами". Сам письменник віддав данину експресіонізму, дадаїзму, явив класичні зразки сюр­реалістичної прози та драматургії.

Помер І.Костецький в один рік із дружиною Елізабет Котмаєр у м. Швайкгаймі поблизу Штутгарта у Німеччині.

Матеріали про письменника:

Ігор Костецький. Збірник, при­свячений 50-й річниці з дня народження письменника. — Мюнхен: вид-во "На горі", 1963 — 1964.

Соломія Павличко. Ігор Костецький. // Історія української літератури XX ст. Книга друга. — К.: Либідь, 1998, с.239—243.

530

Jrgp Костецький

БЛИЗНЯТА ЩЕ ЗУСТРІНУТЬСЯ"

Вистава в масках

Діють:

Пролог (Розпорядник балю)

Тереса

Полковник

Святослав Тогобочний

Святослав Тутешній Петро Тогобочний Петро Тутешній Пари на балі

Мінімум учасників: 16 осіб

Пролог

Я попрошу хвилиночку уваги. Високошановні глядачі, не така

проста річ виступати в нашому театрі з прологом. Хоча б уже тому, що коли я вийшов, ви не знали, що я пролог. Ви гадали, щось трапилося з виставою, і я мав вас попередити. Бачите, ніхто з наших часів не готовий до того, що, прийшовши в театр, він потрапить таки в театр. Не скликають сьогодні до вистави сурми. Розмальовані арлекіни не попереджають перед завісою сценічне дійство. Ось я теж вийшов до вас у звичайному вбранні. Таке і ви щодня носите. І на обличчі моєму немає ані краплі гриму — можете переконатись. Тим то ви й думали, що я не пролог, а так собі щось. Дорогі глядачі, театр переживає кризу. Мені не дозволено про це так широко оповіщати. Особливо повстає проти того наша примадонна. До речі, з огляду на те, що одна авторитетна інституція, нехай благословення Всевишнього буде над нею, зажадала, щоб було українізовано французькі терміни у клясичному балеті, я хочу піти назустріч її справедливим домаганням. Отож, пропоную заступити слово "примадонна" українським "первопані". Якщо не суперечите проти новотвору, то я веду мову далі.

Так от, мені заборонено занадто багато говорити про кризу театру. Все-таки я скористаюся з того, що мене не чують за лаштунками, і розкрию вам таємницю. Театр взагалі, а наш зокрема переходить тяжку хворобу. Криза не в тому, що нема чого виставляти. Ні, п єс є багато всяких, і між ними є навіть добрі. Криза в тому, що не знають, як виставляти.

Публікується за виданням: Ігор Костецький Геатр перед твоїм порогом. Мюнхен: На горі, 1963 (Серія "Світовий театр')

531

ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

(10.IX.1883-30.III.1973)

Нарадився Дмитро Івановіїч Донцов у м. Мелітополі (тепер Запорізької

області). Походив із стародавнього козаць­кого роду Донців, що в XVII ст. встанов­лювали козацькі порядки на Слобожанщині, колонізували Курщину і Воронежчнну. У XIX ст. переселилися в Таврікї, одержавши дворянство як нащадки козацької старши­ни. Родина жила заможно, і хоч батьки по­вмирали дуже молодими, Дмитро зміг одер­жати добру освіту. Вишу освіту здобував у Петербурзькому (1900—1907) та Віден­ському (1909—1911) університетах, а за­кінчив 1917 р. у Львівському університеті, Де одержав ступінь доктора юридичних наук.

Як політичний діяч. публіцист, журналіст заявив про себе в 1905 р. І відразу звернув на себе увагу охоронців російської Імперії.

ВІДОМИЙ П.МІЛЮКОВ 3 Трибуни ГОСуДарСТ-BeHHOl думи заявив: "Я скажу вам: бійтеся

його! Якщо ви будете продовжувати вашу політику, Донцови будуть числитися не оди­ницями і не десятками, а сотнями, тисячами, мільйонами," Видно, розумний був чоловік. Донцова царські жандарми заарештовували двічі.

З 1908 р. по 1939 р. Донцов переважно проживав у Львові. Займався журналіст­ською, публіцистичною діяльністю. У 1922 —1939 pp. редагував перенесений з Києва до Львова "Літературно-науковий вісник" (з 1933 p. — "Вісник"). У вересні 1939 p. емігрував на Захід- Жив у Чехословаччині, Німеччині, Франції, США, Канаді- До 70-ти років викладав українську літературу в Монреальському університеті (Канада, 1948—1953). Помер і похований у Монреалі.

Д-Донцов, класичний представник пуб­ліцистичної критики, став Ідеологом україн­ського "чинного націоналізму як світогляду, талановито і аргументовано викривав росій­ський імперіалізм і шовінізм у всіх його вия­вах, підносив козацькі традиції у вихованні молодого покоління, підкреслював важли­вість для української молоді традиціона­лізму. актнвізму, войовничості, безком­промісно боровся з марксизмом та його Істо­ричним матеріалізмом, гостро полемізував із Леніним у 1913—1914 pp., коли той роз­робляв політику більшовиків у національному питанні. Донцов у цей час редагував у Києві журнал "марксівського напряму"—"Дзвін" (1913—1914).

У 30-х роках навколо "Вісника' Донцо­ва гуртувалися поети ' вісниківської квад­риги", а в журналі друкувалися всі найта-лановитіші майстри слова — О.Ольжич, Олена Теліга, Юрій Клен- Ю.Липа, Є.Ма-ланюк, О.Сте<ранович, Оксана Лятуринська та інші.

У першому виданні "Українського слова" Д. Донцов був представлений публіци­стично-літературознавчими працями про Лесю Українку, Миколу Хвильового та

585

Літературна критика та літературознавство

Олену Телігу, які ми вважаємо найкращими у творчій спадщині Дмитра Донцова.

Його перу належать десятки монографій. Рекомендуємо для прочитання краще з літературознавчого доробку Д.Донцова-

Рекомендована література:

Д.Донцов. Де шукати наших історичних традицій. — Аьвів, 1938.

Д.Донцов. Наша доба і література. — Львів, 1936.

Д.Донцов. Дух нашої давнини. — Мюнхен, 1951.

Д.Дониов. Правда прадідів великих. — Філаде.шфія, 1952.

Д.Дониов. Дві літератури нашої доби

— Торонто. 1958.

Д.Донцов. Незримі скрижалі Кобзаря.

— Торонто, 1961.

Д.Дониов. Поетка українського рисорд-жимента (Леся Українка).// Українське слово, т. 1. — К.: Рось, 1994, с. 149 — 183.

Сосновський М. Дмитрд Донцов. Полі­тичний портрет. — Нью-Йорк — Торон­то, 1974.

Міщук Р.С. Донцов Д І.// УЛЕ, т. 2.

— К.: УРЕ, 1990, с. 93 — 94.

ДЕ ШУКАТИ НАШИХ ІСТОРИЧНИХ ТРАДИЦІЙ

(Два фрагменти з книги)

Модним у нас стало слово "традиція".

Всі пишуть про пошанівок для традиції. Всі групи взаємно себе обвинувачують. що не поважають традицій. Всі бачать в них чудесне лікарство, джерело націо­нального відродження.

Можливо, що не так. Навіть напевно так. Народ без традицій не живе, а животіє. Коли тратить свої, йому вбивають в голову чужі, бо не може жити ніяка людська збірнота без певних правил і наказів. Традиції — це панцир, який хоронить збірноту від ворожих ударів, немов тіло вояка, що не дає йому охляти.

Прив'язання до мови, віри. звичаїв, до ідеалів предків, їх моральних, релігійних, політичних, економічних і соціальних догм, вистражданих і викутих в огні змагань і переказаних прадідами внукам, — це прив'язання є фундаментом нації. Але чи оті, передавані з роду в рід, витворені історією прикмети нації, є завше додатні? Чи коли, наприклад, якийсь народ віками — як жиди в Вавилоні чи в Єгипті — мусив коритися фараонам, не витворить в цім історія прикмет невільника? І чи ці прикмети, що стали теж "традицією", варто плекати і [напувати? Чи треба приймати всі традиції гуртом, чи робити вибір між ними?

Любов до свого... Але ж вона може бути активна і пасивна. Чи ця остання

гідна пошани? Можна бажати, щоби своє, рідне' зайняло не заперечене ніким певне місце в світі... Але яке — надрядне чи підрядне? Щоби воно грало роль маяка, що світить і іншим у тьмі, чи роль п'ятого колеса до чийогось воза? Можна прагнути добитися значення в світі отому "своєму і рідному"... Але яким шляхом? Чи тс значення виблагати, вишахрувати, чи вибороти? І чи кожний з тих способів гідний того, щоби його піднести до ваги традиції, яку треба ростити і передавати нащадкам?

Справа не така проста і вимагає ясної відповіді.

Є традиції і традиції. Відома традиція автора "Заповіту", яка деякими зворо­тами так нагадує слова "Марсельєзи", її — хоч і без таланту — подав пізніше й напівзабутий пост середини минулого віку Ксенофонт Климкович, що писав, як то

нас слов яни з світу зводять

та між собою "за з'їжу руської землі гри­зуться". І заповідає, що "прийде Божий суд",

і час великої молитви. коли від Дніпра аж по Кавказ

Такий відправим парастас,

Ц^о внуки й правнуки згадають...

Хіба ж на світі мало мас?

586

Дмитро Донцов

Оце була 6 одна традиція, яка — хоч не силою вислову, та думкою — цілком відповідала заповітові Шевченка.

А ось друга традиція:

Слов'янськії землі! — наша Вкраїна Середня сестра поміж вами:

Нікому неправди вона не вчинила І правди бажа' між сестрами. З північною Руссю не зломим союзу, Ми з нею близнята по роду.

А далі йдуть поклони і залицяння і в бік інших слов ян — від автора цього "слов'янського гімну" Михайла Драго-манова... І це також традиція, хоч і суперечна Шевченковій, бо маса нашої збаламученої інтелігенції ставляє і досі на недосяжний постамент автора того "гімну", несучи його "братерське -пле­бейські гадки в народ.

За якими ж традиціями йти?

Ми згадуємо традиції Петра Доро­шенка, Орлика, Богуна. А є й такі, що хочуть відновити "традиції" Киселя. Одні славлять традиції Мазепи, другі — Кочубея.

Одні проповідували, що царат — наш історичний ворог, а боротьба з ним є нашою історичною традицією. Інші ж, знову, що "московський царизм це й українські історичні святощі" та що "через те старі українські писателі, пишучи вірші на честь царизму, були зовсім історич­ними патріотами".

Олександр Кониський під час Крим­ської війни був змушений обставинами до короткої канцелярійної служби в Прялуках для "матушки Росії". Цей при­мус так його гриз, що він писав, каючись в своїм невільнім грісі:

Я блудний син. лукавий син, Зневажив я свою родину, І тяжко-соромно згадать Про те. що я служив чужині.

. Це — традиція Кониського. Де­інде — цілком в дусі Драгоманова — бачив цю традицію В. Липинський. Він підносить заслуги російського генерала Залєського. який "во ім'я цієї нашої попередньої, історичною минувшиною сотвореної, такої, а не іншої, реальної, а не фантастичної, політичної традиції, служив вірою і правдою державі російській".

Кониському служба чужинцеві — вар­та догани. Латинському — пошани- І один і другий мають право покликатися на традиції.

Ми шануємо традиції старого Києва і його культури. А ідеолог українського соціалізму і радикалізму називає традиції Київської Руси — традиціями "хамів і розбійників", які треба "кинути в піч", замінивши "традиціями" соціалізму.

За якими ж традиціями йти?

Ми шануємо традиції останньої рево­люції на Україні, коли впав царат і коли високо вгору зривалася наша революційна стихія народна. Але провідники соціалізму вчать нас не довіряти тій стихії, бо це ж було "неосвідомлене українське село", яке "боялося самостійности України ". Бо це ж був народ, який "не розумів" високих національних ідеалів і не хотів за них боротися.

Є традиціоналісти, які охоче трима­ються старих, "консервативних" народних звичаїв — у вірі, в соціальнім побуті тощо. Але є й інші — так звані "поступовці" і "демократи", які відкидали ці звичаї. Три­матися якихось думок тільки "через те, що й народ держиться звісних тради­ційних думок"? Ці "демократи" з того сміялись! "При всім нашім демократиз­мі, — писали вони, — треба держатись принципів не традиційних, а наукових, прогресивних, і ці принципи нести в народ і не понижати або затемняти свої думки для застарілих, а то й протирічивих думок так званого народу". Як бачимо, там, де їм це було невигідно, наші драгоманівці-народники говорили про "так званий народ"! Вони вміли навіть ще краще відзиватися про немилі своїм доктринам народні традиції! Бо ті "народні традиції" — це була звичайна "реакція". "Космополітизм (драго-манівці), ...цивілізацію ставили вище національности і вважали утилітарне кориснішою для народу, ніж народні традиції, між якими є багато архаїчного і просто ретроградного".

Тут уже просто проголошується війна національним традиціям як чомусь "рет­роградному" і "реакційному" (чисто біль­шовицька мова!). А тим традиціям про-

587

Літературна критика та літературознавство

тиставляться ідеї поступу і "космо­політизму". Це зрештою не перешкод­жає сучасним оборонцям Драгоманова, що так кепкував з історичних наших традицій, заступатися за нього в ім'я пошанування... історичних традицій!

Як бачимо, різні є наші традиції, різні погляди на них. За якими ж з них іти?

Деякі земляки мають таке широке серце, так вщерть налляте любов'ю, що наказують шанувати й одні традиції, і другі, і Кониського, і Драгоманова, і Мазепу, і Кочубея, і традиції "ретроградів"-на­ціоналістів, і традиції "поступовців"-кос-мополітів. Гадаю, що ті, що вміють так шанувати на всі боки, передусім не шанують самих себе. Гадаю, що така всеогортаюча шана можлива лише в теорії, не сам-на-сам з твердою дійсністю, яка — особливо в наші часи — наказує вибирати.

Мусимо вибирати і ми. Мусимо відповісти виразно на питання: де, в якій добі нашої історії, в яких її провідних поста­тях маємо черпати свій заповіт, свої традиції? [...]

Коли я шукаю епохи, подібної до нашої, з людьми, подібними до тих, що діють за наших часів, — не до XIX віку звертаюся. Я звертаюся до іншої доби, такої ж трагічної, як наша, такої ж прекрасної, як наша. Коли під стопами велетнів дудніла і вгиналася земля. Там, в мороку минулого, була адекватна нашій доба. Там жили люди, подібні до тих, що зродилися з війни. Подивіться на сучасну Україну, наприк­лад. Чи те пекло в ній, з безхвостою п'ятикутною кометою над нею — не те саме, яке було і за Шевченка, що ним самого Данте перелякати можна було б? Чи образ того пекла подібний до того "раю", який малювали в своїй сахариновій уяві Квітка й Драгоманов, з янголами замість чортів?

Сучасна доба на розлогих ланах Ук­раїни скорше нагадує інші віки, вік XII, вік "Слова о полку Ігоря", віки XVI, XVII. Віки, коли релігія, віра, як нині мова, була роздільною межею між наро­дами, була головною прикметою окремої національності. Коли, як нині мовна, релігійна боротьба була боротьбою національною. Коли — як писав істо­рик — "в країні все дихало злобою, помстою і одчаєм".

В ті далекі часи — послухаймо, як звучить відклик Клирика Острозького, з яким звертався до тих, що — цілком, як тепер більшовики — несли загибель, ба­лакаючи про братерство і згоду:

Подивися оком і послухай слухом:

чого ви накоїли своєю згодою, гідною плачу і ридання³.. Якого єсте пере­слідування, якого утручання, ...якого оплювання. ...якого тиранства... находження гвалтом, на доми, на школи, на церкви, ...наброїли! ...Як побожне і чисте серие не має розірватися? Як земля не затруситься, небо не зля­кається... громи не вдарять³ Як вашу ту оплакану і нещасливу згоду — згодою, а не краще ...пекельним про­кляттям називати і розуміти хто не має?

А йому вторував Захарій Копи-стенський, демаскуючи тих. що за вірність вірі батьків "під плащиком видуманого... наклепу за зраду, в темницях, у вежах, в арештах і на вигнанні перебувають".

Чи те, що тепер діється на величезних просторах України в ім'я нової, комуніс­тичної віри, не нагадує ту таку віддалену епоху скорше, аніж благословенні часи Основ'яненка? Епоху, коли — як писав згаданий проповідник — вороги "запа­лилися на нас, мов огонь, що палає і пожирає", коли слуги Люципера —

відчинили на нас зневажливі уста свої... плескають над нами руками, по­свистують і хитають головою своєю, кричать на нас, скрегочуть зубами й говорять: ликнемо їх, пожремо Їх.

Вогнем горіла тодішня епоха. Вогнем палали серця тих, що в ній жили. І то як по одній, так і по другій стороні.

Кожна вважала, що задля другої "не варто на коней сідати і шабель добувати". Один з діячів тої доби, князь Ярема, в своїй непримиримості казав, що "воліє вмерти, ніж допустити, щоб хлопство і

588

Дмитро Донцов

талалайство мало над нами володарю­вати" . Люди тої доби — це були тверді люди, які воліли (під час облоги, на­приклад) годуватися падлиною, котами, мишами і псами, воліли, щоб коні їх гризли зубами спеклу землю, — аніж піддатися противникові. Люди, що не зворушу­валися долею ворогів, конаючих на палі. Де Костер і Сенкевич, може, ушляхет­нювали ті постаті, але щодо тої їх не-приєднаності і твердості — не пересад­жували.

Типовим представником, репрезента­тивною постаттю людей тих часів був, напр., Стефан Чарнецький. "Він, — пише цитований М. Костомаровим історик, — не мав жалю над противником. Мстивий, жорстокий, невразливий на сльози і кров, був він роджений для війни". А сучас­ники казали, що "вогонь був у нього за-місць душі"... 1 скільки ж було того "вог­ню замісць душі" в тих, що виступали на страшну битву з Яремою і Чарнецьким, з якої виходили горою. Говорячи про міни і контрміни, що закладали тоді, в ту далеку епоху, в боях проти себе против­ники, історик завважує; "Така то жор­стокість людська — мало місця було їй на землі воювати, стали ще і під землею. Даремно мудреці шукають пекла in centre terrae, на Україні — там справжнє пекло людської злоби". З того-то пекла власне виходили і ті велетні, що їх носила тоді земля. 1 чи не спалахнув знову той во­гонь — в різних таборах — тепер на Україні? В душах тих, що з Києва наново штурмували український Батурин, і тих, що його боронили, і в душах тих пов­станців, про які оповідає Тютюнник? І що спільного має той пекельний вогонь, душі, запалені ним, з ледве блимаючим каганцем обережної, обачної, єлейної хитромудрості драгоманівців минулого віку?

Як же далеко психічно те пекло' — на землі і в душах людей — від мрій прскраснодухів XIX віку про "правду між сестрами — Великою і Малою Рус­сю", про вічну гармонію між "братніми народами"! О скільки — цілою своєю суворістю — ближче нам та далека епоха, о скільки ментальність її людей ближча до повітря нашої доби, аніж до мен­тальності утопістів гуманності і суспільної гармонії...

Не у викривлених душах замирених — по Лебедині, Полтаві, Батурині, Петропавловській твердині і Соловках, — "згуманізоваких" і душевно здемобі-лізованих земляків, не в їх заляканій моралі і трусливо-ідилічних мріях про вічне щастя і остаточне роззброєння шу­кати нам наших історичних традицій. Не в скастрованого Меншиковими і Біронами покоління, не в розніжених і згістеризованих Толстими і Достоєв-ськими нівестюхів XIX віку тих традицій нам шукати. Лише в тій далекій, але близькій добі, про яку я говорю, яка так нагадує атмосферу, що нею разом з нами дихає ціла теперішня Європа.

Провалля ділить нас і наш час від тої доби. Це провалля зветься власне XIX вік, не вік нашого "відродження", як думають демократи, а вік нашого виродження, як думаємо ми-Провалля, по однім боці якого стояли діячі князівської і козацької доби з їх боянами і думами, а по другім — наші часи. Між ними — наше сплебеїзоване народництво.

Вглибімся в світогляд цих давніх часів, в їх світо­відчування, їх погляди на поодинокі питання життя, і порівняймо те все з погля­дами і світовідчуваннями провідників "новітнього українства доби упадку, доби XIX віку. Справді провалля ділить їх одне від одного. Так начебто маємо діло з різними народами. Таке, яке ділить, напр., німців часів їх найбільшого пониження за Наполеона від німців седанського погрому або визвольних війн. [...]

589

Літературна критика та літературознавство

ТРАГІЧНІ ОПТИМІСТИ

Трагічний оптимізм, — amor fall — особлива філософія життя. Тільки вона дає відвагу жити і вмирати. Тільки в ній — дійсна краса. Знаходимо її в Шев­ченка і в Лесі Українки. Потім — довга перерва. А потім — піднесли її прапор трагічні оптимісти, про яких тут кілька слів. Це переважно ті, що виплинули в ЛНВ-ку, що заповняли своїми творами Вістник останні три роки-

Безплідне скигління — ось що є трагізм без оптимізму. Безплідне мрійницт­во — ось що є оптимізм без трагізму.

Скінчити з ними прийшла наша апо-каліптична епоха, прийшли чотири верш­ники у великий День Гніву.

Не всі зрозуміли його. Але й не всі його злякалися. Були такі, що скривав­леними устами — вимовили йому благо-словенство.

Про "апокаліпсу хижих літ", про "во­гонь залізних літ" — пише Є. Малангок, про "біле сонце Страшного Суду", про "горобину ніч" нашого лихоліття, ніч "зневаги, ґвалту й мук" тріумфуючого Хама. Але він не тільки жде, він викликає цю ніч. Він посилає їй своє благо-словенство. Він чує в ній ходу нових людей, які "уміли кинуть п'яний сміх в скривавлене обличчя муки" — не "струмок музичних сліз" — "відвічного каліки і раба". Царство ідилії — байка. Прийде час, "мов меч упаде мить" — помста за віки сльозавих мрій. І хоче

вовком кинутись" назустріч жаху, "наллять залізом руки". Хай прийде гнів, що спопелить людоподібну твань", той "людський дріб". Хай "візьметься вогнем епоха , й прилине "вихор чорної свободи, нещадний і лихий". Бо ця "нечувана доба" простує історії "відвічними шляхами" ("так було і в Трої, так і буде"). Лиш ними личить йти новій людині. Оборонить нас від вихору і бурі "наш залізний чин", чин тих, що радісно прийняли — "часи залізні варягів і римлян ; бо слушно Бог послав їх нам на згубу, щоб "сліпу і рабську" кров з нас

виточити. Добре, що "вогненна кара покара простори", щоб "відродилася стара земля в огні", щоб ми "прозріли в полум'ї пожеж"..."Варягів і римлян", "пристрас-ників височини і слави", що їх "голос, ...невблаганний як наказ", ...побачить воскреслими прагне він в мешканцях "проклятої країни", щоб "знов на цій землі росли, жадали, жили".

Свідомість трагізму життя — і зна­йдення в нім щастя. З "пекла краси" — "краса пекла". Та свідомість яскраво встає перед Л. Мосендзом Жорстокий шлях віків, але — спокою тишина на цім шляху нікому невідома". На нім шаліє

— "гігантична фуга". І поет від неї тікає в царство утопії. Змагатися? — аби "з заграви хвиль, напружених до краю" — побачити упрагнену мету і "безконечний простір миль". Його герой — "він сам собі опора". Бо вороття нема в наш час тому, хто той простір опанувати хоче. Хто незатерту борозну провести хоче "між тим, що буде і що було". Перемога? — "в буйному розгоні є насолода більша, аніж в перемозі", "змагання дужче цілі". Нехай є "пошматований, скривавлений цей стяг", нехай пам'ять про нього затратилась в нащадках, — все одно: "ми будем, хоч би й ніколи не були". "Дійти чи впасти"

— все одно. В тім, щоб іти — суть гарного.

Не "гігантичну фугу" ненавидить поет, лиш тих, що дезертують; що перестрашені на смерть. Що "боязка" є їх ненависть, й "залякана" любов, "рабів спокою і вигод , які мов "непотрібна майстру глина

— затроюють повітря грізних днів-Трагічних, але й радісних; хмільних і сильних.

І для Ю. Клена йде нова доба — "в грозі, у блиску, в громі". Що в інших — "варяги і римляни", — то для нього здобичники-конкістадори, Кортеси. Цей стиль зогидили в нас вчителі плебейської моралі- Поет — різьбить в цім стилі нових людей, яких жене в життя "жадоба золота, пригод і слави". Не для покірних

590

Дмитро Донцов

Е його наука, він знає інший світ: тих, що "шаленства прапор" розгорнули; що ва­бить їх "далекий поклик зваби і жаги";

що їх богами є "грізні Серафими". Спа­лити крила й згинути в вогні — коротко, але жити.

Як рідну стихію приймає трагізм і Олена Теліга. мабуть єдина з сучасних поеток. Життя ввижається їй мов "задимлений чорний морок"; наче трясо-висько, в якім "в'язнуть ноги" і душа. Ге, що в Маланюка було — "людоподібна твань", то в неї "темна муть" юрби, "оло­в'яні кліщі облич" великого Хама. Від­чуває удари світу — "мов нехибну шпаду". Але від нього не тікає. Життя не б'є того лиш, хто — його не вартий:

"не чіпає лише раба", нищить того, хто не гнеться. В ідилію вона не вірить, прагне життя "з гострим сміхом і з гострим плачем", в його трагічних противснствах. Противенства — її стихія: "вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив". Йти тим шляхом — не прикрий обов'язок, бо вабить він те "серце п'яне і завзяте". "Подвійним смаком — меду і полину" є сповнена її душа. Прийняти бій — "спокійно і суворо", нести опору, роздавати ніжність, але — і "вдарить твердо там, де треба вдарить". Нехай страшне — але "життя таке іскристе! Забрати все, себе віддати всьому!" — чи це не пай-важніше?

Нехай воно є "полум'яним пеклом", та того "пекла" прагнуть "зголоднілі груди", "вогню великого", в якім "згоріли б всі закони". "Надовго чи на мить" — аби знайти лиш вирву "в сірім мурі одностайних рухів", щоб "знов життя розколихалось хвилею припливу . Нехай над ним царює "жорстокий демон бою", — аби лише "застиглі і покірні води забурлили водоспадом", аби лиш ви-дістатись — "на шляхи великі". "Рватись в гору, чи летіть в безодню" — все одно, аби летіти, аби не "збиті крила" — по землі волочити; аби "гойдати кличний дзвін", аби "кресать вогонь з кременів", аби мов та рослина, що "нежданно ви­пнулась стрільчасто" назустріч сонцю, —

зазнати повного життя; аби угледіти "сліпуче сяйво" — там в далині, де "в боях ранений " лежить іі "трагічний Киїи"... Аби жити напружено, з радістю на "закривавлених, але щасливих лицях".

"Спалити серце в хуртовині сніжній, купати душу у холодній зливі", приймати "всі зневаги" з піднесеним чолом, не відступати ні на крок- Не зігнуть колін, стрінуги сміхом біль: бо "тільки тим дана перемога, хто у болі сміятись зміг". Але й безжурним "весняним вітром" — часом лунає цей сміх.

В її поривах радості завше бринить щось поважне, над чим не вільно жар­тувати. її ніжність не розніженість, бо

— "там де треба, я тверда й сувора . "Твердо й безжалісно знає" вона меду-зове обличчя життя. В моментах трагіч­них — бринить не втома, але виклик, упоєння змаганням, сміх. Сміх, знаний тільки тим, яких можна зломити, але не зігнути їм душу, яких скорше зв'ялила би доба ідилічних буднів, аніж свіже і остре повітря апокаліптичних часів — таке їй рідне, таке трагічно гарне, яскраве і остре, як її талант.

Герольдом нової краси є і О. Оль-жич. Він теж оман не знає, він знає свою добу "жорстоку як вовчиця". І його Бог — як Бог інших з тої самої плеяди, грізний Бог: "Господнє ім'я — кара. Господня хвала — меч!" Це не роз­п'ятий агнець, це — Бог гніву. Не при-біжище слабих, а надія — правих і сильних. "Грізний Бог суворих, гордо-жорстоких і хижих". Що з того, що "що ночі на небі меч", як комета середньовіччя, звістун катастроф і страхіть? Для поета

— це "симфонія п'янка одвічного, надхненного закону" ("так було і в Трої!") — весела й радісна в своїй суворості і силі. Рятунок принесе Жанна Д'Арк. А за її "палючі уста" — нові здобичники "заплатять ріками крови" — не слізьми. Тьма хаосу — їм не страшна. Вони хочуть "розтяти напруженість пітьми" — кров'ю й мечем. За ним лиш прийде — "життєносне рало". Спершу є "вік героїв". І земля в нього — не

591

Літературна критика та літературознавство

"нещасна", а "горда". Як і Маланюк, — єднаючи разом різні епохи, він стає співцем єдиного, вічнотривалого.

Взагалі, мабуть, на ні однім іншім поеті не слідно тою повного метемпсихозу, який спостерігаємо в Ольжича. В нім нема нічого з бунтаря-плебея, все — до ос­танньої риски — з здобичника і пана, які водилися на наших землях вісімсот літ тому: "горда певність дужої руки", "дух бадьорий, гострий і п'янкий". Його герої — це не Спартаки, а ґоти, здо­бичники, ловці, наїзники, холодні і ве­селі, що люблять "жити повно й скоро", носити "життя на опашку на однім пле­чі". "Закохані в свої тугії луки", "су­ворі і величні", "тверді й необорні", що люблять "пити зором синю далечінь";

яких надять "збуджений порив вперед"

— "чужі нездолані долини", як князів­ську дружину колись — чужі степи і брами чужого Царгорода... Мов луна далекої величної музики, дзвенить їм слово "південь", музики, коли не ми були півднем для наїзників, а інші — для нас.

Не протест, що збудився в раба, не пристрасть і гнів. — а "гордовита зух­валість", "тверда мужність" тих, що мрією своєю "до смерти хмільні в край"; що Носять в собі "шал непогамованих хотінь", яких — бо вірять в своє право — не тривожать "ні сумнів, ні згадай, ні страх". Важно — жити повним життям. Важно

— "путь коротку і квапливу скінчити не-зміримістю пориву". Не лойові свічки засвічують вони своєму Богові, вони запалюють йому "свічки осель". Себе не змінять, бо "кров прибоєм кидається в скроні".

З надміру сили — бажання підбити світ. "Ще не одні нам скоряться!" А коли й нам — "також судилося розбитися

колись і десь об гори кам'янії" — то що ж! Такий закон життя. Чиста поезія без домішки утилітарного: "Знову вітер і хвилі, і обрій. О, як солодко бути слухняним до краю долі вдадній, рвуч­кій і недобрій!" ("коли доброї жаль, Боже, то дай злої!"). Що їм апока-ліптична доба? "Ми вийдем жорстоке зустріти" — так спокійно і самовпевнено це заявляють, що страх перед добою щезає мов дим...

1 в володарській, не роз'їдженій ре-сентиментом невільника душі — як же ж до речі, як стильово, як гармонійно з тою силою єднається "відвага, непо­хитність", і — "чистота"! Символ віри ловців, "великих, страшних мов почвари" — з іншим, де є — "вірність, невинність і жертва героя".

Не раз два символи єднаються разом, і ті поезії найсильніші: ось "встаєш трі­потливим цвітом, ніжна молодосте са­ма"! — так звертається до молодої Японії. Вже не ікли вовчиці, а юна, свіжа, невинна й міцна — жага життя. І не­сподівано вибухає: "Бий їх! кволих, слабих, нездарних, остовпілих таких, як ми!" Що слабе і кволе — хай гине. Бо "душа рікою вийшла з берегів", бо "легковажно вірить захотілось". Бо над усе є — "збуд­жений порив вперед".

Він не тікатиме під опікунчі крила старих законів, ворожих змаганню, ні в країну утопій, ні жалю, ні капітуляції. Як інші з тої самої плеяди — він має лік і на це: "Кров у роті... у носі... Доки сила зібрати слова: "Хлопці, смійтесь як досі!" Бо одне і те саме є "красне" і "величне", бо в величнім — краса. Бо сміх — це вічний тріумф, вічний виклик і тверде Ні!

Маланюк, Клен, Теліга, Мосендз, Оль-жич — і ще один чи двоє — ось ті

" Примітка до 2-го вид.: З тих "кількох" назву, ще раз, того ж Мосендза, вже не

поета, а новеліста "Вістника"; почасти Ю. Липу. поета того ж діапазону, що згадані, але який, залишивши поезію, в своїй історіософії й в есеях, відійшов згодом до табору противістниківського; нарешті — паню Н. Геркен-Русову як новелістку і авторку "героїчного Театру", яка почала друкуватися в "Вістнику" вже після написання цієї статті і якої ідеї "героїчного мистецтва" ідентичні з ідеями згаданих поетів, так само як і з естетичними теоріями "Вістника".

592

Дмитро Донцов

трагічні оптимісти, які узріли красу в героїці, в тім, в чім в нас її не бачили від часів авторів "Заповіту" і "Одержимої"; які певним рухом — відкинули геть від себе те, що досі вважалося красою: "трагізм" без оптимізму — що є безсилим скиглен­ням, і "оптимізм" без трагізму — що є оманою слабих. Кожну тему обдерли вони з її кожночасової, мимолетно! одежі, взявши з неї вічне, незмінне — "аб­страктне" і найбільш конкретне! В кож­ну тему — внесли твердість, упертість, завзяття і повний брак пози: "горда зем­ля", горді душі.

Як поети (і тому тільки про них, а не про інших тут пишу) — вони стали авангардом, сильним і відважним, нового мистецтва, вони були тими, що принесли благословенство життю в його найстраш­ніших виглядах, що в сназі формування, "п'янкі і завзяті" — знайшли відвічне джерело гарного...

Не дивно, що "людський дріб" і "темна муть" окружения фелахів — стріли їх заїлою злобою або заїлою мовчанкою. Не дивно — вичули й сноби в них "ме­сію грядучого дня" і. наслідуючи їх. стали епігонами, рівночасно потоками болота обкидаючи самих майстрів. Це ті — як їх називав Шопенгауер — imitatores, servum pecus, які намагаються йти з ними в ногу і яким не стає тху. Правдиві митці творять з ідеї, яку носять в собі, яка — не стоїть їм перед очима як якесь поняття;

правдиві митці працюють підсвідоме, інтуїтивно, "лише почуттям". Навпаки, наслідувачі, манеристи, імітатори, епігони в мистецтві виходять від поняття- Вони спостерігають, що подобається в правди­вих творах, усвідомлюють собі те, творять

з того поняття, і умисним мудрагельством, мов рослина-галапас тягнуть соки з чуїких творів — ідеї, терміни, слова, образи. У митців — з відчувань — вибухають власні форми і слова, імітатори — до чу­жих слів — механічно дочеплюють чужий собі настрій. "Митець асимілює свої вражіння і творить нове, імітатори — перегалавкують чуже, але не травлять; в їх "творчості" можна легко знайти "пози­чені" елементи. "Світ", цебто кожночасова туподумна юрба сама знає лише поняття, тому зараз же голосними оплесками приймає твори зманерованих наслідувачів, бо вони звичайно більше приступні і зрозумілі (переспіви) — але ці твори вже по кількох роках — стають нестравні" . Лишаться тривало ті, в яких чутно подмух вічного, в яких відчувається радість по-чаття і біль пародии, які не фразами, зліп­леними з понять, а інстинктовим кри­ком — звістують свій прихід на світ...

Де того динамізму нема — в тій душі не зродиться поет. Фанатик-негатор може визнати Бога. Літеплі визнавці (з "позитивним знаком") не втішать ні неба, ні пекла.

Трагічне — це приймати світ в його потворності. Це — не уникати конф­ліктів- Це — шукати їх, це нездержний оптимізм сильних, це — "через край вино", це тремтіння сили, яка формує наші почуття, а через них — людину і світ.

Трагічні оптимісти — це яскрава заграва блискучого дня нашої літератури. Бурхлива і тривожна — гарніша за самий день.

Січень 1936

A. Schopenhauer — das Objekt der Kunst (Die Welt als Wille u. Vorslellung).

593

Літературна критика та літературознавство