Олег кузьменко "антиквар" олега зуєвського

Незважаючи на довгі роки лихоліття, поодинокі чисті колоски справжньої пое­зії пробилися таки до сонячного світла та тепла, налилися життєдайною силою, врятували українську поезію від оста­точної заглади. Одним з таких колосків, тендітних та ніжних, є поезія Олега Зуєвського, поетичний талант якого попри злу історичну долю України розвинувся і заквітчав далеко від рідної хати, на чужи­ні. Але від нього поезій Олега Зуєв­ського не втратила своїх високих поетич­них якостей, і тому може цілком виправ­дано вважатися неабияким мистецьким надбанням усієї української" культури XX сторіччя.

На превеликий жаль, сьогодні ця поезія українського Поля Валері не може розраховувати на широке читацьке коло, бо ж усім нам відомо, на яких зразках поетичної творчості формувалися есте­тичні смаки багатьох поколінь радянських людей- Але ми певні того, що в Україні у нових історичних умовах її існування з часом заявляться справжні шанувальники справжньої поезії. З розрахунку на такого читача, на такого шанувальника

поезії, справжнього співрозмовника поета, ми пишемо. У цьому вбачаємо сенс та виправдання своєї праці. Це по-перше.

По-друге. Ми не намагаємося (як це часто-густо буває) бути розумними, не виступатимемо у ролі критика, якому заздалегідь усе чисто відомо. Наша роль скромніша, і полягає вона у тому. щоб перш за все уважно прочитати написане та вловити якщо не усі, то хоча б найго­ловніші обертони поетичного твору. Ми будемо читати й прислухатися до кожного слова, до кожного рядка, до кожного виразу у межах сукупного цілого поетичного тексту як єдиного естетичного знаку, з тим, щоби збагнути, про то цей текст мовить, про що він до нас про­мовляє. Читаючи вірш, ми будемо намагатися його зрозуміти, відчути, зберегти у нам'яті- Отже, ми будемо цілким свідомо виступати у ролі читача. Це означає, що ми будемо орієнтуватися на певні засади стилістики рецепції М.Ріффатера, але не тільки.

Якщо погодитися з думкою Уайтхеда про те, що усю історію філософії" можна розглядати як один розтягнутий у часі

502

Олег Зуєвський

коментар до творів Платона, то чому б і

нам не стати на таку точку зору, згідно з якою кожний текст мав би розглядатися як один з імовірних коментарів відносно того чи іншого прототекста або пра-текста- Отже, нашу розмову про поезію Олега Зуєвського можна вважати за один з останніх у часі коментарів до його творів. Наш текст не перший і не останній. Це лише черговий коментар на коментар. Протягом багатьох сторіч така практика широко застосовується в японській літературній традиції. Зводи­ться вона до того, що один поет» про­читавши вірш іншого поета, пише свій вірш, враховуючи не тільки поетичну красу вірша свого попередника, але намагаючись потрапити у той локус. який став джерелом натхнення для його побратима по перу. Гаким трибом виникає рєн-ка — вервечка віршів, котрою позна­чається безперервність культурної тра­диції'. Варто зазначити, що така поетична практика добре знайома та близька Олегу Зуєвському, як про це свідчать його численні парафрази, зібрані в однойменній поетичній збірці. Ми не намагаємося побудувати парафраз, але хотіли би, щоб наш текст трактувався не більше, як чер­говий коментар до поезії цього видат­ного українського поета. В такий спосіб ми хотіли би підкреслити думку про те, що кожний поетичний текст не є щось стале, раз і назавжди дане, а являє собою відкриту текстову спільність, яка перед­бачає багато прочитань; кількістю про­читань обумовлюється інформаційна та естетична вартість самого тексту. Отже, ключ до нових прочитань тексту ми вбачаємо не лише в тексті, але й у відкритості самої мови та в діалогічному і динамічному характері самого культу-ротворчого пропесу-

Після цих, може, дещо й затягнутих загальних міркувань, перейдемо, нарешті, до конкретного прочитання одного з поетичних творів Олега Зуєвського, кот­рому поет надав назву "Антиквар". Заз­начимо, не тільки у людей є власні імена. Заголовки літературних творів слід трак­тувати теж як власні імена, власні Імена поодиноких та унікальних текстів. Наве­демо ж цей текст:

Антиквар

ІЦо за м які й незручні фоліянти?

Це має бути "повний" Гончаров.

Свою непевність я переборов

ї до стола підходжу. — Так. погляньте!

Схиляється до мене голова

В незадоволенні, то тільки порох

Я обмету і, мабуть, вийду скоро,

Лишивши тінь свою — дрібні слова.

І згадує Париж, мені не знаний,

І вулицю, здається, Сен-.Аюї,

Де розв'язка непевності из'І —

Холодний брук. зима і образ /Канни...

Та хоч неспокій будить антиквар,

Бо в нього усмішка — ц,е тільки змова.

Коли сторінка блиснула — мі слова:

Папір лінїяний. немов для парт.

І згодом, як про інше (також знає!)

Ми говорили довго, про Руан.

На здивування, де ж хоч... той романі

Сказав доволі ввічливо: немає.

1948

З першого прочитання тексту вірша Олега Зуєвського, позначеного назвою "Антиквар", неважко помітити, що він має суто нара'гивний характер. Автор розповідає про інтелектуальну пригоду, що трапилася саме з ним в антикварному магазині. Отже, у цьому тексті є і своя фабулярна основа, і свій сюжет, і своя конфліктна колізія. Але текст розпо­чинається з уживання форми питального речення, яке несе на собі апелятивне навантаження. Вибір такої експресивно забарвленої форми оповіді викликаний тим, щоби якомога ефектніше підкреслити внутрішній емоційний стан рантового здивування оповідача, коли він зненацька стикається з явною несумісністю між ідеальним та реальним станом речей, між загальноприйнятою уявою про те, що таке антикваріат і тим, що, так би мовити, "пропонує" сама дійсність. Можна твер­дити, що автор цих подій стає жертвою своїх власних ідеальних уявлень про те, яким на його думку має бути антикварний магазин- Звернемо увагу й на те, що це не тільки суто особисті уявлення, але й загальноприйняті, бо у кожному тлумач­ному словникові можна прочитати про те,

503

Сюрреалізм

що антикварний магазин — це такий магазин, де продаються старі та коштовні фоліанти та манускрипти. А словник фіксує саме нормативні значення слів та словосполучень. Отже, здивування ви­падкового відвідувача антикварного ма­газину, де продають також і книжки, виникає на межі між рівнем нормативних уявлень та значень, що постають у сві­домості (план змісту), і рівнем дійсності (план денотатив). Ми бачимо, що весь подальший опис подій точиться у дещо іронічному модусі. Це та модальна рамка, через котру "потерпілий" фокусує та фільтрує розповідь своєї пригоди-

Саме для того, щоб передати перше враження від вигляду книжок, запро­понованих продавцем, у оповідача вири­вається фраза, що майже межує з конс­татацією шокового стану свідомості:

ІЛ,о за м'які й незручні фо-їіянти^

Ця фраза зринає на поверхню спон­танно, мимоволі, і тому виникає таке не­сумісне поняття, як "незручні фоліянти" у м'яких дешевих палітурках- Таких кентаврів у природі не існує. Отже, перед нами не риторичне запитання, як. на­приклад, у оді. і це питальне речення адре­совано не до співрозмовника, власника антикварного магазину- Це питальне ре­чення автор адресує перш за все до са­мого себе. Це речення є формою прояву та фіксації стану здивування, що виникає у відвідувача антикварного магазину при погляді на дешевий книжковий крам.

Наступне речення менш афективне, бо перший шок пройшов, і на зміну йому приходить недовіра:

Це має бути 'повний. Гончаров.

З цієї фрази видно, що оповідач вже оволодів своєю свідомістю та почуттями, може зайняти по відношенню до подій певну дистанцію, у даному випадку вона набуває форми іронії. Це своєрідна захисна реакція оповідача на "зухваль­ство з боку антиквара. Він начебто приймає запропоновані йому правила гри і, незважаючи на перше негативне враження від товару, приймає запрошення продавця підійти ближче, щоб більш уважно розглянути книжки- Він це'ро­

бить, долаючи внутрішній опір, свій стан непевності,

У наступній строфі оповідач нічого не говорить про свої внутрішні стани, але виходячи з пресуппозиції недовіри» що виникла з недовіри до якості самого товару", намагається моделювати ті наміри, якими мав керуватися продавець у своїх стосунках з потенційним покупцем у ситуації "купівля— продаж".

Схиляється до мене голова В незадоволенні, що тільки порох Я обмету і, мабуть, вийду скоро, вишивши тінь свою — дрібні слова.

На перший погляд, таке дещо прямо­лінійне трактування намірів продавця може показатися банальним та грубим. Але якщо ми зважимо на те, що непев­ність продавця пов'язана з якістю товару, то ця непевність антиквара цілком моти­вована та виправдана. У свою чергу у потенційного покупця внаслідок пору­шень пресуппозиційних уявлень про те, яким має бути "справжній" антикваріат, виникають певні сумніви і щодо "анти­кваріату", і щодо самою антиквара. Мож­на твердити, що джерелом стану непевності у ситуації "купівля—продаж" виступав сам товар, його якість. Непевна сама дійсність, вона породжує душевні почуття недовіри та непевності. Отже, протягом двох строф, а це зовсім маленький мов­ний простір, оповідач намагався передати перебіг досить різноманітних почуттів — від здивування до непевності: непевні книжки, непевний продавець (з погляду покупця), непевний покупець (з погляду продавця). Отже, складається таке враження, що у цьому дещо дивному антикварному магазині усе має бути непевним, й сама назва його, гучна й горда, береться під сумнів, здається підозрілою. Вона не відповідає самій собі, а лише прикидається тим, чим вона насправді не є. У самій назві "антикваріат" приховує та маскує себе фальш, що видає себе за антикваріат. Десь у куточках нашої сві­домості ледь-ледь починає мерехтіти сиг­нал неспокою та тривоги. Передчуття змови, як визначає це відчуття сам оповідач-

504

Олег Зуєвський

Можна вважати, що розповідь в іро­нічному дусі про інтелектуальну пригоду в антикварному магазині цими двома строфами вичерпано у певних тематичних межах, а саме — романтичних уявлень покупця про те, яким має бути анти­кварний магазин та сам антикваріат. Ідеальні уяви про стан речей і про самі речі, як про них сказано у словниках, не відповідають дійсності. Повстає відома Э часів романтизму колізія невідповідності між ідеалом і реальністю. Мимоволі у аматора антикваріату з'являється відчуття, що антиквар тихенько сам собі сміється з нього. Йому здається, що у куточках вуст антиквара жевріє ледь помітна прихована посмішка, що повстала з відчуття очевидної" переваги. Бо це ж він, антиквар, має більш повне та реальне уявлення про структурні співвідношення між ідеальним та реальним станом речей, зокрема, як вони відбиваються у вну­трішніх взаємозв'язках між різними аспектами мовного знаку, ніж цей аматор антикваріату, жалюгідний романтик і ідеаліст, що зовсім не знає життя- Добре усвідомлюючи конфузну ситуацію, що виникла між ним та антикваром, аматор антикваріату, щоб виплутатися з цієї історії, зберегти обличчя, навмисно переводить розмову у річище літератури. Подальша розмова тематично розгор­тається не навколо зовнішнього вигляду книжок, "незручних фоліяптів", а навколо змісту класичних реалістичних романів французької літератури- Таким чином аматор книжок, що випадково потрапив у не досить приємну ситуацію, думає узяти реванш над своїм суперником, відігратися. Але з подальшого перебігу подій ми бачимо, що і у цій царині антиквар почуває себе як риба у воді. Розмова точиться навколо роману Мопассана "Життя", зга­дується його головна героїня — Жанна, гнітючу атмосферу втрачених ілюзій підкреслюють деталі нібито реалі стичного пейзажу — зима, холодна бруківка. По ходу розмови з'ясовується, що антиквар Свого часу побував у Парижі, в якому аматор літератури ніколи не був- Вияв­ляється, що відігратися не так-то вже й Просто.

Таким чином, остаточно позбувшись романтичних ілюзій та майже втративши надію нзяти верх над своїм співроз­мовником, книголюб виявляє бажання подивитися хоча б па ці шедеври реаліс­тичної літератури, оскільки продавець виявив неабиякі пізнання у цій царині літератури. Отже, перед аматором літе­ратури начебто "блиснула сторінка" з "Мадам Боварі" Флобера: школа, за пар­тою Шарль, лініяний папір зошита. Але і ця надія відшукати реалістичний роман, виявилася ще одною втраченою ілюзією не лише з боку героїнь цих романів, але й самого прекраснодухого відвідувача книжкового магазину. На пряме запи­тання: "Де ж хоч... той роман?" лунає лише ввічлива і чемна відповідь' "Немає".

Такий фінальний акорд цієї розмови "книгопродавця з поетом". Пригадаймо Пушкіна. Фінал невтішний. Культурно-історичній ланцюг асоціацій, що вини­кають по ходу розмови між прекрасно-духим юнаком та більш досвідченим й підступним антикваром, від "повного" Гончарова з його "Звичайною історією"

— історією поступової втрати романтич­них ілюзій та свідомого переходу на по­зиції відвертого соціального конформізму

— до Жанни Мопассана та мадам Боварі Флобера, прямо кореспондує з поступо­вою втратою ілюзій, що відбувається на наших очах у наративній і дещо іронічній сповіді героя цієї історії. Тому так важко і тяжко лягає на душу, на серце останнє слово антиквара: "Немає." Це "немає" співвідноситься вже не стільки з відсут­ністю книжки роману Флобера, скільки з тими контекстовими конотаціями, що так чи інакше пов'язані з усім цим наративним текстом оповіді про остаточну втрату не тільки ілюзій, але й яких би то не було сподівань та надій. Повстає гнітюче від­чуття якоїсь суцільної тотальної прире­ченості людини на поразку- Це "немає" співзвучно дантівському напису над пеклом, "Nevermore" Едгара По-

У аматора літератури, то випадково завітав до крамниці цього дивного анти­квара. складається враження, що роман Флобера *'Мадам Боварі" у нього є, але він чомусь навмисно не хоче з ним роз-

505

Сюрреалізм

лучатися. приховує його. Підстави для такої підозри випливають з самої розмо­ви між прекраснодухим юнаком та антикваром-спокусником, і, таким чином, ще більше підсилюють несамовиту атмо­сферу непевності життя- Хоча опис цієї інтелектуальної пригоди у книжковій крамниці витримано в іронічному модусі оповіді, нас не залишає гнітюче враження якоїсь недомовленості, наче ми випадково потрапили у тенета хитро розставленої пастки, разом з героєм них пригод опини­лися у якомусь магічному колі змови демо­нічних сил.

Усе вищезгадане можна вважати пер­шим прочитанням тексту Олега Зуєвсь-кого "Антиквар" за допомогою роман­тичного коду.

Другу "ізотонію" цього тексту, якщо скористатися термінологією французьких семіологів на чолі з Роланом Бартом. можна умовно назвати психологічною або психоаналітичною. У цьому ракурсі події, що розгортаються між співрозмовниками у книжковому магазині, набувають значення прихованого суперництва. Нашу увагу привертає до себе перебіг Інтелек­туальної дуелі між двома інтелектуалами-книжниками. Переможцем з цього двобою виходить антиквар, тому іцо має більш ґрунтовне та всебічне знання про устрій світового цілого. Більше бачив, більше знає. Незважаючи на усі спроби уникнути конфузливої ситуації, ного опо­нент терпить поразку- У термінах психо­аналізу це означає перемогу Батька над Сином, поразку Едіпа- Звідси залиша­ється лише крок до переходу на мову християнської теології. З психоаналітич­ного погляду спроба розповісти про цю подію свідчить про бажання позбутися спогадів про прикрий життєвий досвід, про свою поразку. Саме цим зумовлю­ється й форма оповіді: від першої особи розпочинається наративний текст з деіно іронічним забарвленням- Це іронічне забарвлення не що інше, як спроба прихо­вати сором від поразки. Саме у цьому для оповідача й полягає психотерапев­тична функція даного вислову, даного тексту. З цією поразкою пов'язаний і досить-таки песимістичний погляд на світ.

Тепер ми можемо перейти до третього прочитання тексту цього вірша з засто­суванням семіотичного, скажімо так, коду. Неважко побачити, що тільки після про­читання усього вірша Олега Зуєвського, ми починаємо розуміти, що слово "анти­квар" у даному контексті вжито не лише у загальноприйнятому значенні, але й забарвлено іронічними конотаціями. Після ознайомлення з усім текстом ми не можемо позбутися того іронічного присмаку, з яким вживає його оповідач, розповідаючи про свою пригоду у лавці старожитностей. Так і хочеться взяти це слово у лапки. І це дійсно так. Отже, нам знову треба зануритися у семантичні коди цього тексту, спробувати прочитати його як самодостатній естетичний знак.

Тому третю ізотопію цього тексту ми вирішили розпочати з аналізу тих виразів, за допомогою яких ми намагалися описати цей текст у першому та другому прочитанні, тобто мн вирішили розпочати нашу подальшу розмову про цей текст з усвідомлення критеріїв нашої метамови.

Мимоволі постає питання: чому ми вжили вираз "іронічний модус" для характеристики тону нарації Олега Зуєвського у вірші "Антиквар"? На якій підставі?¹ Можна припустити, що сама форма нарації змусила нас до цього. Але це ж тавтологічне пояснення. Отже, ми повинні віднайти ті мотиви, що призвели до вибору саме такого способу означення, призвели до вживання та застосування іронічного модусу оповіді. З одного боку, прочитання цього тексту у психоаналітичному ршкурсі дає відповідь на наше запитання- А з другого? Адже ми скористалися терміном цього мета-мовного опису внаслідок відчуття несу­місності між загальноприйнятою нормою вживання цього слова у його звичайному значенні і тими ідеолектними конотаціями, які побудував автор цього тексту- У нас може виникнути досить-таки наївне бажання поправити автора, вказати йому на те, що у даному випадку краще було би скористатися нейтральною назвою "книгарня" або "букініст", аніж збивати читача з пантелику, вживаючи слово "антиквар" у невідповідному йому зна-

506

Олег Зуєвський

ченні. Але ж автор вибрав саме це слово. Отже, нам треба віднайти ті мотиви, які б пояснювали саме такий вибір автора. Нам треба припустити, що автор нав­мисно вжив слово "антиквар у дещо незвичному контексті, щоб викликати у нас іронічне сприйняття і цього горе­звісного антиквара, і його антикварної лавки- Саме такого ефекту добивався оповідач. Він хотів помститися 3d свою поразку в інтелектуальному змаганні з цим незвичним антикваром- Uje раз звернемо увагу на те, що іронічне сприйняття та Іронічне забарвлення слова "антиквар" виникає в нас не зразу, не з початку зна­йомства з текстом, а формується посту­пово, крок за кроком, по мірі того, як ми просуваємося по рядках тексту, підклю­чаємо свою свідомість до розуміння самих засад означення у даному тексті. Саме на цьому рівні повстає його "піз­навальний ефект", що пояснює ори­гінальність його розбудови. Так само, як І герой цієї мовної пригоди, ми керуємося у розумінні слова "антикваріат" нор­мальними й нормативними уявлен­нями про його зміст. Цією спільністю мовної компетенції, якщо скористатися відомим терміном Н.Хомського, позна­чена перша пресупнозиція, з якої власне й розпочинається наше розуміння цього тексту. Саме на тлі цієї прессуппозиції виникає стан здивування- Це здивування, як ми вже зазначали, находить свій спон­танний вираз на рівні мови у формі майже вигуку: "Що за м'які й незручні фо-ліянти:¹" В такий спосіб автор цього ви­гуку звертається до самого себе і таким чином позначає стан своїх шіутріїнніх почуттів, що повстали з погляду на деякі речі матеріального світу, конкретні книжки, зовнішній вигляд яких, на думку оглядача, не має нічого спільного із справжнім антик&аріатом. У героя крок за кроком посилюється переконання, що власник книжкового магазину свідомо намагається скористатися з його дещо ідеальних уявлень про мову. зокрема про зміст та форму слова "антиквар" та "антикваріат", з тим, щоб засліпити гучною формою звучання цього слова, і під цю марку позбутися туфтового товару, досить сум­

нівних, щодо вартості, книжок- Врешті-решт герой усвідомлює, іно його нама­гаються пошити у дурні. Але він хоче переконатися у цьому остаточно- Він припускає навіть те, що може статися, що продавець не знає точно, що означає слово "антиквар", "антикваріат", непра­вильно вживає це слово внаслідок своєї мовної" некомпетенції. Але з подаль­шої розмови між книгопродавцем та аматором книжок з'ясовується, що влас­ник книгарні людина начитана та освічена. більш того, має перед співрозмовником безперечну перевагу, бо мала щастя побувати у свій час у столиці світової культури, у Парижі. Таким чином, герой остаточно переконується у тому, що власник книжкової крамниці свідомо і навмисно скористався гучною та розкіш­ною назвою "Антикваріат" для того, щоби за допомогою нього мовного трюку. невластивого вживання слова, вводити чесних людей в оману, заманювати їх до своєї лавки та збувати по завищеній ціні цим простачкам різний книжковий хлам. Отже, можна вважати мовну ком­петенцію антиквара бездоганною, такою. що набагато перевершує знання про мову та її застосування випадкового співроз­мовника, ідеаліста та романтика. Саме антиквару досконально відомі усі відтінки семантичної градації синонімічного лан­цюжка: "книгарня" — "букініст — "антикваріат". Він цілком свідомо вико­ристовує слово "антикваріат" для рек­лами свого торговельного закладу. Нада­ючи своїй крамниці гучну й шикарну назву "Антикваріат" та водночас пропонуючи невідповідний цій назві маловартісний товар, цей авантурник розраховує саме на такого покупця, який у своїх вчинках покладається не на реальне положення речей, а на свою ідеальну мовну компе­тенцію. тобто ігнорує план реальної дійсності (денотативний рівень), яким у даному випадку зумовлюється реальна мовна компетенція, і внаслідок цього обдурює сам себе, купуючи маловартісний товар.

Саме на цих принципах побудована реклама. Рівновага між формою та змістом у рекламі ніколи не існує. У

507

Сюрреалізм

рекламі форма домінує над змістом. Реклама може ефективно виконувати свої" функції — привертати увагу клієн­тів до того чи іншого виду товарів — саме внаслідок принципової несумісності між субстанцією та формою знака та матеріальним субстратом того товару, який вона має означати- Саме на цю рекламну вудочку здебільшого і клюють простачки. З подальшої оповіді ми дізна­ємося про те, що клієнт не дав себе обду­рити. не попався на мовну вудочку книжкового авантурника. Може, саме через те, що його мовний рекламний трюк розгадали, той відмовився продати взагалі будь-яку книжку такому "обережному" клієнту. У цій ситуації конфлікт виникає між двома рівнями мовної компетенції:

у продавця вона ширша і більш реальна, у покупця — вузька й неповна- Саме цю істину по ходу розмови й усві­домлює випадковий аматор літератури і перебудовує свою уяву про структуру мовного знаку, який має не дві, як він вважав, а три сторони- Саме завдяки цій триєдності мовного знаку — ексформи (план виразу), інформи (план змісту) та десигнатива (план дійсності) — стає можливим використання усталених та нормативних лексем в оказіональному значенні, що повстають у зоні роз­біжностей між формою знака та його реальним змістом або вживанням- У даному випадку іронічний ефект зумов­люється контрастом між формою та зміс­том мовного знака та реальним предмет­ним значенням самих речей, до характе­ристики яких цей знак застосовано-

Здавалося б, що ним остаточним знят­тям усіх попередніх пресуппозицій визна­чається і кінець тексту, кінець цієї історії. Але якщо ми зважимо на те, що ця наративна форма оповіді у іронічному модусі повстала з бажання позбутися нарцисичного комплексу з боку самовпев-неного молодого естета, розповідь, що повністю опосередкована та центрована через його власне слово, то чому 6 прихильнику естетичних теорій Дерріда не зауважити: "Цікаво, як би ця історія прозвучала у викладі самого антиквара? Цікаво, у якому модусі він би витримав

оповідь цієї історії?" " Але ми знаємо, що переможці красномовно мовчать, переможені, як правило, виправдовуються. Отже, відсутність тексту — це теж текст. Не виключено, що Олег. Зуєвський напише колись й парафразу антиквара, у якій той викладе у "своєму" слові своє розуміння подій, що колись відбулися у його антикварному магазині. Це тим більш імовірно, що дивовижною здатні­стю до парафрастичного мислення позна­чені цілі збірки віршів поета. Водночас зазначимо, особисто в нас постать людини непевної викликає більше почуття сим­патії, ніж постать самовпевненого нахра­пистого хама- Мабуть тому нам прига­далися вірші ще одного поета, який теж почував себе у цьому житті не досить впевнено. Ось ці рядки:

Я долго жил и неуверенно И говорил я о другом, Но помню я большое дерево — Зеленое на голубом.

1-Еренбург

У загальносеміотичному та лінгвіс­тичному ракурсі композиційне розгор­тання тексту під назвою "Антиквар" може служити блискучою ілюстрацією до дії деяких мовних механізмів. З цього тексту видно, де саме розташоване те семантичне поле, на якому повстають та проростають конотативні значення слів, і яка їхня природа. Ми бачимо, що ці нові значення повстають у вузькій щілині між означу-вальною формою (план виразу) і самими речами (план дійсності) і пов'язані вони з суб'єктивною оцінкою самих означу-вальних речей, тобто референтів. Ми ба­чимо також, як та чи інша річ, потрапивши у матричне поле якісної шкали оцінок, набуває статусу аксіологічного предмету з позитивного або негативною позпачкою-У даному випадку з боку антиквара книжки оцінюються як антикварні (позитивна оцінка), а потенційний покупець піддає сумніву саме цю якість товару, тобто оцінює його негативно. Отже, пейора-тивне та меліоративне забарвлення зна­чення слів — Це є не що інше, як експ­лікація аксіологічної шкали оцінок самих речей з боку суб'єктів оцінок. Конотативні

508

Олег Зуєвський

значення слів — це здебільшого значен­ня аксіологічні за своїм походженням-tomv ми вважаємо, що при характеристиці індивідуального ідеолекту поетичної" мови треба включати до семіотичної пара­дигми і аксіолопчний вимір- Саме на цьому рівні суб'єктивної аксіологічної оцінки виникають умови до іронічного, як у даному контексті, ставлення до речей довколишнього світу. Р-Барт у статті "Ефект реальності", навівши фрагмент опису гостиної кімнати у квартирі пані Обен, хазяйки Фелісіте, з новели Флобера "Проста душа": "На старенькому фортепіано, під барометром, здіймалася пірамідка з коробок та картонок", — намагається з'ясувати, яку функцію в оповідній структурі виконує ця згадка про барометр. Не знайшовши точки опору у будь-якому культурно-історичному коді, що дозволяв би декодувати значення вживання цього слова у його прямому значенні, дослідник приходить до вис­новку, що у даному разі річ дорівнюється сама собі. Вчений зазначає, що означу вальна форма слова "барометр" напряму пов'язана з референтом. І це дійсно так, бо у даному випадку слово

барометр" вжито так, що між означу-вальною формою його та денотатом не існує того зазору, у який могло би проскочити будь-яке "переносне" вто­ринне значення, котре дозволяло би нам перейти до осмислення та тлумачення Цього знака у семантичний площині, тобто на рівні концептів та кодів- Одним словом, якщо під референтом, за Бепвеністом, розуміти предмет дійсності, віддзерка­лений у свідомості у формі мовного знаку, То можна сказати: перед нами саме той випадок, коли оповідач потрапляє у Щокову ситуацію внаслідок невідповідності між реальним станом речей (денотатив) І своєю референційною компетенцією.

Зазначимо також, що у контексті вірша Антиквар" згадка про Париж та вули­цю Сен-Люї співвідноситься не з реальною топографією та топонімікою, а а структурою роману Мопассана "Життя", а згадка про Руан зі специфічною рито­рикою зображення міста у "Мадам Боварі" Флобера, тобто це не стільки

топонімічні, скільки культу ролоп чиї назви. Перед нами певний літературний і куль­турний хронотон. Саме тому вживання власного імені Жанна з роману Мопассана "Життя" позначено вторинними культу-ронімічними контекстуальними коно-гаціями. Отже, зовсім не випадково й те, що Олег Зуєвський і через сорок років у вірші "Ефект" (1989) повертається до цих же культуронімів:

Мов Персей зір местриму.

Образів я караван

Звив. та не гукнув і Риму,

Ні Парижу, лиш Руан

У якогось антиквара,

іЦе до з яви стіп твоїх,

ї тепер твоя примара,

Може наидивнішии гріх.

Отже, знову ж таки не тема Риму, як, наприклад, у О.Мандельштама, ні Парижу, як, скажімо, у М.Волошина, а — Руан, тобто тема "боварізму", тема палких та нестримних бажань, мрій, надій та розчарувань. Замість Персей так і кор­тить поставити мадам Боварі, ненаситна. А\е не окрема тема, якої ми торкатися не будемо. Зазначимо лише те, що лю­бовна лірика Олега Зуєвського вельми цікава як з точки зору особистого досвіду поета, так і з точки зору тих культурних та літературних концептів, через які цей досвід інтерпретовано. Ми звернули увагу на одну з таких алюзій, але їх у поезії Олега Зуєвського зустрічаєш на кожно­му кроці, майже у кожному рядку.

Аналізуючи вірш Олега Зуєвського "Антиквар", ми намагалися дотриму­ватися засад функціональної стилістики у варіанті празької лінгвістичної школи з тим, щоби показати:

1. Стиль поетичної мови не може бути адекватно дослідженим па рівні мови як системи (соссюрівське lanque) та норма­тивних значень мовних знаків, як вони фіксуються у словнику- Це можливе лише на рівні аналізу конкретного слововжи­вання {parole) у конкретному поетичному творі (message).

2. Стилістичні ефекти залежать не стільки від самих знаків, скільки від сто-

509

Сюрреалізм

сунків між знаками та навіть між різними

сторонами одного знаку.

3. Стилістичне забарвлення, зафік­соване у словнику за допомогою окремої спеціально! позначки як нормативне, мо­же суттєво відрізняться від індивіду­альних авторських конотацій на рівні конкретного поетичного твору.

4. Процеси кодування (стилістика автора) та декодування ("стилістика" читача, за Ріффатером) не зводяться ли­ше до установлення маркованих елемен­тів значень, але розраховані на сприйняття розриву між нормативним значенням слова на рівні словника та його смислом, що виступає на рівні конкретного слово-вживання-

5- Стилістичне забарвлення знаку виникає на межі між нормативним за­гальноприйнятим слововживанням та індивідуальним авторським його викори­станням.

6. Стилістичні ефекти поетичної мови залежать від стосунків між різними сторонами як окремих знаків, так і усього смислового цілого поетичного твору, а не від стилістичного забарвлення окремих слів, як це позначено v словнику. У словнику слова мертві- Вони живуть лише у конкретному слововживанні.

Вираз: "поет творить свою мову" — не лише банальна метафора. Свою сво­боду волі поет реалізує у свободному кори­стуванні мовою, у свободі мови. Але ця свобода у використанні мови на рівні загальноприйнятих значень обмежена мовним узусом. Вона вільна лише на просторі індивідуального смислоутво-рення. Саме на цьому рівні смислоутво-рення мова й виступає як відкрита система.

І останнє. Ані словом Олег Зуєвський у своєму вірші не говорить про те, яку саме книжку розшукував аматор літера­тури в антикварному магазині- Увагу поета привертає лише той особистий досвід, котрий герой цієї психологічної новели

набув під час зустрічі та розмови з дещо дивним та навіть демонічним антикваром. І це не випадково, якщо по­годитися з тим, що доля кожної людини на землі, а тим паче поета, позначена незбагненними пошуками єдиної "Голу­биної книги" долі та життя, в якій напи­сано про все, що відбувалося, відбувається та має відбутися на небі й на землі. Хто знає, може, старий крилатий вислів "світ як книга" — не лише метафора.

Саме тому ми повинні бути вдячними Олегу Зуєвському за ге, що він узяв на себе сміливість та труд повідати нам у дещо іронічній формі про одну мовну пригоду, про те, як повстають та зникають пресуппозипії, у які щілини пролазять культурно-історичні коди, як під нев­благанним тягарем реальної дійсності руйнуються дорогі нам уявлення та ідеали, навіть такі привабливі та спокусливі, як антикваріат. Наче бісові діти, всілякі антиквари вводять чесних людей у оману, завдають їм моральної шкоди, хизуючись своїми нечистими знаннями у галузі мовної компетенції. Отже, треба бути дуже уважними та обережними, особливо коли спокуслива доля нас випадково зведе з фальшивим антикваром з бездо­ганною мовною компетенцією.

Заслуговує на увагу й той факт, що ця досконала психологічна новела Олега Зуєвського повстала у далекому 1948 році, коли ще не було навіть згадки про тер­мінологічний апарат семіотичного аналізу складних мовних структур та процесів-

Не виключено, що дехто з добре професійно підкутих критиків та літера­турознавців, прочитавши ці рядки, сумно так похитає головою та скаже: "А де літоти? Де гіперболи? Де метафоричні переноси? Де аналіз своєрідності викори­стання поетом синтаксичних форм? Чому ані слова не сказано про символізм, про сюрреалізм? Де символи? Де міфоло-геми? Де флюктуації?" Скажемо відверто, як той антиквар: "Немає".