Василь Земляк

(23.1V.1923-17.III.1977)

. втонім: Вацик Василь Сидорович. Народився письменник в с. Коню-шівка, тепер Липовецького району Він­ницької області. У роки війни був ко­мандиром партизанського загону. Перед війною навчався в Харківському авіацій­ному училищі, після війни — у Жито­мирському сільськогосподарському ін­ституті (1949 — 1953). Був на журна­лістській і видавничій роботі, у шістдесятих роках — головним редактором Київ­ської кіностудії ім. О.П.Довженка, керівником її сценічної майстерні.

Перші нариси і оповідання опублікував 1945 р. У 60-х pp. звернув на себе увагу повістями „Гнівний Стратіон" (1960) та „Підполковник Шиманський" (1966), але славу визначного майстра прози принесли романи „Лебедина зграя" (1971) і „Зелені млини" (1976), що є дилогією. Ці твори були відзначені Державною премією ім. Т.Шевченка за 1978 рік. За романом „Лебедина зграя" у 1980 p. було знято художній фільм „Вавілон — XX".

У літературі XX ст. Василь Земляк підніс до вершинних значень так звану „химерну" прозу, започатковану ще Майком Иогансеном, підхоплену О.Ільченком, і в якій успішно працював Є.Гуцало, а сьогодні — В.Дрозд, В.Яворівський та інші.

За сценаріями Василя Земляка на Київській кіностудії ім. О.П.Довженка поставлено фільми „Люди моєї долини" (1961), „Новели Красного дому" (1964), „Дочка Стратіона" (1965).

Помер письменник у розквіті сил на 54-му році життя 17 березня 1977 p.

Рекомендована література:

Земляк В. Твори, т. 1 — 4. — К., 1983 — 1984.

Земляк В. Заповіт любові. Володар чарівного коня. Спогади, статті, вірші про Василя Земляка. — К., 1983.

337

Ідеологічна література в Україні й діаспорі

піднявся і полетів у протилежний бік. Його покинули, йому заборонили летіти з ними, і він залишився в самотині...

Виявляється, він не загинув. Його підібрали діти, не знаючи про те, що він учинив злочин, відігріли, привчили до іншого життя, назвали його Халимоном.

Лелеки щовесни прилітали, виводили діток, знову відлітали, а Халимон усе жив самітником і більше ніколи не піднімався в небо.

Зовсім випадково я довідався, за що покарали лелеку. Може, то просто людська вигадка, а може, й правда — не знаю. Люди часто, коли достоту не знають, як було насправді, вигадують свою історію, свою легенду...

Мені розповіли, що того літа в сусідньому селі під час грози блискавка підпалила хату, на якій багато років жили лелеки. Господар хати майже з вогню виніс дітей і дружину. Він же, лелека, рятуючи себе, відразу полетів геть од пожежі, забувши про свою родину. На виручку прилетіли інші лелеки, але вже було пізно — мати з двома маленькими нелітками загинула у вогні. Лелека все літо ховався, а коли настала пора вильоту, він тихенько пристав до зграї. Але там його упізнали і осудили на вічну самотність.

Ластів'яче гніздо

Над моїм вікном, у куточку, ластівки звили собі гніздо. По крихітці носили вони у дзьобах мокру глину, трудячись день у день. Потім я бачив їх задумливі палеві голівки, срібно-чорні оченята — ластівки зігрівали гніздо, здається, не залишали його ні на мить.

Та одного разу трапилося несподіване. Замість ластівки я угледів у гнізді горобця. Він витріщив свої жовті очі, настовбурчився увесь, почував себе хіба ж таким господарем у чужій оселі. Він був незворушний і гордий.

Але бачили б ви, що робили ластівки! Вони злетілися сюди з усіх дворів, кружляли, кричали, плакали... Вони підлітали до гнізда і, вгледівши там розбишаку, знову відлітали геть, на родинну раду. І почалось щось неймовірне. Ластівки прилітали з мокрою глиною у дзьобах і закладали вихід із гнізда. Мабуть, вони вирішили ув'язнити горобця. Так, замурувати його навіки.

Однак горобець, не запідозрюючи про їх замір, лишався у затишному гнізді, непереможний і самовпевнений. Уже ледь-ледь видно його голову, уже тільки очі поблискують з потемок гнізда. А ластівки все несуть і несуть свої останні цеглинки...

Така була розплата..

342