Українське слово. Хрестоматія української літератури та критики ХХ століття в 4-х кн. – Кн. 3. – К., 2001.

Володимир Державин 9

ТРИ РОКИ ЛІТЕРАТУРНОГО ЖИТТЯ НА ЕМІГРАЦІЇ (1945-1947) 9

Андрій Головко 23

Іван Сенченко 25

Докія Гуменна. 27

Василь Барка 42

Олесь Гончар 50

Олекса Коломієць 52

Іван Чендей 55

Микола Понеділок 57

Василь Земляк 59

Анатолій Дімаров 61

Олександра Черненко 62

ІМПРЕСІОНІЗМ ТА ЕКСПРЕСІОНІЗМ 62

НОВЕ ДУХОВНЕ СВІТОВІДЧУВАННЯ В ПОЕЗІЯХ УКРАЇНСЬКИХ ДИСИДЕНТІВ 68

Павло Загребельний 74

Віра Вовк. (Селянська) 76

Роман Іваничук 86

Борис Олійник 92

ОЛЕГ КУЗЬМЕНКО 105

"АНТИКВАР" ОЛЕГА ЗУЄВСЬКОГО 105

Емма Андієвська 112

Ігор Костецький 117

ПОЕТКА ВОГНЯНИХ МЕЖ 126

Володимир Державин 148

ПОЕЗІЯ МИХАЙЛА ОРЕСТА І НЕОКЛАСИЦИЗМ 148

Григорій Костюк 154

ВАЛЕР'ЯН ПІДМОГИЛЬНИИ 161

ЛІРИКА І ЛІРИЧНИЙ ЕПОС МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО 168

ОСТАП ВИШНЯ 172

Юрій Шевельов 177

Про "Палімпсести" Василя Стуєа 178

Юрій Шевельов 194

ТРОЄ ПРОЩАНЬ І ПРО ТЕ, ЩО ТАКЕ ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ* 194

ДРУГИЙ "ЗАПОВІТ" УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ 198

Юрій Шевельов 209

ВЕЛИКА СТАТТЯ ПРО МАЛИЙ ВІРШ 209

гшн

Не пора, не пора, не пора Москалеві, ляхові служить! Довершилась України кривда стара — Нам пора для України жить.

Не пора, не пора, не пора

За невигласків лить свою кров,

І любити царя, що наш люд обдира, —

Для України наша любов.

Не пора, не пора, не пора В рідну хату вносити роздор, Хай пройде незгоди проклята пора! Під Украйни єднаймось прапор!

Бо пора це великая єсть,

У завзятій, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,

Рідний краю, здобути тобі.

Іван ФРАНКО

ЗМІСТ

Володимир Державин. Три роки літературного життя на еміграції (1945—1947).......................................................... 15

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ЕПОХА СОИРЕАЛІЗМУ„(ТОТАЛІТАРИЗМУ ) 1 АКТИВНОГО ЙОМУ СПРОТИВУ (АНТИТОТАЛ1ТАРИЗМУ) — 1941—1991 pp.

ІДЕОЛОГІЧНА ЛІТЕРАТУРА В УКРАЇНІ Й ДІАСПОРІ Олександр Довженко (10.ХІ.1984 — 25.ХІ.1956) ................ 32

Зачарована Десна .................................................................. 33

Із щоденникових записів 1941—1954 pp............................... 75

Андрій Головко (З.ХІІ.1897 — 5.ХІІ.1972) ........................... 96

Бур'ян. (Заключний XXXIII розділ із першої редакції роману) ................................................................................. 97

Іван Сенченко (12.П.1901 — 9.ХІ.1975) ................................. 109

Із записок Холуя .................................................................... ПО

Докія Гуменна (23.III.1904 — 4.1V.1996).............................. 118

Діти Чумацького шляху. (Розділи з роману) ...................... 119

Книга І. У запашних полях ................................................... 119

Черевик......................................................................... 119

Різдво на хуторі ........................................................... 132

Книга II. Брами майбутнього ................................................ 143

"Літературна січ" .......................................................... 143

Книга IV. Ніч ....................................................................... 149

Бенкет під час чуми ....................................................... 149

Барбос п'ятий. Оповідання ................................................... 163

Улас Самчук (20.ІІ.1905 — 9.VII.1987).................................. 169

OST. (Уривки з роману)..................................................... 170

Григорій Костюк. Образотворець "времени лютого" ........... 195

Дмитро Нитченко (21.11.1905 — 15.ІХ.1999)......................... 207

Суд над Сосюрою. ('Уривок із книги спогадів Від Зінькова до Мельборна") ............................................ 210

Іван Багряний (2.Х.1907 — 25.V1II.1963).............

Золотий бумеранг (Уривок з поеми) ........

"Перепілка в житі — радість... .................

Дівчині.........................................................

Сад Гетсиманський. ('Перший розділ з роману) .

Василь Барка (Нар. 16.V1I.1908)............................

Автобіографія ........................................................

Рай...............................................................

Голубиний міст ............................................

Сад ...............................................................

Ріка...............................................................

Океан ...........................................................

Жайворонкові джерела ..........................................

Жайворонкові джерела Василя Барки. (Рецензія в Українській літературній газеті) ...................

Андрій Малишко (15.ХІ.1912 — 17.ІІ.1970). Роздум ................................................

"Приходять предки, добрі і нехитрі..." .. "Чому, сказати й сам не знаю...' ........

Рядок про Довженка ..........................

Українські фрески

Перша фреска.....................................

Кольори ..............................................

Кобзарик ............................................

Про майстра .......................................

Вершник .............................................

Олесь Гончар (3.IV.1918 — 14.VII.1995) ........

За мить щастя ................................................

Кресафт...........................................................

Собор. (Уривки з роману) ............................

Олекса Коломієць (17.ІІІ.1919 — 23.Х.1994) . Дикий Ангел. (Дія перша) ...........................

Леонід Полтава (24.VIII.1921 — 19.IV.1990).. Людина ..................................................

Вічність..................................................

Крик ......................................................

М'ячик...................................................

Прапор Фінляндії. Новела.............................

Іван Чендей (Нар. 20.V.1922) ...........................

Березневий сніг. Оповідання .........................

Микола Понеділок (24.ІХ.1922 — 6.ІІІ.1976)

Автобіографія..................................................

Диво в решеті .................................................

,216 ,217 .218 219

.222

236 ,236

244

.244

245 247 .247 .250

.265

.266 267 .267 .268 .268

.269 .270 .270 .271 .272

.273 .274 ,285 .290

.300 .302

.310' .310 .311 .311 .312 .312

.316 .316

.330 .330 .333

Василь Земляк (23.IV.1923 — 17.ІП.1977) ...................

Як закувала зозуля......................................................

Маленькі оповідання Чарівний кінь...............................................................

Гуси..............................................................................

Лелечий суд .................................................................

Ластів'яче гніздо..........................................................

Анатолій Дімаров (Нар. 17.V.1922) ..............................

Боги на продаж ...........................................................

Олександра Черненко (Нар. 1923) ................................

Паломник............................................................

Вирій ...................................................................

Ars poetica I—IV ...............................................

Імпресіонізм та експресіонізм ......................................

Нове духовне світовідчування в поезіях українських дисидентів. (Скорочено)..........................

Павло Загребельний (Нар. 25.VIII.1924) .....................

Диво. (Уривок з роману) ...........................................

Віра Вовк (Селянська) (Нар. 2.1.1926) ........................

Praeludium ....................................................................

Горів Дрезден..............................................................

Бажання..............................................................

Триптих ...............................................................

Св. Єлисавета................................................

Дівчина з керамікою ......................................

Велика Фуга..................................................

Чорні акації .........................................................

Вибранці .............................................................

Анаконда ............................................................

Дощ ..^..................................................................

Убогий квітник....................................................

Баляда про дівчину, що була осінь .....................

Баляда про маску на карнавал ............................

Лариса Залеська-Онишкевич. Різні світи Віри Вовк

Юрій Мушкетик (Нар. 21.ІІІ.1929) ...............................

Смерть Сократа ...........................................................

Роман Іваничук (Нар. 27.V.1929)..................................

Четвертий вимір. (Уривок а роману) ...........................

Дмитро Павличко (Нар. 28.ІХ.1929) ............................

Ги зрікся мови рідної ..........................................

"Коли помер кривавий Торквемада..." ..................

'Якби я втратив очі, Україно..." ............................

Нетерпеливість.....................................................

Погляд у криницю ...............................................

Голгофа...............................................................

"Десь там далеко, на Вкраїні..." ..... Із збірки "Таємниця твого обличчя"

Борис Олійник (Нар. 22.X.1935) ............

Вибір.............................................

Не для дітей.................................

Ринг ..............................................

"Страшно зустріти смерть..." ......

Музика .........................................

Дорога. (Уривки з поеми) ..........

Балада про людину, у якої дорога не закінчиться ..................

Сива ластівка................................

Перстень долі ................................

468 468

472

473

473

474 476 476 .477

478

480

481

СЮРРЕАЛІЗМ Олег Зуєвський (16.11 1920 — 27.ІІІ.1996) ............

Дівчина .........................................................

Перед фавном................................................

Юдита ..........................................................

Антиквар ......................................................

"Камінна злагода старого дому..." ...............

"Були вони в мене, гривасті коні..." ..............

Плач по Офелії ............................................

Кассіопея ......................................................

Ритм .............................................................

Із циклу "Гіперболи"

Ностальгія.....................................................

Пігмальйон .................-...........-.;...................

Ще одна гіпербола .......................................

Переклад із циклу "Ехо" ................................

Василь Йременко. Межінь української поезії ......

Олег Кузьменко. «Антиквар» Олега Зуєвського

Емма Андієвська (Нар. 19.1ІІ.1931) .........................

Джалапіта ..............................................................

Фаланги І—IV.............................................

"Я в камені згубив своє обличчя..." .............

Час................................................................

Плач по Офелії ............................................

Ігор Костецький (14.V.1913 — 14.VI.1983)............

Близнята ще зустрінуться. (Вистава в масках) .

.483

, 484 .484 .484 .485 .486 .486 . 486 .487 .487

.488 .488 .489 .490 .491 .502

.511 .516

.527 .528 .529 .529

.530 .531

ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

Дмитро Донцов (10.ІХ.1883—ЗО.ПІ.1973) ............................. 585

Де шукати наших історичних традицій ................................. 586

Трагічні оптимісти .............................................l.................... 590

Поетка вогняних меж ............................................................ 594

10

Володимир Державин (30.1.1899—7.ІІІ.1964)......

Національна література як мистецтво ..................

Поезія Миколи Зерова і український класицизм Поезія Михайла Ореста і неокласицизм..............

Григорій Костюк (Нар. 25.X.1902) .......................

Лицар культури нації..........................................

Валер'ян Підмогильний .......................................

Юрій Лавріненко (6.V.1905 — 14.ХІІ.1987) .......

Лірика і ліричний епос Максима Рильського......

Остап Вишня .......................................................

599

600 .608 621

628

629 636

643

644 649

Юрій Шевельов (нар. 17.ХІІ.1908)......................................... 655

Трунок і трутизна. Про "Палімпсести" Василя Стуса ...... 656

Троє прощань і про те, що таке історія української

675 679 693

літератури.

Другий "Заповіт" української літератури

Велика стаття про малий вірш...................

АНТОЛОГІЯ

Дмитро Білоус (Нар. 24.IV.1920) ............

Нержавіюча зброя ........................

Досліджуєм пракорені ..................

Пісня душі ....................................

Хто сказав, що наша мова груба? Хто любить, той легко вчить ........

Звичайний шовінізм......................

Проста класифікація .....................

До значить коника пасти/

1 Іерекладацькии горішок .......

Микола Руденко (Нар. 19.ХІІ.1920). Слово .....................................

"Я цілий світ в собі гойдаю" .. Сонцепоклонник ....................

Мати .....................................

Богдан Кравців (5.V.1904 — 21.ХІ.1975) ................

Черлень............................................................

1.Х1.1918 .........................................................

З урочищ і гаїв.................................................

Служу Камені знов... ........................................

Миколі Зерову.................................................

Калина .............................................................

Ars poetica .......................................................

Святослав Юрдинськнй (ЗО.Х11.1906 — 8.V.1993) Бодлер .............................................................

Кольориі слова................................................

Метеор.............................................................

11

.699 .699 .699 .701 .701 ,702 .702 .703 .704 .705

.706 .706 .707 ,707 .708

.709 .709 .709 .709 .710 .710 .711 .711

.712 .712 .712 .713

Собор

Знак грифа

З румовищ і вогню

Полтава ..

Канів.......

На руїнах

Василь Мисик (24.VII.1907 — З.ІІІ.1983)

Сучасність.........

Крапля ...............

З Книги Царств Рудакі ...........

Хайям ...........

Серце Бернса Чорнотроп.....

Леонід Первомайськнй (17.V.1908 — 9.ХІІ.1973)

"Не відрікаюсь я ні від чого..." ...............

"В словах є кров..." ...............................

"Є в поезії серця жорстокість нещадна. "Вірш починається не з звучання., "Коли не замовкає грізний гомін.. "Помирають міністри і полководці. Вітер ..................

В Бабинім Яру Земля .....

Пісенька

Вадим Лесич (25.ІІ.1909 В жовтні ..........

Осіння ніч.........

Мюнстер ...........

"Сині переливи, перламутру відблиск Вірш, писаний на драбині........

"В колонаду холодних будівль "Вже парк осінніє..." ............

"Спалахи, сполохи,, полум'я..." На смерть Тодося Осьмачки

Ігор Муратов (28.VII.1912 — 29.ІІІ.1973)

Даю нащадкам інтерв'ю .............

"А безіменних не було..." ..........

"Я не сам по собі..." ..................

"Є у звершенні сум безпричинний Лірична спокута..........................

"І знову грань сподіваних повторень

Мила, на тобі арфу .........

Марії Пилинській .........

Н.Вілецькій....................

Слово перед спаленням ...

Теодор Курпіта (1913 — 1974) Лемківщина....................

Заглада ...........................

Осінь .............................

Передгроззя...................

Земля .............................

Олекса Ющенко (Нар. 2.VIII.1917)..............................

Запорізький марш ............................................

Євген Адамцевич творить "Запорізький марш"

Михайло Ситник (? 1920 — 21.VIII.1959) .................

Молитва............................................................

"Бджоли цілуються з колосом..." ......................

"Умру, а жить не перестану..."...........................

"Сиплеться, сиплеться, сиплеться... ...................

"Усілася хмара найтяжча... .............................

Ніч ....................................................................

Ганна Черінь (Нар. 29.IV.1921)...................................

Слова ................................................................

Зимовий вірш ...................................................

Я так не думаю ................................................

Борис Олександрів (21.VII.1921 — 21.ХІ1.1979).......

Самота ..............................................................

Вечірня пісня ....................................................

"Це не втіха — себе заставити..." ...................

іГ-'„ Найкращий вірш ...............................................

"Найгірше — це загинути безслідно... ..........

Поет на Соловках.............................................

Остап Тарнавський (3.V.1917 — 19.ІХ.1992)............

Життя ...............................................................

Юрій Тарнавський (Нар. 3.11.1934) ............................

Романс ..............................................................

Вірш про Париж .............................................

Зима .................................................................

В кімнатах........................................................

Ноктюрн І ........................................................

Ноктюрн II .......................................................

Автопортрет.....................................................

Україна .............................................................

13

Богдан Рубчак (Нар. 6.ІІІ. 1935)............................................... 774

Трудніша гра ................................................................ 774

"У зосередженні безмірних літ..." ................................. 774

Казка про день............................................................. 775

В експресі .................................................................... 775

Пісня для Мар'яни ..,............................................'....... 776

Декілька спостережень ................................................. 776

Дівчині без країни .......................................................... 777

Промениста зрада......................................................... 778

Зрада ангела................................................................. 778

Ars poetica .................................................................... 779

Богдан Бойчук (Нар. 11.Х.1927)............................................ 780

"Десь суть була..." ........................................................ 780

Дві пісні......................................................................... 781

Поезія............................................................... ........... 782

Поет.............................................................................. 782

Монахиня...................................................................... 782

Думки про дощ............................................................. 783

Ярославна ..................................................................... 784

Леонід Лиман (Нар. 13.V1II.1922)........................................... 785

Перед прологом............................................................. 785

"Півнеба видно у моїм вікні..." ..................................... 786

Ніч................................................................................ 786

Без кінця ....................................................................... 787

Іван Мацинський (1922 — 1987)............................................ 788

Лемки ........................................................................... 788

"Людина — бунт! Людина — вічний бунт..." ............ 788

"Ми у віршах своїх не живем..." .................................. 789

Українська мова............................................................ 790

Діма (Нар. 31.Х.1925) ............................................................... 792

З розмови трьох осіб (різного віровизнання) ............. 792

"Виростала моя юність на околиці..."........................... 792

"Не радує гомін чужинного міста..." ........................... 793

Осіннє........................................................................... 793

"Дівчино із поглядом небесним..." ................................ 794

"Розцвітало кохання усміхнене..." ................................ 794

Василь Боровий (Нар. 27.ІХ.1925).......................................... 795

Ода творчій мислі......................................................... 795

Вірую ............................................................................ 796

"О, ще не раз мені насниться..." .................................... 796

Настрій ......................................................................... 797

Казка про перо............................................................. 798

Лесі — коли виросте .................................................... 798

14

Володимир Державин три роки літературного життя на еміграції (1945-1947)

Кладу кінець на плиту чорних днів, із вірою в завершений початок.

Т. Курпіта

Три роки тому скінчилася знаменна і чітко окреслена в житті нашої нації культурно-історична доба — доба духової соборності на західноукраїн­ському ґрунті (та прилеглих середньо­європейських теренах), доба не самої лише ідейної співпраці, як то було перед революцією, а й реальної фузії над­дніпрянської політичної еміграції з на­ціональним життям Західних Україн­ських Земель. Наприкінці 1944 р. ту добу заступила нова — доба цілковитої, себто однаковою мірою наддніпрянської і наддністрянської, соборно-національноі еміграції. Були досить серйозні підстави сумніватись, чи спроможеться наше національне письменство, що попереду було почасти еміграційним, а почасти західноукраїнським, зберегти високий ідейний і артистичний рівень 30-х років, перетворившись на письменство суто й виключно'еміграційне. Підсумки мину­лого триріччя розвіюють той сумнів і дозволяють оптимістично дивитись і на майбутнє перебування української націо­нальної літератури на еміграції, — безпе­речно, ще більш розпорошене терито­ріальне, ніж на сьогодні — хоч дово­диться визнати, що не всі напрями і сектори нашого красного письменства перейшли той важкий трирічний іспит однаково успішно. Найсумніше стоїть справа з нашою літературною критикою, ЩО вона, здається, більшою мірою

дезорганізувала мистецьку творчість і дезорієнтувала читацтво, ніж сприяла нормальному розвиткові та виявленню письменницьких сил. Вона-бо — на­самперед в особі Ю. Шереха, Ю. Косача і Ю. Корибута — практикувала взаємну адорацію, фабрикувала на швидку руку "пророків" і "геніїв" та вигадувала чис­ленні фантастичні дефініції неіснуючих літературних напрямків, як-от "органічний стиль", "активний романтизм", "трагічний гуманізм", "реалізм атомової доби", "народний класицизм" тощо, або ж — устами Б. Подоляка. Ю. Дивнича, П. Голубенка і того ж таки Ю. Шереха (наскільки це відповідало його замилу­ванню в матеріалізмі) — намагалась канонізувати колишній ваплітеанський хвильовизм і тим самим ідейно підпо­рядкувати українську вільну й незалежну літературу національної еміграції невіль­ній і під'яремній літературі УКП і Ті ду­ховних спадкоємців та епігонів. Наслід­ком цього в літературній практиці нашій, поряд із дефектами, що всякій критиці за всіх часів притаманні, поряд із суб'єктив­ними проявами некомпетентності, уперед­женості, особистих стосунків — сливе систематично діє антикультурна й де­структивна тенденція, що замовчує або. зневажливо обминає справжні мистецькі досяги, бомбастично вихвалюючи нижчу або й кумедну продукцію ласих на рекламу бардіп кон'юнктури. Через це й засноване

15

з превеликою помпою об'єднання україн­ських письменників МУР (Мистецький Український Рух), ставши всупереч своїм неправдивим деклараціям плацдармом неохвильовизму і псевдоромантизму, не спромоглось об'єднати письменників організаційно, ні ідейно, ні артистично і виправдує на сьогодні своє існування лише тим, що воно так чи так існує — бо абияке існування формально понад-групового й позапартійного об'єднання письменників є кращим за його ж таки цілковите неіснування.

Наша перша політична еміграція, що до неї спричинився був нещасливий кінець славетних визвольних змагань 1917—1921 років, лишиться в пам'яті українського народу щільно пов'язаною з великим піднесенням нашої націо­нальної літератури: за 20-х років — поступове зростання поетичного мис­тецтва, позначене, в першу чергу, іменами Юрія Дарагана. Юрія Липи. Євгена Маланюка, а за 30-х років — блискучий розквіт так званої празької літературної школи (О. Ольжич, О. Теліга, О. Ля-туринська, О. Стефанович — у поезії, Ю. Липа, М. Чирський. У. Самчук, Н. Королева — в прозі) — розквіт, що взаємодіяльно поєднався з національним самоствердженням нашого письменства в Західній Україні (Богдан Лепкий, Богдан Ігор Антонич, Катря Гриневичева, Святослав ["ординський та інші). Своїм ідеалістичним піднесенням і глибоким артизмом той літературний розквіт 30-х років гідно продовжував невмирущу традицію київського неокласицизму 20-х років, збережену і перенесену на Захід (1931 року) наймолодшим із поетів київського "п'ятірного грона" — Юрієм Кленом — і плідно відбиту в поезії С. ["ординського, Л. Мосендза та інших. Отже, творча доля нашої національної літератури на другій еміграції залежить насамперед від безперервності і чинності духових традицій нашого передвоєнного письменства, піднесеного празькою

поетичною школою на небувалу мистецьку височину. Героїчна творчість О. Ольжи-ча (Олега Кандиби, замордованого ні­мецькими нацистами в Заксенгаузені в червні 1944) і Олени Теліги (розстрі­ляної в Києві в лютому-березні 1942) становить і на сьогодні національний прапор нашої духовості, наше найглибше національне слово в поетичному мистецт­ві. Посмертна третя збірка лірики О. Ольжича — "Підзамчя" (1946), що була в основному приготовлена до друку ще самим поетом, нагадує нам про непроминальні скарби літературної спад­щини цього найбільшого українського поета 20-го сторіччя і править за нехибний дороговказ нашому національному мистецтву прийдешніх поколінь. "Підзамчя" гармонійно поєднує в собі шляхетний громадянський пафос попередніх політич­них поем О. Ольжича (в збірці "Вежі", 1940) з бездоганною майстерністю і глибоким ідейно-філософічним змістом першої книги Ольжичевої — "Рінь" (1935) — і ще перевершує обидва ті твори Грацією образів і витонченістю почуттів у таких інтимно-ліричних мініатюрах, як-от, приміром, "Диліжанс":

Стук дверцят від грубої руки, по грудках замерзлих дзвін обіддя, і пучки розе язують стрічки під м'ягким злотавим підборіддям.

І таким чимсь повні — чуєш ти — раптом груди, горло і повіки. ш,о готовий взяти та и піти і ніколи не вернуть, повіки.

А поряд із тим — класична монумен­тальність морального й мистецького світогляду поета-героя, що порівняв не­схибність свого творчого шляху із шляхами світил у небі та з автострадами на поверхні земній — такою-бо мірою проймав його естетичний пафос єдиного й неминучого закону, той античний "амор фаті":

Дні зводяться і падають за кін У тихе плесо синьки і иинобри. Перетинає обриси країн невидимий і найгостріший обрій.

16

Володимир Державин

Лягли на перса зимної землі шляхи асфальтові, ясні і прості, і невідкличнї прагнення твої — як соние у холодній високості.

Ні питоменну монументальність Ольжичеву, ні оту його "прозору радість творчого спокою" не знайдемо в ліриці Олени Теліги, що її посмертна — і перша видана досі — збірка поезій "Душа на сторожі" (1946), на жаль, не містить найкращих зразків любовної лірики тієї найбільшої нашої, після Лесі Українки, поетеси. Все ж таки та невеличка антологія чітко виявляє творчий шлях Олени Теліги від надто програмових декламаційних загальників (що в них глибока й тонка думка не скрізь набуває належної артистичності вислову) до класичної віртуозності таких архітворів, як загальновідомий "Поворот", як "Сучасникам" ("Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив"), як останні строфи "Листа" (Л. Мосендзові), а насамперед

— славетна "Вечірня пісня" — той справді неперевершений апогей ліричного пафосу й мистецтва чи не в цілій новітній нашій поезії:

Не візьмеш плачу з собою — я плакати буду пізніш! Тобі ж подарую зброю:

цілунок гострий, як ніж.

Щоб мав ти в залізнім свисті — для крику і для мовчань — уста рішучі, як вистріл. тверді, як лезо меча.

Емоційно-психологічна розбіжність О. Ольжича і Олени Теліги так само не порушує причетності обох поетів до класичного стилю, як не порушувала вона і основної їх національно-державницької ідейної лінії та їх спільної політичної діяльності. Психологія — як і політика

— важить у поетичній творчості, але поезією ні та, ні та не є, отже, й поетичного стилю ні та, ні та не визначає. В поезії Ольжич і Теліга так само спільно репрезентують верховні висоти празької школи українського класицизму, як і в

історії українського національно-державного руху спільний героїзм їх навіки лишиться вкупі.

/, мов гімн урочистий, мов

визвольне гасло,

€ для нас двох імен нерозривне

злиття — як писала сама Олена Теліга про Данилишина і Біласа.

Класицизм у мистецтві природно тяжить до ідеалістичного світогляду. Тому, позбавившись, з кінцем війни, і зовнішнього цензурного тиску, і ще згубніших для літературного мистецтва внутрішніх потягів — ототожнювати поезію із злободенною віршованою публіцистикою — українська націо­нальна поезія відразу насамперед поновила органічно властивий їй як поезії засадничо ідеалістичної духовості класичний стиль, що його цвітіння було брутально перервано війною й терором. Вбачаючи в поезії автономне й само-вистачальне мистецтво слова (а не допоміжну якусь або вторинну функцію суспільної ментальності), сучасний український класицизм розв'язує карди­нальну проблему мистецької мети й методу національної літератури — тобто тієї літератури, яка формує націю духово, тривало позначаючись на її світогля­ді — під гаслом великої і непроминущої літератури мистецьки повновартісного світового діапазону; бо в межах кон­кретної історичної єдності європейської культури жодна національна література не може бути великою без творчого змагання з усіма іншими, на основі безнастанного і цілковитого засвоювання всеєвроііейського артистичного рівня. Живим втіленням цих високих якостей нашого класицизму була мистецька творчість Юрія Клена (Освальда Бурггардта, 1891—1947), що його несподівана смерть завдала нашому письменству болісної і непоправної втрати. Водночас найпроникливіший літературний критик, автор скерованої проти совєтського тоталітаризму поеми-

17

інвективи "Прокляті роки" (1937) і збірки

мистецьки досконалої лірики "Каравели" (1943), зразковий і невтомний перекладач, високоталановитий мемуарист ("Спогади про неокласиків". 1947), вельми цікавий також своїми недавніми спробами в галузі сюжетно'і белетристики (новели "Яблука" — Літаври, ч. 4—5, і "Медальйон" — Арка, ч. 6) — Клен лишиться в історії нашого письменства насамперед автором історичної епопеї "Попіл імперій", досі лише частково друкованої невеличкими розділами та уривками в багатьох часописах і альма­нахах 1946—47 p. (окремим виданням вийшов 1946 p. пролог до епопеї, під невідповідним заголовком "Попіл імперій", частина перша). Засадничо позбавлена композиційної єдності епопея становить змістом своїм простору пано­раму трагічної долі України на тлі все-європейського лихоліття 1914—1945 років; вона спирається на фундамен­тальній концепції одвічної і метафізичне виправданої боротьби світлих і темних сил в історії людській, що в ній Україна протистоїть демонізмові тоталітарних імперій — білої, червоної, брунатної і знову червоної. В принциповому повороті до докорінних — сковородинських — релігійно-моральних джерел національ­ної свідомості нашої (через голову партійно-політиканської і лжеосвіченої напівінтелігенції 20-го сторіччя) полягає висока етична цінність і дійова правда цього мистецьки повновартісного (незва­жаючи на часткову нерівність викладу і брак остаточного шліфу) поетичного тво­ру, що його сам автор задумав був як своєрідну паралель до "Божественної комедії" Дантової, проте викінчити встиг лише в обсязі земного пекла новітніх воєн, .революцій, терорів. Віртуозна легкість вірша й карбована прецизність вислову сполучаються в "Попелі імперій" з теплим ліризмом патріотичних почуттів і глибоко ідеалістичним розумінням нашої еміграції, про яке можуть подати певну уяву

заключні строфи поезії "Батьківський край у згарищах чорніє... :

Ти втратив есе, лише зірчасте

небо, мов плахту дорогу, в дорогу взяв. А що тобі, бездомному, ще треба? Вже у дитинстві в ньому ти

втопав.

Куди 6 ти не пішов, потужний

вітер тобі несе суяір'я рідні вслід. і скрізь і завжди над тобою

світить знайомих обрисів іскристий цвіт.

І де 6 ти не блукав, у кожнім краї той самий напинається намет. О, скрізь під рідним небом

спочиває Нїебрак. мандрівник, лицар і поет.

Глибоко органічний характер сучас­ного українського класицизму найвираз­ніше стверджується останньою стадією в творчості Євгена Маланюка: цей безперечно найрепрезентативніший поет попередньої духової доби "між двох воєн", напівсимволіст і напівромантик у переважній більшості своїх безмежно напружених і патетичних віршів, в останніх своїх творах, друкованих на другій емі­грації (а датованих кінцем 30-х і почат­ком 40-х років), дедалі чіткіше виявляє свій відхід від бароково-романтичної антиномії образу й мислі і своє консек­вентне прагнення класичної гармонії мистецької форми, опертої на несхитних законах всеєвропейської естетики:

Це молодість, підвладна чарам, вбачала ненависть і мсту. де — справ'я — діють: чин і кара, закон удару й зір в мету.

(Лт. Зошит, ч. 1)

Цей глибоко симптоматичний поворот пізнього Маланюка до послідовного класицизму нічим не знецінює його попередніх високомистецьких досягнень у галузі інших літературних стилів, а проте править нам за певну запоруку духової безперервності і артистичного спадкоем-

18

Володимир Державин

ства між українською поезією першої і другої еміграції, на основі непроминущих традицій нашого національного класич­ного стилю.

Улас Самчук, загальновизнаний кори­фей нашої белетристичної прози 30-х років, упевнено прямує до своєї мети — поновити велику (обсягом і задумом) повістярську прозу, перенісши її з етно­графічно-побутового або ж соціально-по­бутового плану на площину соборно-на­ціональної .та універсально-етичної проблематики. Кожен його новий твір стверджує, як далеко просунулась вперед наша провідна белетристика — однако­вою мірою ідейно й артистично — в порівнянні з соціальними романами Фран­кового або Винниченкового типу. Що­правда, капітальний роман У. Самчука "Ост" — що має подати синтетичну картину консолідації української націо­нальної свідомості на Наддніпрянщині на Грандіозному хронологічному протязі 1918—1945 років, і то зовсім поза істо­рією зовнішньої боротьби партій та урядів — ще не скоро буде закінчений. Роман "Сонце з Заходу" (уривки див. Літ. Зошит, ч. 1, і "Час", 1947, ч. 1—2) присвячено національно-визвольним змаганням на Карпатській Україні 1938—1939 років, але він прагне виявити разом їхню не лише соборно-національну, а й всеєвропейську вагу. Вужче видно­коло посідає повість "Юність Василя Шеремети" (І—II, 1947), що з глибокою переконливістю та бездоганним веризмом розкриває формування національної ідеології в гімназійному середовищі на Волині (за польського режиму). Але найліпше виявив У. Самчук свій літе­ратурний хист у галузі драматургії. Його ідейно-психологічна драма "Шумлять жорна — перша українська п'єса про підпільний і збройний спротив окупантам, щогідна свогр^героїчного сюжету, гідна розгорненої в ній глибокої концепції національних прав і обов'язків, а надто знаменна несподівано виявленою в ній

питоменною рисою найвищого драма­тичного хисту — здібністю викликати велике емоційне напруження драма­тичної дії. Це буде на довгий час про­відний твір нашого національного театру на еміграції.

Дещо еклектичний із самої природи своєї, багатогранний і високомистецький хист Святослава Гординського ніколи ще не виявлявся так всебічно, як у віршах, опублікованих ним на другій еміграції, а зокрема — в збірці "Вогнем і смерчем" (1947). Присвячена трагічній тематиці війни й руїни, вона однаково захоплює і напруженою гострістю своїх історіо-софічних і релігійно-моральних шукань, і різноманітністю свого стилістично-метричного оформлення. Питоменна неокласична образність Гординського найвиразніше розкривається в тради­ційних "канонізованих" строфічних формах, як-от у сонеті "Листопад":

Знов під ногами шарудять

листки:

вони. мов древнє золото багряне. нагадують душі забуті рани і ржею зрад тавровані віки.

Поезія С. Гординського — майстер­ного перекладача і загальновизнаного продовжувача свого духового вчителя Миколи Зерова в галузі літературної критики — аж ніяк не обмежується на самій ліриці; його віршована повість "Оксана" (уривки див. збірник МУР, ч. З, і Арка, ч. 5) належить — укупі з попередньою ідилічною поемою в октавах "Сновидів" (1938) — до найліпших ліро-епічних творів українського неокла­сицизму. Ще виразнішою літературною подією обіцяє стати драматична казка Гординського "Володар гір" (уривок див. Театр 1946, ч. 2) — перша неокласична драма, віртуозне поєднання тематики гуцульських легенд із досконалою класич­ною легкістю та барвистою елеґанцією віршованого викладу. В усіх жанрах поетичної творчості С. Гординський зберігає ту дозрілу, довершену форму

19

вислову або, що краще, дозрілий, до­вершений стан душі", які сам автор вважає за незмінні ознаки класицизму і до яких прилучається в його творчості войовнича мужність поета, що все прагне героїчної перемоги "на найважчім з усіх боїв, на змаганні з самим собою".

Леонід Мосендз поширив і навіть деякою мірою збагатив свій віршований доробок двома морально-ідилічними поемами — "Канітферштан на українську мову перелицьований" (1945) і "Легенди" (уривки див. Звено, ч. 1—2). Цього не можна сказати про Оксану Лятурин-ську — колишню речницю народно­пісенної символіки в празькій поетичній школі — що вона попри віртуозність окремих нових зразків квазифольклорної творчості (як-от "Потойбічний бережок"

— Арка, ч-І) поволі сходить на майстерну імітацію себе самої. Так само й поворот колись близького до неокласицизму Олекси Стефановича до релігійно-апокаліптичної тематики (див-, напр., "Христос" — збірник МУР, ч. З — і поезії в "Християнському Шляху", 1946—1947) не поновив власне мис­тецької творчості того висококультурного, але дещо безособового поета, що він, прете, лишається на незрівняно вищому арти­стичному рівні, ніж підкреслено кон­фесійна лірика Остапа Грицая (в "Хри­стиянському Шляху"), або Володимира Янева (в "Українській Трибуні" і

-Часі").

Осторонь від інших течій нашого еміграційного письменства стоїть поетич­но-філософічна творчість Володимира (Шаяна). що розгортає в своїх збірках поезій "Гимни Землі" (1945) і "Повстань, Перуне" (1946) та в міфотворчій поемі "Про Перуна знання таємне" (1946) синтез давньослов'янського культу Перуна з містичними вченнями давньо­індійських Вед, ідейно продовжуючи тим певні релігійні концепції В. Пачовського і Ст. Стасяка, а в мистецькому плані — ритмічну прозу Ніцшевого "Заратустри"

і осягаючи шляхетного ліричного під­несення.

Решта відомих уже письменників За­хідної України і першої еміграції — з тих, що не були духово пов'язані ні з празьким класицизмом, ні з київським неокласицизмом — виявили себе на дру­гій еміграції далеко мінорніше; бо бракує їм для повновартісної творчості не лише ентузіазму великого мистецтва, а здебіль­шого й ідеалістичного світогляду. Ол. Бабій нагадав про себе двома збірками поезій ("Жнива", 1946 і "Світ і Людина", 1947); Федір Дудко — традиційною історичною повістю "Великий Гетьман" (уривок див. Укр. Вісті, 1947, ч. 2);

Панас Феденко — такою самою повістю "Гетьман Сагайдачний" (уривок див. Наше Життя, 1947, ч. 13—14); Василь Софронів-Левицький — кількома пустопорожніми скетчами (напр., "Парка в парку", 1946); Степам Риндик — кількома гумористичними віршами невисокого ґатунку (напр., "На пні" — Арка, ч. 2—3).

Юрій Косач — блискучий стиліст, наколи не захоплюється імітуванням самого себе, і напрочуд продуктивний письменник (бо багато чого друкує в стадії чернетки, і так воно потім назавжди лишається), але в першу чергу, безперечно, поет-лірик. Проте саме лірична його творчість реалізувалась за останніх років і кількісно не дуже інтенсивно, і якісно — не на висоті попереднього рівня. Як слушно зазначив С. Гординський. "ма­гічність, яку Косач так залюбки пропонує, він сам досягає (подеколи) не тільки чисто мистецькими засобами, а й часто зовсім зумисною абракадабричністю гра­матичної складні, що дає своєрідну за­плутаність форми, яка звучить раз по-філософському глибоко, а раз просто не доходить своєю абстракцією до свідо­мості".

Кількісно дуже інтенсивна, його беле­тристична продукція характеризується дещо безпорадним хитанням між баро-

20

Володимир Державин

ковим романтизмом, органічно Ю. Ко­сачеві притаманним, і експресіонізмом, що суб'єктивно вабить його зовнішньою ефективністю своїх літературних експе­риментів. Проте експресіонізм здебіль­шого вимагає тематики сучасного життя. якого Ю. Косач і не знає, і знати не хоче (бо немає в цілому нашому письменстві письменника кабінетнішого і егоцентрич-нішого); а через це сучасна тематика по­спіль загрожує йому зривами в шаблони сугубої літературщини, які сам він схиль­ний бо'мбастично йменувати "поезією Життя" (ба навіть "Жизні"), а літера­турна критика радше вважає за "псевдо­романтичний трафарет". Це позначилось, приміром, і на біографічній повісті "Еней і життя інших" (альманах МУР, ч. 1), де Ю. Косач із властивою йому літературною нетактовністю надужив своєї письмен­ницької вольності заради суб'єктивного памфлету проти світлої пам'яті О. Оль-жича, і на психологічно-пригодницькій новелі "Ноктюрн б-моль" (1946), цікавої, із стилістичного погляду, своїми почасти виправданими експериментами в галузі композиції й образності, а проте ґрун­товно звульгаризованої бульварною ме­лодраматичністю основного персонажа

— "ката-гестапівця, що грає на скрипку"

— та всіх похідних із того тривіальностей (див. В. Бер, Рідне Слово 8, 53). Ш,оправда, в Ю. Косача бувають і ви­нятки. Зокрема, історична новела "За­прошення на Цитеру" (Заграва ч. 1) становить вельми приємну артистичну несподіванку супроти псевдосентимен-тальної бульварщини і негідної гонитви за дешевими літературними ефектами в переважній більшості інших творів; тут-бо дію справді зведено до стриктного мінімуму, а через це й фундаментальна Косачева вада (поряд з його невигойним еклектизмом) — його органічна неспро­можність малювати живих людей — дається взнаки значно менше, ніж деінде. Драми Ю. Косача — "Ворог", "Зозу­лина дача" тощо — це, за дотепним

висловом Юрія Клена, "ідеї на двох ніжках, голі ідеї" (Літаври 3, 65), похапцем імітовані макети екзистенціалістичної "драми ідей", проте без правдивого ідейного змісту і питомениої драматичної дії. Виняток становить сама лише історична трагедія "Дійство про Юрія-Переможця" (1947), ЩО НЄ € ЖОДНОЮ

трагедією Чи містерією, а є чимсь зовсім іншим — вдало складеним кіносценарієм для історичного фільму (в цьому сенсі це, зрештою, твір оригінальний і своєчас­ний — тут і бомбастичний мелодраматизм Косачів певною мірою виправдується). "Цезар степів" — продовження "Ру­бікону Хмельницького" — взагалі не надається до літературної оцінки через застосовані в ньому способи полеміки, дифамації і денунціації на адресу літера­турних противників авторових — без­прецедентні в світовому письменстві щодо ступня аморальності і непристойності.

Серед досить численних Косачевих наслідувачів можна зазначити — як гаких. що викладом своїм дозволяють сподіватися надалі кращого — Володи­мира Кримського в галузі белетристичної прози (новели "Втеча" і "Горленко" — Звено, 1946, ч. 1 і 5) і Богдана Нижан-кївського в галузі ліричної поезії (збірка віршів "Щедрість", 1947).

З останніх і посмертних творів Авеніра Коломїїіця ( + 1946), що його передчасна смерть завдала нашому еміграційному письменству тяжкої втрати, варт зазначити гостро антифеміністичну комедійну (почасти віршовану) мініатюру "Суд над Дон Жуаном" (Керма, 1946, ч.І) — оригінальне задуману і жваво, хоч і вельми недбало з стилістичного погляду, виконану. Іван Керницький, вкрай спримітизований у своїх гумористичних ("Циганськими дорогами", 1947) і напівгумористичних (напр., "Мертві оживають" — альманах МУР, ч. 1) оповіданнях, дозволяє сподіватись кращого від побутової драми "Сіль землі" (уривок див. Арка, ч. 1).

21

Серед письменників Західних земель та еміграції, відомих іще з передвоєнних часів, проте іце далеких від остаточного мистецького самовизначення, назвати слід насамперед талановитого й високо­культурного лірика Андрія Гарасевича. що він саме за останніх років свого пе­редчасно перерваного життя (1917— 1947) почав був визволятися з-під над­мірного впливу Блокового символізму (в другій своїй, майже готовій до друку збірці поезій "Визов"), а також не без успіху випробовувати свої сили в галузі ім­пресіоністичної новели (напр., "Очаро­вана душа" — Арка, ч. 2—3). Вадим Лесич спромагається подеколи відсві­жити традиційно-песимістичну тематику своєї настроєвої лірики шляхетною гармонією ритму, синтаксису й лексики, як-от, приміром, у вірші "До поетів" (Рідне Слово, ч. 7);

Стигне час, наче овоч. Схиляється вічність.

і вже дзвонить на скронях

нещадна сріблінь.

Теодор Курпіта (Not a Pass, 1946) виступає насамперед як поет-мислитель і негатор історичних вальорів раціональної культури:

Хай замість штолень, книг і веж,

Музеїв, шовків і знечулень —

Людина серцем оживе

І щастя варварства відчує.

Публіцистичний характер переважної більшості його віршованих публікацій надто часто заважає поетові гідно виявити власний артизм, що тяжить до прецизної лапідарності вислову й наближається подеколи до класичної досконалості образу, як-от у вірші "Лемківщина":

Спадає ніч на небо жовте, На небо жовте і рябе. І кремінь ти, бо віднайшов ти Самого в кремені себе. Зокрема в усьому, що стосується до теми самої поетичної творчості:

/ арфа слів. і мудрість ліній Мовчать, як череп серед книг...

І це, мабуть, не випадкова річ, що Т. Курпіта найліпші образи черпає з інтелектуального світу книги й письма — з неприступного примітивній свідомості естетичного джерела чисто літературних натхнень;

Крізь зривів спів і попіл

катастроф Іде в кімнату спокій бур

прожитих:

Мовчить у кров замочене перо, И лежать пісень, як айстри, білі

скрипти.

Незаперечні осягй має поезія Курпіти в галузі політичної сатири, як-от, приміром, у сонеті "Карльсфельд". Є певна підозра, що Т. Курпіта бере під різними псевдо­німами широку участь у нашій пародійній і епіграматичній літературі, а чимало хто вважає навіть ті жанри за питоменний предмет його літературного покликання.

Михайло Бажанський подав висо­кокультурні зразки імпресіоністичної мемуарної прози в своїй дещо манірній, але вільній усякої тенденційності та вульгаризації "Мозаїці квадрів в'яз­ничних" (1946, 2 вид. 1947), в "Спогаді про Срібну Землю" (Неділя, 1947, ч. 72—74), а зокрема в літературних споминах про Миколу Чирського "Лю­дина і вир" (збірник МУР, ч. 3).

Отак виглядала б наша національна література останнього триріччя, якби вона була лише безпосереднім продовженням передвоєнної. Проте, починаючи з 1941 року, до неї прилучилися нові письменницькі сили з Наддніпрянщини, численні і почасти з надзвичайно високою літературною кваліфікацією. Соборно-національна духовість нашої культурної еліти відразу призвела до процесу безпосередньої фузії старих і нових літературних елементів; хоч цей процес на сьогодні ще не вповні довершився і існують деякі суто наддніпрянські літе­ратурні групи (примірцм,. так званий неохвильовизм) та літературні концепції (приміром, теорія так званого "орга-

22

Володимир Державин

нічного" національного стилю Ю. Ше-реха), проте питома вага 'їх дедалі меншає, і скільки-небудь серйозної загрози для соборно-національного — не лише за-садничо, а й розвитком своїм — емігра­ційного письменства вони вже не ста­новлять. Процесові рединтеграції за-хідно- та східноукраїнської літератури чималою мірою сприяли західноукраїнські перевидання найвизначніших наддніпрян­ських письменників 20-х років — насамперед М. Зерова ("Камена", 1942;

"До джерел", 1943), Є. Плужника ("Рівновага" — в часописі "Пробоєм", 1943), М. Куліша ("Патетична соната", 1943). Таку саму позитивну вагу має публікування — в багатьох часописах 1946—1947 pp.— недрукованих поезій Миколи Зерова з його славетного "Sonnetarium'' (що незабаром має вийти з друку повністю) — того величного і непроминущого українського внеску до всеєвропейського мистецтва сонета. Неокласичний сонет культивують у нас — із змінним успіхом — І. Качуровський ("Сніжні сонети" — Літаври, ч- 2), Н. Щербина (цикл сонетів "Мальовнича Україна", частково публікований в "Часі", 1947) і Бок. що спромігся також пода­ти — після попередніх менш удалих спроб — зовсім доброякісну стилізацію під александрини Миколи Зерова ("Слу­жу Камені знов" — Час, 1947, ч. 3). Чимало цікавих і своєрідних стилізацій під фольклорну поезію тощо виявляється в публікованих на еміграції віршах із посмертної (четвертої) збірки лірика-символіста Володимира Свідзинського (1885—1941) "Медобір" (див. зокрема І довго я шукав живущої води" — Арка, ч. 4).

Друга збірка поезій Михайла Ореста "Душа і доля" (1946) і його ж таки третя збірка "Держава слова" (друкується) остаточно виявляють ідейну вагу його мистецької творчості як поезію чистого спіритуалізму, беззастережного і абсо­лютно безкомпромісового:

Шляхами битими не хочу я ходити, і правди у людей не буду я питать:

на роді людському лежить здавен

несита оокоеаність і знак нерадісних

заклять. Безгрішні ангели і демони

зловтішні за нього борються — і хто у тій

борні край добрих сил стоїть і прославляє

вишне, тому діла людей неми,и і трудні.

Це поезія екстатичної візії і духового Монсальвату. "Як сонце літнє — храмові вітражі", так тематику Орестову скрізь просякає метафізичний комплекс Ґрааля — ідея обраності та осяяння. Викликана першою збіркою лірики "Луни літ" (1944) тенденційна дискусія про належність поезії Ореста до неокла­сицизму остаточно розв'язана нині майстерними віршованими афоризмами Орестовими на літературні теми (що складають цикл "Ars poetica" в збірці "Держава слова"), а також вміщеними в обох останніх збірках ліро-епічними поемами містичного змісту, в дусі напіва-легоричних візій Дантових ("Рятунок", "Видіння", "Книги міста", зокрема "Повстання мертвих" — альманах МУР, ч. 1), що сполучають зосереджений драматизм викладу і глибоко філософічний задум із вишуканою стилістичною вро­чистістю найконсеквентнішого класи­цизму.

Простора поема в октавах Тодося (чи Теодосія) Осьмачки "Поет" (1947) почасти реабілітує собою цілу попередню і одночасну віршовану творчість авторову;

тут-бо благотворчий стилістичний вплив класичних октав Максима Рильського ушляхетнив хаотичну творчу стихію Осьмаччину і надав їй небувалої в ній досі і справді визначної — як на Т. Осьмачку — мистецької елеганції:

Від вітру так ніколи не тріпоче у вересні тополя золота, як шелестить шовками стан

дівочий і нам назустріч з крісла виліта;

23

і серце чуле виспівати хоче словами крізь розтулені уста. коли вони ворушаться и німують, хоча нестриману потугу й чують.

Зрештою, сатирична скерованість твору і традиційна схильність українського епосу до бурлеску та макабричного гумору вповні виправдують тут безліч гостро комічних зворотів та образів (напр., "аби я діадему із октав в останній раз на лисину поклав"), що вони в Осьмаччиній ліриці останніх років не могли не правити за автопа-родійну чудасію. Звичайно ж, у поемі міститься пребагато невиправданого екс­периментаторства та претензійного "сти­лю вибрикіонізму і викаблучіонізму" (за дотепним висловом Юрія Клена, див. Літаври, 3, 64); проте тут уперше екстра­вагантна образність Осьмаччина перестає нарешті правити за самоціль і закономірно сполучається з регіонально-фольклорною тематикою та з замилуванням в екзо­тичних деталях традиційного сільського побуту. Тим самим пост якоюсь мірою відходить від свого звичного експре­сіонізму, який саме за останніх років ви­роджувався в його ліриці в цілком на­думане учуднення надто банальних емоцій через надто гротескову образність і трагі­комічну бомбастику. За приклад може правити лірична сатира Осьмаччина "Ранок" (Похід, 1947, ч. 1), що однаково вражає як енергією й виразністю "бого­борчих тирад поетових, так і нікчемністю зовнішніх претекстів та внутрішніх ім­пульсів до тих тирад. Латинська при­казка радить "не волати до Юпітера з приводу блошиного укусу"; і справді, на­вряд чи варт оголошувати закиди кос­мічного масштабу на адресу "всемогут­нього Творця" —

що, сотворивши космос

незміренний, не в силі вже переробити власний

твір. завжди похожий на страждання

жертви. і тяжко журиться, і дивиться

з-за гір на світ, неначе cairn давно вже

мертвий.

— коли все це робиться на тій філосо­фічне малоістотній підставі, що в таборі ДП, де поет, очевидячки, змушений або воліє перебувати, щоранку "тупає і гупає вже люд розхристаний по коридорі і чай­никами брязкає то там. то тут". Так само й викривання якихсь протилітературних злочинів, що 'їх, мовляв, допустились невиз-начені ближче "наші теж футболісти" (що надто вже дались поетові взнаки) — не звучить переконливо, а скорше спонукає згадати Плужників сарказм про "сум сві­товий в масштабі повітовім". Нарешті й давно вже обридле читачеві гіперболічне самовихваляння поетове з постійним поси­ланням на "найдобірніше слово моє у співців і найбільшую правду між ними"

— теж не належить до симпатичних рис нашого обдарованого байроніста. якому, проте, ніяк не можна відмовити в своєрід­ному сприйманні та патетичному літера­турному оформленні сучасного таборового побуту:

Біжу за табір, щоб нужда,

і свист, і гуп, і несолодка чорна кава не обернули українське слово В

труп. потрібний звалищам та Ґавам.

Мемуарні новели Т- Осьмачки зазнали від літературної критики гострого і спра­ведливого осуду за притаманну їм схиль­ність до наклепів на адресу заслужених діячів української культури (див. Лі-таври 2, 63; 3, 65); а пригодницька повість його "Старший боярин" (1947) становить знаменний зразок мимовільного гротеску та комізму, автоматично спричиненого марними претензіями авторовими на мис­тецьку оригінальність,— твір теж у своєму роді непроминальний, зокрема, щодо не­повторної анекдотичності любовних діалогів.

Найзнаменнішу літературну подію в українській белетристиці другої еміграції становлять численні, але мистецьки досконалі твори В. Домонтовича — історичні новели "Пімста" (Заграва, ч. 2), "Приборканий гайдамака" (Похід, 1947,

24

Володимир Державин

ч. 1), "Апостоли" (Хоре. ч. 1), "Розмови Екегартові з Карлом І оцці" (альманах МУР. ^ч- 1)' напівмемуарні, напівпобутові повісті "Доктор Серафікус" (1947) і "Без ґрунту" (Укр. Засів, 1942—1943: Арка, ч 2—4) і його ж таки дуже близькі до мемуарної белетристики спогади про київських неокласиків "Болотяна Люк-роза" (Рідне Слово, ч. 9—10; Календар-альманах на ювілейний 1948 р., Ауґсбурґ—Мюнхен, 1948). Бо це є на­родження нашої неокласичної сюжетної прози, що прагне — як і в пізніших хронологічно новелах Юрія Клена — класичної чіткості й стислості вислову, конкретної виразистості образу, суворої композиційної впорядженості великого Стендаля, що з ним споріднює В. Домонтовича послідовний інтелектуалізм, крайня антипатія до емоційного позування. підкреслена сухість викладу. Заважають авторові надто ще очевидні рудименти схематизму, що даються взнаки і в синтаксисі, і в схематичності конкретних описів, а зокрема — в надмірній схе­матизації персонажів. Класичне мистецт­во типізації, що має однаково обминати Сциллу індивідуальної неповторності і Харибду схематизму та гегелеподібної діалектики, поки що не вповні засвоєне письменником, що виявляє також преве­лику симпатію до "аналітичної" маніри Анатоля Франса з його замилуванням в іронічних твердженнях та парадоксальних ситуаціях і з явною перевагою діалога над дією та описом. Проте витончений літе­ратурний смак і дотепний гумор В. До­монтовича скрізь виправдує найризи-ковніїпі його бутади та епатажі, і цей своє­рідний "класицист мимоволі" — такий далекий у фактичній мистецькій творчості своїй від оригінального та не надто плідного релятивізму своїх літературно-критичних друзів — Віктора Бера й Віктора Петрова — цілком виразно зростає на очах у нас на центральну постать нашого по-європейському досконалого мистецтва прози.

Ігор Костецький — єдиний у цілому нашому письменстві белетрист, що органічно (а не в порядку зовнішньої

імітації, як-от Ю. Косач) пов'язаний із сучасними течіями західноєвропейської та американської мистецької прози. Це забезпечує йому брак розуміння в шир­ших читацьких колах та іронічне неба­жання розуміти з боку нашої літературно-критичної напівінтелігенції, яка залюбки обурюється з приводу таких, здавалося б, самозрозумілих речей, як звукопис, сло­вотворчість і глосолалія, а старанно за­мовчує такі прегарно оформлені і глибоко національні своєю ідейною проблематикою твори, як героїчна новела "Боротьба за прапор" (у збірці "Оповідання про пере­можців", 1946) — далеко найкраіце, що тільки є на сьогодні в нашій белетристиці на тему про УПА, як філософічна новела "Ціна людської назви" (альманах МУР, ч. 1), як гідна Вольтера Патера, коли не Уайльда, рафінована стилізація "Історія ченця Генріха" (Світання, ч. 2), а зокрема

— як присвячена пам'яті Ольжича бе­летристична мініатюра "Перед днем тру­дящим" (Календар-альманах Укр. Слова на 1947 р.), де попри кількох невдалих висловів, що можуть бути тенденційно використані політичними противниками Ольжичевими. письменник спромігся подати героїчний образ великого поета, войовника й мученика нашої національ­ної державності не лише з гідним його постаті пієтетом, а й з тією гострою чіткістю. з тією своєрідною і яскравою спостереж­ливістю, яка замість псевдопатетичного бронзування розкриває в герої людину і якої навіть сумлінніші з гонителів І. Кос-тецького все ж таки йому визнають (див.. приміром, Ч-о, Укр. Вісті, 1947, ч. 7). Адже зараз дійшло до справжнього літератур­ного гоніння — аж до того, що пись­менник змушений друкувати свої нові твори спершу німецькою мовою, а не українською, відтак здобуваючи те виз­нання, якого йому відмовляють у нас стороннича гуртківщина та плужанський примітивізм, у чужинців. І здобуде — на наш сором. Бо ніякі екснернментувальні збочення, ніякі теоретичні непорозуміння

— як-от начебто романтичні претензії на "самонародження, самовизначення, самотворення людини" (Г. Розорек,

25

альманах МУР, 1, 180) — не знижують високоартистичного рівня його мистець­кого хисту і не застують органічної щирості його справді творчих новаторських шукань — тим самим однаково ненависних усім анальфабетам і напіванальфабетам, усім філістерам і шарлатанам. Притаманна І. Костецькому виразистість напруженого діалога, що разом захоплює і відштовхує ілюзійним алогізмом своєї залізної внут­рішньої логіки, наймаркантніше виявилась в його останній п'єсі "Близнята ще зуст­рінуться", що сполучає зовнішню сце­нічність пригодницького сюжету та гострий дотеп окремих реплік і сатиричних інтермедій з глибоко ідейною пробле­матикою, яка раз у раз немов виблискує крізь драматичні комплікації дії в тій типовій "драмі інтриги". Дія весь час межує з трагічним, зберігаючи при тому легкий виклад і блискучий шліф салонової комедії. Жодного експресіонізму, най­меншого експериментаторства, ніяких зазіхань на сюрреалістичне чи ірраціо­нальне "дійство" не міститься в цьому досконалому зразку правдивої європей­ської драматургії, що він відкриває собою нову сторінку в історії нашого націо­нального театру.

Серед іще нечисленних на сьогодні наслідувачів І. Костецького, добре поміт­них своїм культурнішим від загалу мис­тецьким рівнем, варт позитивно відзначити новелістів-імпресіоністів Василя Орлика ("З нас угорі сміється сонце" — Хоре, ч. 1) і Б. Синашу ("П'ятий з черги" — Укр. Трибуна, 1947, ч. 59). почасти й Олексу Сурмача, що ближчий до ме­муарного натуралізму ("Могильники" — Пу-гу, ч. 32). Засадничо відмінних літературних шляхів шукає Олекса Ізар-ський, що його повість про дитинство "Ранок" (уривки див. Світання, ч. 6, і Час. 1947, ч. 18) імпонує вишуканою тонкістю психологічного аналізу і водночас відштовхує необмеженим надміром дета­лізації в описі дитячих вражень. Над­дніпрянська тематика початку 20-х років править тут за поле схрещення найріз­номанітніших літературних впливів — від Короленка й Гарина-Михайловського аж до Ромена Роллана та Рільке.

Українське письменство з Наддніп­рянщини зазнало наприкінці війни вели­чезної втрати через передчасну смерть Аркадія Любченка (1899—1945), одного з найвидатніших представників колиш­ньої Вапліте та так званого хвильовизму, автора відомої і на Західних землях повісті "Вертеп" (2 вид., 1943). що в ній дехто з наших прихильників матеріалізму зовсім неслушно намагається віднайти "систему українського матеріалістичного світогля­ду" 20-х років (альманах МУР 1, 155), тим часом як насправді А.Любченко, що був би дуже обурений такою характе­ристикою, лише використовував — у варварських цензурних умовинах так званого "культурного ренесансу 20-х ро­ків" — езопівську мову біологічного матеріалізму для прищеплення понево­леному й здеморалізованому суспільству Наддніпрянщини абияких елементів національного почуття. Після перед­часної смерті Аркадія Любченка чільним репрезентантом хвильовизму в нашому еміграційному письменстві лишається Іван Багряний, що його творчість має ве­личезний політично-громадський резо­нанс, а під власне мистецьким кутом зору сприймається й оцінюється по-різному — мабуть, через надзвичайно строкатий еклектизм своїх поетичних засобів. Після виходу з друку збірки старих його віршів "Золотий бумеранг" (1946). що хибує на надмірні й здебільшого невиправдані літературні претензії*, І. Багряний оста­точно перейшов до белетристичної й драматичної прози, склавши досить влучну патріотичну лектуру для юнацтва та найширших читацьких кіл у формі повісті "Тигролови" (І—II, 1947, скорочене

* "Там зустрічаємо всі атрибути модерного поета: асонанси, ритми нерівноскладові, подвійні метафори і всю ту каламуть образів, що, перешкоджаючи вдивитись у твір до дна. створюють фікцію глибини. Лиш не завжди глибина там, де не видко дна!** (/. Качуровський: Літаври 1, 71—72).

26

Володимир Державин

видання під заголовком "Звіролови", 1944), що її "треба зарахувати до кате­горії пригодницьких, які читаються з великим напруженням, але в які не ві-риться ані за австрійського гроша" (Б. Романенчук — Літаври, 4—5, 88). Пізніші драматичні та напівдраматичні твори І. Багряного ("Генерал', "Розгром", "Morituri") визначаються типовим для цілої — не самої лише української — під'яремної соціалістичної літератури 30-х років кількісним надміром і якісною нерозбірливістю образів, естрадною ри­торикою, плакатною ефектовністю, газет -ною публіцистичністю, елементарністю емоцій, зумисною вульгарністю висло­ву — "свідомим гробіянізмом", за слуш­ним вироком компетентної літературної критики.

Більшою врівноваженістю задуму й викладу визначається белетристична твор­чість Докії Гуменної, що з її численних творів, присвячених підсовєтському побутові 20-х і 30-х років, досі опубліковано лише мініатюрну збірку новел "Куркуль­ська вілія" (1946), де гумористичне оповідання "Барбос п'ятий" дотепно балансує між психологією розумного пса й алегоричним показом не вельми розум­ної людини. Навпаки, в оповіданні "Ма­ха" (Літ. Зошит, ч- 4—5) надто вже помітно, що та корова, від чийого ім'я подаються керівні ідеї твору, посідає со­лідний літературний стаж. Василь Чап-ленко, відомий своєю історичною — в плані етнографічно-побутового гумору складеною — повістю "Пиворіз" (1943), подеколи й тепер нагадує про свій сати­ричний хист, зокрема — натуралістичним сарказмом своєї новели "Людяний на­каз (в збірці "Муза та інші оповідання", 1946), натуралістичним трагізмом свого психологічного нарису" (за авторовим визначенням) "Очі" (там само), гострістю політичної сатири в уривку з історичної повісті "В лісовій гущавині" (Заграва, •% ,1), своєрід;;йм, фізіологічним цинізмом У малюванні відворотних деталей жит­тя. Проте переважна більшість його

численних гумористичних новел (див. також збірку "Любов та інші оповідання", 1946), а так само й історично-побутова комедія "Гетьманська спадщина" (1947) — хибують на безмірне зниження літера­турного рівня. Аюдми.іа Коваленко, над­то примітивна в своїх новелах та псевдо­історичній феміністській комедії "Ксан-тіппа" ("Заграва, ч. З), виявила потяг до кваліфікованішого побутопису в натура­лістичній драмі (власне серії побутових сцен) "Домаха", де їй вдалось подати імпозантний і переконливий автопортрет в образі героїні п'єси — кремезної старо­завітної матрони, незламної блюсти-;

тельки селянського роду та засадничої феміністки. Жанр історичної драматургії намагається поновити й психологічно поглибити С. Аедян у своїй трилогії "Гетьман Богдан Хмельницький" (ури­вок див. "На чужині", Кіль-Коріген, ч. 4).

Переходячи до письменників, за передвоєнної доби зовсім невідомих, застерігаємось насамперед супроти надмі­ру публіцистики. Внаслідок публіци­стичної функції красного письменства чи не три чверті публікованих у нас поетичних і белетристичних іверів пись­менників-початківців становлять віршо­вану або белетризовану публіцистику, що не містить іще достатніх елементів справжнього мистецького слова. Окремих імен не називатимемо, а так само й не узгляднюватимемо тут усього того, ідо стоїть іще на рівні учнівських вправ — зрештою, корисних для самих авторів-дебютантів. Ніякого "графоманства" всі ті недолугі поки що спроби написати й собі чогось літературного — не містять;

графоманства в нашій сьогоднішній літе­ратурі немає взагалі — хіба що зарахо­вувати до літератури зовсім не гідні будь-якої літературної оцінки скализубні бай­ки та епіграми Івана Манила — єдиного в цілому нашому еміграційному письменстві автентичного графомана.

Тим енергійніше слід виділити з тьмяного тла численних письменників-

27

дебютантів кілька правдивих і безпе­речних мистецьких осягів, що дозволяють оптимістично оцінювати наші літературні можливості наступних десятиліть. До класицизму дедалі більш наближається надзвичайно своєрідний і витончений -Леонід Лиман — наша найкраща надія серед молодшої Генерації поетів. Єдиний з наших молодих ліриків він володіє епіч­ним подихом монументального пафосу:

-Лягло життя, як снігові намети:

повторюється Біблія и Коран...

(Альманах МУР 1,129).

Вірші Л. Лимана скрізь відзначаються не самою лише класичною елеґанцієвд стилю, а й зрілим умінням стисло і виразно характеризувати відтінки і напівтони почуттів — однаково, чи йдеться про конвульсійну психіку минулої війни, чи про внутрішній неспокій сьогоднішньої доби, коли "затихли вже усі материки" "і падає до поржавілих брам упертим рего­том октябрське свято". Поет опанував найсокровенніше мистецтво слова — здібність викликати ліричні емоції, не називаючи й не розповідаючи, а безпо­середньо навіваючи їх через об'єктивні й зовнішньо тверезі образи.

Однією з найбільш значущих літера­турних подій другої еміграції є книга лірики маловідомого досі поета-символіста Олега Зуєвського "Золоті ворота" (1947). Є в аристократичній викінченості О. Зуєвського щось маркантно правдиве, без найменшої надуманості, а немов глибоко пережите (попри рафіновану своєрідність і евентуальну парадоксаль­ність окремих примхливих образів):

Отут її незаймана хода — у нерозтлінній розкоші спокою. Старіє час... А ти 'ії такою Зустрінеш знов, де провесна й

вода. Малюнком не назвеш її краси, бо сн'ч розтанув, а вона — як мрія:

кладе вінок на щедрий сплет коси і зором воскрешати світ уміє.

В межах символічного стилю (що да­леко ще не сказав свого останнього слова в нашому письменстві) О. Зуєвський спромігся створити лірику вишукану й оригінальну-

За своєрідну спробу неокласичного міського пейзажу править цикл празьких поезій Юрія Чорного (Світання, ч. 6), позначений незвичною в нашій ліриці витонченістю естетичного сприймання і вишуканістю викладу:

На хмурий дім. фронтон і ґанок, на порох стін і на Граніт ізронить пошепки світанок свій буквоідний кольорит.

У мудруванні предковічнім — —- знаття хвостатий протеже — собака пильний і метричний крутилку вірне стереже.

( " Клементи нум" ).

В неокласичній, за формальним своїм вишколом, проте дуже несталій і схильній піддаватись найрізноманітнішим трафаре­там ліриці Яра Славутича можна відзна­чити по-парнасистському імпозантний образ січовика в сонеті "Прудивус" (друга збірка поезій "Гомін віків", 1946), що він

дивуючи панків.

щоб не марніла вдача козаків,

сіда на палю, запаливши люльку, —

а з другого боку, справді елегантний еле­гійний вірш "Відгомоніла спрагла рівно­вага" (Літ. Зошит, ч. 1), що якось приєм­но нагадує напівімпресіонізм пізнього Плужника:

І я не хочу — чи мені ж не дано? — я не бажаю проклясти шляхи. Така приємна і така жаданна якась покута за якісь гріхи,

що вже й кошуля. потом перемокла. порожнім пи.їом починає снить, і далеч простору, як меч Дамокла, грозить і надить, надить і грозить.

Напрочуд бідно представлена у нас любовна лірика як така, і в цій галузі можна назвати хіба що імпресіоністичні поезії Ганни Черінь (див., приміром, "Карі очі"

28

Володимир Державин

_ Літ. Зошит, ч. 3), подеколи з більш-менш влучним наслідуванням Анни Ах-матової (напр., "Ще вдосвіта на шлях виходжу рано" — Час, 1947, ч. 13). Дискусійними, хоч і глибоко цікавими, є спроби Олекси Гай-Головка іронічно використати народно-пісенну символіку в любовно-сентиментальних мотивах гейне-подібного неоромантизму (лірично-сати­рична поема "Коханіада". 1947), проте в мистецьки досконалих своїх досягах О- Гай-Головко тяжить до реалістично-натуралістичної епіграми:

Було так. с... то й буде знов — любови крику не спинити! Так що ж тоді таке любові -Любое — це право володіти.

Леонід Полтава, що в переважній більшості своїх ліричних творів не під­носиться понад рівень віршованої пуб­ліцистики й патріотичного романсу, спро­мігся, проте, виробити собі своєрідний сатиричний стиль, просякнений стриманим і ваго&итим сарказмом, як-от у сатиричних поемах "Пані Герта" (збірник МУР, ч. 1), "Демон" (Літ. Зошит, ч. 4—5), "В лікарні" (Час, 1947. ч. 22). Так самой Василь Барка (збірки поезій "Апостоли", 1946 і "Білий світ", 1948) після не позбавлених оригінальності, але вкрай манірних спроб інфантильно-сентимен­тальної лірики і ще менш виправданих модернізацій козацької думи ("коштом відіндивідуалізування власних мистецьких засобів", каже С. Гординський) — надибав нарешті відповідну до своїх літературних здібностей тематику в галузі бомбастично-сатиричного Гротеску, як-от у сатирі "Поет і сили темного царства" (Укр. Трибуна, 1947, ч. 27):

А сили царства тьми: шахраїща

з іржавими статтями

і афоризмами, як горобці

на смітнику, нудними;

ведмеді півночі з пурпурними

квитками

і тигри півдня з бронзулетками дзвінкими;

і мудрі змії з промітними павуками. майстрами підступів мережаних,

ш,о ними заткали найсолодшу голубизну

над квітками;

Е "чорні ворони", і чорт, що вчора покинув дна підводного барліг і купно з спрутами отруєного моря самотну горлицю на скелі підстеріг;

У німбах — жаби, пацюки — у ризах...

Шана й слава! — жандармам тьми: хамищам. хамам,

хаменятам. що їхня правда, увіллю пряжена

і шепелява. на блюдці діамантовім піднесена

як страва співцям-подвижникам.

з хреста недавно знятим .

Справжній розквіт спостерігаємо в галузі літературної пародії і віршованого гротеску — розквіт дещо несподіваний, а втім, цілком природний, оскільки паро­дія — це та гостра зброя, якою естетич­на свідомість еліти борониться проти надмірних абсурдів та свавілля чергової літературної моди, а ті абсурди дійшли такого розміру, що твори деяких "геніїв" на сьогодні нелегко відрізнити від зу-мисної автопародії — такою мірою бра­кує декому з наших наддніпрянських письменників почуття міри і елемен­тарного літературного смаку". Зокрема, заслуговують на увагу "Стигла кров" Иїдана Криці (1946), що дотепно висміює надуживання шаблонів і штампів у нашому газетному віршуванні, висо-коартистичні "Дияболічні параболи"

* Себто, очевидячки, В.Барці й Т. Осьмачці.

** Порівн.: «Апостоли» і «Білий світ» Василя Барки; «Шерех історії» Януарія Канупаса; «До Принца Українського Д. Скоропадського» Теодосія (чи Тодося) Осьмачки — в поезії; «Старший боярин» Т. Осьмачки — в белетристичній прозі.

29

Порфирія Горотака (1947), складені небіжчиком Кленом з участю ще одного з найвідоміціих наших поетів, і "Карикатури з літератури" Теока (1947), що становлять справжню пародійну енциклопедію нашого літературного життя на еміграції і осягають місцями правдивої віртуозності (додані до тексту прегарні портрети-шаржі письменників належать здебільша С. Гординському). Варт згадати також окремі віршовані пародії Роксоляни Черленівни (напр.. Рідне Слово, ч. II) і прозові Мур-Мур (напр., Літ. Зошит, ч. 1). Були й деякі низькопробні пародійні публікації, і навіть такі, що межували з політичною денунціацією, але тих воліємо не узгляднювати.

Отже, бачимо, що наше красне пись­менство другої еміграції відносно легко подолало протягом минулого триріччя чималі труднощі й недуги росту і на сьогодні розгортається далі в характері нормальної національної літератури, незважаючи на бездержавний стан репрезентованої нею нації. Щоправда, той традиційний, умовно кажучи, реалістичний стиль, що панував був в європейській белетристиці аж до першої світової війни, а на Західних і Східних українських землях — аж до другої, виявився в нашій мистецькій прозі останніх років напрочуд кволо й неви­разно. Але попри очевидну слабість публіцйстично-побутового сектора нашого письменства та того, умовно кажучи, реалістичного напряму, що не спромігся навіть на таку елементарну політичну сатиру, як-от троцькістський "Колгосп тварин" Джорджа Оруела, перекладений українською мовою 1947 р.,— мистецьки повновартісні течії нашого письменства гідно продовжують і поглиблюють славетні літературні традиції 20-х і 30-х років — традиції неокласиків, празької поетичної 1948

школи, драматургії Лесі Українки (що її лише за 20-х років почали були належно сприймати). Не підлягає сумніву, що наш літературний процес здатний повно-вартісно розгортатись і в суто еміграційних умовинах; адже й переважна більшість справді творчих мистецьких досягнень обох попередніх десятиріч постала або на еміграції (празька школа. Клен), або ж в атмосфері так званої внутрішньо;

еміграції (київські неокласики. Плужник. Свідзинський). Ніхто не схарактеризуваЕ, творчих можливостей нашого емігра­ційного письменства й цілого культурного життя краще, ніж це зробив небіжчик Ю- Клен у своїх глибоких і слушни? "Думках на дозвіллі" (Укр. Вісті, 1947, ч. 84).

"Ми живемо в малокультурних умо-вииах, у тісноті, не маючи власного кутка. часто серед руїн найбільш поруйнованих міст, загрожені постійною небезпекою втратити навіть той куток з твердим ложем, де провізорично прихилили свої голови. Ми люди без імені й держави, без громадської приналежності. А проте вперто стоїмо на своєму мандрівному шляху й не хочемо збочити з нього. Ми ладні піти світ за очі. за океани, у краї тропічні чи полярні, аби не вертати до­дому,— явище, яке не має прикладу в історії- І в цих важких умовинах життя, віддані на ласку чужих народів, ставши перехожими гостями, — ми далі творимо свою культуру. Маємо школи, нижчі, середні і вищі, навіть свій університет, маємо свої церкви, лікарні, театри, видавництва, газети, трупи артистів, співців, а наші поети й прозаїки не перестають і туг, на чужині, плекати рідне слово. Який інший народ спромігся б на це?"

(10.IX.1894-25.XI.1956)

Народився Олександр Петрович Довженко в с. В'юнище (тепер

входить до смт. Сосниці Чернігівської області) а селянській родині. Навчався у Сосницькому чотирикласному училищі (1911) та Глухівському учительському інституті (1911—1914). У 1914—1917 pp. учителював, навчався у Київському комерційному інституті та Академії мис­тецтв (1917—1919). Брав участь у грома­дянській війні разом з більшовиками, займав керівні посади в освіті й мистецтві, був на дипломатичній роботі (1921— 1922) у Варшаві й Берліні, навчався малярству в Берліні (1922—1923), був художником-ілюстратором газети "Вісті ВУЦВК" у Харкові. Належав до літературних організацій "Гарт" та "ВАПЛПЕ". У

1926—1928 pp. працював на Одеській кінофабриці, у 1929 — 1941 pp. — на Київській студи художніх фільмів, у 1944— 1956 pp. — на "Мосфільмі". Викладав у ВДІКу (1949— 1956), у 1955 p. став про­фесором цього навчального закладу.

О.Довженко ввійшов в історію культури як видатний кінорежисер, письменник-сценарист, що плідно працював у жанрі кіноповісті.

Ранні режисерські роботи — комедія "Вася-реформатор" (1926), "Ягідка ко­хання" (1926). "Сумка дипкур'єра" (1927).

Кінопоеми "Звенигора" (1928) та "Арсенал (1929), кіноповість "Земля" (1930) були визнані світовою кінокритикою шедеврами світового кінематографу, а Дов­женко — першим поетом кіно. На Між­народному кінофестивалі в Брюсселі (1958) фільм "Земля" було визнано одним із 12-ти найкращих фільмів "усіх часів і народів".

У 1932 р. Довженко зняв перший звуковий фільм "Іван" і був "запрошений" до Московської кіностудії "Мосфільм". Тут зняв фільми "Аероград" (1935), "Ujopc" (1939), війна зупинила роботу над фільмом "Тарас Бульба".

В роки війни 1941—1945 pp. створив низку новел: "Ніч перед боєм", "Мати", "Стій. смерть, зупинись", "Хата", "Тризна" та інші. Епосом війни називають кіноповість "Україна в огні" (1943). Цей твір був Сталіним заборонений, а Довженку не було дозволено повертатись в Україну. Низку кіноповістей О.Довженка було екрані­зовано після його смерті: "Повість полу­м'яних літ" (1944,1961), "Поема про море" (1956, 1958), "Зачарована Десна" (1956, 1957).

Вражаючими документами доби є "Щоденники" О.Довженка, а шедевром його творчості — "Зачарована Десна".

32

Олександр Довженко

Рекомендована література;

О.Довженко. Твори. В 5-ти т. — К.: Дніпро, 1983 — 1985.

О.Довженко. Україна в огні: Кіно­повість, щоденник. — К.: Рад. письмен­ник, 1990.

О.Довженко. Господи, пошли мені сили:

Щоденник, кіноповість, оповідання, фольклорні записи, листи, документи. — Харків: Фоліо, 1994.

О.Довженко. Зачарована Десна. Ук­раїна в огні. Щоденник. — К.: Веселка,

1995.

Барабаш Ю. Довженко. — М-, 1968.

Кошслівець І. Про затемнені місця з біографії О.Довженка. — ж. "Дніпро", 1994, 9—10.

Куценко М. Сповідь про трагічне кохання. — Вітчизна, 1991, 4.

Лаврїнснко Ю. Олександр Довженко. — Українське слово, К., 1994, т. II.

Семенчук І.Р. Життєпис Олександра Довженка. — К.: Молодь, 1991.

Солнцева Ю. Последний день Алек­сандра Довженко. — ж. "Дніпро", 1994, 9—10.

ЗАЧАРОВАНА ДЕСНА

В цьому короткому нарисі автобіографічного кінооповідання автор поспішає зробити відразу деякі визнання: в його реальний повсякденний світ, що не день, то частіше, починають вторгатися спогади.

Що викликає їх? Довгі роки розлуки з землею батьків, чи то вже так положено людині, що приходить час, коли вивчені в давно минулому дитинстві байки й молитви виринають у пам'яті і заполоняють всю її оселю, де б не стояла вона.

А може, те й друге разом і в такій же мірі, як і непереможне бажання, перебираючи дорогоцінні дитячі іграшки, що завжди десь проглядають в наших ділах, усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі коло самих її первісних джерел. І перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень дитячих...

До чого ж гарно й весело було в нашому городі! Ото як вийти з сіней та подивитись навколо — геть-чисто все зелене та буйне. А сад, було, як зацвіте весною! А що робилось на початку літа — огірки цвітуть, гарбузи цвітуть, картопля цвіте. Цвіте малина, смородина, тютюн, квасоля. А соняшника, а маку, буряків, лободи, укропу, моркви! Чого тільки не насадить наша невгамовна мати.

— Нічого в світі так я не люблю, як саджати що-небудь у землю, щоб проізростало. Коли вилізає саме з землі всяка рослиночка, ото мені радість,— любила проказувати вона.

...У нас був дід дуже схожий на Бога. Коли я молився Богу, я завжди бачив на покуті портрет діда в старих срібнофольгових шатах, а сам дід лежав на печі і тихо кашляв, слухаючи моїх молитов.

33

2 Українське слово, т. З