Михайло Яцків

(5.Х.1873 - 9.Х1І.1961)

Михайло Юрійович Яцків наро­дився в с. Лесівці на сучасній Івоно-Франківщині у сім'ї селянина. Закінчив гімназію у Станіславі і "уні­верситети життя" — був актором манд­рівного театру, якийсь час перебував у монастирі, працював службовцем страхово-кредитного товариства "Дніс­тер" у Львові (1897) тощо.

У літературу прийшов 1899 p. Цього року "Літературно-науковий вісник", редагований І.Франком, опублікував шість оповідань Михайла Яцківа. У

1900 p. виходить збірка оповідань "В царстві сатани", згодом — повість "Огні горять" (1902), збірка новел "Душі кланяються" (1905). Ім'я Михайла Яцківа прописалося поруч Кобилянської, Стефаника та Черемшини. Гадають, що й назва угрупування "Молода муза" пішла від назви новели М.Яцківа "Доля молоденької музи".

Як безпосередній учасник Першої світової війни і полонений російської армії Михайло Яцків створив низку вражаючих творів про військові будні:

збірка оповідань "Далекі шляхи" (1917) та повість "Горлиця" (1915 — 1916).

Після війни працював рахівником у банківському товаристві й писав повість "Танець тіней" (пізніше одержала назву "В лабетах"). Після цього в творчості М.Яцківа настає тривала перерва, викликана конфліктом письменника із галицькою суспільністю: у 1920 p. письменник закликав до співпраці з польськими окупантами і прирік себе на творче мовчання.

Після Другої світової війни М.Яц­ків працював у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника, написав низку оповідань і видав кілька збірок творів. Помер і похований у Львові.

191

Неоромантизм і необароко

Не раз серед ночі мигне деяка хвиля з життя — зірвуся і бігаю по хаті.

Отеє навідався до могилки Дана... Запалася, лише берези збігають до неї в долину, як стрункі білі дівчата.

Слухаю і собі не вірю.

Пливуть тони, дивна музика... знайомі таємні тони. Лише скрипка може їх виспівати, бо грудь скрипки — це грудь дитини...

Лине скарга з далекого світу... Сльози перемінилися в діаманти і падуть на глибину, а на тій глибині струни арфи. Чим більше звисока вони падуть, тим тони вищі, а чим нижче сльози падуть, тим гомін ясніший.

Чую сміх дитини, сердечний, захоплений сміх розбавленої дитини. Не раз тони розливаються, як би на розщебетаних соловейків вдарили крила смерті...

Пісня без слів, без імені... Я лише знаю, що се твір Тівара. Він посилає його з далекого світу на розрадоньку серед болів дня.

По білих березах повіяла дрож. Кулилися, як душі жінок.

По струнах неба пересунувся кіготь вірла і палець дитини...

Микола Філянськии

(6.ХІІ. 1873-71937)

икола Григорович Філянськии на­родився в сім'ї сільського свяще­ника в с. Попівка недалеко під Миргорода на Полтавщині.

М

Освіту здобував у Лубенській гімназії та на геологічному відділенні фізико-математичного факультету Московського університету (1898). Окрім геології, вив­чав архітектуру, археологію, будівель­ну справу, живопис. Мистецтва живопису навчався в студії російського художника-портретиста В.Серова, який виділяв Філянського з-посеред своїх учнів. Т ут же закінчив школу будівництва та малярства і здобув права будівничого при тодішньому міністерстві внутрішніх справ. У 1903— 1904 pp. жив у Парижі. З 1906 до 1917 p. проводив досліди будівельного матеріалу на Уралі; гювгрттаїдісь в Украшу,

з 1917 до 1923 р. завідував агрономічною школою в Ярсськах на Полтавщині. У 1924 р. проводив досліди в галузі при­кладної геології, далі був науковим праців­ником у Всеукраїнському соціальному музеї в Харкові.

У Москві Філянськии опублікував перші мистецтвознавчі статті про українське мистецтво і видав дві поетичні збірки — „Лірика" (1906) і „Calendarium" (1911). Перша збірка зустріла знищувальну і не цілком справедливу критику М.Коцюбин­ського, але Філянськии в подальшій творчості довів, що він — поет за покли­канням. Третя книжка поезій „Цілую землю" побачила світ у Харкові 1928 p. І сьогодні нророчо застережливо звучать рядки його поезії:

А ми над прірвою гайсаєм.

В пітьмі об скелі крила б єм.

І один одного не знаєм,

І один одного не ждем... На хліб поет заробляв науково-краєзнавчою та музейною працею. У 20-х pp. побачили світ його" книги „Від порогів до моря" (1928), „Короткий путівник" (но Україні, 1928), „На Дніпрельстан" (1930). Він заснував і очолював музей Дніпровського будівництва у Запоріжжі, де працював сім років. Одночасно друкує поезії в різних журна­лах, зокрема в „Червоному шляху".

У 1936 р. М.Філянського переводять до Києва для змалювання архітектурних пам'яток в зв'язку з реконструкцією Дер­жавного культурно-історичного заповідника „Всеукраїнське музейне містечко". З осені 1936 р- і до середини березня 1937 р. працював над оформлениям Цсі прального істориччрр* музею. 11 жовтня 19Ї7 р. був

7' 195

Неоромантизм і необароко

заарепггований і безпідставно впресований. Останню записку донька поета Ірина Ми­колаївна Павловська одержала на початку 1938 p. Подальші відомості з'явилися лише 1956 p., коли дочка одержала від „компе­тентних органів" свідоцтво про смерть батька — 14 лютого 1945 р. Дата, без­перечно, вигадана.

Дату смерті подаємо за публікацією українського краєзнавця П.П.Рогача у газ. „Молода гвардія" (20 квітня 1988 p.).

Твори поета упорядкував і видав у серії «Бібліотека поста" Валерій Шевчук:

Микола Філянський. Поезії.— К.. 1988.

У виданні вміщено статтю упорядника про поета „Син землі".

* * *

Свій час — на сон весінніх чар, Свій час — на саван тяжких нар,

квітам сонним — час роси

час їх пишної краси.

час цвісти і одцвітати, в ниві зернам проростати, свій на розкіш час руїн, час на славу, й час на тлін.

час весілля, й час кохання, туги, й муки, і ридання, серцю — час німих услад, згадкам — літ минулих ряд.

І пеленає сонця світ І труд землі, і голос літ... І що в свій час іде — те все Красу таємную несе.

ХВАЛА

Хвала тобі, хвала — за хвилі, що рокочуть, Що грають ласкою довічньої краси, Хвала за ясний день, за тихий гомін ночі, За розкіш ранньої й вечірньої роси.

Заутра чую глас — я ложе покидаю, І в хмарах золотих я одсвіт твій ловлю, Дивуюсь і молюсь, і ночі сон згадаю, І серцем зрадуюсь, і знов тебе хвалю.

Хвала тобі, хвала — за хвилі, що рокочуть, Що грають, ласкою довічньої краси,

196

Миітла ФІЛЯНСЬКИЙ

Хвала за ясний день, за тихий гомін ночі, За розкіш ранньої й вечірньої роси.

Я даль небес твоїх і славлю й вихваляю, І мудрість мудрую таємную твою, І лоно хвиль земних, де серцем я гадаю, Пишаюсь, радуюсь, ридаю, продаю.

Хвала тобі, хвала — за хвилі, що рокочуть, Що грають ласкою довічньої краси, Хвала за ясний день, за тихий гомін ночі, За розкіш ранньої й вечірньої роси.

На ірій з півночі стокрила галич плине,

Я бачу хмари їх, я окрик їх ловлю,

І — син землі — між них, за ними серцем лину,

І зникнуть вільнії — я знов тебе хвалю.

Простір ланів моїх, німих, широкополих, В чужині згадую — і тихо сльози ллю;

Кому мій тихий жаль, кому сльоза неволі, Душею ясною кого в той час хвалю?

Хвала тобі, хвала — за хвилі, що рокочуть, Ujo грають ласкою довічньої краси, Хвала за ясний день, за тихий гомін ночі, За розкіш ранньої й вечірньої роси.

І знов, і знов, і знов — від ранку і до ранку Я чую серця труд, сльозу твоїх очей, Уста мої горять, палають без устанку, І лине знов хвала в пітьмі німих ночей...

За пісню вільную — хвала тобі, хвала, За думу гордую високого чола, За ласку чар німих, нудьгу ночей минулих, За сумний перебір навіки струн заснулих.

Далеко там, за лоном океана,

З висот твоїх німих я чую глас органа,

Тобі, Превишньому, несуть твоє осанна...

Хвала, хвала, хвала — за хвилі, що рокочуть, Що грають ласкою довічньої краси, Хвала за ясний день, за тихий гомін ночі, За розкіш ранньої й вечірньої роси.

197

Неоромантизм І необароко

Ти переміг, як сфінкс безмовний,

Добро, і зло, і смерть, і тлін. Чекай гостей. Обидва моря Надішлють їх з усіх сторон В твої шляхи, в твої простори, В новий життя твого закон.

КЛЯТЬБА ПРОРОКА ЕЗДРИ

Вечірніх жертв курівся дим, Кругом ридала вся країна, І перед І осподом своїм Пророк спустився на коліна:

"О Боже правий! Тяжкий гріх Від літ колишніх ліг над нами! Наш край — в ярмі владик чужих! З-над нас їх меч, і клейно їх Лежить над нашими устами.

У них в руках — наш труд, наш сон, їх глузд, їх воля — нам закон. І в зраді, Боже, край наш весь, І сором наш досяг небес.

О Творче наш! В сю мить ридання За весь народ і вмісті з ним Несу всі сльози, всі зітхання Пред овтарем Твоїм святим.

Клянусь, що ми свій тяжкий гріх Замолим, Боже, пред Тобою! Ми змиєм кров нечисту тих, Хто весь наш край повив нудьгою;

Що тих, хто нас держав у млі, Зметем ми з рідної землі. І буде знов наша країна, Як перш, і славна, і єдина. І вже "назад" не буде знати Путі їх дух, їх рід проклятий".

І клявсь пророк, і клявсь народ, І їх з небес почув Господь!..

200