Ольга Кобилянська

(27. XI. 1863 - 21. III. 1942)

Народилася Ольга Юліашвна Коби-лянська в м. Гура-Гумора на Буковині (тепер м. Гура-Гумурулуй у Румунії) в сім'ї дрібного службовця. З 1891 р. жила в Чернівцях.

Закінчила чотирикласну (нормальну) німецьку школу, далі знання набувала само­тужки шляхом самоосвіти, стала однією з найосвіченіших жінок свого часу. Стояла біля початків феміністичного руху на Буко­вині і західноукраїнських землях (альманах "Наша доля", 1893; діяльність в "Товаристві руських жінок на Буковині", 1894; стаття про жіночий рух в країнах Західної Євро­пи та ін.).

Ранні твори О.Кобилянської написані німецькою мовою, деякі з них досі не опублі-

Як українська письменниця заявила про troc повістю "Людина" (1894). Подальші іч\и низнання — це повісті і оповідання "Він і вона" (1895), "Царівна" (1896). "Що я любив" (1896), а далі "Ніоба", "Некультурна", "Природа", "Valse melancolique" (1898), "Земля", "У неділю рано зілля копала", "Через кладку", "За ситуаціями", "Апостол черт" та багато інших архітворів, в яких письменниця не тільки відтворила глибинні процеси соціального і суспільного буття, а й виробила модерну неоромантично-символістську стилістику із вражаючим імпресіоністичним нюансуванням психічного стану людини, створила ємкі символи стану людської душі й природи.

Померла Ольга Кобилянська і похована в Чернівцях.

Рекомендована література:

Твори, тг. 1 — 9. — X.. 1927 — 1929.

Твори, тт. 1 — 5. — К.. 1962 — 1963.

Повісіги. оповідання. hobc.iu. — К., 1988.

Ольга Коби.іянська в критиці та спогадах. — К., 1963.

С-1060 зворушеного серця. Щоденники. Автобіографії. Листи. Статті та спогади. —К.: Дніпро, 1982.

Гундарева T.I. Неоромантичні тен­денції творчості О.Кобилянської. — Ра­дянське літературознавство, 1988, № 11.

Погребенник Ф.П. Ольга Кобиляи-ська. — К., 1988.

Гузар З.П. Ольга Кобилянська. Се-мін<рій. — К.: Вища школа, 1990.

Дорошко -А. Влада землі — зло чи благо. — Слово і час, 1992, № 8.

Ковальчук О. Письменницька позиція в повісті О.Кобилянської "Земля". — Укр. мова і література в школі, 1993, № 2.

76

Ольга Кобилянська

VALSE MELANCOLIQUE¹

Фрагмент

Не можу слухати меланхолійної музики.

А вже найменше такої, що приваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючими граціозними звуками, а відтак, зрікаючися їх незамітно, ллється лиш одною широкою струєю смутку! Я розпадаюся тоді в чуття, і не можу опертися настроєві сумному, мов креповий флер, якого позбутися мені не так легко. Зате, як пронесеться музика блиску, я подвійно живу.

Обнімала би тоді цілий світ, заявляючи далеко-широко, що музика грає!

І класичну музику люблю.

Навчила мене її розуміти й відгадувати по "мотивах" одна з моїх товаришок, якої душа немов складалася з тонів і була сама олицетворена музика.

Вона вічно шукала гармонії.

В людях, в їх відчуванні, в їх відносинах до себе й до природи...

* * *

Нас мешкало разом три товаришки.

Зразу лише дві. Одна малярка і я. Була вже майже укінченою артисткою і працювала саме над одним образом, який хотіла продати й поїхати до Італії, щоб побачити тамошню штуку та найти й собі дорогу до неї.

Мала двадцять і кілька років, була знімчена полька й брала своє заняття дуже поважно. Дразлива і химерна, коли малювала, була в щоденнім житті наймилішою людиною.

Тішилася великою симпатією межи своїми товаришками по заняттю, а навіть і самі професори, гострі подеколи до нечемності супроти своїх учеників і учениць, любили її по-батьківськи і робили їй свої закиди й уваги в найлагідніший спосіб, щоб лиш не діткнути її. "Das schonste Gluckskind"² називали її, а вона й сама не називала себе інакше, як — "Ich — das Gluckskind".³

' Меланхолійний вальс (франц.). •^і Найкраща улюблениця долі Смілі.). ¹ Я — улюблениця долі (нім.).

77

Неоромантизм і необароко

Фортеп'ян "музики" забрала я до себе, і на нім грає мій син. Але хоч я і як ходжу коло нього, стираю з нього найменший поро­шок, мені все здається, що він понурий, осиротілий і тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхні рухом, повним любові й ніжності, а по'клавіатурі його мелькали, мов білі листки...

Ганнуся переконує мене, що мій син не буде ніколи артис­том — і може, правда по її стороні. Але зате її син буде артистом, як не заводовим¹⁷, то бодай по душі.

Повернула по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима.

— Де твій чоловік? — спитала я її, коли зложила мені візит, елегантна, пишна, мов княгиня. Вона підсунула високо брови й поглянула на мене здивованими очима.

— Чоловік? Я не маю чоловіка. Батько мого хлопця остався там, де був. Не могли погодитися в способі життя, і коли не хотів мене зрозуміти, я покинула його. Але хлопець — мій. Я зароблюю сама на нього, і він — мій. Ніхто не має права до нього, окрім мене. Те право закупила я своєю доброю славою. Але — ти того не розумієш!

І може, справді, я того не розумію! Але... що з нею, що поступила гак собі? Може, вона й винувата... хоч... розібравши докладно її предивну вдачу, мені годі кинути на неї каменем. Я переконана навіть, що й "музика", той пречистий type antique, не була б відвернулася від неї. Сама казала, що було б шкода псувати ту наскрізь артистичну індивідуальність, що нехай би виживала вповні!

Лиш вона не могла вижити вповні.

Як і опиралася всьому напорові згубної сили, майже класичною рівновагою сильного духу, — самій музиці вона не могла опертися. А її "кінець" сховався був у неї в ту музику. Визирав із неї пориваючою красою смутку й меланхолії, і саме тоді, коли грала свої композиції й фантазії і коли купалася в ній, як у своїм властивім елементі...

Не можу позбутися до сьогоднішньої днини думки, що музика позбавила її життя...

Одною-одніською, тоненькою струною вбила її!..

"Заводовий — фаховий .

110

Ольга Кобилянська