Микола Євшан суспільний і артистичний елемент у творчості

Mensch,es spuckt in. dcinem K^opfe: du hast einen Sparrcri zu viel. Du hiidest dir grosse Dinge ein und machst dir einc ganze Coftenveft aus, die fur die h da sei, e'm Ceisterreich zu iveichem flu bcru/en seisin cm Ideal, das dir ivinkt. Du hast cine fixe Idee.

Max S timer І вічно затурбованим та приголомшеним життям старцем. — Се цілком зрозуміло. Як довго тільки можемо, боронимося всіма силами від старості, від тих тяжких обов'язків, які згорблюють нас та за­труюють дуту злобою до життя та лю­дей. А творчість — се також живий організм, який розвивається на основі тих самих законів, що і все інше на світі. І вона має свої радощі й своє горе, свій смуток і плач. як також бажання як­найбільше красуватися до сонця, грітися коло людської душі й серця. В своїй свободі вона мусить бути ще більше ненарушена, як сам чоловік. Бо коли чоловік став рабом. — тоді тільки й зродилася в ньому гютреба творити нове життя, думка про найбільшу, безмежну та абсолютну свободу. Творчістьв найширшому смислі стала тою мрією раба, єдиною формою повної свободи його та гармонією з са­мим собою- І власне, щоб вона могла бути для чоловіка джерелом рівноваги, дійсною силою, — мусить мати повну свободу.

Найбільше приходиться всякому пись­менникові покутувати за те, що як­найменше має він охоти улегшувати роботу критикові. Коли критика бажала би мати готові формули, ясно зазначені, не лиш ті дороги, якими йде автор в своїй творчості, але й кінцеві її пункти, по можливості якнайбільше ясний виклад всіх провідних думок твору і відношення до них автора. — так з другої сторони автор борониться від того всіма силами, боїться неначе говорити своє останнє слово.

Так мусить бути. Доти, доки творчість не дійде до ролі чисто машинової про­дукції, доки буде держатися па тому високому рівні, на якому держалася досі, і не стане чимсь подібним до сонника або катехізму, який дає точну і коротку відповідь на всі питання. Творча думка боїться стати догмою, точно опредІленою доктриною- Поки вона — ^ш0^ ^так сказати — гуляє собі, не запряжена до тяжкої" праці, не чує на собі обов'язку рішати всі проблеми, які непокоять сучасну людину, доти вона й єсть творчою в дійсному того слова значенні. Се хвиля її найбільшого чару — бо се дійсна Ті свобода. І коли ми запрягаємо тільки її до роботи — вона тратить свій чар;

діється з нею така сама метаморфоза, як з чоловіком, тою чарівною дитиною, що випогоджує своїм невинним сміхом наші душі, а котра потім стає понурим, прикрим,

Отже, тому, власне, нетолерантністю єсть домагатися, щоб всякий твір рук людських був закінчений, готовий- Нетолерантністю, яка очевидно веде до вияловлення та мертвоти творчої думки. Треба перше всього навчитися розуміти той великий і глибокий процес сам в собі, який єсть головним моментом творчості, щоб згодитися на повну її свободу. Дійсно

630

Микола Євшан

правдива, жива творчість — се завсіди тільки початок, а не кінець, вічна боротьба, шукання, зріст енерпі в образах та нидіннях, вічне стремління тільки до пункту рівноваги. Д зовсім не формула, не догма, не відповідь. Се негативна сила. — вічний гріх, ламання чогось, а не позитивний, конкретний ідеал, який лишається вже тільки популяризувати та приноровлювати для вигоди всіх терплячих і упосліджених. І хто не зрозумів сього вихідного пункту всякої творчості, хто не пізнав внутрішньої п логіки, незалежної від всіх інших схем нашого думання, — і поводився з нею все як з наймичкою, тільки той не знає, де лежить правдива свобода чоловіка. І не зможе ніколи знайти тої точки, з якої тільки й можна правильно оцінювати.

Бо, власне, треба, щоб ми не брали нічого з боку догматичного, не оцінювали нічого як щось закінчене в собі та готове, — а вглублялися перше всього в сам процес повставання, народжування. Треба, щоб ми в кожній думці брали під увагу не так її саму, як рацію її існування, відрізняли поодинокі її м о м е н т и- За кожною думкою і за кожним твором криється перше всього чоловік: і треба вичути всі удари його серця, пульсування крові в його жилах, змірити його температуру. Поза твором кожним єсть менше чи більше сильна струя ліризму, сердечності та чуття, які треба побачити, відкрити. Тільки з ними думка має дійсну силу, стає дійсно правдивою.

А коли ми їх відкидаємо, беремо сам скелет, а що більше — кожної хвилі здібні навіть сміятися злобно з щирості та вибухів чуття і силою витискувати з твору вузько­практичні його консеквенції та форму­ли, — ми фальшуємо тоді документи людської душі, a priori послугуємося фальшованою мірою.

І проти сього треба всіма силами протестувати.'

II

"Правдивий мислитель розвеселяє і покріпляє все", — каже Ніцше в своїй студії про Шопенгауера. І пише далі:

"Нехай зміст все буде такий страшний та суворий, як сама проблема існування;

але пригноблювати і мучити буде твір тільки тоді, коли півмислитель чи пів-артист розпустили над ним чад свого не-годупання; тим часом ніщо не може бути для чоловіка кращого та веселішого, як бути близько до когось з тих побідників, які, тому що найбільші глибини продумали, мусять любити все найбільше живуче і як мудреці зближаються накінець до краси". Я думаю — тут зовсім яскраво і виразно зазначений шлях творчої думки, схоплений вихідний момент всякого мистецтва. Людина хоче щастя, хоче усміхатися, радіти, хоче. як дитина, не пам'ятати про тверду грубу працю на хліб насущний — і бавитися- Відси виходить її порив до прекрасного, все те, що вона втілює в ідеалі мистецтва. Понад життям вона розпинає собі барвисту веселку, над Його болотом та дисгармонійними звуками будує собі святий, тихий гай. де була б вічна гармонія- І кожний творець, котрий не набрався ще мізантропії, кожний, хто серйозно відноситься до життя і його фактів, — рветься туди, в тих категоріях мислить свій ідеал: ідеал прекрасного вільного життя. Можна би сказати, що той порив і родиться з болю життя. Творчість чоловіка — се в грунті речі ніщо інше, як в першій мірі скарга па недостаток, плач над понево­ленням та рабством укритих в ньому потенціальних сил; а потім реакція, ба­жання іншого життя, будова ідеалу. Кож­ний ідеал, вимріяний в казці чи обнятий нашою творчою фантазією, — се неначе заперечення існуючого життя, мова про

З усіх сил я буду протестувати проти того фальшування моїх думок, яке подають мої" критики. Нехай всі вони будуть соціалістами та партійними воїнами, нехай судять як хочуть, але хай наперед научаться на один момент знайтися в м о й о м у світі. Хай до кіпця навчаться читати чужі твори — то й будуть правдиво їх передавати. А так се все фальш. Ані до одної" думки, які викладають вони як мої власні, я не можу признатися. Се карикатури, думки обезцінені і збаналізо-вані перед тим, як мали стати аргументами, предметом спору.

631

Літературна критика та літературознавство

те, чого немає. Так у творчої одиниці,

ніякого. Се її роль. власне, як соціалі­зуючого і соціального фактора в житті;

вона тут набирає свого оправдання, від життя бере своє освячення та благо-словенство, а слідом за тим всі свої інтен-ції. Само життя навірає їй найдальші мрії і дає їй весь пафос. Пафос в до­слівному значенні "ого слова.

III

Але творчість як такий власне протест проти зверхнього мусу, проти залежності нашої та рабства, супроти упокорюючого економізму, як плід терпіння і сліз чоловіка, як поклик до свободи його — сама не може брати на себе свідомо ніякої ролі, не може бути агітацією. Вона хоче бути радістю власне, хоче бути тільки надміром сил, красою тільки, тільки грою. Всі її моменти й скупчуються в одному: в тій безцільній грі, в тому сміхові, в якому людина-творець відпочиває .Так тільки творчість може бути щастям. Супроти того роль творчості, мистецтва кінчатися мусить на ньому самому, — воно стає певного роду окремим для себе світом, атмосферою зовсім іншою, як атмосфера життя. Той окремий світ означує Hennequin докладно, характеризуючи сферу мистецтва. "Мистецтво, — каже він, — лежить у творенні в нашому серці могучого життя без чинів та терпін-н я; краса єсть характером суб'єктивним, що означує вибір, завдяки якому для тої чи іншої одиниці предмети, зображені в той спосіб, стають невинними і дають порив;

мистецтво і кр>аса стали би, отже, словами без ніякого змісту, коли б чоловік був вповні щасливим і міг обійтися без ілюзій щастя, до якого перестав би тоді стреміти з болем, даремно, через релігію, філософію, науку..." Таким чином усе мистецтво стає для нас тільки психологічною реаль­ністю, чимсь, що не може втілюватися відповідно до наших бажань в конкретні, життєві форми. Поміж твором мистецтва і дійсністю витворюється таким чином якась пропасть, вони опиняються неначе на зовсім протилежних полюсах, будують на зовсім інших підвалинах і з іншого матеріалу.

так у цілих народів. Поневолені племена,

вічні раби мріють в своїй поезії про

великих героїв, про неустрашимих борців,

які побивають ворога і приносять радість

та вічні тріумфи. І тут всяке мистецтво

як порив, як протест хоч би у формі мрії

зв'язане тісно з життям та його потребами,

вплітається в його колесо. Тут воно стає

навіть дуже сильним, а навіть всесильним,

бо загальним фактором, об'єднуючи всіх

одною думкою. Коли з-поміж нас хтось

гукне нараз голосніше і почне говорити

про те, чого ми всі бажали би досягнути

хоч мрією, коли нашим очам предста­виться інший світ від звичайного, бу­денного, — ми всі неначе напружуємося,

звертаємо очі в той бік і будимося... В

кожному ворушиться та сама мрія,

відзивається та сама струна туги... "Тон,

в який ударяє поет, будить всі однаково

настроєні струни, яких тільки дотор­кається, і каже їм звеніти разом і спільно.

Великий поет держить чарівну скрипку з казки; він потягне по струнах — і катові з рук випадає шнурок, коваль опускає свій молот, учений замикає свою книжку, щоби слухати; їх всіх обіймає те саме почуття, їх серця б'ють в тому самому такті, — вони стали чимсь єдиним з пое­том і з самими собою. Поезія лучить лю­дей, яких розлучають інтереси життя, бо вона у всіх викликає ті самі ночування; а викликаючи їх за кожним разом наново, вона нарешті викликає одноцільний, тривкий настрій" . І овориться тут оче­видно про дійсну, правдиву творчість, правдиву поезію, яка єсть натхненням, іскрою Божою- І хай вона не має собі ніякої високої проповіді, ніякої високої ідеї ані гуманітарних ідеалів, а тільки те одно: свою натхненну піднесену мову, ту нову, чисту мелодію, той подих, очищуючий серця, — то чи тим самим вона не всту­пила вже на цілях нового життя, чи не завізвала всіх очистити землю з бруду та зла, чи не двигає вже раба з підлоти і не робить одної з найбільших життєвих функцій в боротьбі за свободу чоловіка? Я думаю — сумніву тут не може бути

• Ernst Crosse. "Die Anfange der Kunst". — Freiburg, 1894, c.259.

632

Микола Євшан

І коли відси потягнемо тільки дальші консеквенції, зрозуміємо всю силу тої роз'єднуючої безодні, яка стає поміж чоловіком і його мрією- Цемент, яким він намагається їх з'єднати, — се чуття. Але й тільки чутгя. І даром він хоче зробити з його міст поміж теперішньою і будучою хвилею. Тепер, в момент натхнення творчого, він виладував все своє чуття, всю енергію чину. Він сотворив свій чин як мрію, як образ — і тому не може його сотворити в дійсному житті. Відси й родилася та своєрідна творча туга, смуток, який рівняється певності, що не дійдемо таки до того, чого хочемо, що таки не зачаруємо в конкретні, життєві форми своєї мрії... Сказав поет:

"Was im Ccsang so// leben Soil im Lcben untergehen..." І се правда- Правда, яка й становить разом з тим якусь внутрішню трагедію, розлад в думці всякої творчості, вічно підриває її веселість і байдужість. Кожний, хто вдирався на вершини творчої думки, чув інстинктом, коли ясно не усвідомив собі, те внутрішнє роздвоєння, той творчий фаталізм. Чим вище хто сягав і кращу мрію мріяв, тим більший смуток осамітнення мусив його обгортати, тим більше мусило у його бути почуття безвиглядності. Ніщо інше, тільки те мусило бути на думці Т е -н а, коли писав: "Чим кращий твір, тим менше він має виглядів, щоб бути покли­каним до існування"*. Лишається тоді сам тільки творчий героїзм, саме тільки заспо­коювання творчого інстинкту, твор­чість як ціль, сама в собі.

Се факт, з якого можна бути певдо-воленим, негодувати, робити навіть на під­ставі його висновки про безплідність твор­чої думки, про розклад — але якого відки­нути не можна. Се неминучий момент в розвою кожної думки, етап, який обходити уміють лиш зручні линвоскоки і ті всі, яким не залежить нічого на тім, куди йти. І приймаючи до відома сей факт, ми стаємо перший раз око в око з інди­відуальністю твор­чою. Так, тепер індивідуальність

КОЖНОЇ ХВИЛІ

* Hypolite Taine. "Sludien zur Kritik und Ceshichte

висунулася на перший план, вона стає мі­рилом творчості своєї, тою абсолютною цінністю твору. Вона різко виділяється з усієї тої атмосфери і тих фактів житгя, які входять потім як матеріал до його задумів. І кінець кінцем мусимо прийняти до відома факт, що в сфері творчості, мистецтва тепер час тільки одиниць! Життя як цілість стратило для сучасного чоловіка свої краски, стало чимсь сірим, нудним. Вичарувати з його поезію, всі ті моменти, які дати можуть зворушення, — він не уміє вже. Цивілізація забила в ньому тонкість відчування, можливість вищої к у л ь т у р и душі, а виробила в ньому смисл для сенсації; він — щоб так сказати — стратив свою невинність і самостійне становище супроти життя. І коли взяти на увагу той момент, можна з повним правом говорити про різницю поміж чоловіком сучасним і старинним, якого тип лишили нам Греки, ті репрезентанти весни культури. Кажете — історична наука роз­била той поділ? — А я кажу, що не роз­била і не може розбити. Бо той поділ єсть в нас самих, ми самі його установлюємо. Д^иття минулих поколінь і століть, атмосфера старих, пережитих вже культур занадто кріпко нас держить і голосним гомоном в нас відзивається, щоб ми могли не усві­домити собі свого становища до життя в протиставленні до становища, наприклад, старинного Грека. Тож то ніхто інший як історик Тен писав в студії "Молодіж у Платона": "Той сучасний світ дуже сумний, бо дуже цивілізований... Кожний тут напружується, кожний мучить себе і працює тілом та духом, а твори мистецтва, які повинні дати нам заспокоєння, розбуджують нас, відколи наші поети того шукають, що інтересує, а не того, що гарне, і стають арти­стами пристрасті, а не щастя. Платон щасливіший; стариппість се молодість світа, а вслід за тим і н а ш а". Там умів чоло­вік життя брати як цілість — і тому його естетичний ідеал був більше гармонійним, заокругленим; виростав більше з повні життя, як з його каліцтва. Щоб реалізувати його — він пе шукав доперва за відповід­ною хвилею, не потребував, щоб так сказати, номінації на естета, а реалізував його скрізь, ' хоч і там, в грецькій культурі,

1898, с. 209.

633

Літературна критика та літерат

крилася трагедія і на дні її була розггука.

— але там умів чоловік над своїм життям розстелити красиві барви, дати йому глибший зміст. Тепер ми сього не уміємо вже — і життя стало безнадійно сірим. Реалізувати вищі задуми в творчості тепер можуть вже тільки одиниці. 1 ільки одиниці уміють використати життя як матеріал для естетичних можли­востей, видобути з його джерело надії, дати йому порив. І се становить всю трагедію сучасної творчості, сучасного мистецтпа. Творець — значить самотній;

не той, що приймає життя, а той, що відкидає Його і жиє іншим, своїм життям, з якого черпає всю силу. "Треба самотності, щоб позволити життю зосередкуватися в одній інтелігенції і зацвісти", — каже фран­цузький критик Charles Мопсе. Самотність

— се неначе оі-нева проба кожного дійс­ного творця сучасного, вихідна точка його діяльності. Супроти того розлад поміж творцем і окружениям його стає чимсь неминучим, невідкличним. Одиниця творча мусить виділяти себе з-поміж загалу і зай­мати неприхильну для його позицію. Се пе котурни — кажу — не фальшивий аристократизм, не утеча від життя і віт, його страждань — але неминучість; і се не улепнсння собі життя, а. навпаки, утруднення, вибрання собі такого становища, на котрому чоловік стає око в око з сліпими силами природи, чує кожної хвилі весь тягар одві-чальності перед самим собою- Не юрбі протиставить себе артист, не масі як такій, ані тим всім неусвІдомленим та незрячим, ЯКІ не мають вступу до його храму. Нав­паки, — колись маса слухала артиста, з запертим віддихом лонила звук його ліри і дала себе вести йому; була для його тлом, чутким резонатором його дум; була аристократом і шанувала своїх вибранців, уважаючи їх за с п о ї х післанців, за своїх Представників- Але тепер се щось і-ірше, як юрба з заболоченими ногами входить до його святині, свище в театрі, викидає ліру, а домагається катаринки. І вона єсть тим вічним болем, таємною турботою та журбою творця. Вона його доводить до зневіри в самого себе, робить його безнадійно самотнім, відбирає радість життя і становить його нудьгу, сірість, бсзвиглядність- Через нього, через той не

ознавство______________

маючий нічого до страчення і тому такий безжурно "оптимістичний" клас, життя стратило свої барви, стало чимсь страшно одностайним, механічним та беддмістовим, позбавленим можливості щирої радості, утіхи, гри.

IV

Мені здається — я досить сказав, аби стало ясним, що сфера мистецтва єсть для себе чимсь окремим, з своїми законами тільки, а не з тими, які ми накидуємо їй. Грунт, на якому воно виростає, — се очевидно життя: але само воно не єсть життям як таким, — а тільки одним з його моментів, естетичною його можливістю. Коли ми інакше на його дивимося, коли ми жадаємо від нього зверхнього чину — ми грубо поми­ляємося і жадаємо неможливого. Може собі одна чи друга суспільна група або клас обстоювати той чи інший напрям в мистецтві, може пробувати навіть вико­нувати з нею для себе ключі; але те все не єсть його ціллю і не може нею бути. Хто хоче годуватися мистецтвом як хлібом насущним, експлуатувати його для своєї практики життєвої в найтіснішім значенні — той поминає в ньому пай-важніше, бо, власне, майже всю енергію, яку там вложив творець, все його внут­рішнє життя. 1 хто кличе за кожним ра­зом людство, а не кличе чоло­віка, той живе абстракціями, віддалюється від життя і не шанує сам себе. Бо сам не хоче бути одвічальний за свої діла, але складає їх в руки чужі, які би його за кожним разом оправдували. А служити такому абстрактному кумирові і хвалитися, що ось то ми робимо справж­нє діло, а хтось там собі тільки віддається контемпляції, що ми тільки живемо і ба­дьоро ведемо боротьбу за свободу люд­ства, а хтось там утік з поля битви, бо

оглядає красоту,

зовсім не трудно!

Бо се життя і боротьба на чужий кошт, чужими силами! І коли хтось гукає за покійним Г рінченком:

"Ні. хочу я борні і досягання! Ні, хочу дії поважних і міцних!" — то се зовсім не відноситься сюди і не може бути кличем для того, щоб експлуатувати натхнення. Отже, краще хай мистецтво буде мистецтвом, а краса красою — і нічим

634

Микола Євшан

більше, — то й уся їх роль в житті буде сповнена до кінця. І Грінченкові можна відповісти на його риторичний поклик та­кож прекрасними словами філософа:

"Мистецтво не єсть для самої боротьби, але для пауз і спочинку перед і серед неї, для тих мінут. коли ми, оглядаючися назад і дивлячись вперед, розуміємо символічне, коли до нас разом з почуттям легкої утоми наближається скріпляючий сон. Зараз потім настає день і починається боротьба, святі тіні зникають і мистецтво стає знов від нас далеко; але його розрада лежить над чоло­віком від самої ранньої години".

Се говорить Ніцше. Усміхаєтеся іроніч­но? Але скажіть мені: чи Ніцше не може відповідати І рінченкові? І чи не міг би я також над вами усміхатися з іронією, що ви знайшли для себе такого патрона?

V

Я ще не скінчив. Я хсггів би ще декілька слів сказати про критику- Про критику не ту щоденну, газетну, яка відразу пришиває етикетку і, як портієр, вистроєний у форму. впускає на аудієнцію галасливу зграю продуцентів літератури, а про критику дійсно наукову, дійсно творчу, яка може вносити поправки до твору мистецтва і до­повнювати його, — одним словом, усві­дом. \ювати та поглиблювати життя твору. Становище її супроти світу мистецтва — я думаю — виясниться в головних пунктах по тім, що я вже сказав про елементи мис­тецтва самого, визначивши його психологічні категорії. Отже, я думаю, що критика така може бути всім, може вибирати собі найріз-нородніші форми і методи, тільки одним не може бути: збіркою апріорних догм та пос­тулатів. Я не хочу згіршити нікого і зовсім серйозно кажу: найкраще не мати критикові ніякого світо г ляду.В момент розглядання твору і момент відбирання його вражень всі принесені нами засади та погля­ди будуть нас тільки упереджувати до тво­ру, ставати на перешкоді і віддалювати від творця. Отже. будуть гріхом нашим, а не достоїнством, будуть робити нас сліпими. А в данім випадку потрібне нам перше всього можливо найбільше зближення до твору штуки і його автора, до можливо

докладного та пластичного охоплення і підслухання всіх струн, всіх відтінків його мелодії. Критика — як формулює її роль Е m і 1 F a g u е t, сам критик-психолог, — "се дар увійти в нескінченне число чужих існувань, здібність вжитися в них не раз повніше і сильніше від тих, що жили тим життям фактично, — бо критика, власне, освітлює свідомість, яку може мати той тільки, хто досить сильний, щоби відокре­митися, відірватись і придивлятися власній душі, як людина зовсім чужа, або досить проникливий, щоби увійти в чужу душу і придивлятися їй зблизька". — Отже. якого роду не була б критика — вихідною її точкою мусить бути тільки сам твір мис­тецтва, чужа душа, а її найважнішим мірилом — інтенсивність наших почувань, наша здібність відбирати враження. А на се критикові треба позбутися самого себе, спорожнити себе, щоб зробити місце тим найрізнороднішим враженням. ЬЦоб бути правдивим в малюнку чужої душі, він сам мусить бути нігілістом, нічого свого не мати. Аж коли він поверне з мандрівки, коли довершить свій шлях. може знов бути собою. Ніякий вирок тоді не буде нас обіжати, бо буде збудований на твердому грунті: на пережитті того самого, що переживав творець.

Отже, таким чином, першим і останнім о б о в'я з к о м критика єсть: уміти читати. Розвинути всю свою інте­лігенцію, всі свої здібності в першій мірі на те, щоб до кінця розуміти чужу душу, бачити не тільки те, що написано і ви­друкувано, але й те, що поза ним тільки починається, те все невисказале, що дома­галося тільки у творця свого втілення в образи і пробивається поміж стрічками, чути весь час укриту, потенціальну силу твору, його пафос- І отових формул в правдивому творі мистецтва немає і не може бути: він же ж живе, кожної хвилі вмирає і родиться, зміняє свій тон; він не існує готовий вже, а повстає. 1 хто сього не знає і не відчуває, а що більше: не признає сього і має вже готові на все формули в роді: декадентизм, буржуазія, здекласований пролетар і т. д. — той хіба не може бути компетентним говорити про твори мистецтва.

635