Марко Черемшина

(13.VI.1874-25.IV.1927)

Автонім: Іван Юрійович Семанюк. Вперше побачив світ майбутній пись­менник у сільській хаті в с. Кобаки на гу­цульській Косівщииі. Про свої дитячі роки він розповів пізніше в автобіографічній новелі "Карби". Сільська школа дала знан­ня німецької мови і познайомила з "Русал­кою Дністровою", творами Г.Квітки-Ос­нов'яненка, Ю.Федьковича, який не раз у дружньому колі слухав прекрасний голос Іванового батька, з творами Марка Вовчка та І.Нечуя-Левицького. Коломийська гімназія дала знання світової літератури — Гомера, Шекспіра. Шиллера, Гоголя, Словацького, а юридичний факультет Віденського університету (1896—1901) сформував громадянські настрої, суспільно" по.\ітичні ідеали, дав фах, який забезпечував матеріально.

Як письменник Марко Черемшина

входить до славетної покутської трійці — Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина, але є ще одна трійця — Ю.Федькович, М.Павлик і Марко Черем­шина, які залишили конкретний досвід освоєння гуцульського діалекту, пісенної стихії українських горців.

Перше друковане оповідання "Керма­нич" (1897) привернуло увагу Осипа Ма-ковея та Івана Франка.

Спадщина Марка Черемшини — біля шістдесяти новел та оповідань, що склали оригінальні збірки "Карби" (1901), "Опо­відання" (1905). "Село вигибає" (1925), "Верховина" (1929), "Парасочка" (1939).

Про творчість Марка Черемшини писали такі відомі літературознавці, як А.Музичка, М.Зсров, А.Крушельницький, захоплюючись тим, про що він писав у автобіографії: "Коли б мені дозволено було перемінитись у птаха, то вибрав би я собі стать жайворонка. Люблю місячні ночі, непрохідні ліси, високі гори- Люблю поезію писану й неписану, мальовану й помальовану. Люблю ритм зір на небі і голос життя на землі. Але лютий я на все, що погане, брехливе і жалом кривди кусає".

Рекомендована література:

Твори в двох томах. — К.: Наукова думка, 1974.

Карби- Оповідання. — К..: Дніпро, 1986.

Яременко В.В. "...Аби люди читали". — Українське слово, т. IV. — К.: Рось, 1995, с. 55 — 65.

Эерое Микола. Марко Черемшина й галицька проза// У кн.: Микола Зеров. Твори в двох томах, т. 2. — К.: Дніпро, 1990,с. 401 — 435.

587

Гнат Хоткебич

(31.ХП.1877-8.Х.1938)

Народився І ііат Мартинович Хот-кевич у Харкові. Закінчив реальне училище і продовжив навчання в техноло­гічному інституті, але був виключений за участь у студентських демонстраціях без права вступу в інші навчальні заклади-Працював бандуристом у капелі Миколи Лисенка, згодом відновлює навчання в

технологічному інституті і закінчує його. Після інституту працює інженером на заліз­ниці, знову поринає у вир революційних подій 1905 р.; якийсь час, рятуючись від репресій, перебуває в Галичині. З 1912 р. знову в Харкові, але був заарештований і до 1917 р. відбував заслання у Воронежі-Подальші роки працював у Харкові, аж до кссни 1938 p., коли був заарештований ста­лінськими каральними органами за звину­ваченням в націоналізмі і того ж року роз­стріляний.

У літературі виступив 1897 p., опуб­лікувавши у львівській „Зорі" своє перше оповідання „Грузинка". Як модерніст-поворомантик заявив про себе збіркою гповідань „Поезія в прозі" (Харків, 1902)

-;а романтично-ліричною повістю „Камінна душа". У цьому ж стилі постають цикли 'іповідань, новел, нарисів „Гірські акварелі",

-.Гуцульські образки". Останнім часом побачили світ не друковані за життя пись­менника твори або друковані лише в Галичині.

Рекомендована література:

Твори. В 2-х т. — К.: Дніпро, 1966.

Камінна луша. Повість. — К.: Дніпро, 1981.

Аоїрон. ^овбуш. Оповідання. — К.:

Дніпро, 1990.

Два гетьмани. — К.: Дніпро, 1991.

КАМІННА ДУША

(Уривки з повісті)

Ой Марусе, камінная душе!

Не слухати ж було шептання моего,

Не лишати ж було п.опоньк.а своего.

Отже, сьогодні новий ксьондз служив по раз перший службу у церкві. Гуцули прислухалися, придивлялись і остаточно винесли не зле

592

Гнат Хоткевич

вражіння. Особливо подобалася проповідь. Не змістом, бо змісту мало хто вкємував, а тим, що було її сказано голосно і виразно.

— Вогорит, — єк відпечєтує! — говорили один до одного пошептом.

Взагалі вся служба пройшла дуже добре. Дяк, бажаючи показатися, вигалайкував на дух кінський, закручував, заплутував мелодію до того, що сам ставав як дурний у тім усім, і під кінець служби захрип, сарака, так, що доброго ока горівки треба було відтак, аби голос вернувся.

Та й ксьондз, нема що казати, голосники мав добрі, гуцулія теж гула з охотою, хоч і невлад, а багачі кидали до скарбонки цілими левами.

А поки тяглася служба і дим кадильний, змішавшися з різними іншими гуцульськими пахощами, возносився до престолу, баби по черзі бігали поздоровляти молоду попадю. Властиво, секретно кажучи, гадка тут була інша: баби хотіли переконатися, чи попадя молода, чи файна, отже, чи є надія, що піп буде триматися жінки. Бо попередник сього ксьондза великий був преподобник по бабській часті і добре дався гуцулкам узнаки.

І тут вражіння було добре: попадя виглядала, як квіточка.

— А йке-с молоденьке. Бог би тє вкрив! — весело казали баби і гурмою лізли цілувати у руку. А їмость червонілася, як яблучко, і не знала, чи їй тримати руку, чи сховати за спину, чи обтирати за кожним разом. Все то було для неї нове: і шлюб, і місце, і люди, і сама вона здавалася собі не такою, як була.

Утішені баби голосно прирікали, що хто дає на нове господарство, і на цей раз дари їх були щедрі і давалися з охотою. А тим часом закінчилася служба і ксьондз ішов царинкою, оточений гуцулами;

ґазди топталися один одному по ногах, аби йти ближче до нового попа та хоч краєм вуха чути, що там він таке говорить.

Ксьондз вичисляв браки, які побачив у церкві: того немає, того немає, а те хоч і є, але в такім виді, що краще би його й зовсім не було.

— Презбитерія... Та хіба ж це Презбитерія? Це, вибачайте, хлів свинячий, а не Презбитерія! Презбитерія — це найголовніше місце в церкві.

— Ає! Ає! — підтакувала гуцулія.

— То, прошу їгомостя, то та' єк би сказати — усу путерю того місце на собі держит, — говорив старший брат, бажаючи за всяку ціну сказати й своє гідне слово.

— Яку путерію, що за путерію? Я ваших слів не розумію, але Презбитерія мусить бути упорядкована. Треба наймити маляра, аби вималював порядно. Отже, прошу позволеня мені тим зайнятися: я знайду маляра, зговорюся...

593

Орнаментальна проза

Посиніло, налилося ще більше кров'ю лице Марусяка... Нелюдським вимахом голови вирвався він зі смертної пастки, і тут уже оба схопилися в боротьбу.

Ох, і люто ж боролися гуцули!..

Руки, мов сталеві дроти, врізувалися в тіло. Розліталися вдріб'язок столи, лавки, зачеплені по дорозі... Два толуби ведмежих вертілося по хаті, наперли на великий стіл, і грюкнув він, влипнувши в стіну, і затріщав.

І в переляканім захваті, затаївши віддих, дивилася на ту борбу корчма. Бо то не борба була, а питання життя й смерті. Хтось мав гинути нині.

От спіткнувся Марусяк на повалену лавицю загінками, одно коліно підігнулося, і він упав. В розмаху ледве не перекотився через нього Андрій, але утримався і насів на опришка зверху. Позеленів.

І вився опришок, як змія під каменем. Високо підкидав ногами, бив ними з шаленою силою об долівку, але нічого не міг поробити. Ковбком водяним лежав на нім Андрій і дусив.

Корчма оцкнулася і криком одобрения вітала свого Андрія. Хто ж би міг гадати, що він такий дужий!

Але в сю хвилину сталося щось страшне.

Звиваючися змією, намацав опришок ніж у ремені. Витяг його тепер і повхнув ним противникові у живіт.

З ревом нелюдським повалився Андрій і качався по долівці, а кишки випадали йому з черева, і він сам заплутувався в них, рвав, купався у власній крові.

І від жіночого крику задрижала корчма. Срібнарчучка повалилася на мужа.

— Ой мужу ж мій, приєтелю ж мій! Та чим же-с си провинив, що свойов кровйов землю сповенив? В сю хвилю вбіг вартовий і крикнув:

— Пане отамане! Икіс люде дорогов кінно!

І під гнівні ворожі покрики ясенівців, під їх погрози почав тікати опришок Марусяк, от як звичайний собі злодіюжка. Біг до Черемоша, в ліс, до коней, а йому услід свистали, тюкали, а хтось верг каменем.

З сеї хвилі Ясенів замкнувся для Марусяка навіки.

Серед ночі, мов вихор, налетів на Жаб'є, зірвав Марусю з ліжка і, не даючи їй навіть одягтися як слід, сонну кинув на коня й пігнав, пігнав, пігнав — на Чорногору. [...]

610

Чернявський

Пост, прозаїк, педагог і земський діяч Микола Федорович Чернявський походив з родини сільського священика с. Торська Олексіївка (Шахова) Бах-мутського повіту Катеринославської гу­бернії. Закінчив Катеринославську духов­ну семінарію, з 1889 р. вчителює в Бах-мутській духовній школі, працює зем­ським статистиком в Чернігові (1901— 1903), у Херсонському губернському земстві (1903 — 1919).

У літературу прийшов як поет 1889 р. До революції 1917 р. друкувався систематично в журналах "Літературно-науковий вісник", "Правда", "Киевская старина" та інших. Видав низку збірок поезій: "Пісні кохання" (1895), "Донецькі

20*