Степан Васильченко

(8.1.1879-11.VIII.1932)

Автонім: Степан Васильович Пана-сенко.

Народився в м. Ічні на Чернігівщині в сім'ї багатодітного ремісника-шевця. За­кінчив "кращим учнем, живим ініціативним, з нахилом до протестантства й навіть до дерзостей" Ічнянську п'ятирічну школу (1886 — 1891) і був залишений при школі стипендіатом на два роки для підготовки до вступу в учительську семінарію. У 1898 р. закінчив Коростишівську учитель­ську семінарію і почав учителювати в с. Потоках на Канівщині. У 1904 р. всту­пає до Глухівського вчительського інститу­ту, в якому, за словами С.Васильчечка, „був тупик, в який заганяли тих із селянських учителів, які прагнули вищої освіти". Май­же за століття мало що тут змінилося, при­наймні зовні: стіни вшановують мемо­ріальними дошками імена С.Васильченка, О.Довженка, Б.Мартоса та інших знаме­нитих чернігівців, центральний парк прикра­шають скульптурні постаті Д. Бортнянського та М.Берсзовського, а Глухівський педін­ститут досі носить ім'я Сергеева-Ценського, а при вході на територію закладу нас зустрі­чає могутній пам'ятник... Карлу Марксу. І згадуються на початку третього тисячоліття слова М. В. Гоголя: "Я тоже немножко из Глухова..." Глухівський вчительський ін­ститут С.Васильченко залишив і кинувся у вир подій 1905—1907 pp., був ув'язнений. У 1910—1914 pp. працював у газеті "Рада", на сторінках якої систематично друкував власні оповідання- У 1911 p. побачила світ перша збірка оповідань "Ескізи", а через чотири роки — "Оповідання". Зажив сла­ви письменник і водевілями "На перші гулі" (1911) та "Не співайте, півні, не вменшайте ночі" (1917). С.Васильченко створив високомистецький цикл "Осінні новели" (1923 — 1932) та першу в українській літературі біографічну повість про Т.Шев­ченка "У бур'янах" (перша і єдина частина більшого твору — "Широкий шлях"). Але побачила світ вона вже після смерті авто­ра—в 1938 p.

Помер С.Васильченко у великій нужді 11 серпня 1932 p.

Рекомендована література:

Твори. В 4-х т. — К.: Вид-во АН УРСР, 1956 — 1960.

Оповідання. Повісті. Драматичні твори. — К.: Наукова думка, 1988.

574

Степан Васильченко

Деркач Б^А. Степан Васильченко// Передмова до вид.: Степан Васильченко. Оповідання. Повісті. Драматичні твори. — К.: Наукова думка, 1988, с. 5 — 28.

ZZ/уАшло И. Проза Степана Василь-ченка. Питання поетики. — К-: Наукова думка, 1988.

Шумило Н. Маловідомий Степан Ва­сильченко. — Українська мова і літера­тура в школі, 1993, № 4.

Турган О.Д. Степан Васильченко. Життя і творчість. — Запоріжжя, 2000.

КРАМОЛЬНА НІЧ

В лузі під калиною зірка полощеться в криниці: срібні ключі впустила — витягає. Вийшла мати води брати та й питається зорі.

— Зоре-зорянице! що ти бачиш з високого неба?

— А бачу я в садочку віконце, зачинене, затулене, тільки видно в одну щілинку. Там за книгами великими сидить чарівник, паличками на папері чари мережає — хмурим оком поглядає, важким духом надихає, лихо комусь накликає...

— Не поможи ж йому, Боже!..

Андрій Петрович, новий на селі пристав, писав за зеленим столом папери. Писав,черкав, брови хмурив;схилився на руку,глянув у

вікно.

А вікно весняна ніч одчинила, мовчки рукою до себе кличе Андрія Петровича, з кімнати манить.

Увірвалася його думка, що плелася на папері, задивився: високо-високо на темному оксамиті цвітуть золоті зорі, а під вікном — жарко дише очеремха, білим цвітом пишається...

Торкнуло щось пристава легесенько в груди — встав і пішов.

Ходить по двору, в садку між квітками, ґудзями в темряві виблискує, роздивляється: біліють хати в селі, в густі тіні сповиті, десь дівчата виводять "верби рясної". І щось лукаве нашіптує Андрієві Петровичу якісь спокусливі слова; так лагідно, ніжно обгортає його, і мружить він очі, осміхається, мимохіть згадує слова:

"Вы знаєте украинскую ночь? О, вы не знаєте укра..."

Зразу спинився як укопаний.

"Що-що? — визвірився він кудись у повітря. — Я тобі задам

"української ночі"!

Перед очима у його немов виріс молодий сільський учитель, як уже довідався він, — мазепинець і сепаратист: українські книжки читає, співає, ще й з червоною стрічкою ходить.

"Ні, брат, мене не зіб'єш ще з пантелику!.. Ніякої української ночі не було, нема й не буде!.. Для всієї матушки Росії одна ніч може бути — російська ніч!.. так-то"...

575

Орнаментальна проза

Зітхнула, схлипнула і дух Богові оддала.

Оповідач трохи перемовчав, далі почав тихіше:

— І от, браття мої милі, хоч вірте, хоч не вірте — а у покійниці в грудях почало щось густи і дзижчати. Дедалі дужче, дужче... і ось відразу вилітає з неї він... отой самий ґедзь...

Великий, рудий, волохатий, з безліччю, як у стонога, пазурястих ніжок, на яких позакипала кров...

Обкружив він кімнату, не перестаючи дзижчати, підлетів до самого носа Миколи Степановича і наполовину людським голосом, наполовину цапиним задеренчав:

Мазница — паланица... Мазница — паланица...

Мазнув хвостиком по губі бідного Миколу, зареготав і вилетів у вікно.

А Микола Степанович як стояв, так каменем і повалився додолу непритомний...

Оце вам така казка.

Може, він брехав, може, казав правду, того не знаю, а тільки я переказав вам од слова до слова усе те, що почув од самого Миколи Степановича...

За що купив, як кажуть, за те і продаю.

Петро Сидорович вибив люльку об камінь і став ховати її в кишеню.