Дмитро Маркович

(4.ХІ.1848-9.XII.1920)

Дмитро Васильович Маркович народився в Полтаві. Його батько Василь Васильович Маркович був рідним братом відомого кирило-мефодіївського братчика, фольклориста та етнографа, близького приятеля Тараса Шевченка і першого чоловіка Марії Марковички (Марка Вовчка) — Опанаса Марковича. Колись найба-гатший на Полтавщині дворянський рід Маркевичів швидко зубожів, і батько змушений був поступити на державну службу лісничим, жив із сім'єю по лісових хуторах та селах Острозького, Глу-хівського, Шосткінського повітів Чер­нігівської губернії. Дитячі враження

дали назву двотомній збірці його опо­відань: "По степах та хуторах" (Київ;

Вік, 1908). Після 1929 р. наступне видання побачило світ через 62 роки:

Дмитро Маркович. По степах та хуто­рах. Оповідання. Драма. Спогади. — К.: Дніпро, 1991 (Упорядник, автор вступної статті та приміток О.Є.За-сенко).

Освіту здобував у Новгород-сіверській та вологодській (у Росії, куди перевели батька на службу) гімназіях. У Вологду 1863 р., коли спалахнуло польське повстання, було вислано Олександра Кониського, з яким ближче познайомився гімназист Дмитро Маркович. 1865 р. помер батько, а 1867 р- на руках 19-річного Дмитра помирає його славетний дядько, порадник і духовний учитель Опанас Маркович. У 1868 р. Дмитро Маркович поступає на юридич­ний факультет Ніжинського ліцею, потім переходить на юридичний факультет Одеського університету, після закінчення якого в 1873 р. одержав право займати судові посади і займатися адвокатською практикою. Так все його життя і пройшло на посадах судового слідчого, адвоката, мирового судді, що дало йому багатющий матеріал для прозової творчості. Спадщина Д.Марковича — оригінальне явище. Він став творцем кримінального оповідання в українській прозі. Його життєве та письменницьке кредо: "треба жити по-новому, люблячи людей".

535

Грицько Григоренко

(Березень 1867-27.IV.1924)

Автонім: Олександра Євгенівна Су-ловщикова-Косач.

Народилася в м. Макар'єві Костром­ської губернії, де батько перебував у адміністративному висланні. Після смерті Євгена Судовщикова дружина Ганна Іванівна Хойнацька з маленькою дочкою

повертається до Києва і поселяється в

родині Драгоманових, встановлює дружні стосунки з Косачами. Як письменниця Олександра Судовшикова сформувалася в літературному оточенні Лесиної "Плея­ди". У 1893 p., коли "Плеяда" розпалася, Олександра виходить заміж за Михайла Косача і разом з ким виїжджає до м. Юр'єв (Тарту), де в 1898 p. вийшла друком перша збірка оповідань письменниці "Наші люди на сея" під прибраним ім'ям Грицько Гри-горенко.

На початку XX ст. дала блискучі зраз­ки надреалістичної орнаментальної про­зи: "Смерди", "Пересельці", "Ніяк не вмре". "Чи по правді?", "Людям", "Ма­шиніст", збірку оповідань для дітей "Діт­ки", кілька п'єс-

Перекладала французьких, англійських, шведських письменників українською мовою. На французьку мову переклала п'єсу М.Гоголя "Женитьба".

Останнє видання творів Грицька Григорсика датується 1959 р.

Матеріали про письменницю:

Жук Н.И. Грицько Григоренко. Пе­редмова до видання: "Вибрані твори". — К.: Держлітвидав, 1959.

І ЧОГО ВОНИ З НЬОГО СМІЮТЬСЯ

— А сміються, ще й як!

Коли був він ще малим — почали сміятись, та й тепер — уже він і посивів — сміються...

А чого? Правда, голова у нього кругла, як добрий качан капусти, як гарбуз, як макітра, на тоненькій шийці, а сам він маленький, миршавий,

546

Грицько Григоренко

куценький — дак що? Хіба не буває? Правда, вуха в нього зроду одтопірчувались по обидва боки голови, "як у кажанчика" (мовляла баба), ну, то що? Таких же є багато! Хіба через те, що волосся в нього на голові скрізь скудовчене, наче вовна? Та ні, не через те... Або що очі круглі, кумедно витрішкуваті? Тільки ж він більш того, що спускає долі, коли треба щось розміркувати, і стоїть так довго, довго, похнюпившись, чухає потилицю, а як уже щось там собі добере, підведе їх угору, і якийсь такий милий усміх, якийсь чудний, соромливий, дитячий, який буває тільки в дітей, а в нього й до старості зостався такий самий, пролине по всьому його виду так, що обличчя його, хоч і зовсім негарне (сіре, вугровите, нечасто голене, просто мужицьке), — стане на мить прехорошим, наче розцвітеться якимсь дорогим цвітом, а промовить він тоді бувало тільки: "Еге, теє... як його?.."

Хіба того, мо, сміються, що дурний?! Дак не зовсім він і дурний, усяке майстерство знає, — не вчивсь, а хату собі укрив сам, не вчивсь,

— а плотничить: повітку собі поставив без ніякик майстрів. Правда, робив він цеє непроворно, мляво, довго, або товчеться на одному місці,

— шкрябається, як курка лапою, або стоїть — потилицю чухає, поки надумається, що робить, — каже: "А... а... а... було б мені..." І перероблює десять разів; та робить же він щиро, не покладаючи рук

— од ранку до вечора й од вечора до ранку, як тая бджола або мурашка, що, буває, тяжче од себе тягар тягне.

Не був він лінивим, не був і боязким: от хіба б хто-небудь на селі (коли у панськім саду гнізда скидали — по копійці од гнізда) на таку високу тополю зліз? А він ізліз на таку високу, що шапка з голови валилась, на неї дивлячись, на таку крихту, як хрусти, на таку, що сусіди ізнизу кричали: "Мартине, дітей своїх посиротиш!" А він усе ліз угору й не боявся. А хіба ж хто-небудь спускавсь у такий глибокий колодязь — під вичищати, — який пан викопав на степу, що вода в йому була чиста, як сльоза, а холодна, як крига.

Так робив він скрізь і всюди, ніколи од роботи не одказувався, робив і свою, і чужу, що не загадають, — не розбираючи. Робив

— у тім же все життя його було, — робив, та не багатів, такий непроворний, такий плохенький, такий маленький, головатий, витрішкуватий, — таким був змалечку, таким зоставсь і до старості... і сміялися з нього!.. Сміялись хлопці, коли, ще дітьми, пасли разом з ним коней вночі на степу, бо навесні, коли степ курився всіма пахощами усіх своїх біло- жовто- червоноголових квіток, коли соловейко заводив своїх солодких, чарівних пісень, а місяць щиро сипав срібло на землю, він, лежачи черевом долі та обхопивши свою круглу, кудлату голову руками, дивився кудись у просторінь своїми витрішкуватими очима, — надивитись не міг; слухав тими

18' 547

Орнаментальна проза

— Ну? — знов спитала вона, повна надій та цікавості, як колос зернят.

— Спротивилось мені все, — глухо обізвався він, наче дзвін розбитий, і хруснув пучками, далеко закинувши руки за голову, і казав далі (він став балакливим): — Спротивився я сам собі, і люди мені спротивились, і батько, і мати... Ой, гріх це великий! (Застогнав сам, як голуб).

— І робота мені спротивилась... Нащо? Для чого? Для чого?.. Спротивилось все, все чисто... Наче смерть десь коло мене ходить, хоч і здоров'я, і сила єсть (він зложив жилясту руку і зціпив кріпко кулак)... а жити зовсім не хочеться... ось мати бажають мене окрутити з Мокриною, мені ж наче байдужки: хіба не все їдно?.. Спротивилось... — губи його спустились, і він похнюпився.

— Тьху на тебе! — тілько плюнула Марта, повернулась так, що аж спідниця обкрутилась кругом ніг, і пішла геть...

Він хотів кинутись, хотів догнати, хотів вернути, хотів поцілувати, та... не зробив того, тільки махнув рукою і зостався стояти на одному місці серед тьми, чорної, як дьоготь, що скрізь обгортала все, бо цієї ночі і зірок не було: поховались поза хмарини...