Микола Вороний

(6.ХІІ.1871-7.VI.1938)

Вороний Микола Кіндратович (псевдонім і криптонім — Арлекін, Віщий Олег, Homo, Sinus, Кіндратович, Микольчик. М.В-, К-нч М., М-У-ко та інші; 24.ХІ.(6-ХІІ) 1871, Катеринослав-щина (тепер Дніпропетровщина) — 7.VI.1938) — український поет, театро­знавець, перекладач. Народився в сім'ї ремісника. Батько — К.П. Вороний походив з кріпаків, мати — 0-Д- Кола-чинська — з роду освітнього діяча 17— 18-го століття, ректорів Київської академії П.Колачннського. Навчався в Харків­ському реальному училищі, пізніше — в Ростовському реальному училищі, звідки був виключений за зв'язки з народниками, читання і поширення забороненої літера­тури. Три роки перебував під наглядом

поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Росії. Продовжував навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет). У Львові зблизився з І.Франком, який справив великий вплив на формування його світогляду, літературно-естетичних поглядів. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства імені Шевченка, режисером українського театру товариства "Руська бесіда", в редакції журналу "Життє і слово", де вів рубрику "Вісті з росії". Допомагав 1.Франкові у виданні газети "І ромадський голос' і "Радикал", деякий час був неофіційним редактором журналу "Зоря". З 1897 — актор труп М.Кропивницького, П.Саксаі аиського, 0-Васильєва та інших. 1901-го залишив сцену і служив в установах Єкатеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова- В 1910 році оселився в Києві, працював у театрі М.Са-довського, викладав у театральній школі. Жовтневого перевороту Вороний не сприйняв і в 1920 p. емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де зблизився з польськими письменниками гО.Тувімом і Л.Стаффом. невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музич­ному інституті імені М.Лисенка, деякий час був директором цієї школи. Після повер­нення п Україну (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Перші поетичні твори написав, ще навчаючись у Харків­ському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 (вірш "Не журись, дівчино').

Публікувався в періодичних виданнях "Зоря", "Літературно-науковий вісник", "Засів", "Дзвін'*, "Сяйво", "Рада", в анто-

399

Символізм

логіях, збірниках, декламаторах початку 20-го століття: "Акорди". "Українська муза", в альманахах "Складка", "За красою", "Дубове листя", "На вічну пам'ять Котляревському", "Багаття" та інших. У 1901-му в "Літературно-науковому віснику" опублікував відкри­тий лист програмного характеру, де закли­кав письменників до участі в альманасі, "який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур". У виданому ним альманасі "З-над хмар і долин" (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, що гостро виступали проти декадансу, "чистого мистецтва" та інших течій у літературі і мистецтві, — І-Франка, П.Г рабовського, Лесі Українки, М.Старицького, В.Самій-ленка та інших. Перпіа збірка Вороного "Ліричні поезії" вийшла 1911-го у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці "В сяйві мрій" (1913) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання ("Мандрівні елегії"). Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традицій­них мотивів європейської поезії, де протиставляється поетичнсі одухотворе­ність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу ("Ікар", "Сонячні хвилини"), розкриває трагізм духовної самотності (цикл "Осокорі"). Орієнто­вана передусім на читача, вихованого на

кращих зразках світової літератури, пое­зія Вороного була, за висловом О.І.Бі-лецького, "явише високої художньої цінності" (В книзі: Вороний Микола. Поезії. К., 1929, с.32'). Творчість Вороного знаменує розрив з народниць­кою традицією, їй притаманна різноманіт­ність метричних форм і строфічних побу­дов. Тяжіння до модернізму не пере­шкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його кращих синів ("Краю мій рідний", "І орами, горами", "Привид", вірші, присвячені Т.Шевченкові, І.Фран­кові, М.Лисенкові). Водночас створює поезії, в яких висміює національну обме­женість, псевдонатріотизм, його антигу­маністичну, аморальну сутність ("Мерці", "Молодий патріот", "Старим патріотам"). Вороному належить ряд мистецтвознавчих ("Пензлем і пером") і театрознавчих розвідок ("Театральне мистецтво й український театр", 1912; "Театр і драма", 1913, в якій виступає прихильником системи Станіславського; "Михайло Щепкін". 1913; "Український театр у Києві", 1914; "Режисер", 1925;

"Драматична примадонна", 1924 — про сценічну творчість відомої актриси Л.Ліницької). Вороний — автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур. Репресований у 1934 році. Розстріляний 7 червня 1938 р. Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т.Г.Шевченка АН України.

ПАЛІМПСЕСТ

Коли в монастирях був папірусу брак, Ченці з рукопису старе письмо змивали, ЬЦоб написати знов тропар або кондак, І палімпсестом той рукопис називали.

400

Микола Вороний

Та диво! Час минав — і з творів Іоанна Виразно виступав знов твір Арістофана.

Кохана! Це душа моя — той палімпсест.

Три роки вже тому твій образ чарівливий,

І усміх лагідний, і голос твій, і жест

В душі я записав, зворушений, щасливий...

І хоч виводив час на ній писання,

Твій образ знов постав і з ним моє кохання!

Одеса — Київ. у потязі. 1903 р.

НА ОЗЕРІ

Верболозом, осокою

Молодою Плесо озера ясне Огорнулося і сяє.

Виграває В сяйві сонця, мов скляне.

І пливуть по ньому хмари,

Мов примари Сніжно-білі, осяйні, Усміхаються і линуть —

Ніби гинуть У прозорій глибині.

Так в душі моїй спокійній,

Тихомрійній Любий образ твій встає І небесною красою,

Чистотою Вабить серденько моє.

Чернігів. Мсковиця. 1904 р.

ТИ НЕ МОЯ!

Нехай з-поміж усіх ти мов зірниця сяєш,

Хай цінний скарб краса твоя І чарами її ти всіх собі скоряєш...

Та, коли ти Вкраїни не кохаєш, -Ти не моя!

401

Символізм

Схопитись і злетіти вгору, Життя брудне, життя нікчемне Забути і пізнать надземне, Все неосяжне — охопити, Незрозуміле — зрозуміти! О друже мій, то не дурниці — Всі ті щасливі небилиці Про райських гурій, про Нірвану, Про землю ту обітовану. Вони тягар життя скидають І душу раєм надихають, Чи все ж те розумом збагнути, Що дасться серцеві відчути? І чи можливо без утрати Свободний творчий дух скувати? І хто Поезію-царицю Посміє кинуть у в'язницю? Хто вкаже шлях їй чи напрямок? Коли вона не зносить рамок? В ній всі краси кольори сяють, В ній всі чуття і змисли грають!.. До мене, як горожанина, Ставляй вимоги — я людина. А як поет — без перепони Я стежу творчості закони;

З них повстають мої ідеї — Найкращий скарб душі моєї. Творю я їх не для шаноби;

Не руш, коли не до шюдоби.

І ще скажу, мій славний друже,

Я не беру життя байдуже.

Високих дум святі скрижалі,

Всі наші радощі і жалі,

Всі ті боління, і надії,

І чарівливі гарні мрії —

Все, що від тебе в серце впало,

Не загубилось, не пропало...

Моя девіза — йти за віком

І бути цілим чоловіком!

410