Осип Турянськай

(22.II.1880 -28.ПІ.1933)

Осип Васильович Туринський наро­дився в с. Оглядів Радехівського району на Львівщині в селянській сім'ї. Був найстаршим із восьми дітей. При підтримці сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії, згодом закінчив філософський факультет Віден­ського університету, де й захистив док­торську дисертацію.

Перші оповідання побачили світ 1908 р. З 1910 р. — викладає українську мову та літературу в Перемишлянській гімназії. Восени 1914 р. був мобілізо­ваний у австрійську армію і відправлений на сербсько-австрійський фронт, потрапив у полон. Все пережите в таборі для

інтернованих на італійському острові Ельбі Осип Турянський відтворив у повісті "Поза межами болю" (1917).

Європейська критика зіставляла по­вість із такими творами, як "Вогонь" А. Барбюса, "Червоний сміх" Л. Анд­реева та "На західному фронті без змін" Е.-М. Ремарка, віддаючи перевагу О. Турянському.

Українська література не багата на твори, що осмислюють Першу Світову війну (назвемо ще "Записки полоненого" Олекси Кобця). Повість-поема, написана в стильовому ключі експресіонізму, є видатним явищем у літературі україн­ського Модернізму.

Після повернення з Італії до Відня Осип Турянський викладає порівняль­не право у Віденському університеті. Останнє десятиліття (1923—1933) працює в Галичині, займається видав­ничою та педагогічною діяльністю.

Підірване сербським полоном здоров'я швидко тануло, і 28 березня 1933 р. письменника не стало. А через п'ятдесят років стараннями ентузіастів була роз­шукана могила на Личаківському цвинтарі у Львові, а в Києві видано твори:

"Поза межами болю. Повість-поема. Син землі. Роман. Оповідання" (К.:

Дніпро, 1989) із передмовою Степана Пінчука та вступним словом Романа Федоріва.

376

Осип Турянський

ПОЗА МЕЖАМИ БОЛЮ

(Повість-поема)

КАРТИНА 3 БЕЗОДНІ

Присвячую моїй дружині й моєму синові

Переднє слово

Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину. Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який

і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства. І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза

межі людського болю — у країну божевілля і смерті.

Тіні моїх товаришів являються мені у сні й на яві.

Бачу їхні обличчя живих трупів.

Бачу, як біль і розпука кладе їм на очі й мозок сонячний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття.

І я лечу з ними у прірву.

Я чудом остався між живими.

Та все здається мені, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння.

І чую голос із того світу.

І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер — на вигнанню.

Моя душа відривається від життя, як осінній пожовклий листок від дерева, й лине далеко-далеко до моїх товаришів.

І з тихим шелестом-зітханням стелиться по землі й шукає їхньої могили.

Бо їм ніхто навіть могили не висипав.

Тяжкі спільні терпіння з'єднали нерозривно наші душі, зробили нас братами.

І в моїм серці плаче жаль і туга за ними.

І згадую незабутнього товариша Василя Романишина. Друже мій!

* Подано в уривках.

~уп

СИМВОЛІЗМ