Михайло ївченко

(9.VIII.1890-18(?).X.1939)

Михайло Євдокимович ївченко народився на хуторі недалеко від с.Никонівки Прилуцького повіту на Полтавщині (нині Срібнянський район Чернігівської області) в родині, як сам писав, "з тих недобитків давньої гстьманшини, що по всіх змаганнях тихо посіли собі сотнями на землі хлібо-робствувати". 1906 р. Михайло закін­чив церковно-вчительську школу, але з причини неблагонадійності сві­доцтва не одержав- У пошуках заробітку 16-річним виїжджає на Кавказ, працює у статистичному бюро Ставрополя-Кавказького. Гут 1910 р. дебютував у газеті "Кубанський край" оповіданням

"їх було троє". Згодом повертається в

Полтаву, де працює в земстві, переходить працювати начальником статистичного бюро в Лохвицю. З 1915 р. — у Києві, а з 1916 р. починає систематично дру­кувати оповідання у періодичних ви­даннях — ж. "Промінь" (Москва), "Літературно-науковий вісник", "Мис­тецтво", "Шляхи мистецтва", "Нова громада", "Червоний шлях". "Життя й революція" та ін. Ім'я Михайла Івченка сприймалося в одному естетичному, сти­льовому і світоглядному ряду із В.Під-могильним, І .Косинкою. Є.Плужником, молодим А.Голопкпм. У його творчому активі збірки оповідань "Шуми вес­няні" (1919), "імлистою рікою" (1926), "Порваною дорогою" (1926), "Землі дзвонять" (1928). п'єса "Повідь" (1924) та роман "Робітні сили" (1929).

14 вересня 1929 р. Михайло ївченко був заарештований у справі Союзу визволення України (СВУ). 19 квітня 1930 р. було винесено вирок: "Вважати присуд Івченкові за умовний". Такий присуд одержали 8 із 45-ти відданих до суду. У 1935 р. виїздить у Москву, а згодом у Владикавказ, де захворів на сибірську виразку і раптово помер на п'ятдесятому році життя.

Після 1929 р. твори М.Івченка не перевидавалися 61 рік. Див.: Михайло ївченко. Робітні сили. Новели. Опо­відання. Повісті. Роман. — К.: Дніпро, 1990. (Передмова "Увесь задуманий і філософічний" Володимира Мель­ника).

II*

323

Імпресіонізм

- Льолю, вибач мені... Але ти сама бачиш, що робиться. Прошу як сестру, маму, Бога... кого хочеш... Ти мусиш випрохати у Віктора харчів.

— Не в моїй силі, братіку, зрозумій мене.

— Це дурниці, Льолю! Ти мусиш себе і нас врятувати.

— Ти хочеш моєї смерти, Василю? Микола схилив голову.

— Я розумію тебе, Льолю. Ти хотіла збудувати радість на руїнах. Тато теж... А ми...

— Ні, Колю, ти помиляєшся. Я просто хочу смерти з усмішкою на устах. Здається, на це я маю право? Пригнічено всі мовчали. Сумно скиглив у кутку Дідро.

* * *

Пішла Льоля з Василем. Ішли поволі. Не сказали й слова. Перед самим будинком Льоля спинилась. Хвилювалась. Закусивши губи, напружено думала. Далі звернулась до Василя:

— Може, не треба, Василю?

— Тяжко, сестро.

— Сил не маю.

— Але мусиш, люба.

Льоля пішла. Василь напружено чекав. Дивився в молочні простори, полохливо радів.

Вийшла Льоля розпатлана, з широкими, знервованими очима. Постояла хвилину, щось пригадувала. Далі затремтіла, перекосилось обличчя. Кинула ключа. Сама побігла.

— Льолю, Льолю! Куди ти? Почекай!

Льоля тікала. Спотикалася в снігу, падала. Вставала і знову бігла далі. Майоріла в повітрі чорна намітка. Наче прапор перемоги.

Василь глянув на ключа. Не впізнав. Дивно було, чого ця маленька річ попала в руки?..

І чому Льоля втекла?

Замахнувся й кинув у сніг.

Почув страшенну втому в ногах. Сів на снігу й дивився в тумани. Шепотів щось тихо, інтимно.

Льоля ставала менша, менша на білих просторах, холодно блискучих, — як вітка. То припадала до землі, то випростувалась і йшла.

Гналась за зіркою, що спустилася низько над землею. ' 24.V11.19t9

336