Богдан Лепкий
(9.ХІ.1872-21.VII.i941)
Народився Богдан Сильвестрович Лепкий в с. Креі-улець на Поділлі в сім'ї сільського священика, який виступав у літературі під прибраним ім'ям Марко Мурава.
Освіту майбутній письменник здобував у Бережанській польськомовній школі, тут же закінчив класичну польську гімназію. Короткий час навчався у Віденській Академії мистецтв, а зрозумівши, що це не його покликання, вступає до Львівського університету, який і закінчує в 1895 p. Викладає у Бережанській гімназії. де колись навчався, українську та німецьку мови і літератури. З 1899 p. викладає у Ягеллонському університеті в Кракові. Після перерви у викладанні, пов'язаної з перебігом Першої світової війни, у
1925 р, стає професором Ягеллонського університету і працює на цій посаді до смерті 21 липня 1941 р. Похований у Кракові.
Богдан Лепкий мав дивовижно широкі контакти з письменниками і вченими як України, так і всієї Слов'янщини, і, справді, був найпопулярнішою постаттю, і не тільки на теренах Галичини.
Почав писати ще в гімназійні роки і залишив по собі величезну і розмаїту спадщину — поезію, прозу, літературознавчі праці, переклади, в першу чергу творів української літератури польською та німецькою мовами.
З-під пера Б.Лепкого вийшли в світ збірки оповідань „З села" (1898), „Щаслива година" (1901), „В глухім куті" (1903), „По дорозі життя" (1905), „Кидаю слова" (1911); збірки поезій „Стрічки" (1901). „Листки падуть" (1902), „Осінь" (1902), „На чужині" (1904), „дуя ідеї" (1911), „З-над моря" (1913). Не втратили значення його літературознавчі праці, інтерпретації творів Т.Шевченка.
Окрім численних збірок малої прози, Б.Лепкий залишив по собі потужну історичну прозу — цикл повістей про гетьмана Мазепу та історичні повісті „Вадим", „Крутіж", „Сотниківна", „Орли".
Розмаїта спадщина Б.Лепкого і за художньо-стильовими зацікавленнями декадентством, імпресіонізмом, неоромантикою. У літературі українського модернізму це одна із найзначиміших постатей.
Рекомендована література:
Твори. В 2-х т. — К.: Дніпро, 1991./ Упор. М.Ільницький.
312
Богдан Лепкий
Крутіж: Історичні повісті/ Передмова та упорядкування Р.Коритка. — К.:
Веселка, 1992.
Богдан Лепкий — видатний український письменник/ Збірник статей. — Тернопіль, 1993.
Ільнииький М. Настроєний життям, як скрипка.// Лепкий Б. Поезії. — К., 1990, с. 5 — 40.
Ільницький М. Найпопулярніша постать на галицькому грунті... — Українське слово, К., 1994, т. 1. с. 241 — 250.
Пеленський Є.Ю. Богдан Лепкий. 1872 — 1941: Творчий шлях, бібліографія творів. — Краків — Львів, 1943.
Погрсбенник Ф.П. Богдан Лепкий:
Життя і творчість. — К.: Дніпро, 1993.
ЗАСПІВ
Колисав мою колиску Вітер рідного Поділля І зливав на сонні вії Степового запах зілля.
Колисав мою колиску Звук підгірської трембіти, Що від неї зорі меркнуть І росою плачуть квіти.
Колисав мою колиску Голос недалеких дзвонів, І веселий спів весільний, І сумний плач похоронів.
Колисав мою колиску Крик неволеного люду І — так в серце вколисався, Що до смерті не забуду 1901
БАЧИШ?
Бачиш, як листя паде?
Осінь іде. Чуєш той шелест і шум?
Смертельний сум.
313
Імпресіонізм
— Хто доторкнеться до дзвону, той не доторкнеться більше ні до чого!
— Тягни, тягни! — наказував солдат, вимахуючи нагайкою.
— Хто дивитиметься байдужне на його упадок, той не побачить ні жінки, ані рідних дітей!
— Не слухайте попа, най собі кричить! — заохочував унтер. — А нумо враз, ану всі, як один; гей, дубінушка да ухнем, — ух!
— Хто не кине цієї грішної роботи, на того мій проклін, проклін від Бога, від людей, від живих і вмерлих, від оцеї землі, — про-клін!..
Не домовив, як ті, що під грозою нагайки, взялися були дзвін спускати, тепер, перестрашені прокльоном, відскочили й розскочилися, мовби це не слово, а щось видиме, страшне падало на них крізь двері із церкви. Відскочили, шнури та ланцюги рвонулися вгору і потягнули за собою тих, що тримали їх у руках, дзвін захитався, охнув і полетів уділ, розбиваючи в тріски всі ті палі, колоди, бруси, весь той крам, що мав його з дзвіниці знести на чужий, воєнний віз. Упав і крисами зарився в землю, накриваючи того, що проводив ділу руїни.
Довго чути було в дзвіниці зойки і стогони, а під церквою стояв, мов задеревілий, священик з хрестом, піднятим угору, з обличчям, як ярий віск, з очима, як похоронні свічки, і голосом різким, ніби не од міра сего говорив псальми, переплутуючи одні з одними, як чоловік, що переплутує сліди в темряві.