Григорій Чупринка

(27.XI.1879-11.IX.1921)

СПАЛАХНУВ МЕТЕОРОМ І ЗГОРІВ

Григорій Оврамович Чупринка наро­дився 15 (27) листопада 1879 року в селянській родині, що питалася сво'іми предками-козаками. Походив із містечка Гоголева на Чернігівщині. Освіту осягав у народній школі в Гоголеві, у Київській і Лубенській гімназіях. З останньої був виключений "за громкое поведение". Си­дів у київській тюрмі за участь в рево­люції 1905 р. З 1910 р. постійно жив у Києві аж до дня смерті. Дату смерті довідкові видання 20-х pp. називають різну: 1919 p. і 1921 p. Є й дві версії про смерть Чупринки — офіційна і неофі­ційна. Згідно з офіційною, наведеною в одному з видань поезій Чупринки 1930 p.,

він був засуджений до розстрілу за участь в організації протирадянського повстан­ня. Справа виглядала так: Чупринку було звинувачено за участь у Всеукраїнському повстанському комітетові, який планував протирадянське повстання. Засідання повстанкому мало відбутися в знамени­тому Холодному Яру. Як літописця-поета на це засідання було запрошено Г. Чуп­ринку, але в Холодний Яр він не поїхав. участі в засіданні не брав, "контррево­люційну" діяльність свідки не підтвер­дили- І хоч вина його полягала в тому, що він "не заявив", — його, як і всіх сто членів повстанкому, було засуджено до розстрілу. V справі Чупринки документа про виконання вироку нема, повідомлення про виконання вироку не було.

Неофіційну версію мені доводилося чу­ти від багатьох, але найбільш повно з'я­совує її доктор філологічних наук Олек­са Єлисейович Засснко, посилаючись на спогади свідка-чекіста і спогади 1 анни Запорожець, сестри більшовицького ре­волюціонера Петра Запорожця, яка в той час редагувала одне з періодичних радян­ських видань у Києві, а в ньому працю­вав і Чупринка- Згідно з неофіційною версією смерть Чупринки — безглузда випадковість. Начебто недільного літ­нього дня він повертався до Києва від батьків із Гоголева і у Броварському лісі був схоплений чекістами, які проводили облаву на рештки якоїсь розгромленої "банди". Чупринка на "намір" провести ревізію в його саквах, де були припа­си на наступний тиждень (ішла ж гро-

214

Григорій Чупринка

мадянська війна!), зреагував із властивим йому темпераментом — і був на місці застрелений. Коли ім'я було встановлено, годі і постала компрометуюча версія, а "справа" його була штучно пристебнута до Чернігівського контрреволюційного повстанкому. Так чи інакше, а останнім днем його життя вважаємо 29 серпня (11 вересня) 1921 р.

Офіційна версія була підхоплена в діаспорі, де про Г. Чупринку вже заго­ворили не як про поета, а як про "отамана Чупринку", "батька Чупринку", як про організатора "протирадянського опору". Та от минуло вже понад сімдесят років від трагічної смерті поета, а жоден член його загону так і не виявився, а з-посеред 425 написаних ним поезій не знайшлося жодної, яка б із ідеологічних міркувань не надавалася до Друку, навіть з погляду комуністичної цензури.

Незалежно від того, яка з версій знайде документальне підтвердження, злочину перед своїм народом поет Григорій Чуп­ринка не вчинив, він реабілітований, а його творчість, як неповторно-оригі­нальне надбання літературного процесу в період трьох революцій і громадянської війни, повернена читачам і знаходить своє історико-літсратурне і художньо-поетич­не осмислення- Вона — окремий істо-рико-літературний етап нашої поетичної культури.

Найповажніші історики літератури 20-х pp. відзначали, що Григорій Чуп­ринка не ввійшов, а "влетів" в українську літературу, влетів "бучно", "з гамором", "з безтурботним сміхом". За якихось п'ять років — сім поетичних книжок; "Огне­цвіт" (1909), "Метеор" і "Ураган" (1910), Сон-трава" і "Білий гарт" (1911), Контрасти" (1912), окреме видання поеми "Лицар — Сам" в 1913 p. Його поезіі знаходимо у 32-х періодичних виданнях 1907 — 1918 pp., а в 1918 p. вийшло три томики зібрання його вір­шів — підсумок поета фактично за всі неповні півтора десятка літ творчого

життя. На початку 1920 p. готувався четвертий том. але світу не побачив.

Прихильники народницької розваж­ності в поезії О.Кониського і Б. Грінченка, навіть революційної безкомпромісності в поезії Івана Франка і Лесі Українки були майже шоковані часом неврівноваженою музою нового літературного покоління, яке то брало все на поетичні кпини, то котило вали обурення і протесту, то мліло в не баченому досі ліричному екстазі. Старший метр — Микола Вороний і молодші — Микола Філянський, Олександр Олесь, Григорій Чупринка виявляли в поезії не­бачену досі силу звукового образу, зачаро­ваність музикою ритму, [ho виносив їх на волю. на простір, на позви з усіма силами природи і суспільства. Доповнюючи один одного своєю оригінальністю і неповтор­ністю, вони все ж творять разом естетичну цілість в українській поезії початку XX століття. З небувалою силою і поетич­ною технікою підпорядкувати українське слово ритмові, наповнити його музикою вдалося і Григорію Чупринці. І, мабуть, жоден із поетів не виявив такого впливу на молоду українську прозу 20-х pp., il імпресіоністичну настроєвість. ліричну ор-наментальність, як Григорій Чупринка.

Звичайно ж, були й пересади, і "накладні витрати", виразно проглядається звужен­ня образної системи через неувагу до кольорового, живописного образу. Часом звуковий образ — самоціль. Була й над­мірна естетизація аж до зальотів у "чисте мистецтво", були й гони поза земні проблеми, у "сяйво мрій" — у дусі часу і різних естетичних програм, зумовлених бажанням чарувати всіх "дзвоном радіс­них пісень". Було й зневір'я, була й поетична бравада, і інше — наносне, несут­тєве, дочасне. А головне — в його силі любові до народу, його історії, природи, мови. Приклеєне колись до поезії Г. Чупринки означення "дзеньки-брень-ки", як начебто суть його естетичного кредо в поезії, насправді є його паро­дією (вірш "Дзеньки-бреньки") на

215

Неоромантизм 1 необароко

беззмістовну поезію, шо смакує ЖИТТЄВІ дрібниці, "витребеньки".

Чупринку-поета вихваляли, ним захо­плювалися, на нього писали уїдливі пародії, його нищівно критикували, брали на кпини — байдужих не було. Мабуть. найоб'єктивнішу поетично-образну оцінку дав Микола Вороний у 1911 р. в посвяті "Грицькові Чупринці", яка також досі не передруко вувал а с я:

Ти чарівник, віщун-співець. Ти знаєш тайни волхвування, Знайшов ти в нетрях світознання Шляхи до зір і до сердеиь. Ти носиш страдника вінець, Вінець надлюдського страждання, Бо ти — спївеи.ь.

Твій дух сягає понад хмари. Туди, в незміряний простір. ^о ясних зір, до чистих зір, І там пасе він мрій отари,

Там бачить снища і примари. Там чує спів і бренькіт лір, — і діє чари.

Ти кинув серце, шо в тернах Омилось кровію любові, На жертовник світобудови. Як чорний птах, як віщий птах. Твій дух квилить. — і у піснях, Як голос сліз, як голос крові,

лунає жах. Для віри ще потрібна дія. Се ти найкраще зрозумів — ї весь свій пал, і весь свій гнів, І що дала в розпуці мрія, Ти — саможертва, самодія — Вложив у свій натхненний спів.

як Єрємія.

Тематика поданих нижче поезій Григорія Чупринки дає хоча й неповне, але досить чітке уявлення про всю його поетичну творчість.

РІДНИЙ КРАЙ

Розкішний степ... Убогі села... Це ти. мій краю чарівний? Мій рідний край такий веселий, Мій рідний край такий сумний!

Як часто я в своїх надіях З тобою, краю мій, живу, Бо вірю я — не тільки в мріях, Ти будеш вільним наяву!..

Твої сини на всі дороги Старцями вбогими пішли:

Давно чумацькі круторогі Вони попродали воли.

Давно степи свої широкі Вони задармо оддали, Гаї ж розкішні і високі Другії власники звели.

216

______________Григорій Чупринка

Нащадки прадідів дебелих — В ярмі ідуть твої сини!.. Мій рідний край такий веселий, Мій рідний край такий сумний!

А все ж надійним вільним жаром Твої сини вже розпеклись. О краю! Може, незабаром Ти будеш вільний, як колись

Розкішний степ... Убогі села... Це ти, мій краю чарівний? Мій рідний край такий веселий, Мій рідний край такий сумний!

БАЙДА

(Історична поема)

До великої покари, На розпутті при дорозі, Судять Байду яничари В Золотім Галатськім Розі. Суд скінчився. — Хлопці, гайда, — Мовив сам Султан турецький, — Люту смерть хай прийме Байда, Князь-отаман Вишневецький. Та й скатуйте розбишаку, Щоб почула і забула Україна з переляку І дорогу до Стамбула. Хай почує вся отара Гайдамаків запорізьких, Що чекає й їх та кара На плацах золоторізьких! "Смерть йому!" — кати гукнули, Змовчав Байда перед горем, Тільки іскри промайнули В грізнім погляді суворім...

217

Неоромантизм і необароко

Дзвонить, стогне, плаче ліра.

Я іду за Рубікон.

"Не твори собі кумира", —

Мій улюблений закон!..

1911

ГОДИННИК

Тик-так!.. Тик-так!.. Тихо стукає годинник, Тихне, гасне ночі ляк.

На години,

На хвилини

Линуть зміни,

Переміни;

Пробігають,

Пролітають, Поки смерть не привітають

Стуком сонним,

Монотонним, Мов кивком потустороннім:

Тик-так!..

КРАСА ТА ІСТИНА

Всюди бідна, всюди вбога Здавна істина була, І тепер її дорога Не квітками зацвіла.

Дуже ясна і сувора, Дуже вбога для краси, Безнадійна та прозора Аж до смертної коси.

Хай канвою життьовою Буде істина красі! Сполучи їх — і з тобою Будуть всі!

Володимир Винниченко

(26.VII.1880 - 6.Ш.1951)

Володимир Вининченко народився 14 липня 1880 року (за ст. ст.) в місті Єлисаветграді Херсонської губернії в робітничо-селянській родині.

Батько його Кирило Васильович Вин­ниченко, замолоду селянин-наймит, переїхав з села до міста Єлисаветграда й одружився з удовою Євдокією Павленко, народженою Липник.

Від першого шлюбу мати В.Вннниченка мала троє дітей: Андрія, Марію й Василя. Від шлюбу з К.В. Вииниченком родився лише Володимир.

В народній школі Володимир звернув на себе увагу своїми здібностями, і через те вчителька переконала батьків, щоб про­довжували освіту дитини. Незважаючи на тяжке матеріальне становище родини, по закінченні школи Володимира віддано до Єлисаветградської гімназії.

Гімназичне начальство, учителі, а за ними

Й учні зустріли малого українця насмішками. ого українська вимова, бідна одежа та інші ознаки пролетарського походження викликали до нього серед його товаришів у гімназії, дітей російської або зрусифіко­ваної буржуазії, ворожість.

Це ставлення вперше викликало у малого Володимира свідомість того. що на світі не всі люди рівні, що світ поділений на бідних і багатих, на тих, що говорять "панською мовою", і тих. з мови яких сміються.

Усвідомлення свого становища не пригні­тило малого, але викликало в нього протест та дійову реакцію: бійки з учнями, розбиван­ня шибок у вчителів. Протести проти соціальної та національної нерівності по­клали основи його революційності на все життя.

В старших класах гімназії він бере участь у революційній організації, пише революційну поему, за яку одержує тиждень "карцеру", й нарешті його виключають з гімназії.

Але Володимир не думає кидати своїх студій. Він готується до матурн (атестату зрілості) і йде складати іспит екстерном до златопільської гімназії. Він одягнений в українське вбрання. З сивою шапкою на голові і кийком у рутр.

Незважаючи на виразну нехіть учителів видати учневі "атестат зрілості', під натиском директора гімназії, національне свідомого українця, Володимир одержує диплом.

В 1901 році він вступає на юридич­ний факультет Київського університету і того ж року створює таємну студентську революційну організацію, яка звалась "Студентською громадою".

Цього ж року посилає перше своє оповідання "Народний діяч до "Літера­турно-наукового вісника" в Галичині. Але це оповідання тоді не було надруковане. Це зроблено значно пізніше (1906 р.).

224

8 Уірашсме слово, т. 1

225

Неоромантизм і необароко

В 1902 році був уперше заареигго-ваний за належність до революційної української організації й посаджений до київської в'язниці.

По кількох місяцях, за браком офіцій­них доказів у "злочині', був випущений з ув'язненій, але виключений з університету і виселений з Києва без права жити по великих містах- Влітку того ж і-юку в "Кіев-ской Старине", місячнику, видаваному російською мовою в Києві, з'явилася повість "Сила і краса". Восени, через виключення з числа студентів, Володимира Винничснка позбавлено права на відстрочення війсь­кової служби й забрано в солдати. Проте військової служби він фактично не відбував, бо влада, боячись революційного впливу на товариішв-військових, тримала Володимира під арештом, в канцелярії роти. Але він, переодягаючись вночі у цивільне, тікав з казарми й віддавав свій час на провадження роботи серед київського пролетаріату. Цю діяльність викрито, й Володимир мав бути заарештовапий-Довідавіпись від військових товаришів з канцелярії роти про те, що готується арешт, Володимир Винниченко скидає солдатську уніформу і емігрує до Галичини.

В цей час існувала вже перша рево­люційна партія України — РУП, до якої належав і В. Винпиченко.

У Львові Випниченко провадить партійну роботу- Бере участь у партійних газетах "Праця", "Селянин" і пише брошури й книги на революційні теми- При перевозі в 1903 р- нелегальної літератури з Галичини до Києва на кордоні Винниченка знов арештовано. Як дезертир і революціонер він був посаджений у військову в'язни­цю — київську (рортецю- За пропаганду серед війська та за дезертирство його мали засудити до військової каторги, а за суто політичне "злочинство" — провіз неле­гальної літератури — він мав бути суд­жений окремо. Після півторарічного пере­бування в кріпості його звільнила перша російська революція — революція 1905 року. Винничепка звільнено з фортеці в силу проголошеної амністії.

Під час ув'язнення він написав цілу низку літературних творів. Повість "Голота" одержала перигу премію "Кіевской Стари­ны". Під час революції Українська рево­люційна партія прийняла марксистську програму і назвалася Українська соціал-демократична робітнича партія. Винни­ченко увійшов до складу центрального комітету цієї партії.

Незважаючи на неможливість регуляр­ної університетської праці, Винниченко вимагає від адміністрації допущення до державних іспитів і витримує їх з успіхом-Реакція. то настала після розбиття рево­люції 1905 р., примусила Винничснка знов тікати за кордон. Там він працює в закор­донних партійних організаціях і час від часу нелегально виїздить на Україну в партійних справах- Київ. Полтава. В 1906 році мандрівка по Україні, в результаті якої на­писано цілу низку оповідань: "На пристані", "Раб краси⁴. "Уміркований та щирий", **І олод", "Малорос-європеєць", "Ланцюг" та Інші. В 1907 році знов був заареш­тований у Києві й посаджений в "знаме­ниту" Лук'янівку (тюрма в Києві, де пере­бували майже всі видатні члени Революцій­ної партії). Через вісім місяців сидіння Винниченка випущено "на норуки\ Дові­давшись про те, [ho має бути засуджений за свою політичну діяльність на каторгу, Винниченко ще раз емігрував. У цей період він написав багато творів на соціальні та етичні теми: "Дисгармонія", "ГЦаблі життя", "Контрасти '. Цей період еміграції тривав аж до 1914 року. Незважаючи на велику загрозу бути лнов -.-^арештованим, він бере й далі участь у нелегальних з'їздах. В 1908 році він перебував у Швейцарії, Італії, Франції. Приїздив на Україну весною (Київ, Харків). В 1909 р.: Швейцарія, Київ, Париж. В 1910 р.: Париж, Німеччина, Пе­тербург. Поява "Чесноти з собою' в росій­ському і іерек-\ддІ; Київ, Кавказ, Полтавщина (Кононівка). В 1911 р.: Галичина (Львів), Німеччина, Італія (Флоренція, І епуя. Сестрі Леванте, Каві ді Лавапья), Париж; шлюб;

Галичина. Буковина. 1912 р.: Париж, Ні­меччина, Україна, Галичина. 1913 р.: І Іариж, Галичина, Буковина (І либока). 1914 р.:

Париж, Італія, Ук^іаЇпа (Київ, Катеринослав;

життя поза містом; спроба вступити на завод робітником; партійний з'їзд у лісі). Вибух війни. Переїзд до Москви через небезпеку життя на Україні. Александ-ринський театр у Петрограді прийняв п'єсу "Брехня" (в перекладі "Ложь"), Пеле-

226

Володимир Винниченко

гальна подорож на Україну. 1916 рік:

Москва, Петроград, Україна; видання журналу "Промінь'' у Москві за редакцією Винниченка. 1917 рік. Революція застає Винниченка в Москві. Переїзд на Україну. Участь у Центральній Раді. Подорож до Петрограду на переговори з російським тимчасовим урядом. Перший уряд Україн­ської Центральної Ради — генеральний секретаріат. Виннченко — голова гене­рального секретаріату і генеральний секретар внутрішніх справ. Проголошення першого універсалу на 2-ому військовому з'їзді 23 червня 1917 року- Перша декларація першого українського уряду, що її оголосив голова генерального секретаріату 27 червня 1917 року на пленумі Центральної Ради. Другий універсал 16 липня 1917 року. Друга українська делегація до Петрограда. Прийняття Центральною Радою першої конституції України (22 серпня 1917 ро­ку). Вихід Винниченка з уряду. Перша урядова криза. Знову бере участь в уряді-Третій універсал Центральної Ради (20 листопада 1917 року). Війна з Совітською Росією. Проголошення самостійності Украї­ни (22 січня 1918 року). Четвертий уні­версал. Вихід Винниченка з уряду- Виїзд уряду і Центральної Ради з Києва й переїзд до Житомира. Винниченко не їде до Жи­томира, але залишається в підпіллі, в оку­пованій большевиками частині України. Олександрівське. Бердянське. Кінець Центральної Ради (28 квітня 1918 року). Початок гетьманщини. Поворот Винни­ченка до Києва. Національний Союз і участь у ньому як голови В. Винниченка. Підготовка повстання проти німецької окупації й гетьмана Скоропадського. Пе­реїзд на Княжу Гору під Каневом. Арешт Винниченка гетьманськими офіцерами. Звільнення від арешту через протест усього українського громадянства. 15 листопада 1918 року вибір Директорії й початок пов­стання. Виїзд Винниченка до Білої Церк­ви. Поворот на чолі Директорії до Києва 19 грудня 1918 року. Звернення Дирек­торії по допомогу до Антанти 11 лютого 1919 року. Трудовий конгрес. Затверд­ження Винниченка як постійного голови Директорії". Розходження Винниченка з більшістю Директорії й уряду. Залишення влади (10 лютого 1919 року). Березень

1919 року: виїзд за кордон. Австрія, Відень, Зіммерінг, Будапешт (IV), Зіммерінг. Ляйнц (передмістя Відня). Листопад 1919 р.:

'Відродження наци". Підготовка подорожі на Україну. Початок видавання "Нової Доби" (8.ІІІ.1920 р.). Подорож до Праги. Побачення з Масариком і Бенешем. їхнє умовляння їхати до СССР. Видача дипло­матичного паиіпорта. Виїзд до СССР. Кві­тень 1920 року: переїзд кордон)' (24.IV.). Москва. Харків. Москва. Харків. Поворот з Харкова до Москви вдруге 14.ХІ.1920 р. Виїзд за кордон (23.ХІ.1920 р.). Чехія. Карлсбад. Кінець 1920 року — 1921 рік. Німеччина. Берлін. Целлендорф-Пітте. 1922 р. по серпень 1923 року. "Соняшна машина". Фрідріхрода (Різенгебірге). Рауен, хутір коло Фюрстенвальде (година поїздом від Берліна). Від серпня 1923 р. по листопад 1924 р. Берлін, Прага. Берлін. Переїзд до Франції — лютий 1925 р. Париж. Бульонь-сюр-Сен (передмістя Парижа). Париж (20-а дільниця). Вулиця Еміль-Дево. Будування робітні. Невдала спроба мати тишу. Нова спроба: будування робітні на Сквер-де-Вержен (в 15-й дільниці). Неможливість докінчити будівлю через брак коштів. Закінчення будівлі й переїзд в новий будинок (червень 1930 року). Життя в Парижі з літніми виїздами на південь (аж до 1934 року). Купівля хутора біля Канн в громаді Мужен- Купчу зроблено 15.Х 1934 р. в місті Грасс в департаменті Альп-Марітім. Зареєстровано в Грассі 23.Х.1934 р. під ч. 732, том 95. Переїзд на хутір (жовтень, кінець 1934 р.). Від цієї дати В. Винниченко жив у своєму хуторі з короткими виїздами до Парижа й Праги аж до кінця свого життя. Під час війни він не мав змоги виїхати а голодного департаменту Альп-Марітім і під постійною загрозою арешту та депортації німцями допомагав, як міг, тим, що ховались від окупанта й робили "резистанс".

Роки війни надірвали вже ослаблене здоров'я Винниченка. В. Винниченко помер 6 березня 1951 року. Прах його покоїться на цвинтарі Мужсна.

Розалія ВИННИЧЕНКО

(Передрук із збірника 'Bo-їодимир Винниченко' (статті и матеріали) —

Нью-Йорк. 1953. с.9-15)

V

227

Неоромантизм і необароко