Українське слово. Хрестоматія української літератури та критики ХХ століття в 4-х кн. – Кн. 1. – К., 2001.

Ъасиль Яременко 7

ПАНОРАМА УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ XX СТОЛІТТЯ 7

Дмитро Чижевський 26

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНІ ЕПОХИ 26

Іван Франко 32

ФЕДІР ПОГРЕБЕННИК 34

"ВЕЛИКІ РОКОВИНИ" ІВАНА ФРАНКА 34

Ольга Кобилянська 35

Микола Євшан 37

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА 37

Леся Українка 41

ЛІНА КОСТЕНКО 43

ПОЕТ, ЩО ІШОВ СХОДАМИ ГІГАНТІВ 43

(Скорочено) 43

Драматичні поеми Лесі Українки — явище феноменальне в українській літературі. За масштабом художнього мислення це явище рідкісне навіть в контексті найвищих досягнень світової літератури, і якби свого часу естетичні та громадянські імпульси цієї драматур­гії були органічно сприйняті і творчо освоєні українським національним теат­ром, то досі 6 ней театр явив світові своє істинно мистецьке обличчя- 43

Михайло Яцків 50

Микола Філянськии 51

Василь Пачовськии 53

ВАСИЛЬ БАРКА 54

ЛІРИК-МИСЛИТЕЛЬ 54

Ключ до поетичної о світогляду Ва­силя Пачовського знаходимо в його невеликій статті, написаній 1907 року; в ній віддзеркалюються також взаємини ЇЇ автора і громадянства. Маю на увазі статтю "Поезія переломовоЇ хвилі": про збірку поезій Миколи Філянського. Су­проти холодного, почасти навіть ворожого відгуку тодішньої критики на збірку, пройняту релігійними мотивами, Василь Пачовський захоплено привітав її, відзначивши в ній "синтезу того глухого терпіння, застою і задуми, в яку попав наш нарід минулого віку після безуспіш­них зривів". На думку автора статті, ніхто "від часу Шевченка" не висловив "так глибоко з душі" того стану- "Слово Фі­лянського — се останнє слово пошев-ченківської доби, останнє і найкраще слово старої України з часу зневіри". 54

Григорій Чупринка 58

ДАНИЛО ГУСАР СТРУК 63

ВИННИЧЕНКОВА МОРАЛЬНА ЛАБОРАТОРІЯ 63

Михайло Коцюбинський 68

Богдан Лепкий 69

Михайло ївченко 71

Євген Плужник 72

ВОЛОДИМИР ДЕРЖАВИН 73

ЛІРИКА ЄВГЕНА ПЛУЖНИКА 73

Василь Стефаник 80

Осип Турянськай 81

Микола Вороний 82

Олександр Олесь 85

МИХАЙЛО ГРУШЕВСЬКИЙ 87

ПОЕЗІЯ ОЛЕСЯ 87

Павло Тичина 90

ЮРІЙЛАВРІНЕНКО 92

КЛАРНЕТИЧНИЙ СИМВОЛІЗМ 92

Гнат Михайличенко 97

Архип Тесленко 100

Орест Левицький 101

Дмитро Маркович 102

Грицько Григоренко 103

Талина Журба 104

Степан Васильченко 107

Марко Черемшина 109

Гнат Хоткебич 109

Микола Чернявський 112

Микола Євшан 113

Микола Євшан СУСПІЛЬНИЙ І АРТИСТИЧНИЙ ЕЛЕМЕНТ У ТВОРЧОСТІ 114

Андрій Ніковський 118

Сергій Ефремов 148

В ПОИСКАХ НОВОЙ КРАСОТЫ 149

(Заметки читателя) 149

Володимир Державин 156

УКРАЇНСЬКА ПОЕЗІЯ І ЇЇ НАЦІОНАЛЬНА ЧИННІСТЬ 156

КНИГА

ХРЕСТОМАТІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ЛІТЕРАТУРНОЇ КРИТИКИ

XX

СТОЛІТТЯ

Рекомендовано

Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник

СЛОВО

в чотирьох

КНИГАХ

культурно-історична

ЕПОХА МОДЕРНІЗМУ

РАННІЙ МОДЕРНІЗМ:

ВІД "ЗІВ'ЯЛОГО ЛИСТЯ" (1896)

Ї.ФРАНКА

ДО "В КОСМІЧНОМУ ОРКЕСТРІ" (1921)

п.тичини

Упорядкування, фахове редагування та біобібліографічні довідки професора ВАСИЛЯ ЯРЕМЕНКА

КИЇВ ВИДАВНИЦТВО "АКОНІТ"

2001

ГІМН_____

Не пора, не пора, не пора Москплеві, ляхові служить! Довершилась України кривда стара — Нам пора для України жить.

Не пора, не пора, не пора

За невигласків лить свою кров,

І любити паря, що наш люд обдира, —

Для України наша любов.

Не пора, не пора, не пора В рідну хату вносити роздор, Хай пройде незгоди проклята пора! Під Украйни єднаймось прапор!

Бо пора не великая єсть,

У завзятій, важкій боротьбі

Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь,

Рідний краю, здобути тобі.

Іван ФРАНКО

злист

Василь Яременко. Панорама української літератури XX століття ............................................................. 15

Дмитро Чижевський. Культурно-історичні епохи................... 45

КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ЕПОХА МОДЕРНІЗМУ

Ранній модернізм: від "Зів'ялого листя" (1896) І. Франка до "В космічному оркестрі" (1921) П. Тичини

ДЕКАДАНС Іван Франко (27.VIII.1856—28.V.1916).............................. 55

Із збірки "Зів'яле листя" (1896)

""Розвійтеся з вітром..." .............................................. 57

"Червона калино..." .................................................... 57

"Чого являєшся мені..." .............................................. 58

^ "Як почуєш вночі..." .................................................. 59

"Тричі мені являлася любов..." .................................... 59

"Чорте, демоне розлуки..." ......................................... 60

"Даремно, пісне'." ...................................................... 60

Моисей. Поема.......................................................... 61

Лісова ідилія. Вступ до поеми ................................. 63

Великі роковини .......................................................... 66

Федір Погребенник. "Великі роковини" Івана Франка ...... 73

НЕОРОМАНТИЗМ І НЕОБАРОКО Ольга Кобилянська (27.ХІ.1863—21.ІП.1942).................... 76

Valse melancolique. Фрагмент ............................................ 77

Микола Євшан. Ольга Кобилянська................................. 111

Леся Українка (25.II.1871—1.VIII.1913) .............................. 117

На столітній ювілей української літератури.............. 118

Бояриня. Драматична поема ................................... 119

Лісова пісня. Уривки .................................................. 169

Ліна Костенко. Поет, що ішов сходами гігантів ......... 180

( ———

Михайло Яцків (5.Х.1873—9.ХІІ.1961).............................. 191

Adagio consolante ................................................................. 192

Микола Філянський (6.ХІІ.1873-? 1937).......................... 194

"Свій час — на сон весінніх чар..." ........................... 196

Хвала.......................................................................... 196

Mecum porto ............................................................... 198

He двічі 1-11 ................................................................ 198

Київ ............................................................................ 199

Клятьба пророка Ездри ............................................. 200

Василь Пачовськнй (12.1.1878—5.IV.1942) ........................ 201

"Я плакав у сні..."....................................................... 202

Жайворонок ................................................................ 202

Дзвонять дзвони.......................................................... 203

По тучі.........................^.............................................. 203

"Ой, щебечуть соловії..." ............................................. 203

Дрижання душі ........................................................... 204

Сторожа Граля України ............................................. 204

Василь Бирка. Лірик-мислитель ......................................... 208

Григорій Чупринка (27.ХІ.1879—11.ІХ.1921) .................... 214

Рідний край ................................................................ 216

Байда .......................................................................... 217

"Гей на весла!............................................................. 219

Льодолом .................................................................... 219

Дзеньки-бреньки. (Поетичний жарт) ................... 220

Поет........^................................................................. 220

Ураган......................................................................... 221

Смертію смерть!......................................................... 222

СгесГо...........................................................................223

Годинник .................................................................... 224

Краса та істина .......................................................... 224

Володимир Винниченко (26.VII.1880—6.ІІІ.1951) ............ 225

Пророк. П еса на 4 дії й 8 картин .................................. 228

Данило Гусар Струк. Винниченкова моральна лабораторія ........................................................................... 286

ІМПРЕСІОНІЗМ

Михайло Коцюбинський (17.ІХ.1864—25.IV.1913) ........... 294

Intermezzo............................................................................. 295

Цвіт яблуні ........................................................................... 306

Богдан Лепкий (9.ХІ.1872—21.VII.1941)............................ 312

Заспів ......................................................................... 313

Бачиш? ....................................................................... 313

оуря ...........................

"Все, що тільки я чув. Мої пісні....................

Кидаю слова .......................

Дзвони. Оповідання ...........

Михайло Івченко (9.VIII.1890—18(?).X.1939) В останні хвилини. Оповідання ........................

Євген Плужник (26.ХП.1898— 2.11.1936).........

" п " И знаю... ...............................................

"Знаю, сіренький я весь такий...".............

"Я — як і всі..." .......................................

"І ось ляжу, — родючий гній..." ...............

"Напишеш, рвеш... і пишеш знову!.." ......

"\ епер на півночі горять сніги..." ..............

"Суди мене судом твоїм суворим..." .........

"Був це хлопчик лагідний і тихий..." ........

Галілей. Поема

Володимир Державин. Лірика Євгена Плужника.

ЕКСПРЕСІОНІЗМ

Василь Стефаник (14.V.1871—7.XII.1936) .............

Дорога ......................................................................

Моє слово Сини..........

Осип Туринський (22.П.1880—28.Ш.1933) Уоза межами болю (Повість-поема).........

СИМВОЛІЗМ Микола Вороний (6.XII.1871—7.VI.1938)

Палімпсест .......................................

На озері............................................

Ти не моя .........................................

Тіні ...................................................

Найдорожчий скарб..........................

Мавзолей ..........................................

Краса.................................................

В сяйві мрій......................................

Іванові Франкові ................................

Олександр Олесь (5.ХІІ.1878—22.VII.1944)

"З журбою радість обнялась..."............

Айстри..................................................

"Ой не квітни, весно..." ........................

.413 .415 .415 .416 .416 .417 .419 .419 .420 .421 .421 .422 .423 .423 .423

.429 .430 .431 .431

.432 .432 .433 .434 ,435 .435 .440 .443 .443 , 443 . 444 .444 , 444 .444 .445 . 445 .445 .446 , 446 .446 ,446 .447 .447 . 447 .450 .450

Чари ночі ...................................................

"Для всіх ти мертва і смішна..." ................

"Не слів мені...'........................................

"О слово рідне! Орле скутий!" ..................

"Колись здавався ти мені орлом підтятим.. "Шоденно ворони летять...' .....................

"Везли їх, зранених в борні з солдатами..." "Хай наші вчинки божевільні..." ...............

"Рідна мова в рідній школі!.." ...................

"О Воленько, билинонько моя..." ...............

"Невже прийти, вклонитись і сказати..." ... "Степи-брати і мати Січ!.." .......................

"Чом "Марсельєза" в краї не лунає..." ... "В землі віки лежала мова..." ...................

Михайло Грушевський. Поезія Олеся...............

Павло Тичина (23.1.1891—16.1Х.1967) ..............

Гаї шумлять ..............................................

Десь на дні мого серця... ............................

Ви знаєте, як липа шелестить... ................

Арфами, арфами... .....................................

"Як не горю — я не живу..." ...................

Десь надходила весна................................

У собор 1-11 ...............................................

Одчиняйте двері........................................

Золотий гомін. Поема...............................

Скорбна мати ............................................

Замість сонетів і октав (Скорочено)..........

"Уже світає, а ще імла..." .....................

Осінь.....................................................

Антистрофа ..........................................

Терор ....................................................

Антистрофа ..........................................

Найвища сила ......................................

Ритм .....................................................

Антистрофа ..........................................

Евое! .....................................................

Антистрофа ..........................................

Антистрофа ..........................................

Порожнеча............................................

Антистрофа ..........................................

Кукіль...................................................

З кохання плакав я....................................

Мадонно моя... ..........................................

"І Бєлий, і Блок...".....................................

"До кого говорить?..".................................

"Прийшли до мене в гості... ................

Похорон друга. Поема ..........................

Я утверждаюсь ......................................

Юрій Лавріненко. Кларнетичний символізм .

Гнат Михайличенко (9.Х.1892—21.ХІ.1919)

Блакитний роман ............................................

ОРНАМЕНТАЛЬНА ПРОЗА Архип Тесленко (2.ІІІ.1882—28.VI.1911).

В тюрмі....................................................

Орест Левицький (25.ХІІ.1848—9. V.1922)

Пашквіль .....................................................

Дмитро Маркович (4.ХІ.1848—9.ХІІ.1920) ..........

Замах на вбивство жінки.........................................

Грицько Григоренко (Березень 1867—27.IV.1924).

І чого вони з нього сміються ....................................

Чом, чом, чорнобров, чом до мене не прийшов? .........

Галина Журба (29.ХП.1888—9.IV.1979)................

Далекий світ

Вступне слово......................................................

Домбровські ........................................................

Із збірки "Похід життя"

Журавлі...................................................................

Степан Васильченко (8.1.1879—11.VIII.1932) .......

Крамольна ніч .........................................................

Московський ґедзь .................................................

Марко Черемшина (13.VI.1874—25.IV.1927)........

На Купала на Івана................................................

Гнат Хоткевич (31.ХІІ.1877—8.Х.1938)................

Камінна душа (Уривки з повісті) .........................

Микола Чернявський (3.1.1868—28.ХІ.1946).......

На березі морському ................................................

Вона йде. Сон................................................••--•••••

ЛІТЕРАТУРНА КРИТИКА ТА ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО

Микола Євшан (19.V.1889—23.ХІ.1919) ......

Суспільний і артистичний елемент у творчості

11

Андрій Ніковський (2-Х.1885—? 1942)

Vita nova .................................................

Сергій Єфремов (19.Х.1876—31.І1І.1939)

В поисках новой красоты ..........................

Уривки із "Щоденників 1923—1929" .......

.636 ,638

.683 .684 .692

АНТОЛОГІЯ

Володимир Державин. Українська поезія і її національна чинність .................................................................. 699

Борис Грінченко (9.X1I.1863—5.V.1910)............................ 704

Хлібороб..................................................................... 704

До тих, що зостануться ............................................... 705

Лесь, преславний гайдамака ....................................... 706

Володимир Самійленко (З.ІІ.1864—12.VII1.1925) .............. 710

Українська мова .......................................................... 710

Найдорожча перлина.................................................. 711

Сонети І-ІІ ................................................................. 711

Не вмре поезія ........................................................... 712

Павло Грабовський (11.ІХ.1864—12.ХІІ.1902) .................. 713

Не вам мій спів... ....................................................... 713

Уперед! ....................................................................... 713

Годі нудитись! ............................................................. 714

Пісня кайданників ...................................................... 714

Веснянка ..................................................................... 715

До матері .................................................................... 715

Агатангел Кримський (15.1.1871—18.Х.1941) .................... 716

"Поезіє! Сопутнице моя!.." ......................................... 716

Спомин про минуле .................................................... 717

В потоках місячного світла ........................................ 717

Горді пальми... думні лаври... ....................................... 718

Самотою на чужині. Уривки із щоденника ............... 718

Шкляне щастя (Варіяуія на Абуль-Алю) ................ 719

З Омара Хейяма ........................................................ 719

З Хафизових пісень.................................................... 720

Андрій Лаговський (Розділ з першої

частини роману )................................................................ 721

Спиридон Черкасенко (24.ХІІ.1876—8.ІІ.1940)................ 727

Дзвін ........................................................................... 727

На весняний мотив ..................................................... 728

Шахтарі....................................................................... 728

Нашим поетам ............................................................ 729

Будуємо ............................................

Про що тирса шелестіла... Трагедія

Петро Карманський (29.V.1878—6.1V.1956) .

Ой люлі..................................................

Засну, як легіт... .....................................

Як побачиш сліпця................................

Духом все молоді... .................................

Заспів .....................................................

Leitmotiv ..................................................

Kennst dii das land... ..............................

Поклін тобі.............................................

Павло Савченко (28.V1I.1887—початок 1920)

"Мій сміх..." ...........................................

Мій жаль ................................................

Перед чорними Дверми ..........................

Краса недужа .........................................

"Як набриднуть хатні рими..." ................

Поет........................................................

"Летіли гуси, летіли білі..." ....................

Війна.......................................................

Дмитро Загул (20.VIII.1890—? 1944) ............

Я чую пісню... ........................................

Наші Едеми... .........................................

За непроглядною заслоною....................

Марія і Мара ..........................................

Даремне ти турбуєшся, поете ..................

Яків Савченко (21.ІІІ.1890—2.ІХ.1937)..........

Не дано ..................................................

Стоїть, як віск .........................................

Христос отаву косив ...............................

Сонце під голови .....................................

Ворожили... ............................................

Фрагмент................................................

Гном і чорт ..............................................

Месія ......................................................

Тихе царство ..........................'................

Гуни. Поема...........................................

Олекса Слісаренко (28.ІІІ.1891—З.ХІІ.1937)..

Кожну риму... .........................................

На пасіці..................................................

12

13

Посуха ........................................................................ 779

Осінь .......................................................................... 779

Пам'яті Гната Михайличенка ..................................... 779

Божевільний трамвай........................................................... 780

Клим Поліщук (25.ХІ.1891-? 1937) ................................... 788

"Ударили дзвони..."..................................................... 788

"Проклятого віку музична струна..." ........................... 789

«ц' . ' - " •7QQ

Небо гнівом запалало... ........................................... /ОУ

"В ніч журливу, осінню..." ......................................... 790

"Звуки виразу в струнах шукають..."......................... 790

"Люба серцю, ти байдужа..." ..................................... 791

Бог не осудить. Оповідання ............................................... 791

Василь Чумак (7.1.1901—21.ХІ.1919) ........;......................... 795

Обніжок...................................................................... 795

З ранкових настроїв.................................................... 795

Айстри........................................................................ 796

"Дві душі: одна шукає бурі..." ..................................... 796

Погром (Фрагмент).......................................—.....-- 796

Березневий каламут ................................................... 797

"і— • • " iqi Сьогодні ходив на могилу матусі... ........................... пі

"Вимережить пісню — голубині крила..." ................. 798

Червоний заспів 1-2 ................................................... 798

Гартована поезія ....................................................•.... 799

Ъасиль Яременко панорама української літератури XX століття

Про перше і друге видання "Українського слова

Перші три томи "Українського слова" вийшли в світ у 1994 р. накладом в 100 тисяч примірників кожного тому, які безоплатно були передані в усі державні школи України. Ця "небуденна подія" в Україні сталася завдяки доброчинній пожертві Фонду допомоги школам Ук­раїни (голова Володимир Воловодюк) при Координаційному Комітеті допомоги Україні у США (голова Богдан Бура-чинськнй). Майже попнс фінансування перших трьох томів "Українського слова" надала Українсько-Американська Асо­ціація Сеньйорів міста Маямі у США (голова Микола Ракуш. члени Асоціа­ції — Михайло Ковальчук, Богдан Мак, npdtpecop Микола Чировський).

Четвертий, доповнюючий, том "Ук­раїнського слова" вийшов у світ у 1995 році за повним фінансуванням Координаційного Комітету допомоги Україні в США під головуванням Во­лодимира Воловодюка. І четвертий том було безоплатно передано школам Украї­ни в кількості 100 тисяч примірників.

Це були роки, коли молода держава Україна не могла профі напсувати навіть окремі підручники; школи буквально знемагали від книжкового голоду, браку­вало текстів, не кажучи про наукову критику і наукове літературознавство, що відповідали б новим завданням куль­турного життя народу і літературної' ос­віти мільйонів юних громадян України.

Люди, українські патріоти в США, виконали свій громадянський поклик і цим вписали свої імена в справу роз­будови української школи і української державності.

Друге видання виходить у світ за пов­ного фінансування Координаційного Комітету допомоги Україні в США (голова — Володимир Воловодюк).

Ідея перевидання "Українського сло­ва" через п'ять років уже як посібника для середніх та вищих навчальних закладів України, підтримана ККДУ в США, буде подальшим кроком у розвитку літературної освіти в Україні, науково-дослідницької роботи, загальної культу­ри народу, в розбудові української дер­жавності.

Освітяни України складають їм свою вдячність і пошану, бо "Українське слово" виконало і далі виконує кілька зав­дань — освітніх, наукових, ідеологічних, художньо-естетичних.

Щонайперше, хрестоматія української літератури та літературної критики XX століття усунула проблему навчаль­них текстів у школі, було потамовано книжковий голод, учень, студент, учитель і викладач вищого навчального закладу одержав для користування не тільки твори письменників, яких за комуні­стичної системи замовчували або й за­бороняли, а й справді наукову літературну критику та ґрунтовні літературознавчі

15

статті. Отже, видання прислужилося

благородній справі поглиблення літера­турної освіти учнівства, студентства, учи­тельства, широкого загалу читачів, бо був ще додатковий 50-тисячний комерційний тираж, який швидко розійшовся. Вже кілька років придбати повний комплект "Українського слова" неможливо. Воно стало джерельною базою для розвитку літературознавчої науки незалежної України, оскільки було на той час єдиним виданням, де можна було відшукати наукові праці Ю-Шевельова, В-Петрова, Д-Донцова, Д. Чижеве ького, ВДержавина, Г.Костюка, Ю.Лавріненка. А.Ніков-ського та інших. Автори докторських дисертацій, науковці взагалі роблять по­силання на "Українське слово" як на першоджерело. Це було одне з перших в Україні справді вільних від цензурного нагляду видань, що відкрили двері для десятків інших видань подібного типу, які використовували з "Українського слова не тільки текстовий матеріал, а й брали його за еталон. Воно й сьогодні залишається єдиним універсальним ви­данням, що представляє панораму характерних явищ літературного процесу XX століття.

"Українське слово" своїм методо­логічним спрямуванням прагнуло поєдна­ти здобутки літературного процесу в Україні та діаспорі. Виступаючи в Ук­раїнському домі на презентації перших трьох книг "Українського слова", О.Гон­чар назвав їх "золотими томами єднання", а в "Літературній Україні" надрукував рецензію-відгук "Небуденна подія", в якій, зокрема, писав: ' ...Ці томи можна назвати томами єднання нашого письменства, єднання тих творчих сил, котрі упродовж віку. за різних режимів, за найскладніших обставин підтри­мували життя українського слова. Сталася подія справді небуденна. Ад­же вперше в цьому виданні зійшлися і, сподіваємося, назавжди письменники

материкової У краї ни І письменники діаспори, тобто література постала як спільна, загл-іьнонацїонсьіьна духовна цінність українського народу.

І хоч ідеться лише про вік XX, і хоча письменство й цього періоду дає­ться лише фрагментарно, бо. ясна річ, можливості були досить обмежені, і все ж, навіть при цьому. видання вражає своїм художнім та інтелектуальним багатством. Треба віддати належне упорядникам, які звершили працю вели­чезну. Та ще коли зважити, що здій­снена вона в умовах скрутних, кризових, де байдужість владних структур до культури вважається чимось цілком нормальним. [...]

...Звісно, знайдуться охочі кри­тикувати й це видання, адже чого-чого, а скептиків у нас не бракує, не-вдоволено скривлених отих негати-вістів. які не від того. щоб піддати ревізії і Шевченка, й Довженка, відшу­кати навіть і в Божій світобудові який-небудь ґандж. Але ж маємо на увазі читача іншого, справедливого. неупередженого, здатною належно оці­нити зібране в "Хрестоматії" творче багатство нації. І такий ось читач мимоволі замислиться, звідки ж оті розмови про " відсталість". "провін­ційність" української літератури, бо ж і в попередні роки ми вже стільки наслухались про те. яка наша літера­тура недосконала, порівняно з літера­турою "старшого брата", або кир­гизькою. або ще якоюсь, і ці докори найчастіше висловлювались тими, хто знав — не міг не знати! — як жилося в імперії, чи царській, чи сусловській. украї нському слову, крізь які терни утисків та репресій доводилося йому пробиватись до людей. Відомо, що ніде, на всю тоталітарну імперію не було такої звірячої цензури, яка лютувала в Україні, нікому не доводилось працю­вати під такою вічною підозрою, в такому надсуворому режимі, як

16

Василь Яременко

письменникові українському. То хіба ж не дивно, що І в цій задушливій атмосфері з являлись речі такої ху­дожньої досконалості, як Довженкова "Зачарована Десна" чи новелістичні шедеври Григора Тютюнника. Дикі репресії супроти українського слова, проти таких його лицарів, як Василь Симоненко чи Василь Стус. щоразу мали державну спрямованість: охорон­ці імперії шкурою почували, що для існуючого ладу Україна завжди зали­шається небезпечною, бо щось грізне є в її історичній пам'яті, бо гени свободи ніколи не переставали жити в ній.

Виданий багатотомник. як зазна­чають упорядники, розсилається шко­лам України в дарунок, тож сподіває­мось. що і вчителі, і юні їхні вихован­ці чимало почерпнуть Із цих книг для розуму й серця, хрестоматійні взірці сприятимуть глибшому осмисленню долі народу, явленій на різних і -здебіль­шого таких драматичних її етапах.

Читач знайде в цьому виданні слово чесне й правдиве, він зможе упевнитись, що народ наш має літературу повноцінну, що Україні суверенній не соромно постати перед народами з творчістю с^іоїх письменників, поєдна­них. нарешті, природно, вільно, без штучних, дотеперішніх розмежувань.

Треба думати, що вихід у світ хрестоматії "Українське слово" — це тільки початок (без сумніву — добрий початок), вартий підтримки й щирої прихильності читачів. Тож. подякуймо усім тим, хто причетний до цього такого потрібного насамперед нашій школі видання, звершеного в їм' я святої справи зміцнення й розбудови духовності української нації.

Ґрунтовну рецензію-роздум "Спроба синтезу" опублікував у "Літературній Україні" Валерій Шевчук. Професор Іван Семенчук у журналі "Динослово" (1995. № 5—6). високо оцінюючи видання, зазначив, що "хрестоматія

"Українське слово" має всі підстави, щоб її упорядників висунути на здобуття Шевченківської премії". В "Українській газеті" публікувалися нариси Віталія Коваля "Нерозстріляне українське слово, подане "Компанією Рось". Щоправда. дочитавши до кінця четвертий том, Ві­талій Коваль в уривку Із книжки Ї.Ко-шелівця "Сучасна українська література в УРСР" відшукав "руку Мюнхена", яка буцімто замахується на милі його серцю авторитети з літературно минулої вже епохи.

Над підготовкою до друку хрестоматії працював також редакційний колектив журналу "Дніпро" (головний редактор Микола Луків) та видавництва "Рось" (президент "Компанії Рось" Олександр Чумак).

Видання побачило світ у "Бібліотеці журналу "Дніпро" і в цій бібліотеці йому жити завжди, бо журнал — молодіжний і в неймовірно складних умовах і далі продовжує вести духовний, громадян­ський діалог із учнями шкіл, студентами сучасної України.

Отже, І в цьому сенсі "Українське слово" виконало і далі виконує мету поєднання в єдиному річищі національної літератури здобутків письменників, творчість яких відбулася в діаспорі, і літераторів матери­кової України. Реалізація цього завдан­ня на третьому році здобуття незалежності України вимагала певної структури видання. На жаль, навіть дехто із відомих рецензентів Ті не помітив, а вона досить струнка: всі письменники подані не "за рангами" (письменник, талановитий письменник, відомий письменник, визнач­ний письменник, видатний і, нарешті, класик української літератури, як це було запроваджено в різних радянських до­відкових виданнях), а за роками народ­ження- Скажімо, Ліна Костенко та Ем-ма Андієвська, чи Олесь Гончар і Олег Зуєвський стояли поруч, і для всіх, об­разно кажучи, спільним дахом було Українське Слово.

17

На нашу думку, така структура мала беззаперечні наукові переваги перед існуючими примітивно-спрощеними по­будовами за родами літературної твор­чості: поезія, проза, сатира і гумор, драматургія, література для дітей, літера­турознавство і критика. Не вистачає тільки публіцистики, епістолярію та ме­муаристики. Але й за цими критеріями можна подати панораму літератури будь-якого століття, в тому числі й двадцятого, що і було зроблено в "Історії української літератури XX ст. у двох книгах" (1993— 1995) за редакцією В.Г.Дончика.

На жаль, українське літературо­знавство досі не спромоглося дати науко­вий образ століття, що вже відійшло в історію. Пошуки схеми тривають за

круглими столами", на різних методо­логічних семінарах, що їх організовують Інститут літератури НАН України, філологічний факультет Національного університету імені Т.Шевченка, а також зарубіжні університети.

Беручи активну участь у цій роботі над розв язанням одного з найголовніших методологічних завдань — створення наукової схеми (концепції) Історико-літературпого процесу, робимо спробу структуруватн його за культурно-Істо­ричними епохами. Це було задекла­ровано ще в 1-му томі "Українського слова" в 1994 р.: "Відсутність наукової схеми літературного процесу XX століття, його періодизації... утруднювала роботу упорядників і, безперечно, відбилася на стрункості, а, можливо, й логічності композиції "Українського слова". Мож­на вибудувати схему української літера­турної історії за зміною провідних, ви­значальних літературних напрямків, течій, стилів XX ст. — реалізм, неоромантизм, необароко, неокласицизм, модернізм (імпресіонізм, символізм, експресіонізм, футуризм, імажинізм, акмеїзм, сюрреалізм та іп.), соцреалізм (література в Україні ЗО—80 pp.), постмодернізм. Така схема вимагає відповідного групування пись­менників, літературних критиків, літе­ратурно-художніх журналів".

Так писав упорядник ще в 1993 році, залишаючи читачеві право "самому віднести будь-якого письменника до відповідного художньо-естетичного на­пряму, стилю, течії".

За сім років, що минули, серед інших і упорядник став обізнанішим і сьогодні повністю переконаний, що вивчати і висвітлювати нашу літературну історію належить за культурно-історичними епохами, а в їхніх межах виявляти куль­турно-естетичні стилі, течії", панівні, визначальні і відмираючі та новона-роджувані культурно-стильові напрямки, які в наступній епосі будуть домінантними І визначатимуть зміст та форму цих епох. Тільки такий підхід, на наше тверде переконання, дасть змогу з часом цілком і повністю розглядати літературу як мис­тецтво слова, а не ілюстратора пере­можних реляцій "керівної і спрямо­вуючої , яка може постати і в незалежній, суверенній державі Україна, а не тільки нагадувати про себе із комуністичного минулого.

Друге видання "Українського слова" побудовою І змістом засвідчує цілком нові методологічні засади. Як побачить читач, кількість представлених імен значно збільшена за рахунок скорочення гро­міздких статей, збільшення обсягу кожної" книги на 100 сторінок та введення в кожний том антологічної частини. Таких антологій в четвертій книзі три. Це дало змогу значно розширити реєстр імен, чия творчість в XX столітті стала помітним явищем.

У правильності методологічного прин­ципу упорядника переконує 35 років викладацької роботи в Київському на-ціоніїльному університеті ім. Т.Шевченка. Від 1984 p. читається давня українська література на філологічному факультеті за культурно-історичними епохами — Середньовіччя (раннє: до 988 p., високе:

до 1240 p. і пізнє: до середини XV ст.),

18

Василь Яременко

Ренесанс (середина XV — 80-ті pp. XVI ст.). Бароко (раннє: 80-ті pp. XVI ст- до утворення Києво-Могилянської академії в 1632 p., високе (розвинуте):

від 1632 до 1709 p., пізнє: від катастрофи під Полтавою 1709 р. до появи "Енеї'ди" І.Котляревського в 1798 p.).

У цій схемі витримано принцип іс­торизму і взято в історичні рамки найсуттєвіші культурно-стильові, ху­дожньо-естетичні вияви в мистецтві взагалі, в літературі зосібно.

За цим методологічним принципом ще 1988 p. упорядник спільно з Юрієм їсіченком, тоді викладачем давньої лі­тератури в Харківському університеті, уклали Програму курсу давньої україн­ської літератури, яку підтримав, зокрема, відділ давньої літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Аналогічно викладається в університеті й нова та новітня українська література, а також історія українського літературознавства.

2. Спроба структурного оформлення панорами української літератури XX ст.

Під культурно-історичною епохою ми розуміємо хронологічно означений час, у якому певні культурно-стильові яви­ща заявляють про себе, проходять етапи становлення, періоди розвитку, досягають вершинних здобутків та панівного становища і, вичерпавши себе, — занепадають під тиском нових культурно -стильових тенденцій, зрештою і літературних мод, інтелектуальних повівів, нових культурно-естетичних ідеалів, а часом і суспільно-політичних чинників.

Зміна епох відбувається шляхом за-перемення вІджилих тенденцій, художньо-естетичних смаків, обмежених вира­жальних можливостей слова і формування нових уявлень про час, простір, людину і світ. Зміна епох є об'єктивною і неми­нучою, хоча вартості, художньо-естетичні суті. що занепадають, мають дивовижну здатність через голову наступної' епохи, як правило, вороже налаштованої до попередньої, оживати і брати активну участь у творенні нових цінностей, нових смислів і сутей. Через те навіть між віддаленими епохами існує духовний зв'язок, що і забезпечує нерозривність, цілісність духовності літератури, всього народу, безоглядно про який народ ідеться.

Логічно було б наукову схему, винра-цювану для нашої старожитньої літера­тури, продовжити в літературі новій — від Котляревського починаючи і закін­чуючи XX століттям, яке завершує еру Нової української літератури.

ХІХ століття витворило дві завершені культурно-історичні епохи — Романтизм і Реалізм та започаткувало наступну — Модернізм, який із злетами і занепадами охоплює ціле століття — від 1896 p. і до 1991 p. із насильницьким вторгненням епохи Соцреалізму (тоталітаризму) від 1934 p., коли на І з'їзді радянських письменників з подачі Горького і Жданова соціалІ стичний реалізм було проголошено творчим методом радянської літератури, І до кінця 80-х років. Утвердження 1991 р. незалежної України і заперечення переважної більшості вартостей епохи Соцреалізму поклало початок нової епохи, умовно названої сьогодні як Постмо­дернізм, ми б сказали, започаткувало пере­хідний етап до епохи Вільного розвитку української літератури, що охопить наступне XXI століття.

Вчення про культурно-історичні епохи має свою історію. Вона починається у працях М.Максимовича, який у

19

передмові до збірки пісень, виданих ним у 1827 p., виділяє три епохи:

найдавнішу, середню і новітню, що фактично відповідає епохам Середньо­віччя, Бароко і Романтизму. М.Макси­мович знайшов свій критерій для визна­чення хронологічних рамок періодів (епох) — співмірність творів оригіналь­ної літератури із творами народної поезії.

Фактично робив спробу розглядати розвиток літератури за епохами М.Дра­гоманов. який ще 1874 р. в літературі XIX ст. добачав три культурно-стильові епохи: сентименталізм як реакцію на класицизм; українофільство як роман­тичний націоналізм; реалізм. М.І-Пет-ров у "Очерках истории украинской литературы XIX столетия" (К., 1884) називає епохи псевдокласицизму, сенти­менталізму, романтизму, українського націоналізму, українського слов'яно­фільства та новітню. Як бачимо, M.I.Петров спільного знаменника чи єдиного критерію для визначення епох не знайшов, але його схема літературного процесу є етапною.

М.Петров називав також інший принцип періодизації — географічний. Особливості нашого історичного буття в XIX •— XX ст. дали М.С.Груиіевсько-му підстави взяти за методологічний принцип якраз географічний критерій, себто вчений виходить з наявності центрів літературного процесу та переважаючих літературних і культурних впливів. Він називав: І. Польсько-Харківський період (1748 — поч. 40-х pp. XIX ст.). II- Перший Київський період (Кнрило-Мефодіївське братство і творчість Шевченка періоду "трьох літ").

III. Петербурзький період (1856—1863. "Основа", діяльність П.Куліша).

IV. Другий Київський період (1863— 1876, під Валуєвського циркуляру до Емського указу). V. Київсько-Львів-ський з перевагою Львова (1876— 1906). VI. Київсько-Львівський з

перевагою Києва (1906—1920). Дехто з літературознавців цією періодизацією скористався, 'географічний" принцип часом проглядає і сьогодні, коли ми хочемо виокремити українську літературу діаспори та материкової України, чи коли розглядаємо як географічні, а не мистецькі поняття "поети Празької школи", "Нью-Иоркська група письменників" чи "Київська школа поезії", "Житомирська школа прози", "Івано-Франківська школа" і т.д. Очевидно, такі засади періодизації перевірки науковою крити­кою не витримують, хоча й цілком можливі як "робочі".

Відкидаючи соціологічні та вульгарно-соціологічні схеми історії літератури, Микола Зеров розглядає історико-літературний процес за культурно-стильовими епохами:

І. Доба класичних пережитків та сентименталізму (травестії, сентимен­тальної оперети та сентиментальної повісти) — з 1798 р. до кінця 30-х pp. XIX ст.

II. Доба романтичних поглядів і форм (фантастична та історична повість, балада, романс) — з кінця 20-х pp. до кінця 60-х.

III. Доба наївного реалізму, побутово-описового, наостанку з нахилом в бік натуралізму — з кінця 60-х pp. до середини 90-х.

IV. Доба неореалізму та неоромантиз­му — з середини 90-х pp. до наших днів. {Див.: М..Зеров. Нове українське письменство. — К.: Слово. 1924).

Вульгарно-соціологічну схему історії літератури у 20-х роках почав вибу­довувати Володимир Коряк. Він твердив, що історія української літератури, вило­жена систематично, повторює етапи історичного процесу з деякими не­значними змінами заради зручності систематизації" життя українського ху­дожнього слова, яко мистецького відбиття в сфері ідеології господарчих відносин" (В.Коряк- Нариси історії української

20

Василь Яременко

літератури. Література передбуржуазна. — Харків; ДВУ, 1925, с. 13). В.Коряк визначив такі епохи: 1. Доба родового побуту. 2. Доба раннього феодалізму. 3. Середньовіччя. 4. Торговельний капі­талізм. 5. Доба промислового капіта­лізму. 6. Доба фінансового капіталізму. 7. Доба пролетарської диктатури.

Зрозуміла річ, учені-літературознавці були "спровоковані" В.Коряком до даль­шої' розробки теорії культурно-історич­них епох і культурно-стильових течій.

Рішуче відкинув схему, винрацювану "на суто економічних і класових, марк-сівських принципах", як таку. "що на­магається вбгати специфічно мистецький словесний матеріал у рамки специфічно позамистецькі, що зовсім ігнорує критерій мистецького й стилевого розвитку літе­ратури" доктор М.Гнатишак в "Історії української літератури" (Пріага, 1941), Оскільки поняття доба (епоха) як певні рамки, що охоплювали специфічно літе­ратурний матеріал, вульгарною соціо­логією було скомпрометовано, М-Гна-тишак запропонував вивчати літературу за стилями, яких віднайшов від найдав­нішого часу до 1941 р. десять:

І. Староукраїнський стиль. II. Ві­зантійський стиль. III. Пізньовізан-тінський переходовий стиль. IV. Ук­раїнський Ренесанс. V. Козацький барок. VI. Псевдокласика. VII. Бі-дермаєр. VIII. Романтика. IX. Реалізм. X. Модерн.

Таку схему історії літератури М.Гнати­шак вважав мистецько-стилевою та стилево-світоглядною. І це був, на нашу думку, новий етап у науці про культурно-історичні епохи. На жаль, М.Гнатишак раптово помер і свою "Історію україн­ської літератури" закінчив на книжці першій, розглянувши тільки перші три періоди власної періодизації, хоча, на­справді, староукраїнський, візантійський та пізньовізантійський переходовий сти­

лі формувалися і розвивалися в одну культурно-історичну епоху — епоху Середньовіччя.

Подальший розвиток теорія культур­но-історичних епох знайшла в працях Д.Чижевського, який продовжив "Істо­рію української літератури" М.Гна-тишака і видав у 1942 р. її продовження, а в "Працях Українського історико-філологічного товариства в Празі опуб­лікував у трьох частинах нариси "Ук­раїнський літературний барок" (1941. т. З,с.41—108;1942,т.4,с.145—210. т. 5.с. 78—142).

Після закінчення Другої світової війни 1939 — 1945 pp. в еміграції зосе­редилися значні наукові сили — Д.Чи-жевський, В.Петров (Домонтович), М-Глобенко. Л-Білецький, Є-Пеленський, гО.Блохин, І.Коровицький та інші. Названі вчені історичну панораму україн­ської літератури прагнули відтворити за культурно-історичними епохами. Так, у ЇІ-му (загальному) томі "Енциклопедії українознавства" (Мюнхен, 1949) в нарисі "Література" вже виокремлено такі епохи (доби): Стара доба (XI — XV ст.), Ренесанс, Реформація, Бароко, Класицизм, Романтика, доба Реалізму, доба Модернізму, Найновіша доба (фактично йдеться про епоху, яку ми називаємо епохою Соцреалізму (тота­літаризму), бо мова йде про ідеологічну літературу в "підсовєтській Україні").

Якраз пошуки методологічної концеп­ції для "Енциклопедії українознавства" спричинилися до появи в 1948 р. праці Д.Чижевського "Культурно-історичні епохи ' (вміщена як методологічний вступ у цьому томі), а пізніше ця концепція була глибше опрацьована в "Історії україн­ської літератури" (1956), яка автором, на жаль, не була завершена.

У другій книзі цього видання вперше в Україні передруковано нами із збірників МУРу (1947, том 1—3) теоретичні статті

21

В.Петрова (Віктора Бера) "Засади поетики" та "ІсторІософічні етюди", в яких показано па історичному і літературному матеріалі, як зароджуються, розвиваються і відходять в історію культурно-історичні епохи. За Петровим, попередні епохи не перекреслюються, тим більше не паплю­жаться, а заперечуються інакшістю, бо кожна епоха творить непроминальні цінності, що складають національне і загальнолюдське багатство. Обговорення проблеми епохи і функції заперечення в ній було перенесено на сторінки ж. "Орлик", де опонентом В.Петрова (В. Бера) виступив історик Б. Круп-ницький (стаття "Теорії доби і суча­сність". // "Орлик", серпень 1947, вересень 1947). В.Петров відповів ще однією фундаментально-теоретичною статтею "Проблема епохи" ("Орлик", жовтень 1947). Очевидячки, цей діалог вчених і склав підґрунтя для праці Д.Чижевського "Культурно-історичні епохи" (1947). Як і Чижевський, Віктор Петров прагнув концепцію культурно-історичної епохи покласти у власну Історію української літератури. (Див.:

Віктор Петров, Дмитро Чижевський, Микола Глобенко. Українська літе­ратура. — Мюнхен — Львів, 1994.)

Сьогодні над концепцією "культурно-стильової епохи" плідно працює Валерій Шевчук. ^ тижневику "Українська мова та література" він публікує з продов­женням свій "Розмисел про культурно-стилістичні епохи". І відразу виникають питання: культурно-стилістична чи куль­турно-стильова епоха, бо стиль і стилі­стика, здається, не одне й те саме. Далі:

культурно-історична чи культурно-стильова епоха? Нам здається, що культурно-стильовими (чи хай і стилі­стичними) можуть бути тільки течії чи напрямки в межах однієї культурно-Історичної епохи і тут, очевидячки, під-редаговувати Чижевського та Петрова

недоцільно, хоча й приймати безза­стережно всі Їхні концепції не доводиться. Особливо цікавими і переконливими є розмисли Валерія Шевчука про XIX століття (Романтизм і Реалізм), а також про епоху Тоталітаризму і Антн-тоталітаризму — уже не як стилістичну, а як ідеологічно-насильницьку добу в історії" нашої культури, літератури зокре­ма- 3 дозволу Валерія Шевчука наведу розлогіший уступ з названої праці, на цей час ще повністю не опублікованої. Дослідник пише: "...Z/Jo6 розставити всі крапки над 'І . ще раз треба звернутися до теорії культурно-стилістичних епох. Знаємо, що за романтизмом прийшов реалізм, чи критичний реалізм, як його ще звуть;

а на зміну реалізму — модернізм у різних його формах та видозмінах. Відповідно, кожна епоха, як І будь-яке явище чи істоти, у своєму розвитку мають три періоди: ранній, розвинений та пізній. Усе йшло правильно, за природними законами до XX століт­тя. яке принесло не тігьки надзвичайні політичні катаклізми. але й порушую природний розвиток мистецтв.

Ранній український модернізм фік­суємо цілком певно й чітко — це перші два десятиліття XX cm. — то була література досить вироблена, із систе­мою своїх архітворів та й особли­востей. І от. коли придивитися:

література 20-х — поч. 30-х років в Україні Східній і література 30-х діаспорна та західноукраїнська і скла­дає період розвинутого українського модернізму, йоїо й справді знищено російськими комуністами, ї тут ста­лася річ, якої не знала ще історія:

культурно-стилістичний період сило­вими методами політичних сил зни­щується. а натомість утворюється ерзац, -література, яку найточніше назвати тоталітарною, її культи-

22

Василь Яременко

вують комуністично-фашистські деспотії та диктатури в Європі та азії. Відтак у норма^іьний культурний розвиток ніби врізалося клином цілком штучне утворення, упроваджене терористичними методами. Таким чином, українська література перестає бути одноцільною, а розпадається на дві: одна тоталітарна, друга — е продовження розвинутого модернізму (га-^іицька. празька школа, нью-йоркська група, емігрантська). Саме в цьому середовищі починає творитися, з одно­го боку. різновид тоталітарної літера­тури не на комуністичній, а на націо­налістичній основі ("вІсниківці . наприклад), а з другого — антито-талітарна література, яка складає супротивно заряджений полюс в одно­му літературному тілі. Водночас не вмирає й розвинутий модернізм (на­приклад. цікаве продовження неокла­сицизму в діаспорнїй літературі), хоч певною мірою й одмінний, ніж у літературі 20-х років. Саме таку лі­тературу: антитоталІтарну із про­довженням традицій 20-х років — й було створено в діаспорі, і саме вона явила нам своїх великих письменників:

Уласа Самчука. Івана Багряного, Тодося ^ Ось-мачку. Докію Гуменну. Галину Журбу. В.Домонгповича. Юрія Шереха і ряд інших менших, але значних та­лантів. Із закінченням війни тота­літарна література насильно впровад­жується на території всіх земель України й на землях радянських сате­літів, де жи.иі й meopu.iu українці, саме її опонентом і стала відтак літера­тура діаспорна. Відповідно, поява шіст­десятників була реальною спробою по­вернутися до засад модернізму: поезія почала творитися на основі неороман­тизму, а проза — неореалізму, згодом увівши у свій арсенал умовні форми (химерна проза, фольклорно-фан­тастична тощо). Цілком можемо назвати цей новий період пізнім модернізмом, який зага^іом протягся до появи постмодернізму, тобто кінця 80-х років. Але тут треба зробити певні корективи: література пізнього модернізму, бувши зага-іом супротивна до тоталітарної, не раз користується засобами тоталітарної, а після полі­тичного удару 1971 року частина пізніх модерністів замовкає, частина працює в шухляду, частина творить відверто антитоталІтарну літера­туру: "Сибірські новели Б.Анто-ненка-Давидовича. "Більмо М.Осад­чого. поезія Ї.Свїтличного, В.Стуса тощо, а також потужна публіцистика. творена в концтаборах і самвидаві. Згодом антитоталітарні твори на­пишуть А.Дїмаров. Р.Іваничук та інші: частина ж шістдесятників:

В.Дрозд, Є.Гуцало, І.Драч, Б.Олїйник. В.Коротич та інші — стали твор­цями тоталітарної літератури і тільки в 80-х роках дехто від неї відкину вся. [...]

У зв'язку з цим не можна минути увагою й такого своєрідного явища, як творення антитоталітарних мотивів у межах тоталітарної літератури (" ІЦоденники" О. Довженка, "Собор" О.Гончара. "Іван" І .Чендея, "Ката­строфа" В.Дрозда. "Мальви Р.Івани-чука. "Мертва зона' Є.Гуцала тощо), тобто маємо своєрідне явище з єднан­ня супротивна заряджених часток культури: тоталітарної із антито-та^іітарною, що дозволяє обидва різно­види називати одним терміном: то­талітарна література. Коли прийня­ти цю схему, тобто розглядати лі­тературу за культурно-стилісти­чними періодами, стане ясний літе­ратурний процес у всьому вимірі. Загалом треба признати: в тоталі­тарній літературі ідеологічний чин­ник став однаково естетичним рушієм

23

творів обох підкультур. З другого бо­ку, не зникають ї стилістичні явища модернізму, але вони вже не є домі­нуючими...

Ось такий "Розмисел" над образом літературного процесу XX століття робить письменник Валерій Шевчук. Він при­ходить до висновку, що з крахом тота­літарної літератури наступає і кінець Нової української літератури. Очевидно, скажемо від себе, методологічно доцільно ввести в науковий обіг і таке терміно­логічне поняття, як історико-літературна ера. Маємо еру Старої літератури (IX — XVIII ст.), еру Нової літератури (1798 — 1991) і, очевидячки, входимо в еру Новітньої української літератури, її першу культурно-історичну епоху — епоху, скажімо, Вільного розвитку української літератури.

Наголосимо тут, що наукова терміно­логія — важлива методологічна проб­лема- Необхідно конкретизувати поняття етап і період літературного процесу. Коли говоримо про культурно-історичну епоху (добу) Модернізму, то ранній, розвинений (високий) і пізній Модернізм є періодами його розвитку. І далі говоримо: "своєрідним етапом раннього модернізму був декаданс — його провісник". В.Петров у згаданій "Історії української літератури" наголошує: "по­няття літератури має не позаісторичний, а історичний характер, пов'язаний із зміс­том і структурою відповідних історичних епох і періодів" (с. 17). Це самодостатнє обгрунтування принципу історизму -

На жаль, досі науково не окреслені такі поняття як почато к століття (це перше десятиліття), середина століття (це десятиліття, що охоплює 46—55 pp. кожного століття), кінець століття (останнє десятиліття). Ці поняття мусять бути такими ж точними, як чверть століття, третина

століття, половина століття, якими всі ми користуємося поспіль.

Самозримо, деяких уточнень вимага­ють термінологічні поняття, що їх вводить в обіг В.Шевчук. Уточнення упоряд­ника читач знайде в структурі нового видання "Українського слова", його поняттєвому апараті. Я погоджуюсь, що

в тоталітарній літературі ідеологічний чинник став естетичним рушієм", але цей ідеологічний чинник присутній навіть в творах "чистого мистецтва", навіть в духовній поезії та інтимній поезії (ін­тимна поезія "Христових наречених" — поетес-черниць) і є її "естетичним ру­шієм". Виступаючи проти заідеоло­гізованості української літератури доби (епохи) Соцреалізму, не маємо виступати проти ідеологічного чинника взагалі: на всіх етапах, в усі періоди кожної куль­турно-історичної епохи (доби) літера­тура ідеологізується, а ідеологія естети-зується. Тут бажана гармонія або нормальний розвиток, розумна міра. А заідеологізувати літературу можна не тільки марксизмом-ленінізмом, а й нашим рідним українознавством, якщо піднести його до рівня ідеології і віддати в руки вчорашнім ортодоксам марксистсько-ленінської компартійності, народності і класовості. Тоді навіть добрі, суб'єктивні наміри не співпадуть із об'єктивними результатами.

Саме тому стверджую, що все сказане про тоталітаризм у "Розмислі" Валерія Шевчука правильне і сприймається без уточнень, але культурно-історичну епоху чи, як називає В. Шевчук, культурно-стилістичну (?), очевидячки, треба називати епохою (добою) Соцреалізму, а не Тоталітаризму, який складає істо­ричну добу, а до культури мав тільки той стосунок, що нищив її, хоч і виробив свій почерк (стиль) і свою стилістику доносів, вироків, голобельної критики і т. д.

24

Василь Яременко

Епоха Соцреалізму залишила нам як тоталітарного спрямування художню літературу, літературну критику і літера­турознавство, так і антитоталітарного. Обидва напрямки мають спільний знаменник — це все ідеологічна літе­ратура доби Соцреалізму.

Соцреалізм як епоха відбувся, і ми від цього ніде не дінемося, і в його "естетику" вписали бодай часточку своєї творчості такі майстри пера, як Петро Панч, Андрій Головко, Михайло Стельмах, Максим

Рильський, Микола Бажай, Олександр Довженко, Олесь Гончар і десятки інших. І дещо з їхнього доробку залишиться не сумою історико-літературної інформації, а певним естетичним, духовним набутком. Юрій Барабаш ще при тоталітарному режимі шукав у 0-Довженка "чисте золото правди". І знаходив- Все ж твердження офіційних комуністичних ідеологів, що соцреалізм — "це реалізм, збагачений ідеями соціалізму", було облудним, вимагало лакування дійсності, підміни правди ідеологією.

3. Визначальні художньо-стильові напрями і течії в літературі XX cm.

Одним із найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні був декаданс. Чи не з легкої руки Івана Франка це слово набуло в нас негатив­ного змісту, лайливого характеру, чому сприяла й етимологія слова (декаданс — занепадництво, декадент — занепад­ник, а таким ніхто не хотів бути). Тому й була такою різкою відповідь В.Шурату у вірші "Декадент" Івана Франка. В-Шурат розхвалював збірку "Зів'яле листя" (1896) як декадентську. Та сьо­годні мало хто знає продовження пое­тичної полеміки між двома побра­тимами. У журналі "Зоря" (1897, № 5) Щурат публікує полемічну відповідь на Франкового "Декадента":

Се не декадент/

"Який же я у біса декадент?" І.Франко

В життю — таке вже те житє й

дарма! — Крім темного і ясний є момент. Натхнінням темним назви ще нема, Бо чи ж се темне слово: декадент!

Хто на верху не був. не впаде вниз, Без капіталу не іде процент:

Поет, що днини світ йому не зблис, Не знає й ночі крас, — не декаденті

Хто замість цвіту гній приносить з

піль А скривши радість, творить лиш

лемент, Хто сам надієсь, а про жаль. про біль Співає другим: — се не декадент!

Хто, не злюбивши безпредметних туг, Предметом пісні вибрав парлямент, ЬЦоб шумом, хоч би і воєнним, слух дражнити людям: — се не декадент!

Хто з п'юшими ллє в пельку, не за

пліт, LL[o6 бійкою скінчити трактамент, Хто не піднявся в ідеалу світ, Чи ж міг він впасти? — Се не

декадент!

Бо декадент-пост — не фарисей Єго пісні — душі его фермент! Він епілог пролога! Він. ідей Збагнувши світ, нових жде —

декадент!

Василь Щурат декаданс трактує в поетичних образах як темне натхнення, як неясну, затемнену нічну красу, а сам поет-декадент є митець, що з поля приносить не гній, а цвіт; він здатний

25

переживати самостайну, "безпредметну" тугу і піднятися "в ідеалу світ", занедбавши так звану громадянську тему і суспільні проблеми, а, збагнувши світ ідей, виступає провісником нових, "він епілог пролога". Ця ода декадансу засвідчує, перш за все, неоднозначне сприйняття і трактування декадентства в Україні. У своїй бібліотеці я маю брошурку-метелик на 12 сторінок письменника-священика Стефановича, видану 1910 р. в Києві під назвою "Дека­дентство (из жизни непонятого челове­ка)". Клерикальна преса звинувачувала автора в декадентстві за книжку "Набо­левшее сердце" (1905), в якій, за його словами, два оповідання і дві публіцистичні статті пройняті любов ю до співвіт­чизників і мають втихомирююче значен­ня". На обкладинці книжки було подано символ скорботного і люблячого серця, від якого ідуть струми любові до людей і від них повертаються до серця. Цей символ церковна критика назнала дека­дентським. і автор зазнав цькування за декадентство. Стефанович протестує, перш за все, проти вживання слова "де­кадент" як лайливого, що робив і Василь ІЦурат у полеміці з Франком.

Клерикальна критика в символі люб­лячого серця добачила відхід від цер­ковної символіки богослів я, як у світській літературі відбіг від громадянської проб­лематики у світ чистого мистецтва, зану­рення в "сяйво мрій" тощо. Паралелі допомагають збагнути первісну суть дека­дентства, себто суть того "занепадництва", яке є визначальним значенням, семан­тичним полем поняття "декаданс" чи "декадентство".

Ми й сьогодні, навчені в радянській школі, вживаємо слова "декаданс", "декадент" у розумінні морального зане­падництва, тоді як в естетиці цим словом називають особливого виду поетичну творічість, яка характеризується творен­ням оригінальних символів, які ще не ввійшли в традицію, не стали звичними. Етика цими термінами не користується,

а тому и эв язувати декадентство із

моральним занепадом не випадає.

Повернімося до первісної суті понять. Декадентами вперше стали назива­ти у Франції символістів, які відійшли від існуючої' літературної традиції". У 80-х pp. XIX ст. французька молодь, не-задоволена політичним опортунізмом, що запанував у Франції, відійшла від політики, якою була традиційно заангажована, і повністю віддалась науці, філософії, есте­тиці. Політика нею була залишена де­монстративно, почали видавати моло­діжний часопис "Le decadent", спря­мований проти політичного опортунізму, сиріч пристосування до обставин держав­ного життя із зміною переконань. Молоді французькі декаденти на спротив панів­ному позитивізму віддавали перевагу філософії Канта, Фіхте. Шопенгауера. Крайнім виявом декадентства вважалось захоплення гіпнотизмом і самонавію­ванням, працями Блавацької про індій­ську філософію, заняття магією, спіри­тизмом і окультизмом. Були декаденти. що почали шукати себе в релігії. Це були неспокійні, шукаючі Істини душі. Зрозуміла річ, нічого цього у Франка не було, що й викликало його інвективи. Фрапко застерігав, що нові віяння захід­ноєвропейських поетів в Україні можуть перерости у такі хворобливі явища, як втрата громадянської позиції митцем, відхід у творчості від суспільне важливої громадянської тематики.

Але Щурат говорив про інше, адже Франко збіркою "Зів'яле листя" (1896) відійшов від традиційної для нього громадянської поезії і несподівано дав зразки чистої лірики, створив низку ше­деврів інтимної лірики із настроями безмежного болю, самотності, безнадії ( Безмежнеє поле"), нестримного любовного поривання ("Ой ти, дівчино, з горіха зерня"), І це була справді нова поезія, що провіщала появу цілком пової літератури. І як би не відмежовувався Франко, що це був один-єдиний момент

26

Василь Яременко

у його житті, а таки і цього моменту для Франкового генія вистачило, щоб стати в українській літературі декадентом у його первісному. Щуратівському, а не Фран­ковому, розумінні: відхід від традиції, вияв нового чи його провіщення.

Проблема модернізму в творчості І.Франка потребує вивчення. Ч а навіть побіжний погляд помічає оновлення сти­льової манери письменника під впливом модернізму: він уводить неоромантичні мотиви, поглиблює психологізм, а в повісті "Великий шум"'виявляє сюрреалістичні елементи, у збірці "Мій Ізмарагд" — необарокові.

Тривалий час в Україні декадентство вживалось як синонім модернізму, а в поезії розчинилося у символізмі, який став найпотужнішою культурно-стильо­вою течією в період раннього Модер­нізму.

В Україні початку XX ст. сам час пов­став проти літератури, "якою вона була досі". Досі ж панівною була народницька література з її абстрактними закликами "до праці". Те, що певний час декла­рувалося, маніфестувалося як credo, як непорушний кодекс письменника, починає новим літературним поколінням запере­чуватися. Воно вже не хотіло бути ні "каменярами" (Франко), ні "хліборобами" (Грінченко). Його приваблював швидше Ікар із його непереможним прагненням до Сонця, до високостей, які не мають стелі. Молоде покоління зрозуміло, що письменник має шукати енергію слова не лише, образно кажучи, в чорноземі, що існують інші енергоносії в надрах слова — руда, нафта, кам яне вугілля, врешті, атом- Сам письменник набуває цілком Іншої ролі, перед ним Час поставив нові цілі та способи їхнього досягнення. Виникає чимало нових груп, течій, напрямів, а далі й організацій, які своєю творчістю і пропонували свої способи і засоби досягнення нових цілей, а не традиційні, що їх виплекало і ними дорожило старше покоління.

Так, Борис Грінченко неприхильне зустрів ідею Коцюбинського видати альманах "з творів інтелігентського жит­тя" та "щоб одбивав в собі духовні інтереси часу і щоб містилися в ньому твори найновішої літературної техні­ки,.." Батьківська наука Б-Грінченка, як і Франкова щодо молодомузівців, була неприхильна: "Устрицями пахне від вашого заклику", — буркнув Борис Грінченко. Все ж, ми бачимо, стриму вже не було. Один за одним з'являються альманахи "З над хмар і з долин (1903), "Багаття" (1905), "Перша ластівка" (1905), "Терновий вінок" (1908) тощо.

Рух модерністський, коли оминути персдтечні явища у творчості І.Франка, розпочинався з київського гуртка: Аеся Українка, М.Славинський, І.Стешенко, Л.Старицька-Черняхівська, А. Крим­ський, М-Вороний, М.Чернявськнй. Це старше покоління уже усвідомлювало потребу і невідворотність змін.

Молодше гуртувалося навколо "Ук­раїнської" хати": О.Олесь. Г-Чупринка, Ю.Будяк, О.Неприцькнй-Грановський, М.Рильський та деякі галицькі поети із "Молодої музи".

Модернізм як поняття, що окреслю­вало нові явища в українській літературі, здається, першою ввела у науковий обіг Леся Українка в статті "Малорусские писатели на Буконине", вона першою заявила новоромантику як стильову течію раннього Модернізму.

Саме новоромантизм стоїть на початку панорами Модернізму XX ст. Культурно-стильова течія новоро-мантизму на українському літературному ґрунті була підготовлена і утверджена творчістю Лесі Українки, Ольги Ко-билянської, Н.КобринськоЇ, Михайла Коцюбинського, Марка Черемшини. У цьому стильовому ключі працювало чимало і то найкращих літературних талантів, а ті, що сповідували інші мистецькі credo і належали до різноманітних стильових течій (Імпресіонізм, символізм, неореалізм

27

і т. д.) так часом захоплювалися стильо­вими засобами неоромантизму, що інколи Їх зараховують і до одного, і до другого напрямку. Та й неоромантики іпоста" сували свій стиль засобами інших стилів

— реалізму, імпресіонізму, символізму. Окремі літературознавці помилково нази­вають це явище "стильовим синкре­тизмом". Але ж синкретизм — це явище, що характеризує літературу початкового, колискового періоду, а не розвинену літературу. Очевидно, треба говорити не про синкретизм, а про інтегративні процеси, інтегрування основним стилем засобів, вироблених іншими стилями- Це процес синтезу уже вироблених, сформо­ваних стилів.

Імпресіонізм постав спочатку у французькому малярстві. Художник Клод Моне назвав картину "Імпресія. Схід сонця", в якій вишукано відтворив враження від сходу сонця, а власне від сприйняття світу, акцентуючи на мінли­вості світлотіней і переживанні від їхнього сприйняття.

Далі в стилі імпресіонізму працювали художники Едуард Мане, Опост Ренуар, Едгар Дега, Каміль Піссарро. Наприкінці XIX ст. імпресіоністичний стиль спостерігається у французькій літературі (Гі де Мопассан, брати І онкури та ін.), у польській (Ю.Тувім. С.Жеромський), у російській (І.Бунін, І.Анненський та інші). В українській літературі імпре­сіоністичний стиль започаткував М.Ко­цюбинський, давши розмаїття харак­терних для імпресіонізму жанрів — об-разки, акварелі, етюди, новели.

За Петровим, реалізм утверджував

*об єктивнд данїсть природного світу", що викликало до життя в філософії — позитивізм, а в науці — вчення Дарвіна про еволюційний розвиток біологічних форм в їхній залежності від зовнішнього світу.

В останній чверті XIX ст. наступає криза реалістичного світогляду та мистец­тва. Реалізм деформується, позитивізм

поступається релятивізму, на перше місце виступають успіхи наук — фізики та хімІі, які змінюють наукові уявлення про речі. природу, світ у цілому. Дарвінізм натикається на серйозну критику аж до повного заперечення. Ідея об'єктивно даної природи (реалізм) заступається ідеєю науково пізнаної природи (модер­нізм), бінарна структура в реалізмі:

природа — мистецтво поступається тринітарній: природа (світ) — наука — мистецтво. Боротьба йшла не за заміну настанов та цілей, а за інший спосіб відтворення природи (І.Нсчуй-Ле-вицький — М-Коцюбинський), який нав язує саме наукове пізнання природи. Так, наприклад, відкриття рентгенівського проміння (в Україні це зробив учений-фізик Іван Пулюй). спектральний аналіз світла надали літературі нових вира­жальних можливостей: психологічно на­вантажені світлотіні, кольорові деталі, гру настроїв, їхню мінливість і т.д. ("Ідуть дощі..." у М.Коцюбинського).

Імпресіонізм, експресіонізм деякі літе­ратурознавці вважають течіями пізнього (кризового) реалізму, тільки, мовляв, на відміну від реалізму імпресіонізм творить образ не детальним описом, а кількома характеристичними рисами, акцентуючи на суб'єктивних враженнях, пережи­ваннях, на сприйнятті подій персонажем.

Імпресіонізм зумовив розквіт мобіль­них жанрів "малої прози" — коротке оповідання, новела, шкіц, арабески тощо. Дія, як правило, а особливо в драматичних творах, із зовнішнього плану переноситься на внутрішній. Фраза стає перерив­частою, звільняючись від усього друго­рядного, описового, вона сповнена фігур умовчання, три крапки звільняють її від усього, що заважає акцентації головного, звуконаслідування постійно створюють враження реальності обстановки та переживання.

Для прикладу, як характеризував ім­пресіоністичний стиль М.Хвильового Юрій Меженко: "Чистий імпресіонізм.

28

Василь Яременко

Сила образу не в викінченості, а в гострій заточеності асоціацій. Свій образ поет не пояснює, лише подає в стислому вислові, характерними знаками його будуть: крап­ка — відрубність, лапідарність, три крапки — незакінченість, недоговоре­ність.

І три крапки він так любить, що часто ставить їх перед реченням, — щоб ще більш підкреслити, відокремити, бо поетична логіка будується не побутовим синтаксисом. Він починає трьома крап­ками, щоб підкреслити, що початок не ухоплено, що він зайвий..." ("Шляхи мистецтва", 1923. ч. 5)

Імпресіонізм в українській літературі представлений творчістю Ми­хайла Коцюбинського, ранньої Галини Журби, Гната Михайличенка, Михайла Івченка, Євгена Плужника та інших. Представники інших мистецьких течій (символісти, неоромантики) дуже часто свій стиль іпостасували імпресіоністичним стилем- Вороного часом називають імпресіоністичним символістом, Вин-ниченка, Хвильового — імпресіоніс­тичними неоромантиками тощо.

Гак, Василь Пахаренко в дослідженні про В.Підмогильного та Б.Антоненка-Давидовича ("Поєдинок з Левіяфаном. Міт і псевдоміт в українській літературі 20-х років.//Українська мова та літе­ратура, 1999, ч. 37. ст. 2) говорить про цих письменників: "неореалісти (чи, сказати б. імпресіоністичні реалісти), тому, що. на відміну від Г. Косинки, а тим паче М.Івченка, у них переважала епічність, сюжетність над ліричністю, почуттєвістю, конкретно-історична реалістичність та психологізм над узагальнено-типоло­гічним символобаченням, але при тому збереглася спільна зі згаданими письмен­никами світоглядова позиція .

Все ж імпресіонізм був модерною стильовою течією, що прийшла на зміну реалізмові, як і декадентство, експресіонізм, символізм, неоромантизм, а також — футуризм, авангардизм та ін.

Експресіонізм (фр. expression — вираження), як і імпресіонізм, постав у творчості західноєвропейських худож­ників (Ван Гог, Едвард Мунк. Поль Сезанн, Поль Гоген, АнрІ Матісс та ін.). Згодом експресіоністичний стиль за­своює німецька література (С.Георге, Г.Тракль, Ф.Кафка, Б-Брехтта Ін.), а далі й інші європейські літератури. Для цього стилю характерна зацікавленість глибин­ними психічними процесами, заперечення як позитивізму, так і раціоналізму, онов­лення формально-стилістичних засобів, художньої' образності й виразності, часом непоєднупаних між собою, як глибокий ліризм і всеохопний пафос, суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою-

Український експресіонізм започат­кував Василь Стефаник, який від дека­дентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний екс­пресіонізм утвердив Осип Турянський повістю "Поза межами болю .

У стильову течію експресіонізму част­ково вписується творчість Миколи Ку-ліша ("97"), експресіоністичні риси помічаємо у збірці М.Бажана * 17-ий патруль", а особливо у прозі М.Хви­льового, І-Дніпровського, Ю.Липи та Т.Осьмачки.

Символізм як літературно-сти­льова течія частково асимілював декаданс і футуризм, не відмовлявся використо­вувати засоби Імпресіоністичного стилю і став найпотужнішою естетичною докт­риною в період раннього Модернізму.

Генетичні витоки теорії українського символізму йдуть від філософії Г.С.Ско­вороди. для якого вся світобудова уявлялася як Макрокосм (всесвіт) — Мікрокосм (людина) — Біблія (світ символів).

Без символу літератури взагалі не існує. Літературний образ уже в давній літера­турі завершив свою еволюцію від архетипу до міфологічного образу, далі до релігій­ного і виповнився в символі та емблемі ще в барокову епоху, а теоретично

29

оформився в українських поетиках та у філософських працях Ф.Прокоповича, М.Довґалевського, Г.Кониського, І .Ско­вороди ТОЩО.

Зауважимо, на початку XX ст. за­цікавленість філософією Сковороди була неймовірно високою. У 1912 році Бонч-Бруєвич видає Повне зібрання творів Г.С-Сковороди, з'являється чимало наукових досліджень, один із найви-датніших символістів — П.Тичина роз­починає роботу над поетичною симфо­нією "Сковорода", а збірку "Замість сонетів і октав" присвятив Г.С. Ско­вороді.

"Естетична доктрина символістичного письменства була збудована на розме­жуванні двох реальностей: вищої й нижчої, абсолютної і відносної". — твер­дить В.Петров. Символізм як напрямок вибудував власну теорію, за якою поезія має залишити дійсний світ, світ природи, щоб знайти наддійсне, надреальне.

У західноєвропейській літературі символізм започаткував французький поет Шарль Бодлер, далі — С.Малларме, П.Верлен, А-Рембо. Символізм швидко поширився в італійській літературі, бельгійській, англійській, польській, російській (А.Бєлий, О.Блок, Д.Мереж-ковський).

Теоретиками українського модернізму взагалі, а символізму зокрема, виступили критики та літературознавці, що групу­валися навколо "Української хати" (1909 — 1914) — Микита Шаповал (Сріблянський), Микола Євшан та А.Товкачепський ("світ набуває в наших очах незнаного перед тим значення;

кожна річ, зокрема, стає символом, ембле­мою, видимим знаком невидимого і віч­ного"). Настанови теоретиків україн­ського символізму не розбігалися із вимо­гами західноєвропейських представників цієї стильової течії: "найперше — музи­ка у слові" (П.Верлен).

Перші два десятиліття XX ст. при­несли українському громадянству Пер-

ЗО

шу світову війну, три революції (1905, Лютневу 1917, більшовицький пере­ворот 1917) і Визвольні змагання 1918 — 1921 pp. Події життя робили кожну річ певним символом, видимим зна­ком. за допомогою якого поети прагнули відтворити відтінок, півтон, нюанси на­строю, фрагменти думок, почуття, порухи душі.

Символ і сприймався як умовний знак, як слово "неясного, мерехтливого зна­чення", яке не тільки не вимагає одно­значного розуміння, а й дає змогу кожному тлумачити його по-своєму.

У символістичному ключі працювало чимало українських поетів: Дмитро Загул, Павло Савченко, Яків Савченко, Олекса Слісаренко, Микола Терещенко, Воло­димир Ярошенко, Володимир Коби-лянський, Євген Плужник, Тодось Ось-мачка, Дмитро Фальківський, Роман Купчинський. Найвищий здобуток сим­волізму — поезія Павла Тичини (рання творчість, збірки "Сонячні кларнети", "Замість сонетів і октав", заключний акорд — "В космічному оркестрі". 1921).

У панорамі української літератури XX ст. займають чільне місце неокла­сики і неокласицизм. Те,що Україна переживала в літературному розвитку в 20-ті роки XX ст., літературна Європа пережила на століття раніше, ще в першій половині XIX ст., коли витво­рилося безліч нових і відродилося або було поновлено чимало забутих ідей, об­разів. засобів художньої виразності й образності, різних течій і напрямів. Кон­куруючи між собою, не узгоджуючись в основному, вони спричиняли своєрідний хаос і заважали творенню високої поезії. Зрозуміла річ, європейська, скажімо, французька, література не знала "плужан-ства" чи "одем'янювання" літератури (себто опускання літературного рівня до рівня пересічного читача, що робив свого часу в російській літературі Дем'ян Бсдний), але й вона була заповнена наїв­ними, вульгарними, кар'єристичними

Василь Яременко

теоріями про "безпосередність мис­тецтва", необмежену "творчу свободу" генія тощо. До літературного життя тут був покликаний неокласицизм. Як протидія, як заперечення інакшістю. Європейський неокласицизм XIX ст. поставив завданням покласти в основу певні канони, витворені на основі естетизму, що мав тривалий досвід, від античності починаючи, гармонійно поєднувати чуттєву красу і культурно-мистецькі ідеали. Неокласицизм як світогляд і явище, що періодично повторюється, коли сама історія вимагає повернення до вічних законів мистецтва, орієнтуючись на вершинні мистецькі здобутки в попередніх епохах, завжди в європейських літе­ратурах збагачував національну літера­туру, впорядковував усе мистецьки вартісне, шляхетно-одухотворене, епо­хальне, ідейно-філософське, визвольне, вічне. Неокласицизм заперечував модне, злободенне, мелодраматично-сенти­ментальне, бунтарське, примітивно-побутове. Постсснтиментальний фран­цузький неокласик Андре Шеньє вису­нув гасло: "На теми, що нові, античний вірш складаймо!" Це стало нормою для французьких неокласиків XIX ст., що відомі більше під назвою "парнаської школи", "парнасистів" (Шарль Леконт де Ліль, Жозе-Марія де Ередіа, Теодор де Бонвіль, Леон Дьєрке. Сюллі-Прюдом та ін-), як і XX ст. (Жан Мореак, Анрі де Реньє, Поль Валері та ін.).

І либокий знавець європейського і українського неокласицизму — професор Володимир Державин до статті "Дух і джерело київського неокласицизму" взяв за епіграф два висловлювання: французь­кого поета-символіста Стефана Маллар­ме (1842 — 1898) і українського вче-ного-літературознавця і громадського діяча Андрія Ніковського (1885— 1942). Малларме писав: "Оскільки вка­зано, що будь-яка поезія є загальна, класична, позачасова, — бо ж для рїешти є романи, — то я тієї думки, що її (пое­зію) можна переносити на те тло вічної і природної краси, яким лишається ан­тичність". Це було сказано в 1895 році. У 1919 році українець А.Ніковський у книзі "Vita nova" повторює цю ж думку:

"Сила пранди, краси й самодовління єсть непоборна фортеця для духа нсгації й розкладу. Пригадайте собі, як скромно і спокійно відступає він перед красою ан­тичного світогляду в останній дії того самого "Мефістофеля" Бойто".

Різні причини спонукали до роздумів про красу античності француза і українця. Перший журився майбутнім поезії, другий — пошуками засобів для бо­ротьби проти нігілістично-спрощувальних тенденцій тоталітаризму, проти духу негації (заперечення) і розкладу, і зна­ходить їх у красі античного світогляду. Малларме у французькій поезії став ідеологом "парнасизму", А-Ніковсь-кий — ідеологом "неокласицизму" в українській літературі XX ст.

Подібно, як маніфестом та теоретичним підґрунтям романтиків у Франції стала у 1827 році передмова В-їюго до його драми "Кромвель", так для українських "неокласиків" стала стаття А. Ніков­ського "Бог Аполлон" (1919) (/^ив.:

А.Ніковський. Vita nova). Він окреслив образ митця-генія, який обрамлюють вісім граней — "талант і студія, творча напруга і натхнення, будівництво і молитва, універсальність в інтересах і самотні вершини творчих мандрівок". Останнє стверджувало думку, що справжній митець до творчих вершин пробивається самостійно, а не в складі будь-якої літературної організації, яка може існу­вати лише для боротьби за корпоративні інтереси.

-До неокласиків належать Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипонич, Оснальд Бурггардт (Юрій Клен), Максим Рильський- Це "п'ятірне гроно" поетів. До них належали й інші:

прозаїки і вчені: Віктор Петров (В.До-монтович), Михайло Могилянський,

31

Андрій Ніковський. Були в них про­довжувачі і послідовники — Борис Тен, Григорій Кочур. Більшість із них були репресовані. У діаспорі плідне засвоювали поетичне мистецтво неокласиків поети "празької школи", а продовжували традиції Михайло Орест, якому вдалося в роки війни емігрувати, та Ігор Ка-чуровський, який ще й сьогодні працює в неокласичному річищі.

Неокласиків звинувачували в не­прийнятті радянської дійсності, а точніше — комуністичної ідеології. І це була правда, що єднала їх. Виховані на засадах естетики, вони мали тонке відчуття трагічного як естетично високого, як "вічної краси'. Ця особливість, справді, забезпечувала Їм спільність у відчутті трагічності своєї доби- Це й зумовлювало бажання втекти від 'чорторию революції' на село, щоб зберегти там рівновагу духу, своє людське і національне "Я". "Болотяна Люкроза" (м. Баришівка на Київщині) і була для більшості з них таким захистком і пристанищем. Вона їм зміцнила дух для майбутніх побойовиськ у "сторозтерзаному" Києві.

Вони, "неокласики '. природно не могли прийняти пропагандистської радянської халтури, літератури юго кар єризму, "мало-російства" як комплексу внутрішнього рабства, як "культурного та політичного чужеядія", а тим більше їх єднало несприйняття русифікації і денаціо­налізації, що природно вели до амораль­ності, пониження рівня духовності, по­слаблення патріотичних ночувань і посту­пової озлобленості та здичавіння, їм, блискучим представникам філологічної, наукової еліти, були відворотніми загра­вання Із ницими інстинктами денаціо­налізованої юрби, яку поспіль формувала влада. Рано чи пізно ця влада логічно мусила знищити тих, що інтелектуально і морально були вищі за неї. разом із їхніми вождями.

Спадщина "неокласиків", безперечно, є одним із найвищих надбань української

літератури 20-х років. Але вони не були

самотні в мистецько-творчих зусиллях і здобутках цього періоду. Серед десятків організацій, угрупувань І течій 20-х років вирізняються три; "неокласики" — "МАРС^Ланка" — ВАПЛІТЕ. Ці три творчі сили за умови Їхнього об'єд­нання дістали реальні можливості забез­печити українській літературі світовий рівень. Зеров, Тичина, Плужник у поезії, Підмогильпий, Косинка, Антоненко-Давидович, Івченко, Яновськнй, Хви­льовий — у прозі.

І "Ланка", і "неокласики" виявляли тенденції до зближення з ВАПЛІТЕ, літературною організацією, в якій пра­цювали талановиті і палкі прихильники тичининського "кларне цисти ч ного стилю. М.Зеров три тижні гостював у М.Хвильового у Харкові, тепло привітав у 1925 році нову поетичну збірку П.Тичини "Вітер з України", захищав М. Хви­льового у літературній дискусії 1925 — 1927 pp. Будучи "неокласиком", М.Зе­ров дав блискучі зразки кларнстичноЇ поезії, а Тичина — неокласицистично'ї. Але ПЛ ичина, побувавши під арештом, чи не найперший "побачив ясне в далині" і з підкорених ним висот клар-нстизму почав швидко деградувати до поезії ідеологічної, голодекларативної, опиняючись на тривкому становищі поета офіційного, державного, партійного, гхоча приєднувався до комуністичних соціал-романтиків, утопістів на чолі з М.Хви­льовим, але не помітив, що Хвильовий уже їх залишав і стрімко піднімався на залишені І ичиною позиції кларнетнзму. У цьому русі вони розминулися. 1 нчииа став співцем комуністичної партії, Хвильовий мусив піти з життя, а Зеров впав жертвою тотального винищення, геноциду українського народу і щонай­перше — його інтелектуального, творчого потенціалу.

Доля "неокласиків" була трагічною: у сталінських таборах смерті загинули М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович,

32

Василь Яременко

тортурам був підданий у Лук'янівській в'язниці у Києві М.Рильський, а потім став оспівувати, як і всі. залишені жити, "сизокрилого орла-Сталіна" і на довгі десятиліття, як і П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра. занидів як поет.

Природно виникає питання: що єднало в єдине ціле, ім я якому — неокласики, таких несхожих, таких оригінальних у творчості і своєрідних як особистості людей? При пильнішому погляді на життя і творчість; на мистецьку (поетичну, прозову, есеістнчну) і науково-літерату­рознавчу спадщину, врешті — на стиль особистого життя, поводження в літера­турному середовищі, зокрема в літера­турних дискусіях, — ми побачимо більше спільного, ніж відмінного.

Всі вони мали класичну філологічну освіту і високу особисту культуру, а ще — талант.

їх зближувало знання класичних і європейських мов, що відчиняло двері у світ, до культур різних народів, до антич­ності, забезпечувало серйозну лектуру і можливість глибокого засвоєння світової літератури. І Іисьмеиники жодного Іншо­го угрупування, напрямку початку XX ст. не мали такого високого освітнього цензу, такої широкої ерудиції, енциклопедичних знань.

Останнє забезпечувало кожному мож­ливість різнобічних занять. Кожен окре­мо, а відтак і всі разом займалися оригі­нальною поетичною чи прозовою твор­чістю, всі були першорядними перекла­дачами. писали ґрунтовні наукові літера­турознавчі І літературно-критичні праці, вели плідну науково-педагогічну діяль­ність. їх. буквально, як магнітом тягло до гурту, обговорення спільних і близьких ВСІМ проблем, як засвідчує в одному із записів М.Драй-Хмара, часом стомлю­вало й набридало, втікав Зеров, Драй-Хмара, але все одно минав день-два, — і вони знову були всі разом. А ще їх єднало бажання втекти від літературного примітиву, нахабного графоманства,

літературного і наукового дилетантства, що розцвітали під ідеологічним при­криттям масовізму, псевдореволюційних гасел і припливу в літературу і журналістику малоосвІчених молодиків, що тяглнся до пера завзято і щиро, але часом без пись­менницького хисту і, як правило, належної освіти. Це явище стало називним і ввійшло в обіг як "плужанство".

Неокласики втікали в товщу тисячоліть минулого світової культури. У її пластах вони почувалися вільно І спокійно, бо неосвіченості і невігластву там не було місця. Шукаючи порятунку у надрах античності і в глибинах європейської та української культури, вони виносили на понерхню не тільки талановиті, високо­художні переклади, а й енергію слова, мислі, форми для розвитку свого письменства, національної культури. Вони спільно прагнули здерти з української поезії на­родницькі "хлопоманські" лахи і дати їй європейські шати — вишукані, статечні, спокійні інтонації і дисципліновану кла­сичну форму (сонета, сонетоіда, олек-сандрипи. терцини, октави, рондо і т. д.), пластичність образів, ясність і тверезість думки.

Сонет — один з найдавніших жанрів, йому понад 700 років. Безліч жанрів за цей час народжувалось і вмирало, але сонетові продовжували життя поети в усі культурно-історичні епохи і в результаті сонет став естетичною вартістю поза ча' сом і простором, в ньому відбилася люд­ська туга за ідеалом досконалості, в сонеті поетам пощастило підійти до абсолютно прекрасного.

Про сонет, його історію й теорію читач може знайти цікаву розповідь у пере­виданому 1994 р. видавництвом "Ли--бідь" підручнику Ігоря Качуровського "Строфіка". Найповнішу Інформацію в цій книзі подано і про інші класичні форми, що їх плідне вживали українські неок­ласики, — терцини і октави. Вишукані, естетично довершені класичні форми (а це, окрім названих, — секстини, рондо,

2 Українське слово, т. 1

33

рондель, тріолет та ін-), так дбайливо плекані неокласиками, звільняли україн­ську поезію від засилля нісенно-фольк-лорної традиції, етнографічного кустар­ництва, що історично ставали гальмом у русі до європейського рівня поезії, до артистичної форми, під якою розуміють — досконалість засвоєння І — в най­вищій стадії творчості — дальшого роз­роблення засвоєної системи поетичної мови" (В.Державин)- Кожна поетична школа, течія має свою поетичну мову — тільки їй притаманний стиль, коло жан­рових та ідейно-тематичних зацікавлень-Ідучи за взірцями французьких пар-насистів. неокласики культивували форму-структуру, яка, за словами того ж професора Державина, "ніякому змісту не суперечить і не заважає, а заважає самій лише плутанині та недбальству". Неокла­сики програмове ("Бог Аполлон" А.Ні-ковського) прагнули до високого й ви­тонченого стилю і прагнули служити мис­тецтву слова, а не якому-небу дь полі­тичному напрямку чи елементарно проле­тарському здичавінню, плужанському примітивізму, що зухвало насаджувались панівною ідеологією в українській літе­ратурі- Через не й розпочався похід проти неокласиків як політичних саботажників. що відмовляються писати "на замовлення часу , йти "в ногу з часом". Більшовизм вважав, що намертво вхопив час за бороду, що історія належить йому і вічно працюватиме на нього. Більшовизм і його скороминущий час ішов по дорозі в Лету, а висока поезія неокласиків — поза часом і простором, в дорозі до високостей духовності свого народу.

Футуризм як художньо-стильовий напрям у літературі вперше заявив про себе як різновид італійського авангардизму- Його теоретиком став ноет Т-МарІнетті, який пропагував ради­кальний розрив із усією культурною традицією: "Ми підриваємо традиції, як поточені червою мости". Декларації українських футуристів були близькі до

цього: "Деструкція для нас є останнім етапом розвитку мистецтва, а не одним з розгалужень чи збочень його. Те, що називають мистецтвом, є для нас предмет ліквідації... Ліквідація мистецтва є наше мистецтво... Мистецтво є пережиток минулого... Смерть мистецтву!.. Хай живе метамистецтво — "мистецтво комуністичного суспільства"!.- Мета-мистецтво є синтез деформованого мис­тецтва зі спортом". ("Семафор у май­бутнє", 1922) ЦДось подібне пророкувала у 1923 р. "Книга": "Констатуємо факт — кінець української літератури. Кожен день дає нові цьому докази... Після Маркса немає буржуазної політичної економії. Після пролетарської революції, з появою пролетарських поетів україн­ських — немає "нової української' літератури".

Оце лівацьке кокетування і тріскуча фразеологія мали насправді вузький життєвий простір — "між кабінетом і друкарнею", але дуже зручний для обстрілу справді модерпістичних пошуків і здобутків. Авангардизм та футуризм, на нашу думку, були крайні течії модернізму. У них були вже закладені первні тоталітаризму — саме в цьому й був їхній антимодернізм. Щоб пере­конатися в цьому, досить перегорнути монографію Валеріана Поліщука "Лі­тературний авангард" (X., 1926) із промовистими розділами в ній — "Контратака", "До марксівської пое­тики". Ми знаємо сьогодні, чим закін­чилися ці загравання з тоталітаризмом для М.Семенка, В-Поліщука та інших. Чи не на основі цього Соломія Павличко вважає футуризм антимодерністичним авангардом, який "привласнив собі деякі атрибути модернізму", як: літературний конструктивізм, спіралізм тощо. Свою творчу данину футуризму сплатили Яків Савченко, Микола Бажан, Гео Шкуруиій, Михайло Семенко та інші — як накладні витрати модернізму на його ранньому етапі, хоча ця течія в літературі україн"

34

Василь Яременко

ській простежується у міжчассі 1914 — 1930 pp. Все це були набутки мозку, щоб не сказати розуму чи душі та серця-Але і футуризм і авангардизм прислу­жилися подальшому пошуку виражальних можливостей слова, його емоційної, естетичної енергії, ширше — всієї літе­ратури, бо несмак і фокусництво зачепили навіть такого геніального поета-модер­ніста, як Павло Тичина.

У перші два десятиліття XX ст. в українській літературі в річищі неоро­мантизму постає дивовижна орна­ментальна, точніше орнаментально-декоративна проза, представлена творчі­стю Архипа Тесленка, Гната Хоткевича, Марка Черемшини, творця кримінального оповідання — Дмитра Марковича, автора історично-документального судового опо­відання за міськими судовими кни­гами XVI — XVIII ст. — Ореста Ле-вицького, автора суперреалістичних опо­відань — Грицька Григоренка (Олек­сандри Судовщикової-Косач), яка вміла до занудної дотошності виписати най-дрібнішу деталь, щоб подати в ній архе-типічну проекцію, поєднати в ній гуманіс­тично-ренесансне світовідчування з сучас­ною їй чуттєвістю, еротичною загостреніс­тю, психологічною мотивацією. Побіч з Цим треба відзначити творців психоло­гічної прози О.Кобилянську, автора пер­шого філософського роману А. Крим­ського, гумориста О.Маковея тощо.

Видатні майстри орнаментальної, пси­хологічної прози не вписалися в ідео­логічно витлумачений офіційним радян­ським літературознавством історико-літературний процес і залишилися недо­оціненими, замовчуваними, напівзабутими. І не при тому, що вони суттєво допов­нюють і збагачують панораму української літератури XX ст., але літератури як мистецтва слова, а не фіксатора удаваних звершень і перетворень, здійснюваних керівною і спрямовуючою силою", сиріч компартією.

Неоромантизм (новоромантизм) — це чисто стильова ознака, а не літературна група чи організація. Він виявлявся в течіях, часом різноспрямованих ідеоло­гічно.

У панорамі модерної української літе­ратури початку XX ст. осібне і помітне місце займає угрупування "Молода му­за" (проіснувало від 1906 р. до початку Першої світової війни). Маніфест цього західноукраїнського угрупування у вигляді статті "Молода муза" (1907) написав Остап Луцький. Творча молодь Львова (О.Луцький, Б.Лепкий, В.Пачовський. П.Карманський, М.Яцків, С.Твердохліб, С.Чарнецький, В.Бирчак та інші), що об'єдналася навколо літературно-науко­вого тижневика "Світ", домагалася свободи творчості, вільного самовира­ження письменника та потреби орієн­тації на західноєвропейські та світові літературні зразки. Маніфест "Молода муза" О.Луцького викликав критичну оцінку І.Франка, який, як уже було зауважено, побоювався відходу молодого літературного покоління від традиційної суспільно-політичної заангажованості, себто боявся декадансу на українському грунті. Про ці побоювання І.Франка свідчить його стаття "Маніфест "Моло­дої музи" (1907) та подальша полеміка з О.Луцьким, а власне, з усіма молодо-музівцями. Під псевдонімом "О.Лю-натик" Остап Луцький виступив з пое­мою "Іван Хромко", на яку Франко відгукнувся гостро полемічною поезією "О.Люнатикові". На образно-ущип­ливий натяк "Хромко — не геній" І.Франко відповів:

Я не їенїи, синку милий, Тим ніколи й не хваливсь;

Працював, що було сили, Перед сильним не хиливсь... ... Я для геж'1'о грядушчх Поле дикеє орав. Шлях серед хащів найтітич Просікав і протирав...

35

... Ех, якби я геній був! З тих історій, неврастеній Я б вам чаром слів добув... ... Я б вам душі переродив, Я б вам випрямнії хребти, Я б мужів з вас повиводив — Навіть з мавп таких як ти!

Боротьба з "молодомузівцями" особ­ливих лаврів І.Франкові не принесла, але подальша творчість П.Карманського, В.Пачовського. С.Чарнецького, Б.Леп-кого та інших, які утвердили свій грома­дянський зв'язок із уярмленим україн­ським народом, сповільнили рух до

чистого мистецтва" і посилили зацікав­леність національним життям, стверджує, що й виступи І.Франка були і дійовими, і потрібними, бо визначали живе літера­турне змагання.

Декаданс, новоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм, символізм, необароко — це не тільки художньо-естетичні стильові напрями і течії, це одночасно і світогляд митців, себто та філософська істина,

історична, життєва і художня правда, яку вони шукали та утверджували власною творчістю, це і їхні наукові уявлення, світовідчуття і світобачення. У "молодомузівців" вони були різні, але це не заважало їм належати до одного угрупування, гуртуватися, в основному, навколо певних видань, їх єднала відданість настановам Модернізму, як і схильність до богемного побуту, що. між іншим, також об'єднував і зближував.

У ранньому Модернізмі, за винятком "молодомузівців" і "хатян". ми ще не спостерігаємо літературних об'єднань, організацій, себто літературних формувань за корпоративними інтересами, що стали визначальними в період високого (розвинутого) Модернізму. Письмен­ники гуртувалися навколо окремих видань: символісти — біля альманаху "Музагет" (1919), майбутні неокласики

— навколо журналу "Книгарь" (1919

— 1920), всім модерністам була рідна "Українська хата".

4. Епоха Соцреалізму в панорамі літератури XX cm. Ідеологічна література.

Окрему частину панорами літератури XX ст. складає творчість письменників у таборах Ді-Пі (displaced persons). Під час Другої світової війни на Захід емігрувало близько 200000 українців, серед них понад 100 письменників із Східної України та, мабуть, стільки ж із Західної України, Буковини і Закарпаття. Жили вони в таборах для інтернованих ("для переміщених осіб") у Австрії та Західній Німеччині. У 1945 p. письменники утворили організацію Мистецький український рух (МУР) і провели перший з'їзд 21 — 22 грудня 1945 року. Виголошені на з'їзді доповіді Уласа Самчука "Велика література", Юрія Шереха "Стилі сучасної української літератури на еміграції" дали поштовх плідній дискусії, що має відлуння

в літературознавчих працях і дотепер. Третій том нашого видання відкривається аналітично-оглядовою працею В.Державина "Три роки літературного життя на еміграції (1945 — 1947)", в якій дано вичерпну характеристику цього фо^гменту панорами літератури XX ст. Звертає на себе увагу те, що літературне життя на еміграції виявило життєвість ідеї соборності української літератури і українських земель. Цю ж ідею, особливо після 1945 р., педалювала і комуністична ідеологія — тільки з полярно інших пози­цій. У цей час обидві колії літературного процесу — діаспорна і материкова — посилено ідсологізуються. творячи єди­ну за суттю ідеологічну літературу, тіль­ки ідеології — комуністична і націо-

36

Василь Яременко

налістична — полярно протистояли одна одній. Соціалістичний реалізм виявив потужну безперспективність, діаспорна література мала потенційну перспектив­ність, але в материковому літературному житті участі не брала. Тільки в незалежну Україну могли повернутися твори В.Винниченка, У.Самчука, І.Багряного, Є.Маланюка, Юрія Клена, Тодося Осьмачки, 0-Зуєвського і багатьох інших, в яких утверджувалися світові мистецькі набутки в царині літератури.

Протистояння матеріалістичного та ідеалістичного світоглядів в кінцевому підсумку дало нам переконання, що в художній літературі, супроти філософії, матеріалізм та ідеалізм не протистоять один одному: ідея, дух, Абсолют-Бог у художньому творі є енергією матеріаль­ного, вивільненою або добутою з пізнаного матеріального світу чи з розщепленого ядра слова. Силою цієї енергії ми підно­симося в світ ідеального, духовного, боже­ственного. Діаспорна література сповнена такої енергії.

Представники літератури соціалістич­ного реалізму також шукали нових виражальних можливостей, свій спосіб відтворення природи і людини, в трині-тарній структурі модернізму (природа — наука — мистецтво) було підмінено одну складову: природа (світ) — ідеологія — мистецтво, що й визначило всі стильові особливості цієї тоталітарної епохи в мистецтві та літературі — епохи Соціалістичного реалізму.

Нью-Иоркська група. Утвори­лася 1954 року із молодих митців, що працювали в додатку до газети "Свобо­да — "Студентське слово", — Богдан Певний, Богдан Бойчук, Юрій Тар-навський та інші. У запальних" дискусіях

про можливості й обмеження абст­рактного в мистецтві", "про безрим'я", про ритмічну композицію, про надреаль-ність, антипубліцистичність і т- д. поезії" (Б.Бойчук). Спочатку їх об'єднувало захоплення творчістю Кафки, Камю,

Неруди, Лорки, філософією екзистен­ціалізму Жана-Поля Сартра, а також богемний характер зустрічей і вечорів, на яких бували молоді журналісти, компо­зитори, співаки, художники, музики, актори.

Восени 1955 р. в Народному Домі у Нью-Йорку відбулася зустріч молодих митців із Ю.Лавріненком, Є-Маланюком, Л.Лиманом, яка поклала початок офіційному визнанню Групи як творчого об'єднання. "Духовним батьком" Групи було названо Ю.Лавріненка. а він сам називав себе "офіційною акушеркою" Н--И.Групи. До Групи належали Юрій Тарнавський, Патриція Килина (україн­ська поетеса без краплі української крові), Женя Васильківська, Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Марта Калитовська, Юрій Коломієць, Емма Андієвська, Віра Вовк. "Близькими приятелями Групи" були Василь Барка і Вадим Лесич.

Група не була ізольованою, на її зіб­раннях постійними гостями були Є.Ма-ланюк, Ю.Шерех, Б.Кравців, І.Керниць-кий, В-Лесич, Л.Лиман, В.Барка, Г.Костюк- Згодом більшість членів Н.-Й.Групи ввійшли в ОУП (Об'єднан­ня українських письменн'іків) "Слово".

Творчість письменників Нью-Иорк-ської групи, оскільки відбувалася "за залізною завісою", якогось впливу на материкову українську літературу не спра­вила, тільки в останнє десятиліття вона досить повільно поширюється в Україні.

Саме через творчість письменників діаспори українська література прилу­чилася до сюрреалізму як світової сти­льової течії.

Сюрреалізм (надреалізм) у питомих своїх елементах: вплітання у творчість містичних тем і мотивів, напи­сання творів, пройнятих духом не­реального сну, аурою пустоти і чогось невидимого, заглиблення у підсвідоме, щоб звільнити свій розум від свідомого конт­ролю, створення абстрактних форм походженням із підсвідомого, — відомий давно і навіть в українській літературі.

37

Віктор Петров був схильний назвати сюрреалістом навіть 1 .Шевченка (див. його статтю "Естетична доктрина Шев­ченка" у кн. II).

Як напрямок у мистецтві, літературі та кіно сюрреалізм виник у Франції в 20-х роках XX ст. (автор "Маніфесту сюрреалізму" — француз А.Бретон). Швидко поширився у світі. Його чільні представники — іспанський кіноаван-гардист Луїс Бунюель, маляр Сальвадор Далі, в літературі — Е-Хемінгуей, М.Пруст, Л.Джойс та інші. Сюрреалізм прагнув створення видимості надреаль-ної дійсності, яка поєднує риси яви й сну, перебуває поза логікою, доводами розуму, традиційними естетичними та моральними нормами, звернення до гро­теску, чорного гумору, пародії; запро­вадження т. зв. автоматичного запису (scripture aulomatique) як точного пере­казу внутрішньої мови" (УСЕ, К., 1999). Сюрреалізм справив вплив на українську літературу в діаспорі. Його риси доба­чаємо уже в поетки празької школи Галі Мазуренко- Найвиразнішими представ­никами сюрреалізму є Ігор Костецький, риси сюрреалізму знаходимо в творах Ю. Косача, Емми Андієвської, Олега Зуєвського, Василя Барки та інших.

Сюрреалізм розвивав думки Фрейда, що, розкопавши приховані на самому дні розуму невисловлені думки, письменник, митець зможе розірвати ланцюги думан­ня (мислення) і створить новий образ життя і спосіб його сприйняття. Попе­реднім мистецьким спробам зруйнувати або зробити безглуздими нісенітницями всі існуючі загальноприйняті істини (дадаї'сти) сюрреалізм надав внутрішній зміст І цим почав тісно змикатися з тими ідеологічними і політичними доктринами, які декларували створення нового порядку в світі. У сюрреалістичних творах, як правило, присутнє строкате зборище власних страхів і наслань, незрозумілих явищ — мани чи мари, без пластичної" цілісності композиції, але з утвердженням

насолодження від почуття розкутості, творчої свободи, від звільнення глибоко захованих думок і суте й, навіть від звільнення мови із скутостей граматики. Сальвадор Далі називає свій сюрреалізм "параноЇдально-критичним методом", який давав йому змогу утвердити істину, що сюрреаліста від божевільного відрізняє те, що він не є божевільним, але звільнився від образів підсвідомого подібно божевільному.

Дійовим запереченням літератури епохи Соцреалізму стала творчість неоромантиків і неореалістів 60-х років XX ст. — це людський крик XX ст. із темних глибин Тоталітаризму. Саме через це "шістде­сятництво" — явище не тільки мис­тецьке, літературне, художньо-естетичне, а й явище ідеологічне та політичне. Воно стало виявом і результатом глибокої кризи комунізму, що мала глобальний. планетарний характер. Глиняні ноги гі­ганта не міг утримати ні багнет, ні

стальные руки-крылья", бо в нього замість серця, хоч і "пламенный", але був лише мотор. А він зношується.

Існує і широко побутує хибна думка, що шістдесятники — це група письмен­ників, перш за все поетів і прозаїків, що на початку 60-х pp. стали в опозицію до літератури соціалістичного реалізму і дали твори нової якості.

Ще помилковішою є думка, що шіст­десятники — це всі ті, хто виступав із творами впродовж 60-х рр- XX ст. На цій основі безпідставно зараховують до шістдесятників М.Рильського, В.Сосюру, А.Малишка і навіть комсомольські хун-вейбіни називають себе "шістдесят­никами . Шістдесятництво намагаються трактувати як особливості літературного процесу одного десятиліття і на цій підставі вводять поняття "сімдесятники". "ві-сімдесятники , а нещодавно з'явилися і "дев'яиостики" та "позадесятники". Ігор Римарук у 1990 p. упорядкував і видав ¹ Антологію нової української поезії",

38

Василь Яременко

яку так І назвав: "Вісімдесятиики". Сюди потрапили і "пізні" шістдесятники тільки на тій підставі, то в декого перші збірки побачили світ у 80-х. а не в 60-х, коли вони активно заявили про себе І працю­вали в річищі літературної традиції шістдесятників' Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун, Віктор Могильний, Василь Рубан.

Без сумніву, тільки "шістдесятництво" залишиться у літературознавчій та Істо­ричній термінології як "неповторність", як поняття ємке. різнопланове, що включає в себе не тільки часові рамки, а й численні характеристики, які вказують на явища, що стали визначальними і дали напрямок літературного розвитку на майбутнє.

Але ми почали розмову про літера­турне шістдесятництво, тоді як об'єктивно шістдесятництво являло рух української інтелігенції. У ньому брали участь лікарі (біляшівськин, лікар-гістолог, видав альбом українських писанок), вчителі (як Олекса Тихий з Чернігівщини), викладачі вузів (Валентин Мороз, Матвій Шесто-пал), музики (Вадим Смогитель, Леопольд Ященко), кІномитці, актори (Іван Миколайчук). вчені математики і фізики (Леонід Плющ), журналісти (Петро Скачок, В'ячеслав ЧорновІл), навіть партійні функціонери (Осадчий М-).

Те, що в Україні одержало назву шістдесятництва, має світове підґрунтя, і коріння його в міжнародному спротиву комунізму взагалі.

Уже в 50-х роках пробуджується Китай. Хунвейбіни, які провели т- зв.

культурну революцію" і озброювали кожного цитатниками із творів Мао Цзедуна, зустріли серйозний спротив і породили дисидентство в Китаї та пра-возахисний рух. Хунвейбінство китай­ське, як і комсомольські функціонери в Україні, — також породження кризи комуністичної системи.

В Індонезії, четвертій за кількістю населення країні світу, 1965 р. відбувся

комуністичний заколот, придушений ге­нералом Сухарто, який змінив 20-літнє керівництво президента Сукарно, — дик­татура Сухарто тривала наступних ЗО років. У 1956 році радянські танки розчавили угорську революцію. Хвиля антикомуністичних виступів прокотилася Угорщиною, Чехословаччиною, Польщею, Німеччиною. Берлінська стіна, "залізна завіса" вже зарадити справі не могли, як не могли зарадити комуністичній ідеоло­гії радянські танки. Всі ці процеси були викликані смертю И-Сталіиа, наступною критикою культу його особи та хрущов-ською "відлигою".

У найменші шпарини проникав дух часу, що вимагав змін, перегляду цінностей, "нового мислення", як пізніше скаже архітектор "перебудови" — перший і останній Президент СРСР М.С.Гор-бачов.

Українське "шістдесятництво" ідеоло­гічно було спрямоване проти російської колоніальної політики в Україні — проти денаціоналізації, русифікації, викачування з України Ті природних багатств — лісу. вугілля, газу, хліба, цукру, металу, а також, із асиміляційною метою, масового виве­зення молоді на підняття цілини, будів­ництво Братської ГЕС і БАМу та на інші "будови комунізму". Україну лишали без молоді. Цс означало і антирадянськнй, антикомуністичний характер "шістдесят­ництва". Політичний характер "шістде­сятництва" визначає потужна публі­цистика ("Інтернаціоналізм чи руси­фікація?" І.Дзюби, "Возз'єднання чи приєднання?" М.Брайчевського, "Горе з розуму", "Правосуддя чи рецидиви терору?" В.Чорновола, "Серед снігів" В.Мороза, публіцистично загострені статті І.Світличного, Є.Сверстюка, виступи С.Караванського, генерала П.Григорснка та інше). Вся ця потужна література розхитувала устої "імперії зла".

Голодекларативній, публіцистичній поезії соцреалістичних поетів була протиставлена публіцистична і декла-

39

ративна поезія, що підносила публіци­стичність до рівня художності, до емо­ційно-естетичного чинника-

Провісниками руху "шістдесятників". їхньої новореалістичної та новороман-тичної творчості стали збірка поезій Д. Павличка "Правда кличе" (1954), "Зачарована Десна" О.Довженка. "Троянди й виноград" (1958) М.Риль­ського та дві збірки Ліни Костенко "Проміння землі" (1957) та "Вітрила" (1958). Трибуною шістдесятників стала "Літературна газета", перейменована в "Літературну Україну" (головний ре­дактор Павло Загребельний фактично легалізовував творчість шістдесятників, яка поширювалася переважно через "самвидав"), Всіляко налаштовувалися зв'язки із українською діаспорою, яка підтримувала цей рух (^ив.: Є.Свер-стюк, Шістдесятництво ї Захід, кн. IV).

Шістдесятництво заплатило високу ціну кров'ю своїх найкращих представ­ників: у брежнєвсько-сусловських комуністичних концтаборах загинули Василь Стус, Валерій Марченко, Олекса Тихий, Юрій Литвин, вчинили само­губство або були знищені каральними органами Алла І Орська, Володимир Іва-сюк, Віктор Блиднець, Григір Тютюнник, Володимир Мельник і багато інших. Вже це стверджує, що шістдесятництво було двовимірним І як явище політичне, і як явище мистецьке, літературне.

Неореалісти і неоромантики 60-х по­вернули в літературу тему національної історії і трагічної долі українського на­роду, утверджували право на синівську любов до України І сповідь перед нею (В-Симонснко: "Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю").

Утверджуваний соцреалістичною літе­ратурою абстрактний т. зв. соціаліс­тичний гуманізм, а фактично людино­ненависництво (сталінська теза: неза­мінних людей нема, людина — гвинтик), — був демаскований і заперечений у

поезії' і в прозі: кожна людина неповторна, а через те і незаступна, бо вона велика навіть у своїй малості.

"Позитивний" герой літератури соц-реалізму (секретарі райкомів, обкомів, Герої" Соціалістичної Праці) під тиском неореалізму шістдесятників мав посту­питися людині, якою вона є в житті (Григір Тютюнник, Валерій Шевчук, Євген Гуцало, Ліна Костенко, Володимир Дрозд, Василь Симоненко та інші) — у повноті щастя і горя, соціальної бідності і духовного багатства, з певною мірою добра і зла, зі своїми дрібними житей­ськими радощами і безміром вселенського горя. зваленого на її виснажені працею і недолею плечі.

Шістдесятники "виспівали" тему по­воєнного сирітства, вдівства, соціальної недолі і фабрикованого системою так званого радянського щастя-

За незначним винятком, шістдесятники мало дбали про оновлення форми, але в класичні форми вони вливали такий потужний сплав думки і образу, що в цьому сенсі виступили як справжні нова­тори-неореалісти, новатори-неороман­тик й.

Ідеологами із відповідного департаменту ЦК КПРС громадськості було нав'я­зано дві дискусії: "Лірики чи фізики?" та "Батьки і діти" (про вигадану боротьбу поколінь у літературі 60-х pp.). Оскільки із цих дискусій шістдесятники вийшли зміцнілими і більше зорганізованими, то переможну крапку комуністична система поставила в 1971 — 1972 pp., вчинивши нові репресії: десятки шістдесятників опинилися в концтаборах Мордовії, Якутії, в тюрмах Володимира і Пермі, частина самоізолювалася, а частина була приласкана режимом. Політичне шістде­сяті іицтво переросло в дисидентський рух-пізні шістдесятники утворили "Київ­ську школу поезії" як мистецький стиль, що культивував нсримовану поезію — верлібр, вільний вірш. Звільнивши поезію

40

Василь Яременко

від оков рими, поети "Київської школи" компенсували н відсутність складною образністю (метафоричною, асоціативною, символічною тощо), глибокою думкою та афористичністю вислову. Творчість Ва­силя [ олобородька, Василя Стуса, Ігоря Калинця, Миколи Воробйова та Віктора Рубана стала найвищим здобутком піз­нього модернізму, його завершенням.

Осібно треба розглядати сатиру та гумор шістдесятників. Поетичну сатиру із національним гоголівським ліризмом явив у літературі Микола Холодний. Це, безперечно, найцікавіша, але й най­складніша постать із шістдесятників, як у творчому плані, так і в побутових сто­сунках із сучасниками, що не раз ставили М.Холодного поза колом побратимів по перу. Є претензії" до нього у шістде­сятників з погляду моральності і етики в час репресій 1971 — 1972 pp., коли поет виступив із покаянною заявою, в якій безпідставно скомпрометував ряд імен. Холодний-поет і Холодний-людина ви­явились неспівмірними.

Прозову сатиру і гумор шістдесятників представляє Олег Чорногуз, автор сати­ричного роману "Аристократ із Вапняр­ки". Звертає на себе увагу передчасно померлий Андрій Крижанівський та сьогоденний публіцист-пересмішник Єв­ген Дудар. Все ж у їхньому гуморі фер­ментом сміху є "хохма", а не гумор. Гумор Квітки-Основ'яненка, Гоголя, Рудан-ського, Вишні, на жаль, так і залишився без продовження. Балаганний гумор Тарапуньки і Штепселя дав лиху тради­цію, яка й у Постмодернізмі виявилася у примітивному балаганному шоу Вєрки Сердючки- Народ, у якого гумор є націо­нальною рисою, не спромігся появити гідний його характеру талант.

Постмодернізм. Цим поняттям називають, як правило, літературні явища, Що з'явилися в українській літературі в Другій половині 80-х років у часи т. зв. "перебудови" (1985 — 1991). На нашу думку, найвдалішу спробу розібратися в

цьому новітньому явищі зробила Тамара Гуидорова, подавши широку, тлумачного характеру дефініцію: "Постмодернізм з його новими глобальними культурними номінантами дає іншу, ніж модернізм. картину світу. Широковживаний зараз. цей термін використовується для характеристики "постіндустріа.іьного" суспільства, з одного боку. і постколо-ніального світу, з другою. Він позначає новий етап розвитку людства на стадії його відмови чи розчарування в колиш­ньому емансипаційному модерністи-чному проекті оновлення гуманності з допомогою культури. Він використо­вується також як означення нової куль­турної домінанти, що руйнує колишнє протиставлення високої та низької культури, переосмислює традиційне уявлення про історизм, відхиляє досі переважаючий принцип європоцент­ризму. Постмодернізм вибудовує систе­му своїх координат, використовуючи нову дискурсну логіку — шляхом поєд­нання і зрівноваження різних куль­турних і історичних стилів, різних на-и,іона.іьних. родових, расових і групових особливостей, інтересів і відмінностей. З допомогою обігрування, монтажу, до­вільної гри. текстуальності, окреме явиш/г чи мистецький твір розглядаються відтак через призму різних точок зору. різних поверхонь, через "різницювання". відмінність тош,о..."

Щоправда, у цих міркуваннях більше бажаного, ніж дійсного, бо останнє деся­тиліття так і не явило постаті загально­національного звучання, яка б започат­кувала все те, про що говорить Тамара Гундорова. Так звана "третя хвиля" на рінь життя і мистецтва поки що не ви­йшла- Амбіційність — через край, епатаж — самоціль, претензійність — хвороб­лива, ерудиція — однобока і мінімальна, що спричиняє відсутність масштабності бачення явищ минулого і сучасного, а тому важко віднайти в поезії, прозі (сценічної

41

драматургії "постмодерної" взагалі нема), літературній критиці передбачення май­бутнього. високі цілі- Літературу запо­лонило дрібнотем'я, суржик, цинізм, вульгарщина- Як би не бажалося комусь атестувати це як здобуток літератури, ми бачимо лише піну і дрібні тріски на високій хвилі свободи творчості. Поки що Ук­раїна не з'явила молодого сильного генія, що здолав би сьогоденну розбурхану

СТИХІЮ.

Двадцяте століття в літературі заявило відразу "Золотим гомоном", "Сонячними кларнетами" Павла Тичини, прозою І драматургією В.Винниченка, театром Леся Курбаса і Миколи Куліиіа. поезією О.Олеся. М.Вороного. М.Філянського, Г.Чупринки і т. д.. і т. н.

Літературні організації І угрупування 20-х pp. висунули в літературу видатні імена, дали непроминального значення художні твори: "МАРС" (Майстерня революційного слова, пізніше "Лапка") — це Б.Антоненко-Давидович, І .Ко­синка, Є. Плужник; неокласики — це М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Фплипович, О.Бурггардт (гО.Клен). М.Рильський, В.Домонтович; ВАПЛІ'ГЕ — М.Хви­льовий, М.Куліш і т. д.

Неореалісти І неоромантики 60-х років дали свої "Лебеді материнства" і ряд імен загальнонаціонального звучання — Ліну Костенко і Василя Симоненка в поезії, Григора Тютюнника — в прозі, І.Дзюбу, І.Світличного, Є-Сверстюка — в літера­турознавстві. А ще є низка першорядних талантів — Валерій Шевчук, Євген Гу­цало, В. Дрозд, Ю.Щербак, М.Він-граповський, Д.Павличко, Б.Олійник. І. Драч та Ін.

Останнє десятиліття ні епохальних творців, ні видатних Імен не явило.

Розуміємо, що можуть бути різкі заперечення: маємо "Молодий театр", цілий том драматичних одноактівок для читання "У чеканні театру" (К., 1998), маємо кращого драматурга року (із старших) — Ярослава Стельмаха. Але

йдеться про інше: де театр Леся Курбаса, театр Миколи Куліша, врешті, — театр О.Корнійчука, який, усунувши всіх конкурентів, створив свій монотеатр за принципом: "після мене хоч потоп":¹ От і переживаємо брак національного репертуару. Де сучасна трагедія, гідна гумористичного генія українського народу комедія, рівна Лесиним шедеврам драма?!

У пісенному репертуарі запанував халтурний текст, що веде нас до ' плужан-ства", а не в XXI століття. Губиться, а точніше нищиться, не тільки мелодія, а й національна українська інтонація, що в культурній скарбниці має посідати таке гк місце, як і література, малярство, архітектура і т.д. Коли читаю тільки заго­ловки драматичних сучасних витворів:

"Повернення у нікуди", "Король дебілів" чи "Трактат про мудаків", "І все-таки я тебе зраджу'. "Якщо роздягатися — то вже роздягатися', відразу спливає в пам'яті репертуар київського театру XVIII ст., періоду занепаду епохи Бароко,

— "Модные спазмы", "Королева вол­шебства", "Наука про те, як позичити гроші і не віддати". А хто їх знає. окрім історика журналістики чи- літератури? Тож. як бачимо, хто працював на балаган,

— канув у Лету, а репертуар корифеїв вічний, його безсмертним героям — Проні Прокопівні та І олохвастову поставлено в Кисні пам'ятник. Не буде подиву, коли якась скульптурна простота витеше сьо­годні чи завтра скульптурний портрет бліденького епігона Проні Прокопівни

— Вєрки Сердючки. Театр, естрада, дра­матургія входять у нову еру з великими і складними проблемами.

Справді, є і сьогодні у поезії і прозі нові письменники із виразною творчою інди­відуальністю. У поезії — І.Рнмарук, В.Гераоїм'юк, Н.Білоцерківець, С.Май-данська, Н. Поклад, Т.Майданович, Р.Лиша, М.Ренакович, Р.Бабовал, С.Гостиняк, Ю-Бедрик. О.Пахльовська, В-Цибулько, В-Неборак, О.Ірванець, О.Яровий, П.Вольвач і цей ряд можна

42

Василь Яременко

продовжувати. У прозі успішно працюють старші письменники: Вал. Шевчук, В.Дрозд, Р.Іваничук, А.Дімаров, Г.Гор-дасевич, Р.Федорів, Ю.Мушкетик, Ю.Хорунжий, В.Захарченко, А.Тю­тюнник та інші. Сучасну прозу успішно творять: Ю.Андрухович, Є.Пашковський, звертає на себе увагу талановитими оповіданнями Валентина Мастерова. цікаві твори дали читачам В.Діброва, В.Закусило. В.Габор, Б.Жолдак, Н.Ко­валик, Г.Пагутяк, Є.Кононенко та багато інших. Це серйозні напрацювапня на наступне століття, але багато що залежить не тільки від ставлення суспільства до талантів, а, щонайперше, від ставлення письменників до самих себе, бо прогля­дається бажання взяти читача і здобути славу кавалерійським наскоком, епатажем, чи творенням антилітератури, що руйнує вироблені і встановлені національною літературою естетичні вартості. Сьогодні такі імена на слуху, а що буде завтра?

У панорамі XX ст. гідне місце має зайняти багата і цікава історична проза. Валерій Шевчук і Ю.Хорунжий видали у "Веселці" антологію лише історичного оповідання в чотирьох книгах — "Дере­во пам'яті", що звеличує українську істо­ричну прозу, інтерес до якої посилю­ється. Сьогодні її творять тільки старші письменники — В.Шевчук. Р.іваничук, І.Білик. Р.Федорів, Ю.Хорунжий, Ю.Мушкетик. Ми розуміємо, що істо­рична проза вимагає потроєних зусиль в опрацюванні історичних джерел, різних пам'яток, себто шахтарської праці в архівних сховищах. Але спостерігається нехіть до такої роботи у молодих талан­тів. Через те упорядник мав найбільшу трудність у виборі імен, що репрезентують в літературі останнє десятиріччя. Оче­видно, всі помилки упорядника виправить час.

Кінець XX ст. Що стоїть за цією культурно-історичною віхою? Треба зупинитись, оглянутися і пильно вдивитися, аби зрозуміти, що було в нашій культур­ній, зокрема, літературній історії доброго й поганого, морального й аморального, прекрасного і потворного, духовного і без­духовного, в чому і чому відбулося вирод­ження. змаління, а де і як ми виходимо із двадцятого століття зміцнілими, морально і духовно багатшими, оновленими, які національні літературні цінності стали загальнолюдським надбанням, а що без жалю маємо здати до архіву.

Чим видатне для української літера­турної історії XX ст. і чи було воно сприятливим для неї? Хоча б у зіставленні з XIX ст., з яким воно творить єдину сутність — еру Нова українська літера­тура, двохсотлітній ювілей якої пройшов майже непомічений, нічим не відзначений, належно не вшанований.

Постмодернізм у своїй художній практиці не повернувся до моделі: природа — наука — мистецтво, а з соціалістичної моделі (природа (світ) — ідеологія — мистецтво) викинув ідеологію і натомість поставив суб'єктивізм та волюнтаризм, покінчивши і з наукою, і з ідеологією. Будемо сподіватися, що це накладні ви­трати росту і вони залишаться в минулому вже XX ст.

Звичайно, погляди, оцінки сучасних явищ та імен автором статті є суб'єктив­ними. Об'єктивними вони стануть тоді, коли співпадуть із поглядами та оцінками більшості фахівців та читачів. Але й суб'єктивний погляд має право на існу­вання і зможе прислужитися іншим у встановленні наукової істини — у створенні чи пересотворенні картини лі­тературного життя за тисячоліття взагалі, за останнє сторіччя зокрема, за десяти­ліття літературного життя в незалежній Україні — зосібно. Тим більше, що в основному погляди упорядника та рецен­зентів збігаються, а часом і формувалися в тісній співпраці. За це складаю сер­дечну подяку професору Наєнку М.К., рецензенту та науковому редактору ви­дання, професору А.Ткаченку,

43

Василь Яременко

письменникові Валерію Шевчуку, моєму побратимові, постійному дораднику і без­компромісному критикові. Посильну до­помогу матеріалами і порадами подавали Микола Луків та Євген Пашковський. Тепер слово за читачами.

Література

1. Агеєва В.П. Українська імпресіо­ністична проза (Михайло Коцюбинський, Григорій Косинка, Андрій Головко). — К.,1994.

2. Гундарева Т. Проявления Слова. Дискурсія раннього українського модер­нізму. Постмодерна інтерпретація. — К.,1997.

3. Енциклопедія українознавства. Т. II. — Мюнхен. 1949, ст. 725—800.

4. Єешан Микола. Критика, літерату­рознавство, естетика. — К. Основи,

1998.

5. Історія української літератури XX cm. У двох книгах.// За ред. В.Дончика. — К., 1998, кн.1 — 2.

6. Ковалів Юрій. Українська поезія першої половини XX ст. — Українська мова та література. 2000, ч.12 (172).

7. Лавріненко Ю. На шляхах синтези кларнетизму. — Мюнхен, 1977.

8. Мала Украї нська енциклопедія ак­туальної літератури. — "Плерома", 3'98.

9. Неврлі М. Українська радянська поезія 20-х років (мікропортрети в художніх стилях і напрямах). — К.. 1991.

10. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. — К., 1997.

11- Пахарснко Василь. Поєдинок з Левіяфано.м. Міт і псевдоміт в українській літературі. — Українська мова та літе­ратура, 1999, ч. 25—28,37.

12. Тарнавський Юрій. Темна сто­рона місяця. — "Критика", 2000, ч. 7—8, с. 4—10.

44

ДАщтро Чижевсыаш