Тодось осьмачка (1895—1962)

Зболений, стривожений дух поета руйнував і так розлад­нане крутими емігрантськими дорогами життя, а могутня творча енергія повсякчасно пульсувала, здобуваючи хай тимчасову, але натхненну, плідну перемогу у вигляді поезій, поем, повістей, есе... Без творчості Тодось Осьмачка не міг би прожити й дня. Все, що вимучувало його сумління, випікало й висушувало душу, емоційно вибухало в слові й розряджувало ту наелектризовану болями й тривогами атмосферу внутрішнього життя, яке для більшості його сучасників було незрозумілим, чужим, а нерідко й безпідс­тавно оскаржуваним, осуджуваним.

Та ти, мій духу, знов руйнуєш не тільки спокій, а й життя, і до безодень ти простуєш без вороття, без вороття...

Ці слова в творі «Містерія» автор передав чи не найулю­бленішому після Байрона поетові Дайте, передчуваючи і своє вигнання, і наближення гіркого — не з його вини — від­чуження від рідного краю.

Згодом у монолозі «Дайте» Осьмачка підсилить цей трагізм насильницького відторгнення поета від свого оганьб­леного невільництвом народу вірою в те, що його прекрасна країна прокинеться:

І заболить у неї серце гірко, Що муками жорстокими

вражала Свого поета, бідного вигнанця...

Тодось Осьмачка свою особисту трагедію виводив із драматичної долі України й беззастережно пов'язував свої муки й страждання із фатальною залежністю митця від історичної долі його народу.

Іван Багряний — письменник також емігрантської Голго­фи — виклав у листі до друга, літературознавця Григорія Костюка враження й переживання від смерті Осьмачки 7 вересня 1962 р.: «Останній раз я бачив його в лікарні в Мюнхені, розбитого паралічем і безпам'ятного, в ліжку витягнутого на весь зріст, суворого, як Данте. Всіма забуто­го і покинутого...

Ця разюча подібність задуманого в безпам'ятстві, виму­ченого і вже потойбічного Осьмачки до Данте потрясла мене до самої глибини душі. І я тоді мало не заломився навіки

89

в моїй вірі в українську людину, для якої і найкращі сини нації — порожнеча.

Не знаю коли, але якщо моє серце трохи потягне, якщо його не доконає швидким темпом наша сумна і замрячена дійсність, я вирізьблю той образ Осьмачки, який лишився в моїй душі» '.

Не встиг, хоча мав що розповісти Іван Багряний. Перед­усім — про Київ, творчу атмосферу «Майстерні революцій­ного слова» («МАРСу»), а, можливо, і про слідчі ізолятори, в яких сиділи вони, щоправда, окремо, але фатально прире­чені на небуття. Та обом пощастило вирватися, описати цей гіркий, досвід тотального—і тіла, і духа—невільництва, а головне, пронести крізь усе життя «вічне тавро арештант­ське», яке випекла в їхніх душах сталінська система прини­ження й оганьблення людей та народів.

У першій книжці поезій «Круча», яка з'явилася друком 1922 .р., молодий поет Тодось Осьмачка здобувається окре­мими віршами, хоча їх було у збірочці всього десять, на розкуте, підсилене символістською поетикою самовиражен­ня. Він — у стихії величних, планетарних зрушень, в які •тягнуто сонце, моря, віки, народи...

Гей, земле!

Диявольський регіт твій чую

у шумі мільйонів планет,

в мільйонах віків,

І хочеться плюнуть з одчаю

тобі, земле-мамо,

щоб випекти пляму-пустелю

на спині твоїй,

як вічне тавро арештантське,

і димом пропасти в безодні часу!

«Серед нашого поетичного молодняку Осьмачка являє, може, одну з найбільш надійних сил»,— писав С. Єфремов у «Історії українського письменства».— У збірці «Круча» критика привабила «нерозгадана глибінь образів і, разом з тим, блискуча народна мова та епічний стиль дум з чисто народними способами...»

Перші вірші Осьмачки народжувалися рано — ще в ди­тинстві, в атмосфері сільської природи, народних повір'їв, переказів, легенд, казок — у тому світі реального й уявного, який спонукає до фантазування, до мислення, до поезії. Т. Осьмачка з цим казково-легендарним світом дитинства не розлучався все своє життя.

' Костюк Г. У світі ідей і образів. Сучасність. К., 1983. С. 281.

90

Як поет Т. Осьмачка формувався в творчій атмосфері винятково плідного для української літератури й мистецтва п'ятиріччя—1917—1922 pp. Хай він не бував на зборах «Музагета» на квартирі художника й мистецтвознавця Ми­хайла Жука в Києві, хай він із запізненням гортав видруко-ваний в 1919 p. великий фоліант альманаху «Музагет», що став сенсацією в літературно-мистецьких колах, як пише Ю. Лавріненко ', але його не могли не захопити поривання молодих українських митців до світових висот симво­лістської поезії. Це була епоха «Сонячних кларнетів» (1918), «Замість сонетів і октав» (1920) Павла Тичини, художньої групи «Біла студія», головного альманаху симво­лістів «Музагет», а також таких відомих у мистецькому розвої інших журналів та альманахів. З першими яскраво оригінальними збірками виступили тоді Яків Савченко («Поезії», 1918; «Земля», 1921), Максим Рильський («Під осінніми зорями», 1918), Дмитро Загул («З зелених гір», 1918; «На грані», 1919), Олекса Слісаренко («На березі Кастальському», 1918), Володимир Ярошенко («Світотінь. Поезії», 1918), Володимир Кобилянський («Мій дар», 1920) та ін. Формується український футуризм, проголошує нові ідейно-естетичні принципи театрального мистецтва Молодий театр на чолі з Лесем Курбасем, розгортає нові перспективи в жанрі графіки Григорій Нарбут... Утверджують свої мис­тецькі позиції неокласики, Ю. Меженко в статті «Творчість індивідуума і колектив» обґрунтовує доцільність самозахис­ту митця від суспільно-політичних домагань підкорити його творчу свободу, від посягань на суверенність поета-

Тодося Осьмачку символізм приваблював «як поезія від­тінків, натяків, що шукає суто емоціонального впливу на читачів, що намагається стерти межі між поезією і музикою, не даючи слів-назв речам, а закорінюючи лише «ідею» про них, символізм Верленів і Маллярме, символізм Тичини доби «Сонячних кларнетів» ². Та поетика символізму не домінує в його ранній поезії — переважає ліризм, підсилений імажи­ністською гіперболізацією образів. Автори літературної хрестоматії «За 25 літ» Ананій Лебідь і Максим Рильський вважали у 1926 р., що «взагалі поет саме шукає свого стилю і тепер ще важко й рано говорити за нього, як за виразну, сталу літературну постать» ³.

' Лавріненко Ю. На шляхах синтези кларнетизму. Накладом української Вільної Академії Наук у Канаді, 1977. С. 11.

² Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. К., 1966, Т. 3. С. 96.

³ Лебідь А.. Рильський М. За 25 літ: Літературна хрестоматія. К.,

1926. С. 343.

91

Справді, в цю яскраву мистецьку палітру 20-х років — доби національного культурного відродження—Тодосевіі Осьмачці нелегко було покласти свою оригінальну поетичну і барву. У 1925 p. виходить друга книжка поезій «Скитські вогні», яку можна було б назвати гімном українському;

степові:

Гей, степе мій,

підпер ти ріками моря,

щоб гіе схитнулися вони

на ниви хлібороба...

Ти запалив дзвінкі вогні

великих сизих рос,

що з ранків падають на обрій —

на вічний твій покос...

Поет прагне образно простежити історичний шлях України — пройти «по шляху віків» і таким чином усвідоми­ти, куди ж летить новий вік і як буде стелитися доля українського народу. Нова цивілізація уявляється йому в образі поїзда-експреса, який мчить віками-степами, вливаю­чись-врізаючись у людський океан:

Летить новий вік, у безодні летить!.. Страшно: туман, трясовиця... Кондуктор, кондуктор, о, друзі, живий — хто нас примусить журиться?!

Драматизм поетичного світосприйняття наростає, але він панує здебільшого на рівні символістських образів і узагаль­нень. Ця символіка образів, кольорів, семантичних, рядів проектується на реальні переживання поета, на те, що непокоїть його сумління, змушує замислюватися, куди ж прямує цей несамовитий, розгарячений революційною енер­гією до сліпучого палахкотіння експрес. У вірші «На Ігоре­вому полі», написаному в 1923 р., Осьмачка майстерно «реконструює» оповідний лад народної балади, створюючи новітню легенду-плач Ярославни:

На голі майдани вийшла молодиця, поставила сина там у кривавиці, з мукою гукнула: «Ллє кров без упину!.. Не покинь закляту, розп'яту країну!..»

Поета огортають тривожні передчуття нових кривавих збурень, які принишкли в ідилічних пейзажах білих, теплих травневих ранків України. Кривавий знак уявляється йому в образі велетенської борони, що висить на небі на північ

92

зубками і чекає нових жертв. Вона готова розіп'яти новітніх героїв на своїх залізних жалах, як колись доля кинула на них дружину князя Ігоря. Тому символічна молодиця, яка уособлює саму долю України, застерігає-молить відвернути від її народу кару за нескоєні гріхи:

А з голих майданів чуть гук молодиці до віків Трояна по кривавих росах!.. Од борони небо кров'ю червониться, кров'ю північ червоно заносить!..

Тривога, сумнів, страх, передчуття біди — ці настрої не домжують повновладно в поезіях Осьмачки періоду 20-х років. Він ще зберігає віру в можливість рівноваги завдяки утвердженню нашого сильного «сьогодні!» Та початок 20-х — це страшний голод в Україні, це селянські повстання й жорстокі придушення масових протестів — вияву не-справджених надій на землю, свободу, рівність і щастя.

До студента Київського інституту народної освіти прилі­тають із рідного села Куцівки, що на Чернігівщині, де він народився 3 травня 1895 р., сумні вістки. Батько просить «як-небудь... на пудів два», бо голод, вози з мертвими риплять, як журавлі, сільськими дорогами. Сам студент, також голодний і обдертий, з мізерним зарібком за вчителю­вання в одній із київських шкіл, вимітає цвілі крихти хліба з шухляд, і прагне виповісти гірку пісню рідного села:

А ті ж крихти, в ночах

живі, з стола небес хай рідний вітер на

папір мені зідме!

У вірші «Труни в гаях» ця трагедія українського села набуває символічного вираження в образах двох трун, опла­куваних народними сльозами, що котяться, мов ягоди-кров:

Як у тій труні, що лягла під рів, битая в мороз, скупана в крові — радість молода — квіти степові! У другій труні — мати всіх людей, тих замучених, побитих дітей... Із грудей стремить кривавий багнет, а на нім горить цвіт-рожа важка.

Тут, у Києві, Тодось Осьмачка поділяв біль і тривогу за долю українського села, разом із побратимами з «Ланки», куди входили Григорій Косинка, Валер'ян Підмогильний,

93

Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович. Згодом, від 1926 р., Осьмачка належатиме до організації МАРС, і по­стійна його дружба з ланківцями-марсівцями, передусім із Григорієм Косинкою, упевнить його в правильності свого ідейно-естетичного вибору.

Любив і поважав Павла Тичину, хоча й не раз дорікав йому за незрозумілі компроміси. У 1922 р. П. Тичина зано­товує: «Зайшов Осьмачка. Казав Ліді ' (я на співанці був):

«Павлу Григоровичу треба взяти у торбину запасу та похо­дить по селах, а потім уже комінтерн воспівати. А то добре, сидівши в Києві, обклавшись книжками, бути революці­онером» ².

Павло Тичина образився, до того ж Тодось Осьмачка йому дорікав за начебто помітне «позичання» в нього обра­зів. Тому й записав у тому ж 1922 р.: «Осьмачку не люблю. Хай собі він буде геній, а не я — не в тім річ» ³. Осьмачка, мабуть, не знав, як болісно переживав Тичина голод в Україні, канібалізм, омертвіння революційних ідеалів і нама­гався сказати про це у віршах і поемах.

Третьою — і останньою в радянській Україні — була збі­рка «Клекіт» (К., 1929).

Відчуття самотності, змученості душі, розпачу посилю­ється («О, будь ти прокляте, життя моє»), водночас поет намагається взяти в підмогу молоде, щасливе безумство, безумство-хаос, що кличе в'язнів із-за ґрат:

На барикадах радісно, відважно За подих вільності вмирають...

Дивує, що ця збірка змогла побачити світ тоді, коли активно готувався відкритий процес над українською інтелі­генцією — процес над членами так званої Спілки визволення України, коли ідеологічний прес затискав до божевільного болю індивідуальну свободу творчості, коли були розпалені до абсурду літературні суперечки... Осьмачка у цій збірці друкує вірш «Деспотам», в якому звертається до закутого в ланці працьовитого свого народу, котрий годують у казар­мах на заріз і чию працю забирають «розбоєм в білий день», предрікає йому падіння «під кригу ланцюгів» і спів «при­смаглими губами чужих пісень із городів».

І хоча поет орієнтував ідеологічно пильних критиків на історичне «заземлення» (прихід Денікіна на Україну) ідей-

' Лідія Папарук — на той час майбутня дружина П. Г. Тичини

Тичина П. Зібр. творів: У 12 т. К., 1988. Т. 11 С 39 ³ Там само. С. 42.

94

ного пафосу вірша, справжній адресат його гнівних інвектив проглядає дуже легко. Вірш «Деспотам» завершується своє­рідною присягою-благословенням на бій «народну правду визволять»:

Нехай ідуть одвічними шляхами планети в чорній глибині, нехай однаково чоло з димами схиляють в море наші дні, нехай у лапах вашої гордині в безодню тріпає земля,— на бій із вами виступить однині душа знеможена моя!

Початок тридцятих кривавих років, які забрали цвіт української інтелігенції, особистих друзів поета — Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Валер'яна Підмог ильного, став початком його безконечних блукань, страшних «данто-вих кіл»: арешти, допити, переховування в родичів, спроби перейти західний кордон, вивезення до Москви й ув'язнення в Бутирці, лікування в Кирилівській психіатричній лікарні... Нарешті він, хворий, знесилений духом, опиниться в рідному селі.

Наприкінці 1942 р. Тодось Осьмачка приблукає до Льво­ва, з'явиться в літературно-мистецькому клубі в хутряній куртці та в шапці з навушниками, легендарний і відчужений навіть від знайомих йому Аркадія Любченка та Йосипа Гірняка, які незабаром також поселяться у Львові. Там Осьмачка вперше читатиме — як кобзарі виповідають ко­зацькі думи — уривки з поеми «Поет» — свою кров і свої страждання. Він не раз наголошував на тому, що ця «скор­ботна книга» є своєрідним ключем до пізнання внутрішнього драматизму і власної долі, і долі народу, від якого поета було відірвано шаленими вирами історії.

У 1947 р. поема на 23 пісні вийде в світ у чудовому мистецькому оформленні художника М. Дмитренка з при­святою «Пам'яті єдиного мойого друга і найблагороднішої людини між людьми, мені знаними,— мойого батька Степана Осьмачки», без морально-філософських мотто до кожної пісні (їх у збірці «Із-під світу», 1954, буде в поемі вже 24).

Поема не є суто автобіографічною, але вона наповнена особистісними враженнями й переживаннями; народні пере­кази й повір'я мирно «вживаються» тут з реалістичною оповіддю. Через сприйняття юним героєм Свиридом Чичкою реалій села і його проблем постає світ, конкретний, географі­чне чітко означений, заселений і міфологічними образами, і конкретними, не раз баченими людьми. Це — світ трагічної

95

круговерті репресій і знущань над сільською людиною; ці знущання в поетовому зображенні переходять межі реаль­ності й виступають як жахні візії потойбічного, нелюдяного буття. Ця важка книга є скорботною дорогою від дитячого раювання в світі казки, розкішної природи й добрих людей до тяжкого долання «дантових кіл» тоталітарного режиму, який руйнує творчий дух, знесилює волю, перетворює люди­ну на раба. Один із найпослідовніших прихильників таланту Осьмачки Юрій Шерех (Шевельов) зауважував, що поема «Поет» не принесе читачеві розваги й спочинку, але «може принести насолоду глибокої мислі, розгадки гранчастих і пристрасних образів і високої співтворчої праці».

Справді, цей складний філософський твір із оригінальною системою образів-лейтмотивів, з озвученою поетом ритмікою й строфікою баладного типу можна вважати вершиною творчого злету Тодося Осьмачки. Завершував він «Поета» в Німеччині, перебуваючи в таборах для переміщення осіб, активно співпрацюючи в організації письменників-емігрантів «Мистецький український рух» (МУР).

До четвертої збірки поезій «Сучасникам» (1943) увійшли поезії довоєнної пори, а також досконала за мистецькою формою «Дума про Зінька Самгородського». Це — поема високого мистецького звучання. «Основна ідея її настільки глибока і знаменна,— писав український поет, літературоз­навець і перекладач Ігор Костецький,— а мистецька форма наснажена такою силою виразу і притаманною поетові, який творив її в зеніті напруження творчих сил, своєрідністю, що все це вкупі дає їй право посісти в нашій свідомості місце поруч із найістотнішими явищами світової літератури» '.

У 1953 p. виходить п'ята збірка «Китиці часу»—вірші 1943—1948 pp., реалії емігрантської дійсності, елегійні, на­віяні спогляданням вимріяних ще в дитинстві Карпат, нос­тальгічні, звернені до України:

Моя Україно, недоле моя, була ж ти мені дорогою, а нині тебе вже питаюся я, ох, що ж ти зробила зі мною?

Тодось Осьмачка переспівує Байрона («Прощання Чайльд-Гарольда»), страждає і роздумує... Все частіше він звертається до прози — видає повість «Старший боярин» (1946), пише повість «План до двору» (1951), книжку

' Костецький 1. Людина, полишена напризволяще // Українські вісті. 1958. 12 черв.

96

«Ротонда душогубців» (1956), перекладає О. Уайльда і У. Шекспіра, виступає з есеїстичними роздумами про Шев­ченка й природу мистецької діяльності...

Проза Тодося Осьмачки — вагома й самобутня, не схожд ні на яку іншу сторінка української епіки.

Якщо повість «Старший боярин» позначена казковістю й ліричністю розкутого поетичного самовираження (це, за словами Юрія Шереха, «наче сама Україна. Мережана-гап­тована, золотом вишивана, словом за серце беруча, у масних чорноземлях, у соняшному бринінні, в місячній поводі-зли­ві») , то «План до двору» й «Ротонда душогубців» — літопис злочинного винищення українства в період примусової колективізації, так званого розкуркулення, безпідставних арештів і політичних обвинувачень, усіх жахливих жорсто-костей, творених НКВС. Тривало не лише фізичне, а й моральне знищення українського села: порушувалися вікові­чні основи й засади людського співжиття, знецінювалися елементарні норми буття людини на землі. Ці твори, особли во повість «Ротонда душогубців», збурили хвилю критичних обговорень, було й гостре неприйняття оціночних характе­ристик діячів Української Народної Республіки, передусім Михайла Грушевського і Симона Петлюри (звинувачення на адресу політичних провідників України, які допустили вторг­нення Червоної Армії на українську землю, робить не сам автор, а. один із героїв твору).

Нерозуміння земляків-критиків, як і нерідко глуха, бай­дужа читацька аудиторія, до якої апелював Тодось Осьмач­ка в надії зібрати кошти на видання своїх творів, посилюва­ли відчай і безвихідь письменника. Він не зупинявся в своїх мандрах по світу, переслідуваний хворобою — страхом роз­прави над ним агентами КДБ. Переїхавши з Німеччини до США, Тодось Осьмачка намагається зосередитися на твор­чих справах. Часто виступає перед українськими громадами, багато їздить, нерідко й потрапляє у важкі психологічні «провалля», коли страх і підозри вимушують його зриватися вночі й полишати домівки друзів, де він мав теплий приту­лок. Багато кого горда постава, незалежність мислення й поведінки, гарячковість реагування Осьмачки дратували й не давали змоги зрозуміти його внутрішній стан.

Жив поет переважно в США та Канаді, побував у Франції, переїхав до Югославії, де його страх ще більше посилився, повернувся до Німеччини... На вулицях Мюнхена він упав під ударом нервового паралічу 6 липня 1961 р. Завдяки старанням друзів поета перевозять літаком до США, кладуть на лікування в психіатричну лікарню «Пілг-

4 4—640

97

рім Стейт Госпіталь» поблизу Нью-Йорка. Та вийти з госпі­талю хворому поетові, який і там творив, вимріюючи збірку поезій і афоризмів «Людина між свідомістю і природою», не судилося. 7 вересня 1962 р. Тодось Осьмачка на 67 році життя помирає.

Відстраждав і відтворив поет знеможеної душі, поет-ви­гнанець, приречений на самотність і космічний відчай, вели­кий страдник^і романтичний мрійник, який звертався до свого народу і жив надією повернутися бодай своїм словом' до рідного порогу. У вступі до «Поета» Тодось Осьмачка ці сподівання висловив так:

Тому, минувши всякі перешкоди, Звертаюся до тебе, краю мій, я з вірою, що ти у час свободи мене згадаєш, як найтяжчий бій, що виграли тобі твої походи на полі духу і живих надій, і скажеш: «Це не помилка й провина, а голос вірного мойого сина!»