Юрій Клен (Освальд Бургардт) (1891—1947)

У грудні 1933 р. в одному з номерів львівського журналу «Вісник» з'явився сонет-диптих «Кортес». У філігранне кар­бованих рядках^ вчувалася рука майстра, який підписався Юрієм Кленом. Невдовзі читачі дізналися, що за тим псевдо­німом стояв Освальд Бургардт — відомий літературозна­вець, славіст і германіст, автор перекладених на українську мову «Залізних сонетів» Й. Вінклера, один із київських «неокласиків». Юрію Клену судилося продовжити традицію репресованих друзів: стати живим мостом між ними і митця­ми Західної України та діаспорою.

Народився на Поділлі, у Сербинівці неподалік Старо-костянтинова. 4 жовтня 1891 р. у родині німецького купця. Виховували його в атмосфері шанування рідної мови та звичаїв і водночас— любові до України, що стала для них другою батьківщиною.

Бургардт не уявляв себе без Києва, що став альфою і омегою його життя, втрату якого не могло компенсувати ніщо, навіть благополучне німецьке середовище, спізнане в роки рееміграції. Тут, у Києві, він закінчив із золотою медаллю І (Олександрівську) гімназію та університет св. Володимира, в якому навчалися М. Зеров, М. Драй-Хмара,

75

П. Филипович, хоча вони не знали тоді ще один одного. Тут на здібного студента звернув увагу професор історії й теорії літератури В. Перетц, благословив його першу наукову розвідку «Нові обрії на терені дослідження поетичного сти­лю (Принцип Е. Ельстера)». Тут Юрій Клен формувався як учений, митець і громадянин.

Повернувшись до Києва з непривітної Архангелыдини, з Мар'їної гори, куди його разом із тридцятьма молодими німцями заслали в роки першої світової війни, О. Бургардт закінчив аспірантуру при дослідному інституті УАН (1923), викладав у залізничному технікумі, в кооперативній школі, Голосіївському кооперативному інституті, Київському І НО, Київському інституті лінгвістичної освіти. Така насичена педагогічна діяльність (перемежована з науковою), до речі, була притаманна всім «неокласикам».

Особлизо теплі стосунки склалися в О. Бургардта з М. Зеровим, із яким йому випало працювати в Баришівсько-му соціально-економічному технікумі та трудовій школі (1920—1923), куди їх запросив директор М. Симашкевич. За короткий час, як згадував Бургардт, Баришівка, жартів­ливо названа М. Зеровим «Лукрозою», «стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, що сягало навіть Києва» '. Однак творча атмосфера затьма­рилася несподіваним безпідставним арештом Бургардта (М. Зеров, на щастя, був відсутній), якого разом з баришів-ськими вчителями, запідозреними у «буржуазному» по­ходженні, пирятинська міліція завезла до Полтави. Хто знає, як би склалася доля в'язня, коли б не клопотання письмен­ника-гуманіста В. Короленка, котрий протестував проти одержавленого терору.

Баришівський період перевернув уявлення Бургардта про українську поезію, що здавалася йому доти безнадійно провінційною і неперспективною. Саме М. Зеров допоміг йому розвіяти цей примітивний міф, заохотив його до збага­чення української літератури перекладами, до власної творчості.

Надзвичайно самокритичний, Бургардт у 20-ті роки не відразу зважився писати українською мовою (перед цим віршував російською). Порівнюючи себе з «неокласиками», передовсім із М. Зеровим, М. Рильським, навіть з менш активними П. Филиповичем чи М. Драй-.Хмарою, він сумні­вався в доцільності змагання з такими яскравими постатя­ми, вважав, що його праця стане значно кориснішою в

' Клен Ю. Спогади про неокласиків // Клен Ю. Твори. Торонто, 1960. Т. 3. С. 121; Клен Ю. Спогади про неокласиків // Україна. 1990. № 20. С. 59.

76

царині художнього перекладу (збірка «Залізні сонети», 1925; переклади з П. Шеллі, Е. Верхарна та ін.), наукових досліджень. Тому він дозволив собі опублікувати тоді в періодиці лише-три вірші: «На переломі», «Жовтень. 1917» (Червоний шлях. 1924; № 7; 1925; № 9) та «Сковорода» (декламатор «Сяйво», упорядник М. Зеров, 1929). Пізніше до складу збірки «Каравели» (1944) ввійде лише сонет «Сковорода», в якому відбито близький світовідчуванню «неокласиків» самозаглиблений пантеїзм, тяжіння до гар­монії та душевної краси. То був період інтенсивного духов­ного формування Бургардта в атмосфері бурхливих цирку­ляцій інтелектуальних та естетичних ідей українського ренесансу 20-х років. Естетична концепція «неокласицизму» виявилася для нього єдино близькою- Це спостеріг М. Орест, пославшись на думку М. Зерова з приводу збірки М. Риль­ського «Осінні зорі», з «мішаної манери» якої поставав «класичний стиль з його врівноваженістю і кларизмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою течією мислі» '. На відміну од «Гарту» чи «Плуга», «неокласики» не мали ні своєї програми, ні маніфестів чи будь-яких інших «формальностей». Це було творче спілку­вання вільних митців, які шанували талант один одного.

Позиція «неокласиків» не вписувалась у «ландшафт» непримиренної класової боротьби на терені літератури, тому вони постійно зазнавали політичних звинувачень на ідеоло­гічній основі в дусі примітивно естетичних, швидше спекуля­тивно класових смаків вульгарної критики (Б. Коваленко, Я. Савченко, В. Коряк та ін.). Дамоклів меч, про який писав П. Филипович в «Епітафії неокласикові» з приводу резо­люції ЦК ВКП(б) від 18 червня 1925 р. «Про політику партії в галузі художньої літератури», зокрема четвертого пункту («...як не припиняється у нас класова боротьба взагалі, так само вона не припиняється і на літературному фронті...») ², висів над «гроном п'ятірним» постійно. З болем згадував Бургардт сумну історію з сонетом «Лебеді» М. Драй-Хмари, навіяним мотивом вірша М. Малларме «Ле­бідь», «Рептильна критика,— читаємо у «Спогадах про неок­ласиків»,— враз накинулась на автора, тавруючи цей вірш як контрреволюційний»; приголомшив його і нашвидкоруч сфабрикований процес СВУ (1930), до якого був притягне­ний за «свідка» М. Зеров.

О. Бургардт одним із перших серед «неокласиків» збаг-

Орест М. Заповіти Ю. Клена // Орлик. Мюнхен, 1948. № 2. С. 5. ¹ Матеріали до вивчення історії української літератури: У 5 т. К.,

~ї Т г- ІЛ- - I /^ J t1

1963. Т. 5. Кн. 1. С. 43

77

нув, що новий зумовлений історичним розвитком тип твор­чого інтелігента, який уособлювали «неокласики», позбав­лявся перспектив у деперсоналізованому суспільстві, де кла­сова ненависть затруїла людські душі. «Несподіваний» — хоч короткочасний — арешт поета М. Рильського став для мене тривожним сигналом, що добираються до неокласи­ків» '. Це спонукало податися «світ за очі», тобто в рееміг­рацію. Про цей намір знали тільки втаємничені, зокрема М. Зеров, котрий подарував йому сонет «Дим батьківщини» («Pro domo»).

Змушений жити в Німеччині з 1931 р., Бургардт намагав­ся віршувати німецькою мовою, написав чимало майстерних поезій, але їм часто бракувало душевного вогню. З великим болем він спостерігав за розпалом сталінської вакханалії, жертвами якої стали й «неокласики». Він не тільки постійно пропагував їхні твори, а й перекладав на німецьку, підготу­вавши антологію «Поезія приречених». На жаль, цей руко­пис так і не був надрукований через смерть упорядника. Даниною світлій пам'яті київських «неокласиків» перейнята 'поема «Прокляті роки» (1937) та епопея «Попіл імперій» (1943—1947). Чи не тому Юрій Клен так близько зійшовся з деякими поетами відомої ще з 20-х років «празької шко­ли» (Л. Мосендз, Олена Теліга, О. Ольжич, Є. Маланюк, Ю. Дараган), друкував свої вірші поряд з їхніми у редаго­ваному Д. Донцовим журналі «Вісник», відчував спорідне­ність ідейно-естетичних принципів київської «неокласики» та «вісниківської квадриги», наснаженої духом вольової при­страсті й активного самоутвердження. То були поети «трагіч­ного оптимізму» (Д. Донцов), у їхніх творах гармонія і сила не конфліктували, а взаємозумовлювалися. Така одухотворена вольова цілеспрямованість лірики Є. Маланю-ка, Олени Теліги, О. Ольжича та інших не могла не позначи­тися і на збірці «Каравели» (1944) Юрія Клена, де тісно переплелися європейська лицарська романтика й атична героїка з київською, власне українською культурною тради­цією. Струнка, глибоко продумана композиція збірки відтво­рювала драматургію мислення автора, схильного сприймати життя в його саморусі та суперечностях, формулювати всебіч­но багату змістом художню концепцію світу. Три розділи («У слід конкістадорам», «Серед озер ясних», «У Первозван­ного на горах») — то, власне, виповнена смисловим діян­ням філософська тріада. З перших сторінок читача прой­мала стихія пристрастей, потужного повнокрилля розкутої фантазії та культури лицарської етики на шляхах «радісно-

К.лен Ю. Спогади про неокласиків // Україна. 1990. № 22. С. 63. .78

чужих». Екзотичні мотиви неосвоєних просторів, відкри-вавча енергія романтизованих конкістадорів, усі оті крилаті вітрильники уяви, що бентежили М. Рильського, О. Близька чи Є. Плужника, забуяли в ліриці Юрія Клена, навдивовижу гармонуючи з її чіткими, карбованими контурами. Однак ця лірика знає як невситимий рух, так і настрої мудрої злагоди («Серед озер ясних», 7 віршів розділу написані в Києві) та нюанси інтимного переживання, лицарське обожнення жінки.

Характерна для «неокласиків» культурологічна стихія «Каравел» не тільки сприяла виробленню класично-строгого смаку, а й загострювала художнє бачення дійсності в її істотних ознаках. Духовний подих княжої доби, епічна героїка козацького народу в розділі «У Первозванного на горах» постають як дисонанс кошмарному антисвіту XX ст., що нагадує пекельні видіння самого Данте («Терцини»), На скорботну.поезію Юрія Клена вплинула «Божественна коме­дія» не менше, ніж терор сталінського режиму. Це ж стосу­ється й «Мандрівки до сонця», що викликає асоціації з «Походом» Е. Верхарна та штучним голодомором 1932— 1933 pp. в Україні. Ці приклади щораз переконують, що інтенсивне переживання культури ніколи не правило «неок­ласикам» за самоціль.

Вірші, що складали зміст збірки «Каравели», були напи­сані переважно на станції Моріц, поблизу Мюнстера (Вест-фалія), де розташований університет, у якому професор Бургардт захистив докторську дисертацію «Головні мотиви творчості Леоніда Андреева». Тут же з'явилася поема в октавах «Прокляті роки». В ній Бургардт-історик поступа­ється Юрію Клену-поету. Вражає проникливість автора по­еми, в якій ідеться про дві лінії більшовицької політики в Україні, спрямованої на повне її приборкання: удар по основі нації — селянству та по інтелектуальному її потенціа­лові — творчій інтелігенції, затаврованій як «націоналістич­на». Тут схоплено «скажену гру фантасмагорій» таємної постанови ЦК ВКП(б) від 24 січня 1933 р., ревно вико­нуваної В. Постишевим та іншими, йому подібними апарат­никами. Поема завершується молитвою мученикам сталін­ського пекла, набуваючи великого філософського узагаль­нення. Катарсисна енергія фіналу настільки очевидна, що нею полонився композитор М. Гай веронський, поклавши останні октави на музику для змішаного хору.

Чимало письменників мають свій головний твір. Для Данте такою була «Божественна комедія», для Гете — «Фа-уст», для І. Котляревського—«Енеїда». Для Юрія Клена, котрий переосмислював їхній художній досвід,— «Попіл ім-

79

Г перій», широкомасштабний літопис драматичних процесів ^ XX ст., в якому розкривається неспростовна закономірність краху монархічних та деспотичних наддержав-потвор. Епо­пея присвячена Україні, пройнята вірою у її воскресіння з імперського попелу.

Незважаючи на грандіозний задум, сумлінне дотримання історико-хронологічних принципів зображення, епопея, на жаль, не справляє враження цілісного художнього явища. Автор не встиг завершити, стилістично та композиційне впорядкувати «Попіл імперій», над яким працював усього п'ять років (1943—1947). Перші рядки з'явилися ще 1943 р. у Рейшенау. То був епізод, пов'язаний із трагічною долею Архімеда, що пізніше ввійде до четвертої частини епопеї, умовно поділеної на п'ять частин. У листі до колишньої своєї студентки Галини Карпової від 27 листопада 1944 р. Бур-гардт повідомляв: «Я тепер пишу поему, велику поему, свого роду «Божественну комедію», яка має охопити всю сучас-; ність, починаючи перед першою світовою війною і кінчаючи і теперішніми днями».

Найневрівноваженішою стилістично і наймозаїчнішою і тематично є перша частина епопеї, що приваблює внутріш-\ ньо незв'язаними фрагментами-спогадами, оповитими тон-^/ ким київським колоритом та окремими сюжетами запеклих ' національних і соціальних змагань на крутому зламі історії. Друга і третя частини — значно цілісніші, в них ідеться про сталінське та гітлерівське пекло, в які проводять ліричного героя відповідно Данте й Еней. Юрій Клен одним з перших розкрив справжню суть обох тоталітарних режимів, однако­во небезпечних. Поет полемізує з великими митцями минув­шини. Тоді як уявне пекло Данте вражає жорстокою вина­хідливістю середньовічних тортур, тоді як бурлескне пекло І Котляревського постає засобом випробування Енея і тро­янців, цілком реальне пекло, змальоване Юрієм Кленом, жахає неприйнятними для здорового глузду цинічними мето­дами масової ліквідації людей та цілих народів за класови­ми чи расовими «теоріями».

Свою епопею, що справила на сучасників приголомшливе враження, Юрій Клен писав у Празі, д(: викладав у Німець­кому та Українському вільному університетах, а пізніше — в Тіролі, куди мусив переїхати наприкінці другої світової війни, тимчасово читаючи лекції в Інсбр^кському університе­ті. Там разом із Л. Мосендзом написав сатиричні «Дияболіч-ні параболи», прибравши спільний псевдонім Порфирій Го-ротак.

Не втратили свого значення й літературознавчі праці та критичні виступи Бургардта. Йдеться передовсім про аналі-

80

тичні розвідки творчості П: Шеллі (1925), «Леся Українка і Гейне» (1927), «Гейне в українських перекладах» (1930), «Головні мотиви творчості Леоніда Андреева» (1936) та ін.;

про спецкурси «Історична руська граматика», «Билини», «Утворення Київського князівства», «Леся Українка та її переклади з Г. Гейне», прочитані, скажімо, в Інсбрукському університеті. Привернуть увагу не одного дослідника історії художньої свідомості (як в Україні, так і в еміграції) критичні статті Юрія Клена. Вони розкривають не лише його інтелектуальну пристрасть та естетичний смак, а й творчий мікроклімат гострих літературних полемік, де автор «Кара­вел» відігравав помітну роль, особливо після другої світової війни. Так, Бургардт кількома статтями, написаними в дусі кращих зеровських традицій, викривав літературних нігіліс­тів («Бій може початися»), а в іншій—«Дещо про людей з того боку» — обстоював ідейно-естетичну платформу «не­окласицизму» як заперечення сумнозвісного українського хуторянства, що, скинувши шкуратянку, «маскується шаро­варами або помалу відрощує оселедця».

Бургардт нудився в тірольських пансіонатах без постій­них зв'язків з українською літературною еміграцією. Він тричі нелегально переходив австрійсько-німецький кордон, був у Авгсбурзі, Мюнхені, Нюрнберзі та інших містах, у Мюнстері домовився про професорування, редагував «Літав-ри» (чотири номери, до осені 1947 р.), ніби продовжуючи тією назвою естафету однойменного журналу, що його вида­вала розстріляна гестапівцями Олена Теліга. Поета, котрий у ті роки відкрив свій талант прозаїка (новели «Яблука», «Пригоди архангела Рафаїла» та ін.) і нарисовця («Черга», «Крізь великодні минулі» та ін.), вітали українські товари­ства, розосереджені по цих репатріаційних таборах (наприк­лад, у Міттенвальді, охрещеному «українськими Афінами»), слухали його лекції, захоплювалися уривками епопеї «Попіл імперій». Найфатальнішим для О. Бургардта виявився неле­гальний перехід восени 1947 р., під час якого поет і вчений важко занедужав і ЗО жовтня помер у Авгсбурзі. «В моїй пам'яті,— згадує історик Наталя Полонська-Василенко, яка бачила Юрія Клена в останні дні його життя,— назавжди залишаться його темні сумні очі, його м'який, повний страж­дань голос, коли він читав нам свою поему «Попіл імперій», перед картинами якої бліднуть описи Дантового «Пекла» '.

' Полонська-Василенко Н. Декілька епогадів про Юрія Клена // Сучас­ність 1967 № 12. С. 39.

81