Петро Дорошко (1910 р. Н.)

П. Дорошко — поет конкретно-реалістичної стильової спрямованості, з нахилом до художньої обсервації звичай­них, щоденних явищ дійсності. Його шлях до зрілості був непростим, як і у переважної більшості митців, котрі вступа­ли у літературу в кінці 20-х років.

Народився П. Дорошко 24 грудня 1910 р. в с. Тупичеві на

Чернігівщині. В його життя міцно увійшли і заповіти селян­ської моралі, і пам'ять про першого інтелігента в їхній родині — старшого брата, сільського вчителя, репресованого перед війною. Ще студентом Харківського університету май­бутній поет стає членом літературного об'єднання «Трактор» (1930—1934), яке вважало себе «пролетарським загоном письменників, що пишуть про село». Залізна «класова уста­новка», декларативність, схематизм і (чого критись) малооб-дарованість та малоосвіченість керівного ядра групи — все це аж ніяк не сприяло творчому й інтелектуальному форму­ванню літературної молоді. Щоправда, П. Дорошко був за вдачею достатньо впертим, внутрішньо незалежним. І все ж лише наприкінці 30-х у книгах «Полісянка» (1939) і «Рідна сторона» (1941) стає помітним подолання риторичних штам­пів «молодечого ентузіазму», одновимірного бачення світу і стильової аморфності. Порівняно з першими збірками («Переможці степу», 1931; «Декада зросту», 1932) відбув­ся перехід до якісно нової поетики. Таку еволюцію пере­жили свого часу й І. Муратов, І. Вирган, А. Михайлюк, М. Нагнибіда та інші.

Власна духовна «формула», здавалося, була знайдена — рідна сторона, миле Полісся, мала батьківщина, в неповтор­них обрисах якої повинні прочитуватись і риси великої України... За два—три роки перед війною в українській поезії почала навіть складатися ціла мікротечія регіональної поезії, що зверталася до поліської тематики (В. Ткаченко, М. Стельмах і трохи менш «локальний» серед них П. До-родіко).

Свій фронтовий шлях від Сталінграда до Берліна П. До­рошко пройшов як військовий журналіст — спочатку ди­візійної, а потім фронтової газети «За честь Батьківщи­ни!». У його віршах тих часів, написаних здебільшого по гарячих слідах подій, немає особливо гострих драматичних колізій чи постатей героїв — «ура-богатирів», за винятком хіба що двох-трьох агітаційних сюжетів про солдатську відвагу. Його тема — щоденна, смертельно небезпечна і

53

разом з тим терпляча, витривала й сумлінна солдатська праця, в якій розкриваються риси мужнього народного характеру. Війну зображено в «негучних», але сповнених речової та психологічної конкретності малюнках і кадрах:

нетривкий затишок у землянці, що дає бійцям хвилинну ілюзію рідного дому («Землянка»); поле з рештками іржаво­го дроту, на якому гниє шмат зеленої німецької шинелі («Дроти колючі в полі ржаві...»); ротний гармоніст Микита Козка, який у польському костелі заграв мелодію «Реве та стогне»..; цикл інтимних сповідей «Ненадіслані листи», де всупереч усьому світиться сердечна надія й віра, що «все оживе на білому світі, все, що війна убивала й не вбила» («Над Чарною»).

Образ солдата, оспіваний П. Дорошком, зворушує про­стотою і людяністю. Він чесно й до кінця виконує свій воїнський обов'язок — варто згадати хоча б трагіко-геро-їчну пластику ось такого виразного, як кінокадр, малюн­ка (йдеться про мертвого бійця, що схилився на тин): «І так лишився, як схилився, не похитнувся, не упав. Здавалось, він і мертвий бився, і після смерті наступав». І разом з тим цей солдат — гуманна й совісна людина, сповнена турботли­вих дум про рідний дім, родину, дітей, людина, яка, з перемогою увійшовши до Києва, відчуває і «свою солдатську краплю вини» за його руїни, заподіяні ворогом, а у визволе­ній від фашистів країні щиро радіє, побачивши, як зносяться недавні німецькі доти: «Креши, каменяре, лупай, каменяре, змітай, каменяре, чужинські сліди».

Вірші П. Дорошка сповнені правди конкретного пережи­вання, вносили цікаві й значущі подробиці в загальний образ війни, створюваний в українській поезії А. Малишком, Л. Первомайським, М. Бажаном, П. Усенком, В. Швецем, О. Гончарем, В. Булаєнком та іншими поетами-фронтови­ками.

Як і більшість літераторів, він нелегко переживав перші повоєнні роки, коли «постанови партії про літературу і мистецтво» офіційно вимагали від поетів політизованої рито­рики і нестримного славослів'я, а критика пильно вишукува­ла всякі ухили від лінії. (Критик Л. Санов, наприклад, навіть безневинні рядки П. Дорошка з приводу побаченої на чужині «української» нехворощі — «та нехвороща нам до­рожча, що в полі рідному зросла»,— витрактував як вияв національної обмеженості). Не слід дивуватися різним по­ступкам часові, якими супроводжувався перехід поета до «мирної тематики» (перші повоєнні збірки «Пісня праці», «Єдність», «Труд і мир» тощо). Але П. Дорошко все ж був «не папіряним — живим поетом».

54

Шукаючи єдності поезії і правди, йдучи за давньою потаємною пристрастю, він знаходить творчий вихід для себе передусім у поезії подорожей, мандрів по Україні і різних краях тодішнього Радянського Союзу. Усе краще в його ліриці, створене від кінця 40-х до початку 60-х років, навіяне враженнями з таких мандрів. Вірші з подорожей у Запо­ляр'я, Сибір, на Алтай, у Якутію, Середню Азію, на Кавказ і Закавказзя, як і з замислених блукань по рідній Україні, могли б скласти об'ємний том, що своїм змістом промовляв би про непідробне щирий інтерес українського поета до різних земель та людей.

Тут поступово вироблявся свій куі поетичного зору і переборювалася, відкидалася різна офіційщина та казенщи­на, пов'язана як з плакатами про «дружбу й братерство», так і з дифірамбами на честь «соціалістичних перетворень». У книзі «Дальні подорожі» (1954) і в наступних збірках бачимо дедалі інтимніше спілкування поета з людьми й природою нових країв, зіркіше прозирання в змістовні под­робиці, не завжди відкриті сторонньому окові. Персонажа­ми його подорожніх віршів стають не лише сивий пасічник з алтайської полонини («Бджоляр») чи молоденький геолог Дуся з Якутії («Хазяйка»), а й гірська красуня-антилопа («Антилопа»), беркут—«крилата гроза», кобилиця з табу­на, що всякчас непокоїться про свого тонконогого синка («Ябаганські скакуни»), чи навіть відбите кайлом каміння, яке після спільної праці з геологами стали, за словами автора, «інакше... дивитися в очі мені» («Спогад»).

Своєрідний «природничо-географічний» пізнавальний стру­мінь у віршах П. Дорошка, близький до думки М. При-швіна про «споріднену увагу» до всього живого, по-своєму інтимізує його поезію, наближаючи уважного читача до потаємних струн душі самого автора.

Другу половину 50-х і початок 60-х років можна назвати періодом творчого відживлення поезії, літератури загалом. Поезія наче згадала, що вона не лише «ідеологія», -а й мистецтво, не лише проповідь, а й сповідь і що об'єктивна загальнозначущість поетичного слова має своєю умовою найповніше виявлення духовної авторської суб'єктивності. Якісними змінами позначений художній лад поетичних збі­рок П. Дорошка «Іволги мого саду» (1969) та «Слід» (1971). Слово поета стає пружнішим, ощаднішим ь місткі­шим; часом аж надто стриманий у художніх прийомах, П. Дорошко тепер наче по-новому відчуває й оцінює непо­вторність і красу метафори (наприклад, вірші «Райдуга вітру», «Мені назустріч дерево ішло», «Невідкриті острови»), гармонію діалектично-конфліктної побудови ліричного сю-

55

жету («Романтика» «Ви бували в чужім краю?»), силу влучного і свіжого афоризму. Отже, як зізнається поет, він набув змоги бачити «те, що раніш не бачив із неуважності».

По-новому зазвучали в деяких віршах П. Дорошка гро­мадянські мотиви. Коли, скажімо, у вірші «Дрібненькі дик­татори сходять зі сцени» він пророкував, що «в людстві все більше, все більше надій, що розум свій принесуть Авіценни Новій демократії молодій, Що за божками і їхні лакузи З одами зникнуть, слизькі, як в'юн», то дивився, по суті, на два-три десятиріччя вперед.

У новому виданні творів поета (К., 1991) побачили світ і ті вірші, які, із зрозумілих причин, не могли бути опубліко­вані раніше. Серед них — гірка, може, аж надто жорстока, напоєна тяжкою правдою, «сповідь» української поезії, яка значною мірою втратила своє лице в часи тиранії і неслави:

Я, злякана, народ свій забувала, Цуралась наших прадідівських слів, Закривши блудні очі, восхваляла Тупих народу нашого катів. А я ж колись крізь долі заозерні Будила в думах Січ за волю стать. І ось мене псаломщики мізерні Рабинею зробили, щоб про • іть. («Українська поч.ия»)

У повоєнні часи поет «відкрив» для себе тему історичного минулого свого та інших народів. Свіжими й самобутніми .барвами виписано цикл «Київські фрески», який створював­ся понад двадцять років. Бачимо тут ліричного героя, за­глибленого в роздуми не стільки про «славу бранну» далеких предків, скільки про їхні творчі, будівничі й духовні звитяги.

Численні зразки пізньої лірики поета (такі, як «Все надто проста», «Світ, як він є», «Оптимістичний сонет», «Іволги мого саду», «Вони мене люблять» та ін.) позначені стрима­ною, непретензійною, органічною для автора філософічністю, а часом і делікатною повчальністю. Зрештою, поет у всьому лишається вірним своїй ідеї про те, що життя, справжнє життя є нескінченним людським відкриванням різних його сутностей і сторін («Про відкриття», «Невідкриті острови»), а також про те, що старість повинна нести в собі «якусь веселу краплю юності, естафети дальньої вогонь».

Перу П. Дорошка належить кілька великих поем сучасної та історичної тематики. Критичний сучасний роз­гляд витримують далеко не всі з них, як і більшість «великих полотен» епічного та ліро-епічного характеру, написаних українськими поетами у 40—70-ті роки. Екстенсивне користу­вання словом, описовість і емпіризм, елементи ілюстратив-

56

ності — все це більшою чи меншою мірою помітне і в «Ди­тинстві», і «Сандомирському плацдармі», і «Городку», хоча майже в кожному з цих творів є майстерно подані окремі образи та сцени (скажімо, постать Люби Маленької в «Городку», образи поліського краю в «Дитинстві»; обидві поеми — автобіографічні).

З історичного минулого увагу поета привернули постаті М. Чернишевського («Вілюйський в'язень») і Т. Шевченка («Спалах уночі»). Задум першої поеми виник під враження­ми перебування в місцевості, де відбував заслання росій­ський письменник. У творі чимало впізнаваних «сибірських» подробиць. У поемі про Т. Шевченка автор звернувся до засобів поетичної драматургії — дев'ять сцен охоплюють життя поета після арешту 1847 р. Центральна — і найбільш піднесена поетично — уявна розмова українського співця з царем. Серед ліричного епосу П. Дорошка це — найвиз­начніший твір.

У 60-ті роки поет почав працювати і на ниві прози. Критика прихильно зустріла невелику його повість «Лісова Гута». Якщо деяким поемам П. Дорошка притаманна «прозаїчність» письма (певна річ, більш мимовільна, аніж свідомо замислена), то в прозовій повісті все свідчило про те, що її написав поет. І не лише поет-лірик, а й поет-психо­лог, і поет барвистого, часом тонким гумором забарвленого побутописання — художник зіркий і вдумливий, який за постаттю верткого «прихапщика» Кирила Семибрата і вель­ми різних за характером членів його родини дав нам змогу побачити деякі прикмети й подробиці соціально-психологіч­ного життя сучасного села.

Сільська інтелігентка, недавня фронтовичка, яка прохо­дить нелегкий, але чесний шлях у повоєнні часи, стала ге­роїнею роману письменника «Не повтори мою долю» (1968).

Тяжка хвороба вибила письменника на початку 70-х років із звичного трибу життя і значною мірою унеможливи­ла його систематичну літературну діяльність.

Платон Воронько (1913—1988)

Перша книжка віршів П. Воронька «Карпатський рейд» побачила світ наприкінці Великої Вітчизняної війни — в 1944 р. Відтоді він— незмінний учасник літературного про-цесу» автор понад 30-ти поетичних збірок, великої кількості книжок і книжечок для дітей, відомий громадський діяч.

Народився П. Воронько 1 грудня 1913 р. в селі Чернеччи-

57

на поблизу Охтирки на Сумщині. Виховувався в охтирсько-му дитячому містечку-інтернаті. У роки перших п'ятирічок навчався у Харківському автошляховому інституті, працю­вав у Таджикистані; з 1935 р.—в лавах Червоної Армії. 1937 р. повертається на Сумщину, деякий час вчителює;

у 1938—1941 pp.—на навчанні у Літературному інституті ім. М. Горького.

З перших днів Великої Вітчизняної війни добровольцем їде на фронт, а 1943 р., закінчивши курси підривників, потрапляє в партизанське з'єднання С. Ковпака. І під час навчання в інституті, і в проміжках між боями П. Воронько писав вірші, але публікувати їх не поспішав, хоч до цього його спонукав ще М. Рильський.

Збірку «Карпатський рейд» склали вірші, створені у бойових походах «від Путивля до Делятина», вона знамену­вала прихід до української літератури своєрідної творчої особистості.

Вірші першої книжки писалися в народно-пісенній мане­рі, ця стилістика зумовила подальші його набутки в галузі форми і змісту. П. Воронько, поет високої духовної напруги, з роками стає розважнішим, інтимнішим, стриманішим, мис­тецьки винахідливішим, але його емоційний світ не зазнає істотних змін.

Обставини, в яких створювалися вірші «Карпатського рейду», вимагали од поетичного слова органічності думки й почуття, мелодійний вірш легко запам'ятовувався, сприй­мався, як пісня.

«Ритмомелодика Воронькових поезій,— зазначає Б. Олій­ник,— витікає з незглибимої криниці народної пісні і думи. На це «працює» і образна система: традиційні, усталені порівняння, метафори й тропи, символіка. Але поет ніколи не вдавався і не вдається до стилізації, до декоративної народності, не грає в показний демократизм напівпрофесіо-нала, не копіює з пунктуальністю ремісника народний орна­мент. Він бере кольори і барви народопісенних вишивок, але відтворює свій, оригінальний візерунок...» '.

Наведемо типову для українського пісенного ліро-епосу строфу з вірша «Ой, шумить високе жито»:

То не коси заблищали, А шаблі,

Вражі голови рубали На землі.

' Олійник. Б Дорога між високими житами // Воронько П Твори У 2 т. К., 1973. ТІ С. 11.

58

Вірші П. Воронька періоду «Карпатського рейду», пісен­ність, «безхитрісність» і прозорість яких загальновизнані, мають розповідний, подієвий сюжет, а за настроєм — глибо­ко ліричні. Поет уславлює борців проти фашизму («В ім'я твоєї волі», «Похідна», «Ковпаківська бойова»), не затушо­вуючи водночас і трагізму війни, безутішності конкретних доль («Невільниця»); драматизм відтвореної в одному вірші ситуації («Три смерті») не виключає того, що в іншому вірші («Весільна») автор розкриє здатність людини ні за яких умов не втрачати життєлюбності й надії. У синівській шанобі поет схиляється над могилою матері свого бойового побратима («Партизанська мати») і, як батько перед дити­ною, котра враз постала, перед ним посуворіло-дорослою, знічується перед малою дівчинкою («Месниця»), що при­йшла до партизанського загону і в торбині принесла три гранати. У цих переливах і «перепадах» почуттів, якими пройняті поезії «Карпатського рейду», розкривається харак­тер людини, здатної поділяти з народом щастя і горе як у мирну годину, так і трагічний час історії.

Для першої збірки характерний той гуманізм, який часто конкретизувався в утвердженні таких якостей, як доброта, милосердя, вірність і любов. Ці почуття надихнули П. Во­ронька на вірш про партизанську матір — «стареньку, за­клопотану, м'яку»,— яка після кожної втрати «поверталась в табір пізно. Сховавши біль в заплаканих очах»:

Тепер її могила під горою,

: Уже й її настигла сталь швидка. Похмурою, осінньою порою Ідуть у бій загони Ковпака.

Поезія П. Воронька повоєнної доби живиться пам'яттю про пережите. Спогади про війну часто перебувають у без­посередньому зв'язку з турботами «дня пролітаючого» і скла­дають її головний тематичний пласт. Чи не найбільшої популярності зажив серед ліричних творів цієї тематики вірш «Я той, що греблі рвав».

Про характер поета, який вимальовувався з цьог(у твору, сказав М. Рильський: «Слова... «я той, що греблі рвав» якнайбільш пасували до нього. Так його приятелі й почали називати: «той, що греблі рвав» '. Ця метафора якнайповні­ше відповідала вдачі П. Воронька, ззовні стриманого й скромного.

У творчому розвитку П. Воронька цей вірш ніби завершу­вав один і започатковував другий етап, межу між якими

Рильський М. Наша кровна справа. К., 1959. С. 511. 59

можна умовно означити кінцем 50-х років. До цього вже вийшли збірки «Весняний грім» (1947), «Великий світ» (1948), «Славен мир» (1950), «Обов'язок» (1955), «Моя Гуцульщина», «Драгі другарі» (1959) та інші. Цей перелік можна доповнити книжками для дітей, в яких поетичний талант П. Воронька виграє тою гранню, яку можна було б назвати хистом проникливості в дитячу психологію.

Витоки поезії П. Воронька — у його біографії, конкрет­ності й щирості переживання подій, у яких він брав безпосе­редню участь. Він швидко здобув визнання. Однак, коли його поетичної думки, запасу емоцій, духовного змісту «ви­стачало» на безліч різноманітних вражень буття, то справжньої художності він досягав не завжди. Наслідком цього була надмірна декларативність (особливо помітна у певній частині «подорожніх» нотаток і відгуків), інколи — раціоналістична заданість (збірка «Коли я в Київ повер­таюсь»).

Повоєнні роки були для П. Воронька часом плідної праці. Поет ніби надолужував те, що було «згаяне» в юнацькі роки, вистражданий на війні і зафіксований в серці та пам'яті життєвий матеріал вимагав творчого осмислення.

Перші повоєнні збірки П. Воронька вщерть наповнені цими життєвими враженнями, осмисленими з різною мірою глиби­ни, але майже завжди так, що читача не залишає відчуття щирості, безпосередності поетового слова. А крім усього іншого, де б не бував, про що б не говорив автор, у ньому незмінно пізнається солдат, який пронесе через усе життя пам'ять про грізні бойові іспити. У його поезії другої полови­ни 40—50-х років це часто безпосередній спогад, навіяний героїкою і трагікою недавніх битв: «Солдат», «Могила гене­рала Руднєва», «Пісня про Лівшу», «Вдень накувала зозу­ля», «Ой, ганьба!», «Пісня ветерана», «Винесла відерце за ворота» та ін. Правда, з часом кількість цих згадок, що стають ліричними сюжетами, зменшується. Натомість силь­ною й дієвою залишається влада поетичних, образних асоці­ацій, що пов'язують сучасність з днями колишніх боїв.

Прикметна риса поезії П. Воронька — твереза реалістич­ність бачення нею світу. «Кращий куточок» на всій Україні для нього — і «гнилиця-хата», і «подвір'я без хлівів»: він сповнений ніжності до цього закутку, але не хоче замовчува­ти болісні втрати. Якщо автор і вдавався часом до поетич­них «прикрас», то це траплялося рідко, його рядки здебіль­шого дихали правдою реально побаченого й почутого.

Не відступаючи од життєвої правди, автор звертає увагу і на прикрі явища, що сповнюють його душу гіркотою й болем («Дівчата будують дорогу — хіба їм уперше оце!

60

Я йду і дивлюся під ноги, не можу підвести лице»,— «Дівча­та будують дорогу»), й на зовсім драматичні колізії («Ой, ганьба!»). Він умів бачити й викрити моральне, суспільне зло, застерегти від будь-якої благодушності щодо нього— досвід війни тут нагадував про себе:

Ворон приручений їсть бутерброд, Дзьоб його повний і повний рот. Він мені вдячний за щедрі дари. Але, доведись, на поході умри — Ворон забуде про дні затишні, Виклює очі мені.

П. Воронько любив людей, умів розпізнавати їх у натовпі і тепло озивався на їхні радощі, прагнення й болі. Від книжки до книжки в його поезії зростала майстерність ліричного портретування сучасника, уміння будувати стислу й виразну фабульну розповідь про нього.

Тематичне, емоційне розмаїття, багатоголосся своєї ліри­ки П. Воронько сам підсумував у вірші «Люблю поезію».

Чи долонь

Гарячий дотик в дружбі,

Чи розвідник на тривожній службі,

Чи маля в шовковій оболонці,

Що мотає промені від сонця

У клубочок,

Чи один листочок

В зошиті із рідної верби,

Чи слова разючої ганьби

В кам'яне обличчя палія —

Все це я, поезія моя.

Помітне місце в ліриці поета посідає інтимна тематика, органічно пов'язана з іншими, загальносуспільний мотива­ми у творчості П. Воронька («Мені приснилась та білява», «Зустріч», «Тільки згадка торкнеться рукою», «Я не шукав кохання», «Є почуття такі прозорі» тощо). Широке визнання здобули пісні на тексти П. Воронька - «Коні вороні», «Ході­мо, кохана, у ліс», «І чого тікати» та інші. Свого часу дехто з поцінювачів його поезії навіть схильний був називати його поетом-піснярем, зважаючи на властиві його ліриці музич-ність, звукову інструментовку, близькість до архітектоніки народної пісні.

Епічне начало таланту П. Воронька на всю силу виявило­ся в його кращих поемах «Безсмертя» (1945), «Ярославна» (1945), «За всі літа розлуки» (1945—1962). Перші дві— емоційно насичені ліричні фрагменти партизанських буднів, а третя, виразно автобіографічна за характером, оповідає

61

про походи й бої, в яких брав участь сам поет під час перебування в з'єднанні Ковпака. Найбільш цікавими є в цій розповіді реалістичні, цілком достеменні деталі й подробиці, якими щедро ділиться автор, не боячись закидів в опи­совості.

До цих творів близька й поема-легенда про братів-гуцу­лів «Стояни». Значної популярності зажила й невелика за обсягом поема «З Німеччини в Чернеччину», в якій відтворе­но зворушливий образ маленької полонянки Катрусі. Поет психологічно вмотивовано показав, як у душі дитини війна поєднала наївність, важко здобуту реалістичність бачення світу, природну доброту і зболеність. Стрімка ритміка твору, його пісенність, лаконічність вислову — все споріднює поему з українським фольклором: «Летіла я з далеччини до рідної Чернеччини. Я нею скрізь пишалася, коли мене питалися: — Звідкіль ідеш? — 3 Німеччини.— Куди ти йдеш? — В Чер­неччину! В Чернеччину, в Охтирщину, за міст на Монас-тиршину...»

1961 р. П. Воронько, збагачений новим життєвим і твор­чим досвідом, замислюється над покликанням справжньої поезії, бо без внутрішньої чесності, постійної роботи душі, вірності художній та життєвій правді література нічого не варта:

Тепер, коли і сам пишу я книги,— Понад усе болить мені за те, Аби перо не стало стержнем дзиґи У грі пустій, бо йдеться про святе.

У 60—70-х роках виходять: «Мирний неспокій», «Через гони літ» (1960), «Гнівом Африка клекоче» (1961), «Коли я в Київ повертаюсь» (1962), «Скресання» (1967), «Поки живий—іду», «У світлі блискавиць» (1968), «Повінь» (1970), «Здвиг-земля» (1976), «Узьмінь» (1979), «Батькові долоні», «Совість пам'яті» (1980). До 70-річчя поета було видано чотиритомник його вибраних творів. Поет продовжу­вав плідно працювати і на ниві дитячої літератури.

Лірика П. Воронька у цей період відзначається новими мотивами, засобами художнього зображення. Пластична картинність доповнюється медитативністю, емоційність — філософічністю, сюжети «зовнішніх» подій — «сюжетами» думки і почуття. Її оптимізм обумовлений не лише тими позитивними фактами дійсності, що лежать на поверхні, а й відтворенням суперечностей суспільного розвитку, осмис­лення яких веде до мудрого синтезу. Як'цо раніше драматич­на напруга виникала хіба що у віршах воєнної тематики, то тепер вона бере свої витоки й у тих складних суспільних

62

проблемах, які ставить час перед народом і людством. «Прометей іде із Дон-Кіхотом під одним плащем»,— як напише він у цікавому вірші «Прометей і Дон-Кіхот». Мо­ральний девіз своїх зрілих літ він окреслив у таких рядках:

«Оглянутись назад відверто, чесно, покликати себе на пра­вий суд, сказати згадці: хай на мить воскресне і злет на подвиг, і падіння в бруд» («Оглянутись назад»).

Образне мислення П. Воронька, зрощене на народно-пі­сенному грунті, в ці роки вбирає досвід класичної спадщини, поет засвоює уроки світової поезії. Навіть сонет, який в 50-ті роки міг би видатися П. Воронькові неприродним, стає формою, яка дисциплінує, організовує його художню думку. Поетичні ритми визначаються специфічним настроєм, що народжується у нього в момент сприйняття й переживання тих чи тих явищ дійсності. Це теж допомагає йому залиша­тися природним, щирим. Вдосконалюється поетове вміння через непретензійні, але досить точні метафори, асоціації й символи розповідати про значне й змістовне, в частковому ^ розкривати загальне, досягати в мініатюрах значних худож­ніх узагальнень. Йдеться про зрослий в цілому художній рівень Воронькової поезії, але, зрозуміло, не про кожний з його творів (не раз траплялися вірші, недостатньо оп­рацьовані в мові, в предметних деталях). Відчутні недохопи відбилися й на певній частині його ліро-епіки: поруч з цікавими, змістовними поемами «Обов'язок», «Ліра Ніколь-ська», «Солдатський скарб», «І знов Бородіно» є такі, де інформативність, млява й поширена оповідність переважають над художнім синтезом («Із рук в руки», «Станція Мамина» та деякі інші»).

Та чи не найприкметнішою рисою «пізнього» П. Воронька є посилення медитації, роздуму, ліричного сюжету, який грунтується на «щойно знайденій», підказаній життям, відкритій у ньому думці, що часом окреслюється — завдяки своєму «живому» «предметному» збудникові — з скульптур­ною опуклістю і мудрим лаконізмом. А міркується багато про що — поет схильний до ліричної замисленості — починаючи від невблаганного плину літ і впертого опору, який чинить йому нестаріюча душа (назвемо лише широко відому, сумно усміхнену «Пісню вороного» — «Коли був я тонконогим ло­шаком, називали мене люди вороньком...»), і закінчуючи глобальними проблемами, що стоять перед сучасним людст­вом. Ось одна з них, відбита в його вірші «Народжуйся, незнаний, дивний світе», який, поза всім, красномовно свід­чить про основу основ світовідчуття поета — його діяльний гуманізм:

63

Народжуйся, нова вселюдська віра В ласкавість розуму, в дбайливу доброту, Що збереже життя пташині, звіру, Лісам Карпат, Кавказу і Сибіру, Морям і рікам верне чистоту.

Неси красу, наш новоявний світе, У барвах, в музиці, в поезії живій...

Живим духом людинолюба і життєлюба М. Рильського віє від цього та низки інших віршів П. Воронька. Автор книги «Узьмінь», однієї з найваговитіших своїх збірок, з любов'ю й пошаною писав про свого вчителя і старшого побратима в численних віршах (зокрема й в невеликій поемі «Стежинами дружби людської» і у вірші «Над журкотом весняних журавлів») й своєю творчістю безпосередньо про­довжив традицію автора «Голосіївської осені» і «Веселиків над полями», вміння останнього плекати в поезії людяну, тиху і світлу задуму.

Творчий доробок П. Воронька (від ліричних поезій до епічних поем), попри його художню нерівноцінність, засвід­чує постійний душевний неспокій поета, який прагне творити добро і красу в сучасному світі. У цьому П. Воронько зізнається у вірші «Беріть моє серце», а згодом — в ліричній поемі-сповіді «Коли б мене більше на світі було».

Вдихаю мороз,

Видихаю тепло —

Я світ зігріваю собою,

Радію і плачу над тою судьбою,

Яку йому світотворіння дало.

Коли б мене більше на світі було,

Довкола б усе кругорічно цвіло

І мирне крило,

Лебедине крило,

Неначе супутник, у небі пливло

З моєю, як сонце, любов'ю,—

Коли б мене більше на світі було.

П. Воронько як поет особливо багато зробив у зрілому віці. Він лауреат багатьох премій зокрема й Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1972, за книгу «Повінь»». Літературної премії ім. Лесі Українки (1976, збірки віршів «Всім по сім», «Читаночка», «Сніжна зіронька горить», «Облітав журавель», драматична поема «Казка про Чу-гайстра»).

64

Ігор Муратов (1912—1973)

На межі 20—30-х років під вусппівсько-раппівським тис­ком поширювалася спекулятивна думка про потребу перене­сення ентузіазму з будівельних майданчиків у художню літературу. При цьому така місія покладалася на молодих ударників, їх залучали до літературних об'єднань на заво­дах і фабриках, гуртували довкола багатотиражок, а перші спроби пера, незважаючи на низьку версифікаційну культу­ру, широко публікувалися в альманахах (наприклад, «За вугіль», київський «Альманах ударників»). Талант, якщо він був, приносився в жертву класовим догматам, суто відомчо­му ставленню до «пролетарського» літературного призову. який (за вульгарно-соціологічними рецептами) мав би ство­рити так звані «виробничі соціалістичні жанри».

Серед поетів-«ударників», піднесених тою хвилею, були й талановиті постаті: К. Герасименко, І. Калянник, 1. Мура­тов... Крізь типову тоді тріскотливо-бадьористу, власне, без­барвну інтонацію та машинно-виробмичий пафос у першій збірці І. Муратова «Космографік» пробивалися несмілі пагінці його сухувато-логізованої лірики. Втім, поет ішов у літературу і від літератури, хоч його уявлення про класику зазнало хворобливої деформації під впливом вульгарно-со­ціологічних та «лівацьких» настанов, які доводили до абсур­ду міф про класову природу мистецтва. Так, у невеликій за обсягом поемі «Синя птиця», назву якої І. Муратов з полемічною метою взяв у М. Метерлінка, поет намагався показати загибель трудящої людини в «капіталістичному світі», що його апологетом, на думку молодого поета, був бельгійський драматург. Критика схвально відгукнулася про твір І. Муратова, обминаючи авторську ідею драми. Він намагався показати прозріння Тільтіля серед повій, довільно використовуючи й один із сюжетів французького новеліста Гі де Мопассана, трактованого з позицій класової ортодоксаль­ності і погрози «капіталістам»:

Нехай покуштують цю вічну оману Не Синьої Птиці, а Синьої Криці.

Фабула драми М. Метерлінка — то не лише дивовижні мандри дітей крізь простір і час, то болючі пошуки людсько­го щастя, що не так легко досягається, то невпинний шлях людського пізнання та морального вдосконалення. Синя Птиця в позолоченій клітці — ознака людської деградації.

З 4—б4в

65

На жаль, цієї метерлінківської ідеї не зміг побачити І. Му­ратов за умов 30-х років.

У ранньому поетичному доробку техніка-ливарника чаву­ноливарного цеху ХТЗ, одного з авторів багатотиражки «Темп», літстудійця при ВУСППі траплялися заримовані ази політекономії («Руїнники»), антиліричні настрої, характерні для «лівих» течій («Не надумана ржа поетичних химер...»), закомплексованих на «літературі факту» («Квітень») тощо. І все ж його вірші не вкладалися в кліше ударницьких літературних парників, сильнішою виявилась любов до справжнього мистецтва, прищеплена йому батьками-револю­ціонерами. Переслідувані царським урядом, вони мусили виїхати до Парижа, де 28 липня 1912 р. народився Ігор. В родині Муратових панував дух поваги до класики. Згодом на хлопця, учня харківської середньої школи № 49, мала неабиякий вплив учителька і відома українська письменниця Христина Алчевська, заохочуючи його до перших проб пера, як і старші його товариші Т. Масенко та В. Гжицький. В. Сосюра — тогочасний літконсультант журналу «Червоні квіти» — рекомендував до друку в газеті «Комсомолець України» віршовані спроби здібного 12-річного поета (січень, 1924). Поступово окреслювалося і коло літератур­них інтересів І. Муратова: від Т. Шевченка і О. Пушкіна до В. Маяковського й П. Тичини, О. Близька та М. Йогансена...

Індивідуальний стиль І. Муратова живився романтичною стихією ренесансу 20-х років, а також класичною, власне шевченківською та пушкінською традиціями, фольклорними джерелами. Читач прихильно зустрів за першими наступні книжки поета, як-от збірку «Багаття» (1940), що містила романтично-психологічну балади «Син» та «Коваль Кова­ленко», поему про благородство людських почуттів «Степа-нида», ліричні мініатюри тощо.

Світлі інтонації «Багаття» змінювали хвилі передвоєнних мобілізаційних настроїв—реальних і педальованих тодіш­ньою пропагандою:

Не довелося нам з тобою

під романтичною вербою,

у затишку на самоті

сонети ткати золоті.

Ми змалку знали: в небі хмарно

і світ кипить, як мутний вир,

і тільки той прожив не марно,—

хто злу ішов наперекір.

Нехай над світом тіні хмурі,

назло їм славимо життя,

66

і в кожній пісні — відгук бурі або грози передчуття '.

Напружене «грози передчуття» стало досвідом покоління І. Муратова. Не минув солдатської долі й поет. Його збірка «Двадцятий полк» (1941)—фронтові враження, ліричний зошит учасника боїв війни з білофінами, вільний від штампів бадьористого пафосу, спрямований на усвідомлення суворих солдатських буднів («Рядовому піхоти», «Сестра», «Двадця­тий полк» та ін.).

Велику Вітчизняну І. Муратов зустрів як випробуваний і загартований воїн, але не міг взяти участі в піднесенні української лірики, котра в часи історичної відповідальності вертала собі право бути голосом свого народу. У серпні 1941 р. контуженого поета підібрали білоруські селяни, згодом він потрапив до концентраційногОд табору Карлсгаген на о. Узедом (Балтійське море), де фашисти виробляли ФАУ-1 та ФАУ-2. Про свої поневіряння в гітлерівському пеклі він напише автобіографічну сюїту, опубліковану в збірці «Роз­чахнута брама» (1967). Після війни І. Муратов очолював у Берліні групу «За повернення на Батьківщину».

У 1946 р. з'явилася поема І. Муратова «Один у полі», де йшлося про драму солдата-оточенця. На творчому вечорі поета в СПУ під головуванням В. Сосюри цей твір був прихильно поцінований критиками та письменниками. Однак, як неодноразово траплялося в часи тоталітарного режиму (згадаймо бодай історію з «Живою водою» Ю. Яновського чи «Любіть Україну» В. Сосюри), твір не­вдовзі наздогнала по-більшовицьки пильна критика. Так, Ю. Діброва (Л. Серпілін) звинуватив автора поеми в наклепі на радянських людей, а її героя назвав «новоявленим Мауг-лі» ². З голоблею сталінської «естетики» І. Муратов спізнав­ся вперше. Вона завдала йому великого болю, але не пригасила таланту, поглибила художній інтерес поета до людської долі.

«Буковинська повість» (1952) —логічний наслідок твор­чих пошуків письменника, котрий, починаючи з 30-х років, дедалі більше тяжів до епіки. Поема «Важкий прогін» (1935), скажімо, сприймалася як «віршована повість»³. Не ставши подією літературного життя, вона хіба що поповнила, як і наступний ілюстративний твір «Остап Горбань» (1938), типові на ті часи міфи-ідилії. Крім того, авторові ще не вдавалося поєднувати ліричне та епічне начала, зокрема, це

' Муратов І. Багаття. К... 1940. С. З.

² Діброва Ю. Про правду і фальш//Літ. газ. 1946.'12 верес.

³ Смульсон Л. Етюди про українську радянську лірику. К., 1940. С. 182.

У 67

спостерігалося і в поемі «Зелені зозулі», на яку, за словами П. Колесника, механічно переносилися «сюжетні принципи прози» '.

Очевидно, засумнівавшись (не без допомоги вульгарної критики) в можливостях своєї лірики, І. Муратов, не поли-шаючи поезії, шукає успіху в прозі. «Муратов-прозаїк нена­че продовжує те, що було зроблене Муратовим-поетом»,— зазначав рецензент «Буковинської повісті» І. Басалаев². Досить виразний у ній був суб'єктивний струмінь, характер­ний для лірики. Використовувався тут і прийом оповіді від першої особи, традиційний для української прози від часів Марка Вовчка, що сприяв внутрішньому розкриттю еволюції людської свідомості. Герой-оповідач Танасій Карп'юк мусив перейти через тяжкі випробування на різних зламах історич­них доріг, як багато гуцулів, випити до дна гірку чашу американської чужини. Ця драма народу, приреченого на поневіряння, була вже розкрита у творах В. Стефаника та М. Ірчана, на досвід яких спирався І. Муратов.

Повість виявилася нерівноцінною: стилістичні огріхи, не-вмотивовані вчинки деяких персонажів, тенденційно зідеалі-зоване приєднання Західної України, не згадано репресій (10 % населення). Наступними редакціями, зокрема 1959 р., поліпшено деякі епізоди «Буковинської повісті», що стоїть осібно в доробку письменника, відрізняючись від його схематичних ілюстративноописових романів «Сам собі во­рог» (у співавторстві з М. Авахом) та «Богатирі».

Зорієнтованість письменника на гуманістичні цінності сприяла переборенню тодішніх ортодоксальних бар'єрів та ідеологічних табу. Загострена морально-етична проблемати­ка характерна для його повістей-полемік «Жила на світі вдова* (1959) та «Свіже повітря для матері» (1961), що розвивали тему материнства, освоювану ним у поезії (на­приклад, «Балада про сьомого сина»), частково в «Буко­винській повісті». Хибуючи на раціоналістичну конструйова-ність, вони чи не вперше в українській прозі висвітлюва­ли гострі питання сучасності і своєю проблемністю (як Г. Тютюнник, М. Стельмах), характерами повертали її до суворої правди життя. Гинуть прекрасні люди в ім'я рідної землі (Тарас), а поряд з ними існують благополучні присто­сованці Охтирські, які тікали від німецьких фашистів на Урал «по ногах жінок і дітей» («Жила на світі вдова»). Один з персонажів Бандуренко, товариш старого Дуная — батька закатованого гестапівцями Тараса, мордується над

' Колесник П. Поема, написана наспіх // Літ. газ. 1936. № 17. ² Басалаев И. Буковинская повесть//Звезда. 1951. № 10. С. 177.

68

болючими питаннями «маленької» людини, намагається ви­правдати її виживальницький інстинкт і несподівано для себе приходить до «відкриття»: його філософія «золотої серединки» збігається з практикою огидних Охтирських.

У повісті «Свіже повітря для матері» також пролунала засторога щодо небезпечної девальвації духовних цінностей. Центральний персонаж Омелян Крамаренко — соціальне не­безпечний уже тим, що він, бездушний функціонер та жор­стокий авторитарист, сіє шкідливі зерна хворобливого роз­двоєння свідомості. До речі, жертвою його «діяльності» стала рідна дочка Зоя, що добувала йому гроші нечесним шляхом. Осмислюючи симптом «крамаренківщини», пись­менник розкриває і той грунт, те середовище, що його породило. Про це йдеться і в повісті «В сорочці народжений» (1965) — повісті суворої історичної правди. Ця правда ста­ла невід'ємною частиною життя Федора Коляди, котрий замислюється над природою сталінізму з усіма його жахли­вими наслідками, не відкидає минулого, як, приміром. Гу­сак чи новітній прагматик і цинік на кшталт Кроля, кот­рий заявив: «...історія—смердюча помийниця». Проблема соціальної зради тісно переплітається з проблемою по­дружньої зради, соціальні конфлікти та моральна недуга наскрізь пронизують зовні благополучну родину Коляди, позначаються на вчинках його дружини, тещі та інших персонажів, витворюють таку нестерпну атмосферу, що один з рецензентів Б. Буркатов вигукнув: «Мимоволі складається враження, що міщанство—якість вроджена і її нічим не витравити» '.

Як успіх І. Муратова розцінювався роман «Сповідь на вершині», перший уривок якого з'явився у газеті «Радянська Україна» (1968. 19 жовт.), а згодом у журналі «Радянська жінка» (1969. № 1). Письменник відійшов од описово-белетристичної традиції української прози, намагаючись у реалізації своєї художньої концепції досягти ефекту стильового стереоскопічного зображення. Тут він спирався і на свій попередній досвід (внутрішній монолог «Буковинської повісті», документальна основа поеми «Доро­га до сина» та ін.). Виписуючи внутрішній портрет реальної людини Віталія Примакова, І. Муратов дотримує чуття міри в психологічному аналізі. І все ж прозаїк не зміг відтво­рити страшної правди громадянської війни в Україні, інспірованої більшовиками.

Здобутки письменника в останній період його творчості не обмежувались тим чи іншим жанром. У 60-ті роки він

Буркатов Б. Без компромиссов // Радуга. 1966. № 9. С. 187 69

переживав помітне піднесення й оновлення свого поетич­ного таланту. Збірки «Очі. Лірика 1961 року» (1962), «Осін­ні сурми» (і 964), «Каравани» (1966) не губилися у бурхли­вому поетичному потоці тих літ. Він так і лишився вірним своїй стильовій манері з перевагою раціо над емоційністю. Органічне тяжіння І. Муратова до «заземленої» інтонації дещо протистояло пристрасному гіперболізму, який принес­ла в нашу лірику наймолодша тоді генерація (І. Драч, М. Вінграновський та ін.), наближало до конкретно-реаліс­тичного мислення А. Малишка, В. Мисика, П. Дорошка.

У доробку І. Муратова з'являються зразки філософської лірики, своєрідні ліричні монологи, в основу яких покладено антитезу, двобій полярних начал з відмінним смисловим навантаженням («Іронічна балада», яку можна назвати драматичною новелою, або лірико-фантастична поема «Спо­кута», в якій осмислюється проблема історичної пам'яті). Такою сприймається «осіння» лірика поета, пройнята пуш-кінською печаллю і радістю чуття кожної життєвої миті. Найбільша цінність — конкретна людська доля (наприклад, «Дикі орди зірок...»), неповторна у просторово-часових вимі­рах всесвіту.

Гуманістичні принципи — визначальні для останніх збі­рок І. Муратова «А безіменних не було» (1967), «Надвечірні птахи» (1969), «Мить і вічність» (1973, посмертна), а також для його п'єс («Остання хмарина», 1959; «Радісний берег» 1961, «Стара ширма», 1963; «Земля наших пращурів», 1969), прози та публіцистики. Етичні аспекти, на які орієнту­вався письменник, були близькими його типу світобачення, не відокремлювали лірика від прозаїка, спонукали на пошу­ки стильового синтезу, про що свідчать не лише роман «Сповідь на вершині» чи збірка «Мить і вічність», а й надруковані по смерті його поема «Серце Тичини» (збірка «Поезії», 1980), «Саксаганські портрети» (1974) та інші.