Олександр Корнійчук (1905—1972)

«...Бути у творчості не тільки професіональним літерато­ром, а й громадським, політичним діячем для мене це невіддільне» ',— так визначав своє творче кредо Олександр Євдокимович Корнійчук — визначний представник культури' чи субкультури соціалістичного реалізму, «еталонний» діяч-письменник, сформований у роки радянської влади.

Він зібрав щедрий урожай чинів і «громадсько-політич-^ них» відзнак: упродовж багатьох років — член ЦК КПРС і ЦК КП України, депутат Верховної Ради СРСР, голова Верховної Ради УРСР, високопоставлений сановник у Мініс­терстві закордонних справ СРСР та Комітеті у справах мистецтва України, заступник голови Всесвітньої Ради Ми­ру-, голова Спілки письменників України; удостоєний звань академіка й Героя Соціалістичної Праці, лауреат п'яти Сталінських премій (перейменованих після смерті Сталіна в Державні премії СРСР) та Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка, кавалер численних орденів Леніна та інших урядових нагород.

Упродовж десятиліть О. Корнійчук був одноосібним ліде­ром української радянської драматургії, за життя проголо­шений класиком. Його творчу спадщину складають 23 за­вершені п'єси, декілька сценаріїв, лібрето, оповідання, публі­цистика. За даними 1982 р., лише в Україні твори Корнійчу­ка видавалися 93 рази загальним тиражем і мли 334 тис. примірників українською, російською та іншими мовами, у Москві й Ленінграді вони виходили 72 рази тиражем 1 млн 75 тис. примірників...

Високості визнання, що їх сягнув О. Корнійчук, співмірні лише з глибинами його морального, письменницького па­діння. Досить згадати хоча б його слово на пленумі СПУ в 1947 р. проти «буржуазних націоналістів» М. Рильського, Ю. Яновського, Л. Смілянського, О. Довженка, І. Сенчен-ка. Цей виступ утверджував сталінсько-кагановичівську по­літику геноциду.

Громадсько-політична активність О. Корнійчука мала фатальний вплив на духовне життя України, зокрема, сприя­ла творчій деградації Спілки письменників. За його керів­ництва «з Дому літератури зробився Заготскот, а з Загот-скоту виплодився Департамент казенної літератури, очоле­ний монархом, маленьким сталінчиком — старшим наймИ-

Советские драматурги о своем творчестве. М., 1967. С. 346. 308

том О. Корнійчуком...»,— згадує українська письменниця Докія Гуменна '. І розгортає цю картину далі: «Ну, і як же „ей колектив назвати безкласовим суспільством? Лише кіль­ка років минуло з часу заснування його — і став він уже кастовим. У ньому колишні однакові розшарувалися: на одному полюсі утворилися магараджі, а на протилежному — парії- А між цими полюсами — різні градації кастовості.

Крім цього, сам цей Департамент літератури, обтушкова-ний найрізноманітнішими привілеями, став відокремленою-кастою від вселюдського оточення.

І ще, крім того, він у мініатюрі відтворює процес пере­родження всієї структури совєтського суспільства...» ²

Як і переважна більшість архітекторів тоталітаризму, О. Корнійчук був вихідцем із «простого народу» — народив­ся він 25 травня 1905 р., виховувався в робітничій сім'ї слюсаря залізничного депо станції Христинівка неподалік від Умані. Чотирнадцятилітнім підлітком, полишивши занят­тя у школі, пішов працювати в депо. Соціальне походження і пролетарське оточення, певно, сприяли ранньому про­будженню класової свідомості юнака. Його анкета й надалі заповнювалася згідно з ідеалами революційної доби. Навес­ні 1923 р. комсомолець О. Корнійчук стає слухачем ки­ївського робітфаку, через два роки — студентом Інституту народної освіти.

Пролетарська ідейно-політична орієнтація з юнацьких літ остаточно визначила лінію поведінки й коло творчих заці­кавлень О. Корнійчука. Його перше оповідання «Він був великий» видрукуване в річницю смерті Леніна в київській газеті «Більшовик» (січень 1925). З відстані сьогоднішнього дня це видається майже магічним дійством: починаючи творчий шлях, молодий літератор насамперед присягнув на вірність ідолу-вождю. В середині 20-х років цей ритуал іще на вважався обов'язковим—літературне життя в Україні було строкате, розмаїте, вишумовувало у змаганні різних течій. До жодної з них не прихилився душею майбутній класик соцреалізму. Напружена естетична атмосфера два­дцятих років, очевидно, виявилася несприятливою для робіт-факівця, добровольця пролетарського літпризову. О. Кор­нійчук лиш «випробовує перо», пишучи кволі оповідання «Студентське», «Веселеньке», «Добре серце», «В'юн», по­вість «Через кордон», п'єси «На грані», «Кам'яний острів»,

' Гчменна Докія. Дар Евдотеї. Іспит пам'яті. Балтимор; Торонто, 1990. С. 338.'

² Там само. С. 339.

309

«Штурм» (1928—1931), сценарії «Приємного апетиту» «Два промфінплани», «Останній порт».

Усі ці твори прикметні художньою пересічністю, а водно­час — чітко визначеною класовою спрямованістю й тієїо ідейною однозначністю, котра немислима в справжніх тво­рах мистецтва, зате стає родовою ознакою соцреалізму. Автор втішається передчуттям вселенських класових битв («Штурм»), вистрілює черговий заряд ненависті до розгром­леного «буржуазного охвістя» («Кам'яний острів»), намічає віхи полярного розмежування між пролетарським та буржу­азним мистецтвом («На грані»), бореться за новий соціаліс­тичний побут («Фіолетова щука»).

Здається, О. Корнійчук ніколи не зазнавав жодних сумні­вів світоглядного характеру. Його політична, громадянська і творча свідомість, сформована робітфаківською наукою, чітко ділила людей на «наших» і «не наших», світ був розколотий на дві непримиренні половини, одна з яких мусила загинути. В усьому сущому ввижалися тільки два начала — революційне і контрреволюційне, ідеологічні схеми пролетарського мистецтва заступали реальне життя, класове чуття сповершувалося над усіма іншими.

У 20-ті роки, коли обличчя української драматургії ви­значали шедеври М. Куліша, Я. Мамонтова, І. Кочерги, а в харківському видавництві «Рух» іще друкувалися драми В. Винниченка, ідеологізовані агітки й напівагітки О. Кор­нійчука губилися десь на задніх планах літпроцесу. Зоряний час драматурга почався у 30-ті роки. Обставини сталінсько­го терору, штучний голод тридцять третього року — ось та суспільна аура, в якій «прогриміла» перша з уславлених драм О. Корнійчука «Загибель ескадри» (1933).

За підсумками всесоюзного конкурсу, оголошеного до 15-ліття жовтневого перевороту, п'єса маловідомого літера­тора здобула другу премію (першої не присудили нікому). Відтоді починається тріумфальне сходження О. Корнійчука до вершин літературної слави.

Ми не впевнені, що творчість цього корифея радянської драматургії забудеться, просто зникне з культурної пам'яті нації, не впевнені, що її взагалі слід забувати. Драматургія, ширше — театр Корнійчука,— то вдячний матеріал для ви­вчення певного стану суспільної свідомості, отруєної нарко­тиком більшовизму, зокрема свідомості утопічної. Талант О. Корнійчука полягав не лише у віртуозному перекладі на мову мистецтва (нехай—субмистецтва) настановчих доку­ментів комуністичної партії. Він володів також умінням

прихиляти, підкорювати свідомість глядачів і маніпулювати нею.

310

Справді, чому драма «Загибель ескадри» припала до рерця кваліфікаторам всесоюзного конкурсу і широкій публі­ці? Чи справа тільки в тому, що О. Корнійчук показав «відданість українського народу ідеям комуністичної партії», розвінчав «буржуазних націоналістів» і т. д.? Гли­боке враження од п'єси, як на нашу думку, пояснюється тим, що в ній реалізувалася здатність драматурга працювати на рівні архетипів. Він апелює до одвічних інстинктів агресив­ності, помсти, ненависті, вибудовує гострий сюжет, у якому вони виступають головними рушіями, закладає естетичні підвалини новітнього похмурого міфа, який уже розпочав свою фатальну дію в тогочасному суспільстві. Ключовим у назві твору є слово «загибель». Воно усвідомлювалось як лейтмотив революційної епохи: загинув старий світ, загину­ли мільйони на полях громадянської війни, загинула УНР з її демократичним устроєм, гинули жертви голодомору, ленінський терор змінився сталінським... Смерть супро­воджувала всі діяння більшовиків, котрі повстали проти людей, природи, Бога. Ненависть до буття, «смертолюбіє» борців зі своїм народом — ось фундаментальні психологічні «установки» колективної свідомості й колективного підсвідо­мого, до яких апелювала «оптимістична трагедія» О. Кор­нійчука.

Дослідник творчості А. Платонова зазначає з приводу роману «Чевенгур»: «Необхідно зрозуміти один психологіч­ний поворот у «Чевенгурі»: природні стосунки буття спросто­вуються тут не тому, що чевенгурці — жертва утопічної свідомості, а якраз навпаки: утопія заволоділа ними тому, що вони вже попередньо зненавиділи ці природні стосунки. Революція — лише мотивування для цього життєненавис-ництва» '. І далі — важливе для розуміння і творчого фено­мена О. Корнійчука узагальнення: «Війна—ось, мабуть, вичерпний образ радянської дійсності: війна з самим фактом буття...» ² На відміну од А. Платонова, який зумів геніально розкрити суть більшовицької ідеології, О. Корнійчук став одним із генеральних її проповідників. Молодий драматург виправдовував кров і смерть, вітав загибель, вміло оспівував героїку новітнього міфа. Чи справді вірив Корнійчук у доконечну необхідність того, що відбувалося на його очах, ми не дізнаємося ніколи. Знаємо лиш те, що саме тридцять третій рік — рік сталінських репресій, геноциду, голодомо­ру — був роком його звеличення.

Парамонов Б. Чевенгур и окрестности//Искусство кино. 1991. Г пі

№ 12. С; 131.

² Там само. С. 136.

311

...За душу матроса Гайдая змагаються дві сили: фана­тична революціонерка Оксана (двійник Любові Ярової з однойменної п'єси К. Треньова й жінки-комісара з «Оптимістичної трагедії» Вс. Вишневського) та боцман Кобза з табору «буржуазних націоналістів». Останній, зро­зуміло, змальований у барвах опереткового негідника. Спо­нукальним мотивом переходу Гайдая до табору комітетчи-ків-більшовиків стає смерть Оксани. Похмура героїка смер­ті, прийнятої в ім'я революції, як сакральна жертва, входить в душу матроса, трансформуючись у комплекс провини в агресивність, нарешті — в жадобу помсти й крові. Саме

такий психологічний стан героя увиразнює його останній монолог:

«Куди іду?.. Хіба я знаю, куди йти?.. Де берег мій?.. Тепер його нема. У порох розлетілось все. Скажіть, товари­ші, куди йти?.. В якій крові втопить страшну провину перед вами?..»

Гайдай пережив революційне освячення смертю і став гідним солдатом революції. Це помічають комітетчики, а тому виділяють його з матроської маси, доручають затопити перший корабель ескадри — есмжець «Стремительный». призначають командиром сухопутного загону й передають прапор затопленого корабля...

Насадження специфічної пролетарської моралі потребу­вало від літератури образу позитивного героя, «хімічно чистого» більшовика. Найменший сумнів, непослідовність, «м'якотілість» автоматично переводили персонажа в табір ворогів, доля яких після ряду основоположних творів соцре-алізму взагалі виносилась за дужки літератури. Утопічна модель людини викохувалась на театральній сцені, як гомун-кулюс у колбі, щоб стати еталоном людини нової формації. Одна за одною з'являються і стають етапними п'єси О. Кор­нійчука «Платон Кречет» (1935), «Правда» (1937), «Богдан Хмельницький» (1939), «В степах України» (1941), «Фронт» (1942), «Приїздіть у Дзвонкове» (1947), «Макар Діброва» (1948), «Калиновий гай» (1950), «Крила» (1954), «Чому посміхалися зорі» (1958), «Сторінка щоденника» (1964), «Розплата» (1966), «Мої друзі» (1968), «Пам'ять серця» (1969), в яких канонізується комуністична мораль, возвели­чуються звершення країни Рад і замовчується ціна тих звершень. Корнійчукові твори продовжили ту лінію, яку розпочав І. Микитенко, довели до логічного завершення процес муміфікації української драматургії. У ній запанува­ла ортодоксальна одноплощинність, зникла й сама можли­вість драматичного дійства, діалогу, бо ж друга складова була відгороджена від життя колючим дротом, віддана

312

рромадянській, естетичній, фізичній смерті й повному за­буттю.

Період колективізації своєрідно підсумовує комедія О. Корнійчука «В степах України». «Ласкавий гумор» цьо­го твору, шо зовні мовби перегукується зі сміховою культу­рою українців, мовби виростає з традицій М. Гоголя та

. І. Нечуя-Левицького, насправді позбавлений народного ко­ріння. Річ не лише в тому, що українські селяни зображені драматургом у площині рослинно-біологічного існування

. (ідо засвідчують і прізвища персонажів — Часник, Галушка, Довгоносик), річ не лише в тому, що дійство комедії дещо нагадує традиційну шовіністичну забаву під назвою «драз­нить хохла», не лише в тому, що характери виведених О. Корнійчуком героїв-малоросів не виходять за межі фор­мули валуєвських часів: «хахол хитр и любит сало». Нам здається, що помиляються ті, хто не бачить жодної нитки зв'язку між комедією «В степах України» і реальністю гено­цидних 30-х років. Ця прихована пов'язь закодована в назві колгоспу, очолюваного Саливоном Часником,— «Смерть капіталізму». Під знаком смерті — до процвітання, достатку і щастя. Згадаймо і те, що Кіндрат Галушка, перевихований Часником, змінює вивіску свого колгоспу:

«Тихе життя» стає колгоспом «За повний комунізм». Якщо зважити, що колективізація села призвела до загибелі не лише мільйонів людей, а й до змертвіння споконвічних форм народного життєустрою, то стає зрозумілим, що комунізм у цьому контексті є синонімом смерті.

Якби в фіналі комедії «В степах України» веселі герої враз скинули маски, накинуті драматургом, глядач похо­лов би від жаху, побачивши замість бурлескових облич позитивних героїв порожні очниці Смерті. Кістляві руки високо піднесли б назву Часникового колгоспу, залишивши єдине слово: «Смерть...» Лише вона, костомаха, могла смія­тися так лагідно, втішено й безжурно, оглядаючись на кістки, якими вкрила колективізація степи України.

Це слово, як бачимо, ключове не лише в героїчній драмі «Загибель ескадри», а й у комедії «В степах України», у творчості Корнійчука загалом. До загибелі вело Україну возз'єднання з Росією. Переяславська рада, всупереч правді історії, зображена драматургом як апофеоз народного щас-

. тя (драма «Богдан Хмельницький»). Скальпелем хірурга рятує хворих від фізичної смерті Платон Кречет, але такі інтелігенти, як він, сповідуючи комуністичну мораль, хай мимоволі, але брали участь у духовному, історичному вбивс­тві народу, який дав їм життя. І коли в інших творах

гДраматурга мотив Смерті уже не звучить прямо, то він

313

присутній у них незримо, але владно, визначаючи основний пафос, як і надривно-оптимістичне буття народу, з якого старанно видалялися самі згадки про жертви, репресії, голод... Не гуманізм, а смертолюбство—джерело творчого натхнення О. Корнійчука, як і системи, котра народжувала і підносила на п'єдестали митців насамперед такого складу.

Суспільна атмосфера ненастанних воєн, червоного теро­ру, геноциду, бездуховності, масової неврастенії та паранойїj була сприятливою для громадської і творчої праці О. Кор-1 нійчука. Поза нею різнорідні таланти цієї непересічної осо-'і бистості навряд чи розквітли б у таких класичних формах. :і О. Корнійчук не терпів суперництва, уникав творчого зма-1 гання, віддаючи перевагу позалітературним засобам приду- '^і шення свого конкурента, прагнув до одноосібного владарю­вання в українській драматургії, .а тому дбайливо виполю­вав паростки молодих талантів і затоптував у небуття доробок більш обдарованих попередників. Так гинула і

держава, якій служив державний письменник, генерал над «солдатами літератури».

Цей контур творчої особистості О. Корнійчука може здатися занадто політизованим та ідеологізованим. Тоді подумки відгорнімо вбік усі політичні й ідеологічні пласти в його драмах — чи багато лишається для власне естетично­го аналізу? Відтак абстрагуймося від громадсько-політичної діяльності О. Корнійчука — чи багато людського знайдеться у забронзовілому монументі?