Фронтова муза

Події Великої Вітчизняної війни принесли нові реалії, новий настрій, трагічні інтонації в українську поезію. Вони розкріпачили волю та уяву митців, у багатьох поезіях скла­лася реальна гармонія чуття і обов'язку, що сприяло на­родженню творів високого художнього рівня. Мужність на­роду і гіркота утрат надихнули П. Тичину на написання поеми «Похорон друга» та вірша «Я утверждаюсь»;

М. Рильського на створення «Слова про рідну матір», поем «Жага» й «Мандрівка в молодість». Розкутість поетичної музи проявилась у вірші «Любіть Україну» В. Сосюри. Звернення митців до слави наших предків сприяло тому, що М. Бажан дав нашій літературі одне із кращих епічних полотен — поему «Данило Галицький».

Плідними роки війни були для Л. Первомайського, А. Кацнельсона, О. Левади, М. Нагнибіди, П. Дорошка, С. Голованівського, М. Шеремета, для когорти молодших поетів — В. Швеця, М. Упеника, І. Неходи, М. Біби, М. Стельмаха, критичними — для І. Муратова, В. Мисика, І. Виргана.

Слід зауважити, що фронтова тема має дві тональності у звучанні: в перші роки війни вона мала трагічну спрямова­ність; в наступні два роки її мотиви були оптимістичні-шими.

Поезія воєнної доби постає як процес, у якому є свої позитивні моменти — поява нових імен, художніх явищ і негативні — гіркота неминучих утрат, творчі невдачі. І якщо такі прорахунки не помічалися або забувалися, то аж ніяк не можна не згадати тих поетів, які віддали за Перемогу не лише талант, а й саме життя. На відміну од урапатріотичних реляцій офіційної пропаганди та критики подібні втрати були досить значні.

У розділах про поезію війни в курсах історії української літератури зазначено прізвища полеглих: О. Гаврилюка, К. Герасименка, М. Шпака, Л. Зимного, Є. Фоміна, Д. Надіїна, Д. Каневського, Д. Вакарова, І. Коперника та молодших П. Артеменка, В. Булаєнка, Л. Левицького, П. Рудя, Ф. Мицика, Ф. Швіндіна, М. Шутя.

Різна доля спіткала цих поетів. Так, О. Гаврилюк заги-

44

нув у перший день війни від бомби, яка упала на Львів, а В. Булаєнко у бою десь аж наприкінці 1944 р.

Кость Герасименко (1907—1942) до війни встиг заявити про себе, видати чотири книжки віршів — «Вересень» (1935);

«Пам'ять» (1938); «Дорога» (1939); «Портрет» (1941) і одну «На Южном фронте» (1942), російською мовою. Як і біль­шість з митців, він пішов на фронт добровольцем, працював в армійській газеті «Звезда Советов», і хоча, здавалося б, ліричний талант поета вже визначився, під час війни він виступав і з сатиричними творами.

Трагедія сталася у передгір'ях Кавказу у вересні 1942 р., коли під час нападу ворожої авіації поета було важко поранено. 26 вересня 1942 р. К. Герасименко помер-

Не так багато встиг написати поет за роки війни, але у вірші «Пісня» він ніби передбачив свою долю:

А коли я впаду від рани, Вражі знищуючи сліди, Ти на полі, серед туману, На стерні десь мене знайди.

Зворушливі рядки присвячено дружині та дочці Марині, яка згодом стала відомою українською актрисою і свято береже пам'ять про батька.

Микола Шпак (Шпаковський, 1909—1942) теж добро­вільно пішов на фронт, в районі Борисполя потрапив в оточен­ня, далі — концтабір, з якого вдалося утекти й повернутися в рідне село Липки на Житомирщині з наміром організувати партизанський загін. Писав агітаційні вірші, які підписував псевдонімом Пилип Комашка. Заклики «до зброї» знаходили відгук у серцях поневолених людей:

Піднімайсь, народ, до зброї, Враз позбудемось лихої Долі рабської, тюрми, "/;. Піднімайсь, народе, з тьми!

Його наміри організувати партизанський рух — без зброї, без досвіду — були марними. Впізнаний на вулиці Києва одним із зрадників, М. Шпак трагічно загинув улітку 1942 у катівнях гестапо.

Дмитро Надіїн (1907—1942) родом з Миколаївщини, за­гинув на початку 1942 р. в боях за Ростов. Ще студентом Миколаївського педінституту видав книжечку віршів «На світанні» (1929) та кілька збірок у 30-ті роки, в яких чільне місце посідала тема оборони Батьківщини.

Леонід Зимний (псевдонім Писаревського, 1907—1942) до

війни встиг видати кілька збірок віршів «Не в дні ювілеїв» (1930), «Штурм шахт» (1931), «Пісенник» (1937) і одну під час війни—«За радянську Україну» (1942). Загинув у травні 1942 p.

Такою ж «недоспіваною піснею» стала доля Давида Каневського (1916—1944). До війни побачили світ його книжечки «Рідна вулиця» (1938) та «Льотчики» (1940), під час воєнної негоди працював кореспондентом армійської газети. 26 грудня 1944 p. вилетів на бойове завдання і не повернувся. У виданій посмертно 1947 p. збірці «Поезії» відтворено все, чим жили тоді фронтовики і тиловики, бо найголовнішим було відстояти Батьківщину, перемогти нена­висного ворога. У віршах «Україні», «Балада про доброго кухаря», «Балада про бійця Шелепова, прозваного Одіссе-єм» знайшли відображення різні грані народного життя, образи героїв фронту, які у найжорстокіших обставинах виявляли небачену мужність, відвагу, кмітливість.

Це були народні лицарі, і вірші, їм присвячені, увійшли до епічного літопису Великої Вітчизняної війни.

Одним із найяскравіших співців партизанської боротьби в Україні став Платон Воронько (1913—1988). Його пісні та агітки й склали першу збірку «Карпатський рейд» (1944) більшість творів написані в стилістиці фольклору і легко клалися на музику; їх співали бійці, йдучи у похід, у годину короткого перепочинку, згадуючи мирне життя. Вірші П. Воронька, «Я той, що греблі рвав», «З Німеччини в Чернеччину» стали класичними взірцями ліричного епосу.

Серед загиблих поетів не всі встигли в свій час заявити про себе. Їхні твори були видані лише в післявоєнний час. На події війни вони відгукнулися одним-двома віршами і полягли — одні на фронті, як В. Булаєнко, Ф. Мицик, Л. Левицький, І. Коперник; інші — на партизанських стеж­ках, як П. Рудь, чи у підпіллі, як П. Артеменко та М. Шуть. Їхня поезія представлена у збірках «Пісня мужніх» (1960), та «Пісня полеглих в строю» (1965).

Найталановитішим з воєнного покоління митців був Во­лодимир Булаєнко (1918—1944). Студент Дніпропетровсько­го університету від самого початку війни — на фронті. У важкі вересневі дні 1941 р. В. Булаєнко потрапляє у вороже оточення, втікає з полону, переховується у рідному селі на Хмельниччині аж до приходу наших військ. Знову йде воювати і гине в Латвії у серпні 1944 р.

Про незвичайність обдаровання В. Булаєнка свідчить один із перших його віршів:

46

Осінь в димах. Підводь, мати, коня. Витри сльози.— Війна навколо Сиву шапку потяг зняв Над німим і печальним полем...

Воажає образ матері, згорьо&аної, зажуреної жінки:

Дрімає в хаті каганець,

А мати б'є в кутку поклони.

До півночі пита в ікони:

«Коли ж кінець?»

Він мислив не силогізмами, а яскравими образами; був поетом-ліриком високої проби:

Колись світанки сірими лисицями В полях тинялися зацьковані і злі,

: А хлопці, як з дівчатами, з рушницями, Обнявшись спали на сирій землі...

Такі поетичні знахідки, як «а соняшник взяв в руки жовтий бриль»; «туманом зап'ялись тополі, тихо плачуть», «ніч підігнула сині ноги, сидить на чорних роздоріжжях», збагатили художню палітру нашої літератури.

Якщо у В. Булаєнка панує стихія зображення, то у Леоніда Левицького (1917—1943) переважає виражальна функція слова. Він трибун і оратор, і ніжний лірик. Л. Ле­вицького ще до війни в Київському університеті вважали «факультетським поетом», і «кожен вдалий новий його вірш, хтозна-яким чином, швидко ставав відомим усьому універси­тету»,— пригадує однокурсник М. Ігнатенко.

Коли почалася війна, відразу ж пішов на фронт, служив бійцем, офіцером, був військовим кореспондентом. Л. Ле­вицький умів поетизувати, здавалося б, звичайні речі. Ось рядки із вірша «Жнива», написаного у перший рік війни:

Полуднева спека дише. Рвуться бомби. Бій трива. , 3 фронту доньці батько пише:

«Скоро скінчимо жнива!».

Його лірика воєнних буднів сповнена жагою життя, любові, надією.

Федір Швіндін (1912—1943), коли почалася війна, вже був відомим журналістом, але каліцтво не давало змоги стати у стрій. І він пішов у підпілля. Ф. Швіндіна виказав зрадник, і поет в страшних муках, під тортурами не видав жодного із своїх товаришів по боротьбі. Протятого кіль­кома кулями, але ще живого його вирятували з могили друзі... Та не судилося Ф. Швіндіну вціліти — він знову

47

потрапляє у лабети гестапо і незабаром гине смертю героя-мученика в катівнях Білостоцького концтабору.

Така ж багатостраждальна доля випала Миколі ІЛутю (1918—1944). До війни працював у редакції газети в Пав­лограді, коли відступав у 1941 p., потрапив у оточення. Пережиті враження відображені у вірші «Шукання дороги»:

«Мене спинили вкриті кров'ю чорні танки». Перебував у павлоградському підпіллі; в лютому 1943 сталася трагедія:

Миколу Шутя заарештовують, катують, засуджують на смерть. Визволення радянськими військами Павлограда вря­тувало його від страти. Хворий, знесилений поет не встиг евакуюватися. Знову підпілля, переїзд до Синельникова, де продовжує боротьбу, знову арешт, з якого М. Шутю не вдалося порятуватися... Залишилася його поетична спадщи­на, адже вірші він писав і на волі, і у в'язниці, і в підпіллі...

У фронтових лавах, у підпіллі, в партизанських загонах з'являються твори Г. Бойка, Д. Білоуса, К. Дрока, Д. Баку-менка, Є. Бандуренка, П. Воронька, М. Гірника, Ю. Гойди, О. Жолдака, 3. Гончарука, Г. Коваля, М. Карпенка, В. Ко-чевського, В. Лісняка, Д. Луценка, О. Максимейка, А. Ні-менка, С. Олійника, О. Підсухи, А. Пашка, М. Подоляна, М. Руденка, І. Савича, Б. Степанюка, В. Соколова, Н. Ти­хого, П. Шабатина, Я. Шпорти, М. Шаповала, В. Юхимови­ча, М. Ярового та інших поетів. Їм судилося починати й післявоєнну сторінку в розвитку української поезії.