Степан Олійник

(1908—1982)

С. Олійник майже чотири десятиліття працював у жанрі сатири та гумору, створивши чимало самобутніх художніх типів — носіїв антигромадських поглядів, звичок, переко­нань.

Виходець із села (народився в Пасиселах на Одещині), вчитель за освітою (1934 р. закінчив Одеський педінститут), С. Олійник з 1926 р. друкує свої ліричні вірші, позначені характерними загалом для тогочасної поезії настроями оп­тимізму та захоплення довколишньою дійсністю. Його життє­вий фах — журналістика, він працює в редакціях газети «Чорноморська комуна» в Одесі, «Вісті» та «Радянська освіта» у Києві, а в дні війни — в редакції обласної газети «Сталинградская правда», де публікує нариси, репортажі, поезії про героїв битви на Волзі і трудівників тилу. Щоправ­да, і його рання лірика, і вірші воєнної доби, як-от «Дед Ефим», «Баллада о баянисте (Сталинградская быль)», по­ема «Иван Семенюк», не стали примітним фактом літератур­ного життя.

290

Як гуморист і сатирик С. Олійник розпочинає активно іаявляти про себе в середині 40-х років. Тоді з'явилися його популярні прозові усмішки «Без лишнього», «А все-таки моє зверху!» та інші (авторське визначення їхнього жанру— «З оповідань Герасима Чорноморця»). У цих, здавалося б, простих, непретензійних творах, грунтованих на комічних сільських бувальщинах, автор тепло змалював привабливий образ оповідача — людини мудрої і розважливої, з тонким відчуттям гумору, людини життєлюбної вдачі.

Помітною подією в українському письменстві стали пер­ші Олійникові збірники віршів «Мої земляки» (1947) і «Наші знайомі» (1948), що засвідчили прихід у літературу самобутнього поета-гумориста. З цим успіхом його привітав досвідчений майстер сміху Остап Вишня,— в своєму слові про книжку «Наші знайомі» він відзначив і її тематику, і мову, і тон, і правдивий, глибокий та оригінальний гумор '. Назвавши сатириків і гумористів «лівофланговими літера­турними солдатами», він підкреслив: «І серед них один з найбойовитіших — Степан Олійник!» ²

Так, твори С. Олійника одразу вирізнилися у віршовано­му потоці гумористики своєю життєвістю тем і порушуваних проблем, самобутністю, оригінальністю зображуваних персо­нажів, розважливою оповідальністю з її лукаво-іронічним звучанням. Усе це дістало художнє вираження в гумористич­них віршах поета, написаних з метою не висміювання, а піднесення чесної людини праці. Можна назвати такі, як «Дипломат», «Леді Мельник Настя» («Гості»), «Василь Хомич», «Імператор» та ін. Пафос цих творів — ствердно позитивний; змальовані в них засобами поетичного гумору герої бригадир Гнат Дібровенко і ланкова Настя Мельник, шофер Василь Хомич і тракторист Олекса Біда, жартома наречений друзями «імператором»,— люди діяльні, душевно щедрі, із своїми привабливими рисами вдачі й характеру. Одні з них, як-от Дібровенко і Мельник, маючи смак до жартівливого народного слова, з честю проводять полеміч­ний герць з американськими гостями — дипломатами і жур­налістами, які, прибувши в село, «приміряють» стереотипи «буржуазної пропаганди» (темнота, безпросвітність, повний занепад у господарюванні тощо) до дійсного стану речей. Не вільні од певних стереотипів і наші люди у ставленні до буржуазного світу (підозрілість щодо об'єктивності його представників та ін.), хоча автор не наголошує на цій особливості. Зрештою, такими були реалії часу «холодної»

' Див.: Вишня О. Твори. Т. 4. С. 237. ³ Там само. С. 239.

10* 291

війни — взаємна недовіра й гостра конфронтація протилеж­них систем.

Змальовуючи інших позитивних персонажів — Василя Хомича та Олексу Біду,— поет оспівує факти їхнього життя, звичайну, але чесну, сумлінну працю задля спільного добро­буту. В системі художньої мови автора бачиться його над­завдання — не лише показати чи «підтримати» позитивне, а й ствердити думку про гідність і високість людини, про душевну, моральну красу, хоча, об'єктивно, похвальне слово на адресу загальнолюдських цінностей, то їх носіями поста­ють «прості трудівники», суперечило ідеології культу особи Сталіна.

У зв'язку з гумористичними творами С. Олійника, котрий не висміює, а поетизує, утверджує зображуване, слід з'ясу­вати бодай два, принципово важливі, питання.

По-перше, певна сукупність творів, написаних у «пози­тивному» ключі, отримали, нехай і дещо невдале, визначен­ня — позитивний гумор. Цей гумор підтримала критика, про нього із захопленням висловлювалися самі майстри сміху, водночас, як це неоднораз буває в літературному процесі, не уникаючи крайнощів. Одна з них — протиставлення «пози­тивного» гумору «критичному» і тим більше — сатирі; йому пророкується майбутнє; він, мовляв, має повністю замінити сатиру. Навіть умудрений великим життєвим і художнім досвідом Остап Вишня з доброю наївною вірою говорив про наближення часу, коли «весь бур'ян викорчується на землі» і в літературі «буде см'х стверджуючий, радісний, ясний, теплий...» '.

По-друге, під впливом захоплених відгуків критики на «позитивні» гуморески та переконливого Олійникового успіху в цьому жанрі в літературі дедалі зростав потік творів «позитивних», а з-поміж них — немало й речей поверхових, безконфліктних, позбавлених правдивого життєвого змісту. Не уникнув художніх прорахунків і автор «Дипломата» й «Василя Хомича», надрукувавши ряд віршів, що, по суті, лише фіксують «робочі» настрої і саму роботу персонажів («Барабанщик», «Капітан», «Дружба», «Гарячий момент» та ін.).

В умовах панування догматичних вимог і приписів сто­совно літератури,— а одним з конкретних їх виразів була так звана «теорія» безконфліктності,— гостре, критичне сло­во сатири важко, але пробивало собі дорогу. І цьому сприя­ла творчість найперше Остапа Вишні, С. Олійника та декого

' Вишня О. Твори. Т. 1.С. 237—238.

292

з молодих їхніх побратимів. Беручи в поле свого зору дрібні й значніші хиби, комічні випадки, він іронічно, з нотками сатиричного письма розкриває посутні якості певного нега­тивного факту, явища. Критичний пафос таких творів, як «Ромашка», «У клубі», «Ледаренчиха», «Пригода в лісосму­зі», «Вказівок немає», невисокий, та це й передбачалося задумом і обранням предмета висміювання: йдеться в них про в чомусь відсталих, не бездоганних, але й не «пропа­щих» людей. Оповідач, добираючи жартівливого тону, пока­зує, як висміюваний персонаж своєю дією і вчинком проти­ставляє себе іншим. Прості, нічим особливо не ускладнені сюжети надають авторові достатньо простору для виявлення суперечності між дією, поведінкою персонажа і уявленням про те, як саме він мусив би діяти. На завершення ж сюжету подається маленьке відкриття цієї суперечності — робиться це дотепно, що й викликає сміх. Яскравий приклад— гумо­ристичний вірш «Вказівок немає».

Голова колгоспу, веде свою оповідь автор, міг би не раз відремонтувати місток, але нічого не робить, бо звик на всяке діло чекати вказівок згори. Коли ж, якось переїжджа­ючи через річку, зваливсь у воду й став виборсуватись до берега, люди з іронічним жартом зауважили:

— Чом тікаєш? Там сиди! Це ж не подобає.

,• Бо ж вилазити з води Вказівок немає!

Примітніші з-поміж Олійникових жартівливо-іронічних творів, правдиві й майстерні віршовані гуморески сприймаю­ться як пристрілка до реальних, побачених у житті мішеней. З часом вибір тем і об'єктів висміювання укрупнюється, зростає й критичний пафос творів. Уже в збірках «Ознаки весни» (1950), «З щирим серцем, а про декого з перцем!..» (1953), «Дорога дама» (1954), «Який Сава — така й слава» (1955) поряд з віршами загально-декларативними й повер­ховими з'являються твори одверто сатиричного пафосу. Це—«Дорога дама», «Номенклатурний Мацепура», «Кан­целярський конвейєр», «Агродіяч, або писар-сіяч», «Лихо-дід», «Командировочний голова», «Самокритичний голова» та ін. Негативні персонажі, власне антигерої, постають у них як реальні люди.

Так, самокритичний голова несе в собі риси керівника-фразера, спритного у самовиправданнях і самозахисті. Своя, неповторна «цікавинка» цієї особи — тактична хитрість, по­яснена ним же самим у такий спосіб:

293

Навіщо ждать, щоб хтось мене Почав критикувати? Я краще встану гнівно сам Супроти себе дибки...

Антигерой фейлетонного твору... Суто олійниківський персонаж.., Він вигадливий, він завжди «на висоті» і недар­ма його за самокритичність підхвалює начальство; колгосп­ний вожак дотепно витримує свою тактику: заводить у записнику спеціальну графу — «Мої ошибки» (істотна тут і мовна характеристика персонажа), вміло вдається і на зборах, і в спілкуванні з журналістами до самокритичних штампів: «Та вроді підтяглися! Але ошибок маса є, куди не повернися!»

Художня переконливість сатири С. Олійника — в її жит­тєвості. Герої та антигерої—люди в ній зі своїм обличчям, своїми рисами характеру, вдачі, «стилю» роботи тощо. І той же «номенклатурний» Мацепура, що скрізь завалює справу, і Ли.ходід, спроможний геть пропити колгоспне до­бро, і «командировочний» голова, що, наїжджаючи з міста, керує колгоспом, і обивателька-домосідка, що влаштувала собі панське життя за спиною чоловіка-керівника,— всі во­ни, утримувані народним коштом, мають і конкретні, індиві­дуальні риси, й риси художніх типів.

Цікава й та річ, що С. Олійник у ряді віршів фейлетонно­го звучання відкриває художній тип явища, узагальнений, шаржований і загострений тип ситуації і, власне, тип діяль­ності закладу, підприємства їй керівної установи. У фейле­тонах «Про справу важливу і паперову зливу» та «Агродіяч, або писар-сіяч» він показує паперово-канцелярський бюро­кратизм у дії: в першому випадку бачимо, як завзята метушня в міністерстві («Цокочуть, тріщать «ундервудів» ряди. Злітають з машинок інструкцій пуди!») породжує таку ж канцелярську метушню в обласних, районних управ­ліннях і як все те виявляється непотрібним для колгоспів;

у другому йдеться про трудові канцелярські клопоти агроно­ма Панька, які не потрібні хліборобам.

Влучність і ефективність сатири С. Олійника як неодмін­на її якість бачиться в тому, що поет не «пристосовує» своє слово до фактів і проблем дійсності, а вихоплює з виру буднів колоритні, неповторні життєві сюжети, конфлікти, комічні колізії й вигадливо інтерпретує їх, як казав Остап Вишня, «з смішного боку». Вирішальна роль у цій художній інтерпретації зображуваного належить мові оповідача та персонажів — соковитій, лексично й стилістично багатобарв-„ ній, різноманітній в інтонаційному плані. Художньо «транс-

294

формовані» факти з життя під пером С. Олійника стають правдивим, не сфальшованим свідченням про людину, її дії, характер тощо. В цій правді зображення й виявляється одна з ознак народної сутності поетової сатири.

Риси її народності визначаються і тим, наскільки природ­ні ідейна, громадянська переконаність автора, з якою він висміює все хибне й потворне, пафос благородного обурення негативним, пристрасть до утвердження ідеалу добра й справедливості, краси. Позиція читача, позиція народу— ось та точка зору, з якої виходить автор у своїх судженнях про ті чи ті явища дійсності. У творах «Пилип Краснобай», «Данило Жук—кандидат наук», «Дозвольте запевнить!..», «Кока», «Інститутка» саме з таких позицій С. Олійник зо­бражує й художньо оцінює негативне.

Відверто критично, зневажливо ставиться поет-сатирик до негативних персонажів, лаконічними штрихами змальова­них у віршах «Тихенький Мефодій», «Любитель мелодій» і «Обласний добродій», що склали цикл «Неспіймані...». У кожному з них коротко окреслюються способи нечесного набування всіляких побутових благ і на закінчення подаєть­ся пряма вказівка на злочинний характер дій цих антигероїв: «звіть лісогуба: Неспійманий злодій!» («Тихень­кий Мефодій»); «Ловкач і пронира, Неспійманий злодій!» («Любитель мелодій»); «Кажіть йому в вічі: Неспійманий злодій!» («Обласний добродій»).

В іншому циклі — «Бур'яни» — автор докладніше й глибше подає сатиричні портрети антигероїв, на цей раз керівників районного масштабу. Провідний мотив циклу визначається народною мудрістю-прислів'ям — «Погану траву — з поля геть!», персоніфікуючись у кожному з віршів окремою назвою цього шкідливого зілля — перекотиполя, дурману, осоту. Зокрвема, влучні штрихи до образу негатив­ного персонажа відтворює автор у вірші «Осот»— про «дія­ча крутої вдачі», який уміє якнайліпше подбати про себе й завжди вийти сухим з води («...Змайструє рапорт «перший сорт», Замилить вищим очі І їде в серпні на. курорт В благословенні Сочі...»).

Українська сатира і гумор значною мірою завдяки С. Олійнику знаходить дорогу до кабінетів бюрократів, дач­них «маєтків» новітніх вельмож, до управлінь, в коло міщан-обивателів, спекулянтів-ловкачів, молодих дармоїдів, губи­телів природи. Сатиричні портрети їх змальовані дотепним викривальним словом, відзначаються багатством і влучністю спостережень, свіжістю неповторних індивідуальних рис, цін­них для характеристики персонажів. До таких сатиричних героїв належать той же партійний керівник-кар'єрист Осот

295

(«Осот»), колгоспний голова, котрий, дбаючи про механіза­цію на фермах, зовсім забуває про потребу побутовлашту-вання колгоспників («Бугай під торшером»); керівний діяч що вдовольняється становищем «золотого» середнячка в господарюванні («Карась-середняк»); рибалки-браконьєри («Пес Барбос і повчальний «крос») тощо.

А втім, не оминемо й складності творчої еволюції поета-сатирика. У 40-ві роки, та й у наступні десятиліття, йому не завжди щастить досягти гармонії між творами і правдою народного буття. По-перше, С. Олійник не уникнув по­ширеної в тогочасній поезії не найліпшої «традиції» відгуку­ватися на політичні події, писати вірші на загальнодеклара-тивні теми («За щастя усіх!..», «Їхав я степом...», «На рівнині приазовській», «Зростив їх народ»). По-друге, як поет-сатирик, тісно пов'язаний з щоденною пресою, він три­мав руку на пульсі життя й, зрозуміло, відгукувався своїм словом на штучно розбурхувані в суспільстві соціально-ви­робничі, політичні, творчо-мистецькі кампанії. Згадаймо хо­ча б «боротьбу» за пильність, проти «ротозійства (віршова­ний фейлетон «Блондинка»); виступи за повсюдне впро­вадження «королеви ланів» кукурудзи («Йде полями Коро­лева»); піддання анафемі абстракціонізму в літературі та мистецтві («Автомодерніст», «На абстрактній кобилі»). Такі твори — і в цьому полягає основна їхня вада — служили фальшивій ідеї й скоро виявляли свою тимчасовість, вони залишались у минулому, як і нічим не виправдані, наприк­лад, такі нахваляння персонажів: «На обидві вже лопатки (тобто: переганяємо.—Авт.) кладемо в труді ми США». Зауважимо і той факт, що ряд віршованих фейлетонів С. Олійника на зовнішньополітичні теми, наприклад, «Палі­ям війни на згадку», «Ялинка дяді Сема», «Міжнародна квочка», «Бонський баламут» з плином часу втратили свою змістово-художню цінність.

З роками С. Олійник дедалі активніше розробляє мо­рально-етичну тематику, в чому переконує чимало широкові­домих його творів, які увійшли до збірок «Батьки і діти» (1970), «Готов почати все спочатку» (1974), «...В ім'я добра—супроти зла» (1977) і до останньої, прижиттєвої, «Де Іван?» (1982). Це жива, предметна, приперчена сати­ричним сміхом розмова досвідченого митця про гостре, набо­ліле в нашій дійсності, а саме: про «речовізм», прагматичне ставлення дітей до праці батьків («Батьки і діти», «Пухова хустка», «Мамина хата»); про безконечні, нехай і з поважної причини, застілля («Проводжали в армію Пет­ра»); про байдуже ставлення людей до безвідмовного на допомогу сільського майстра-самородка («Де Іван?»); про

296

--яйлужих до народної культури і до «бабиної мови» моло-

их батьків, які все ж оддають своє дитя бабусі в село на виховання («Розлука баби і внука»). Такі твори—це ху­дожньо досліджені митцем життєві історії, це художньо осмислена ним частка живого життя.

Талант С. Олійника дістав своє виявлення в різних жан-пах і формах художньої творчості. Автор багатьох широко-чнаних гуморесок та фейлетонів, він успішно виступає з творами на літературно-мистецькі теми, з гумористичними віршами для дітей і юнацтва (цикл «Чудо в черевику»), з усмішками за мотивами народної творчості. У творчому активі письменника — автобіографічні новели (зб. «З книги життя» 1968, 1972), в яких він правдиво, із щирим, теплим усміхом оповів про свій шлях в літературу і про незабутні

зустрічі на цьому шляху.

Творчість С. Олійника збагатила українську сатиру і

гумор, стала самобутнім художнім явищем в літературі.