Юрій Косач

(1909—1988)

Поет, прозаїк, драматург, один з активних органГзаторів мистецького життя повоєнної еміграції, Ю. Косач був при­четним до багатьох подій літературної історії нашого століт­тя. Послідовний європеїст, він своєю творчістю намагав­ся сприяти розширенню тематичних і стильових рамок українського письменства. Проте його еволюція як митця бачиться непростою й досить суперечливою.

Життя Юрія Косача було багатим на події і несподівані повороти. Народився він 18 грудня 1909 р. у Києві. Син

252

Миколи Косача, рідного брата Лесі Українки, в дитинстві подовгу перебував у Колодяжному. Родинні враження ма­ли велике значення для духовного формування майбутньо­го письменника. Згодом навчався у Львівській гімназії, на юридичному факультеті Варшавського університету. У 1932 р. Ю. Косач потрапляє до польської в'язниці, а після ув'язнення виїздить до Франції. Повернувшись під час війни до Львова, опиняється в концтаборі. Почав друкувати­ся у львівському журналі «Нові шляхи», водночас дебютую­чи і як поет, і як прозаїк. Упродовж тридцятих років у Львові одна за одною виходять збірки віршів і оповідань «Чорна пані» (1931), «Черлень» (1935), «Мить з майстром»

(1936), «Клубок Аріадни» (1937), «Чарівна Україна»

(1937), «Глухівська пані» (1938). Митець розвивався стрім­ко. Якщо «Чорну пані» склали речі наслідувальні, сповнені символістських штампів і містичних навіювань, то вже «Клу­бок Аріадни» і особливо «Чарівна Україна» засвідчили, що Ю. Косач знайшов власну самобутню манеру письма.

Опинившись у повоєнній Німеччині, молодий письменник одразу ж потрапляє в самий вир еміграційного літературно­го життя. У вересні 1945 р. разом з І. Багряним, В. Домон-товичем, Ю. Шерехом та іншими стає одним із засновників МУРу. Цей час — чи не найплідніший у творчій біографії Косача. Він був членом правління МУРу, виступав із допові­дями, літературними оглядами на письменницьких з'їздах і конференціях і водночас багато друкувався на сторінках найрізноманітніших періодичних видань. В альманасі «МУР» (1946. № 1) з'являється одна з перших його повіс­тей «Еней і життя інших», у редагованій Ю. Шерехом «Арці» (1948. № 3—4), членом редколегії якої певний час був і Косач,— уривки з історичного роману «День гніву». Окремою брошурою з'явилася його доповідь про українську літературу — одне з небагатьох тоді видань німецькою мо­вою. При газеті «Наше життя» у серії «Мала бібліотека МУРу» вийшло оповідання «Ноктюрн бемоль» із післямовою Гр. Шевчука (Ю. Шевельова). Під мурівською маркою «Зо­лота Брама» вийшли Косачева драма «Дійство про Юрія Переможця» та повість «Еней і життя інших». В одному з періодичних збірників МУРу надруковано його доповідь «Криза сучасної української літератури».

Переїхавши до Америки, письменник, як і більшість українських емігрантів, мусив заробляти на життя тяжкою фізичною працею. Та попри все, він багато пише, співробіт­ничає в газетах «Громадський голос»,' «Українські вісті», видає нові книжки поезій, нарисів тощо. Тривалий час був редактором журналу «За синім океаном» (Нью-Йорк).

253

У 1964 р. Юрій Косач побував, в Україні, 1966 р. в Києві вийшла його поетична збірка «Мангаттанські ночі»; 1975— збірка «Вибраного», а наступного — книжка новел «Лиха доля в Маракайбо». Останніми за часом виходу у світ були «Літо над Делавером» (1980) та роман «Володарка Понти-ди» (1987).

На формування Косача-поета великий вплив мали, з одного боку, російський і французький символізм, а з друго­го—поезія Б.-І. Антонича. Мова віршів Ю. Косача «наси­чена свіжими, рідко вживаними, дзвінкими словами, економ­на і синтаксично небуденна»,— пише Д. Павлячко, кращі його речі викликають «відчуття всеохопленості земного па-долу, яку передає нам автор не тільки і не стільки через свою обізнаність у мистецтві, але й через певну цілісність погляду на речі дуже віддалені навзаєм у просторі і в часі, через певну епічну картинність, якою він може надихнути навіть невеликі свої поетичні твори» '. У цій поезії повсякчас звучить туга за Україною. Вона озивається у багатьох згадках про «могутній Київ» і «суворі, гострі вежі» Львова, про Полтаву, «задивлену в морок чорних століть», і про пам'ятний з дитинства Любартів замок у Луцьку. Загалом, Вітчизна для Ю. Косача — це насамперед «чарівна Україна» далекого і славного минулого. Історичними реміні-сценціями переткані чи не всі його збірки, від дебютної «Черлень» (з присвятою Миколі Хвильовому) до «Літа над Делавером». Минула велич уособлюється в конкретних іме­нах і подіях. Як, скажімо, у вірші «Біля Софійського со­бору»:

Це. мандрівче, твій сон іздавен — золотий, синьокрилий.

Перейдімо ж поріг. Ось знайома старезна стіна

І склепіння, де тисяча літ гомоніла,

Де в гулкому подвір'ї ще крок Ярослава луна.

Романтичні видива рідної землі контрастують у Косача з холодними пейзажами чужини. Його Америка — країна жорстока й непривітна для «ізгоїв», країна контрастів. У своєму неприйнятті «мертвоокого ідола» Бродвею Ю. Ко­сач волів натомість бачити всуціль голубою й прекрасною рідну Україну, «землю сонцелику», «орлезору державу». Художня вартість подібної «соцреалістичної» «пісенної» лі­рики невелика. Чи не кращими у поетичному доробку Коса-

Павличю Д. Вірити Батьківщині // Косач Ю. Літо над Делавером К., 1980. С 7 .

254

ца, поряд із творами, зверненими до історичного минулого України, видаються вірші культурологічної тематики, ціла галерея портретів визначних митців, інтерпретація певних мотивів творчості Артура Рембо й Івана Труша, Фра Андже-ліко і Поля Гогена. Мотив непроминальності мистецтва утверджується через осмислення долі таких титанів, як Мікеланджело:

Багряніє пишнолистом тиха осінь, Молот жевріє од скалок полум'яних, 1 врізьбиться у сторіччів просинь Тінь могутня — скеля нездоланна.

Ю. Косач виявив себе у різних жанрах, проте найвагомі­ший його доробок — прозовий. Це насамперед низка опові­дань і повістей з української минувшини. Збірка «Чарівна Україна» вийшла 1937 р. як перший том «історичних опові­дань». Другим томом стало оповідання (власне, невелика повість) «Глухівська пані» (1938). Хоча в центрі творів, які склали ці книжки,— реальні історичні постаті, автор у перед­мові зауважив, що його оповідання не вкладаються в рамки традиційної історичної прози, його цікавлять більше харак­тери, ніж достовірне відображення історичного тла.

Оповідання «Чарівна Україна» дало назву всій збірці, воно найбільш символістське із Косачевих творів. Очам чужинця-загарбника поступово відкривається, що в країні мирних шовкових левад і тихих сії живе невмирущий дух бунту й помсти. Чужоземний воїн дивом уник смерті від рук повстанців, котрі вважають себе одвічними господарями на рідній землі: «Яким правом ти прийшов сюди? Хто тебе просив смоктати з нас кров?» Зайда-завойовник почувається змалілим і нікчемним перед могутністю повсталого народу, перед «страшною потугою чорноземної раси». Чим дещо наївно-прямолінійним оповіданням Ю. Косач започаткував низку звернених у минуле творів, у центрі яких — роздум

' про сутність національного характеру, про історичну долю й історичне призначення українського народу.

У минулому увагу митця привертають постаті тих співвіт­чизників, що стояли з своїм часом нарівні, були нтегровані в європейський культурний процес, причетні до визначних європейських подій, виявили велич духу й життєстійкість. Це — нащадок знаменитого старшинського роду, котрого мучить таємниця власного минулого («Голос здалека»), або ж блискучий дипломат, син гетьмана Андрій Розумовсь-кий («Вечір у Розумовського»), або паризький студент Са-

.'вич, волею долі втягнений у вир подій («Молодість Сави-ча»), чи молодий чернігівський дідич Юрій Рославець, який

255 • '

зазнав дивовижних пригод чи не у всіх європейських столи­цях, супроводжуючи кохану жінку — княжну Тараканову (роман «Володарка Понтиди»).

Тут варто повести мову про європеїзм Ю. Косача. Аналі­зуючи прозу, створену в період МУРу, Юрій Шерех свого часу поділив письменників на «органістів» і «європеїстів» залежно від того, з яких джерел живиться їхній стиль. «Європеїстами» він назвав Ю. Косача, і. Костецького, В. Домонтовича, частково й І. Багряного (прозаїка). Так, Ю. Косач виразно зорієнтований на оповідну традицію європейської, переважно французької, прози. Його погляд на Україну — водночас і зсередини, й ніби збоку,- На всіх його історичних творах лежить печать певної екзотичності (іноді навіть поверхової), його герої часто оповиті серпан­ком демонічної винятковості. «Коріння його екзотизму,— пи­сав Юрій Шерех,— в тому, що він не знаходить такої України, як він уявляв і бажав, а іншої він не знає або радше не може зрозуміти як цілости. Образ лишається для нього загадковим. І він починає шукати Україну не в Україні, а в Європі, як П. Куліш колись шукав — наслідок подібного конфлікту — по черзі в Санкт-Петербурзі, в Вар­шаві, і в Істанбулі. Та величезна праця розуму й почуття, яку зробило покоління двадцятих років, не дійшла до Косача — може через відірваність від рідного грунту, може через самий склад його темпераменту» '.

Блискучий амбасадор Андрій Розумовський постає у прозаїка господарем одного з найзнаменитіших салонів Єв­ропи, де твориться велика політика. «Син чабана із глухих Лемешів, а потім, за химерною примхою долі, за казковою витівкою життя,— гетьмана всієї України, пропалив свій слід по Європі від краю до краю, блиснув по дворах і столицях найзнаменитіших династій, важив не раз у руці долі народів і держав...» Художній смак здебільшого не зраджує Ю. Косачеві, він уміє надмір патетики врівноважу­вати нотками іронії чи скептицизму. Сановні гості Розу-мовського одразу змаліли перед звуками свого геніального сучасника Бетховена. Композитор почувається чужим і са­мотнім у модній вітальні амбасадора, і лише старий госпо­дар зумів відчути у цій незвичній музиці революційне ут­вердження нового століття, усвідомити, що коли «нас із вами згадають за сто-двісті років наші нащадки, то тільки тому, що ми мали щастя слухати гру самого Бетховена».

Поряд із Андрієм Розумовським у портретній- галереї,

Шерех Ю. Не для дітей. С. 198. 256

створеній Ю. Косачем, бачимо ще одну представницю української еліти, Анастасію Скоропадську («Глухівська пані»), вдову одного з останніх гетьманів України, її зобра­жено у тяжкий для неї й для України час. Розумній, владній жінці, котра духовно вивищується над своїм оточенням. відкривається марність надій на повернення «Богданових пактів». Усе пережите, спостережене у спілкуванні з найви­щими російськими державцями переконало її, що тепер «всім править не Глухів, а Москва», і нема чего сподіватися з чужих рук дарованої волі. Трактування Ю. Косачем ролі гетьмана Скоропадського відмінне од узвичаєного. У своїх передсмертних мареннях «глухівська пані» намагається ви­правдати гетьмана перед Мазепою, перед Україною, як людину, котра в найскладніших умовах робила для свого народу все, що могла.

Не захоплюючись розлогими історичними описами, пись­менник все ж уміє вирізнити характерні деталі, прикмети часу. Глухів показано як місто столичне, один із значних культурних осередків. Як і в інших історичних творах, автор дбає про ледь помітну мовну стилізацію. Глухівська пані. ця дещо романтизована українська жінка, виступає не лише хранителькою родини, роду, а й національної духовності.

Майже всі персонажі Косачевої історичної прози чимось вивищуються над своїм часом, їх об'єднує одержимість певною ідеєю. А відтак і в основу сюжету лягають здебіль­шого поворотні історичні події. Після ряду оповідань, повіс­тей, присвячених українській минувшині, Ю. Косач зважив­ся звернутися до ширшого романного полотна, в центрі якого — національно-визвольна війна українського народу під орудою Богдана Хмельницького. Першим наближенням до теми став опублікований в роки другої світової війни «Рубікон Хмельницького». У 1948 р. з'явився двотомний роман «День гніву» (уривки з нього друкувалися в журналі «Арка»). Тут «як головне й центральне вирисовується людя­не: як люди ростуть у політичній боротьбі, як виковуються й діють провідні мужі відроджуваної тоді української дер­жави» '. Цей роман багатоплановий, густо заселений: тут представники повсталого козацтва і шляхти, селяни й ченці-єзуїти. Виразно окреслюється цілий ряд історичних поста-тей — Хмельницький, Кривоніс, Єремія Вишневенький... Ро­манна дія підпорядкована розкриттю єдності національних інтересів повсталого народу.

У більшості творів тридцятих-сорокових років Ю. Косач

' Шерех Ю. Не да я дітей. С. 252 • 9 4-640 257

так чи інакше торкається національно-визвольної героїки. Повість «Еней і життя інших» (опублікована в альманасі «МУР», 1946) була цікавою спробою розглянути ті проблеми на сучасному матеріалі. У певному сенсі можна сказати, що повість постала з продиктованої часом потреби переоцінки цінностей. Всі персонажі повісті закинуті у повоєнне міжчас-ся. Вони або. напружено шукають себе, свого місця у новій дійсності, або стають колишніми людьми, живуть давно минулим часом. Письменник досить саркастично окреслює еміграційний побут, ілюзії людей, зосереджених лише на власному минулому. Протиставлення двох головних персо­нажів, Енея та Їрина,— це протиставлення людини дії, са-мозреченого борця і пасивного, скептичного, але прозірливо­го спостерігача-хронографа, вічного мандрівника по жи­тейському морю. Ірин — учасник національно-визвольних змагань, антифашистського підпілля. Це дещо ідеалізова­ний, піднесений над оточенням (згідно із законами роман­тичного письма) «корсар», «бюрократ революції», який зрі­кається всього особистого, не вибирає засобів у досягненні високої мети. Парадоксально, але в психологічному плані лицар національної ідеї Ірин схожий на «залізних більшо­виків» революційно-романтичної поезії 20-х років, які так само утверджували сповідувану ідею, незважаючи ні на що. (Врешті, певна близькість соцреалізму і так званого «нацре-алізму», «великої літератури» двадцятих-сорокових років як явищ дзеркальних помітна в багатьох тогочасних творах.) Після всього звершеного і втраченого Ірин переконується, що зло не вдається перемогти. Настанова досягти мети будь-якими засобами лише примножує жорстокість. І він, романтик, «лицар сумного образу», як характеризують його друзі, відмовляється від себе вчорашнього. Ірин бачить єдиний шлях для «людей, що хочуть бути все ж таки людьми», у самопожертві в ім'я інших. «Починалося знов життя. Може, без світлої віри, з відкритими очима на гнилизну й цвітіння, на нікчемність і вищість, на погорду й гордість». Герої «переростають» ідею, «що будує на ни­щенні й на смерті», в ім'я утвердження гуманніших ідеалів.

Подібну світоглядну кризу, коли трактувати її не надто вузько, пережило у повоєнні роки ціле покоління.

У наступні десятиліття романтичний струмінь у творчості Юрія Косача слабшає. Це помітно навіть і в історичній прозі. У романі «Володарка Понтиди» письменник знову звертається до вісімнадцятого століття, до історії княжни Тараканової. Закоханий у неї український юнак, нащадок козацького роду, Юрій Рославець опиняється в епіцентрі багатьох подій європейської історії.

9Fi8

Перу Юрія Косача належить також низка оповідань з американської дійсності (збірка «Лиха доля в Маракай-бо», 1976). Його герої — здебільшого люди суспільного дна, знедолені шукачі пригод. Упродовж 60—70-х років він також активно виступав у нашій пресі як літературознавець і публіцист. Сьогоднішньому читачеві Ю. Косач цікавий на­самперед як вибагливий майстер історичної прози, тонкий стиліст, котрий невтомно дбав про збагачення й оновлення художньої палітри українського письменства.