Олексій Кундзіч (1904—1964)

Творча доля цього письменника, попри її зовнішню зати-шеність, сприймається нині вкрай драматичною. Це історія майже незреалізованого великого й оригінального таланту. О. Кундзіч формувався як митець у піднесеній, натхненній атмосфері українського національного відродження двадця­тих, дух часу активно впливав на його небуденні задуми й плани.

Народився письменник 22 квітня 1904 р. у с. Павлівні на Вінниччині, в селянській родині (предки його—литовці), закінчив Вінницький педтехнікум, навчався в Кам'янець-

212

Подільському ІНО (Інституті народної освіти). У цьому місті, де особливо сильними були традиції УНР, утверджу­вався його глибокий і сталий інтерес до національних про­блем, приходило усвідомлення доленосності того бурхливого історичного періоду для українського народу, його культури. З 1925 р. О. Кундзіч—у Харкові, де закінчує навчання в ІНО й одну за одною видає прозові збірки «Червоною дорогою» (1926), «Село Вовче» (1927), «В ущелинах рес­публіки», «На ярах» (1928), «Окупант», «Плідні зерна» (1930). Незважаючи на початівський характер творів, багато хто з його друзів і колег (скажімо, люди з такими різними світоглядними й естетичними орієнтаціями, як Г. Костюк ' та Л. Первомайський) згадують, що О. Кундзіч уже тоді ви­давався одним із найобдарованіших і найперспективніших з-поміж їхнього аж ніяк не бідного талантами літературного покоління. Зокрема, Л. Первомайський писав: «Олексій Кундзіч був не тільки найталановитішим, але й найсерйозні­шим між нами всіма,— я маю на увазі його глибоке розумін­ня завдань літератури, в ширшому розумінні — художньої творчості й покликання.художника взагалі» ². Масштабність мистецької особистості Кундзіча засвідчують і його нотатки, що належать десь до 1926—1928 pp.: «Якби я зміг показати життя людини так, щоб зі сторінок дихала вона — людина, щоб ви бачили її, щоб ви відчували шум тієї епохи, яка звучить у її словах, у її випадковому погляді [...) якби я зміг показати її так, щоб ви побачили її життя в усьому багатстві й широті і в усіх дрібницях, щоб з кожного мого слова ви чули його — життя» ³. І тут же констатував неймо­вірність цього завдання, недосяжність омріяного ідеалу. А 1959 p. письменник безжально підсумував, що його «не вистачило на те, щоб реалізувати самого себе в творчості» ⁴. Підстави для цієї суворої самооцінки таки були.

Творче становлення молодого прозаїка відбувалося на­вдивовижу стрімко. Після згаданих збірок оповідань О. Кундзіч у 1927—1928 pp. публікує в журналі «Молод­няк» роман «Де факто», що здобув, попри значні художні недохопи, неабияку популярність. Твір приваблював свіжіс­тю й актуальністю, «впізнаваністю» зображуваного. Історія духовного зростання героя, сільського підлітка Юрка Гарма­ти, була, очевидно, де в чому автобіографічною й загалом

' Костюк Г. Зустрічі і прощання. Спогади. Едмонтон, 1987. Кн. 1. С. 338—347.

² Живий Олексій Кундзіч. К., 1977. С. 164.

³ Там само. С. 14.

⁴ Острик М. Олексій Кундзіч // Кундзіч О. Твори: В 2 т. К-, 1985. Т. 1. С. 4.

213

характерною для того першого «комсомольського» поколін­ня, яке щиро поривалося до поки що абстрактного ідеалу нового життя.

На трагічному зламі 20—30-х років О. Кундзіч випускає кілька збірок оповідань, але прикметне, що письменник, котрий після успіху роману «Де факто» авторитетно заявив себе в сільській тематиці, так і не взявся за відображення колективізації, про яку тоді писали чимало. Він звернувся до робітничої, шахтарської теми. І повість «Моцарт і Ботокуди» (друга назва «Долина Май» —1935) була однією із кращих у цьому скомпрометованому кон'юнктурницькими скороспіл­ками прозовому пласті. Герої письменника все ж були біль­ше схожі на живих людей, ніж на фальшивих оптимістів багатьох виробничих романів. «Долина Май» з'явилась як результат поїздки у Донбас. Автор намагався окреслити самобутні характери, і це йому почасти вдалося. Кульміна­цією сюжету стало випробування героїв смертельною небез­пекою після завалу в шахті. Звиклі покладатися на власні руки й на товариську підтримку, вони складають страшний іспит, багато чого переоцінивши в собі. Відлунює тут і дорога для О. Кундзіча романтика революційних боїв, героїчної самопожертви. Талановитий письменник навіть у цьому, написаному на соцзамовлення, творі здебільшого зміг уникнути парадної риторики, обов'язкового набору лек­сичних штампів, без якого не обходився майже жоден виробничий роман. Найприкріше вражають епізоди, де наго­лошується на звироднінні старих буржуазних інтелігентів, їхній зневазі до класичної культури. Втім, наївна віра автора в те, що Моцарт як уособлення всіх загальнолюдсь­ких культурних цінностей скоро стане набутком пролетаріа­ту, була, зрозуміло, щирою.

Повість «Родичі» (1936) — красива утопія розквітлого за умов комуни колись злиденного села — писалася, можливо, в надії на краще майбутнє людей, які тільки-но пережили жахи голоду. Спостережені письменником паростки від­родження тут гіперболізуються, що цілком узгоджувалося з приписами соціалістичного реалізму. Читаючи вміло вибу-дувану розповідь про ювілейне зібрання комунарів у рідному селі, про вчорашніх наймитів, які стали інженерами, військ­комами й членами уряду, думаєш про зловісні тіні репресій і злигоднів, які нависають над цим незатьмарено святковим, прикрашеним авторською фантазією світом.

Ніщо талановите не могло розвиватися в задушливій атмосфері тоталітарної дійсності, кожен мусив іти на болючі компроміси. За тих обставин часом ставало рятівним звер­нення до якогось «стороннього» матеріалу (в цьому, між

214

іншим, ще одне пояснення тодішнього широкого зацікавлен­ня інонаціональною тематикою). Після приєднання Західної України О. Кундзіч захоплено взявся за відображення гу­цульського життя, відчуваючи тут більше творчої свободи. Даниною цій темі стала повість «Верховинець» (1940), яка, за одностайним визнанням критики,— один із кращих творів української передвоєнної прози.

За характером обдаровання О. Кундзіч, очевидно, біль­шою мірою лірик, ніж суворий реаліст, і йому важко давали­ся життєподібні «виробничі» сюжети. Тож успіх «Верховин­ця» пояснюється ще й тим, що тут значно багатша стильова палітра, сильніше проявляється романтично-пісенна, поетич­на стихія. Своєрідність гуцульського побуту, народних звичаїв, чудові карпатські краєвиди виписані барвисто й щедро. Носієм волелюбних традицій цього краю постав лісоруб Кола — незалежний і мудрий Микола Шпагарук, до слова якого звикли прислухатися односельці. «Кола не війт, але Кола чоловік у громаді».

Більшість подій подається в оцінці головного героя. Впродовж усього твору автор часто використовує внутрішні монологи, невласне пряму мову. Все це зумовлює розкутість, безпосередність оповіді. У кульмінаційних моментах повісті (народне повстання, вигнання шляхти з села) розповідь набуває піднесено-героїчного звучання, стильової подібності з народними переказами чи легендами: «Кола не сам — у темряві круг нього гуцули, ззаду за ним з рідних гір спускаються легіні, і гори співчутливо гудуть під їх ногами, живі Карпати відгукуються на їхній посвист, самі кличуть».

Образ Шпагарука часом набуває небуденних вимірів. Лісоруб відчув себе господарем гір, «і ось уночі з суботи па неділю Кола вигнав з села уланів, підняв людей і захопив владу». Кундзіч зумів майстерно поєднати тут різні стильові регістри, побудувати досить складну й оригінальну повістеву структуру.

Микола Шпагарук — незалежна, діяльна, сильна особис­тість, людина, завжди здатна піти проти течії, взяти на себе повноту відповідальності,— належить до улюбленого типу героїв у прозі О.- Кундзіча. Подібне з більшими чи меншими підставами можна сказати й про Юрка Гармату в «Де факто», й про старого комунара Яругу в «Родичах», і про шахтаря Пращука в «Долині Май». Такі діяльні персонажі поставлені в центр багатьох оповідань і новел пись­менника.

Його мала проза за художнім рівнем нерівноцінна. Чима-. ло тут і прохідних, написаних на потребу дня речей, але в кращих оповіданнях, як «Село Вовче», «Батько», «Дорога

215

• г

на Крем'янець», «Сила гніву», автор показав себе вибагли- ^а

вим і цікавим майстром слова. Оповідання «Батько» (1927) вирізнялося з-поміж молодняківської прози неабиякою пси­хологічною проникливістю. Син — комсомольський діяч — написав із міста забутим батькам, що не потрібна вже йому ні домівка, ні улюблений квітучий сад — «аби царство наше пролетарське цвіло». Сцена знищення старим батьком ви-плеканого саду, зруйнована садиба — вражаючі фінальні акорди оповідання. Мало кому з молодих авторів вистачило в ті ентузіастичні роки прозірливості попередити про траге­дію руйнації зв'язків між поколіннями, зречення батьківсь­кого дому й землі. У О. Кундзіча ця тривожна засторога прозвучала в кількох оповіданнях 20-х років.

Вирізняється й краща частина Кундзічевої прози воєнної пори. Мабуть, найпопулярнішим було оповідання «Дорога на Крем'янець» (1945) — невимушене за оповіддю, насичене драматичними подробицями. У розмові фронтовика-оповіда­ча з дітьми в щойно визволеному селі розкривається така сила духу, воля до життя, що сповнені клопотами про шматок хліба будні сприймаються як свідчення справжнього героїзму. Автор проникливе передав дитячу психологію, своєрідність світосприймання, почуттів, мову маленьких «ро-бінзонів у центрі Європи».

У повоєнний час, із посиленням зовнішньої регламентації літературної діяльності, О. Кундзіч надовго замовкає, його ім'я з'являється дуже мало. До останніх днів життя він працює над ще одним широкоформатним полотном — рома­ном «На світі точиться великий спір» (1946—1964). Цей твір про будівництво гігантського металургійного комбінату, про місто Стальгород якраз найближче стоїть до «класичного» радянського виробничого роману. Хоча слід зазначити, що, пишучи про робітників, О. Кундзіч майже ніколи не опус­кався до шаблонних сюжетних ходів і фальшивої риторики, поширеної у виробничій прозі. Письменницька культура, вироблений естетичний смак стримували митця. Натомість він уважний до побудови цікавого сюжету, психологічних колізій, зображення особистісних стосунків персонажів, при­кметних моментів формування характерів.

Останнім прижиттєвим виданням оригінальних творів О. Кундзіча стала книжка «Повісті й оповідання» (1951). Опісля він багато займався перекладами, 1956 р. з'явилася книжка статей про мову й переклад «Дієзи в ключі». Попри всю значимість зробленого в цій галузі, прихильники худож­ницького таланту письменника мають підстави шкодувати, що впродовж багатьох років він значно менше звертався до оригінальної творчості. А втім, може, якраз мовчання за

216

умов, коли про свободу творчості можна було лише мріяти, стало свідченням художницької й громадянської мужності

МИТЦЯ.

•

Леонід Смілянський (1904—1966)

Леонід Смілянський прийшов у літературу в другій поло­вині 20-х років, одразу приставши до ідейно-естетичних платформ ВУСППу і «Молодняка» — цілком природний ви­бір, якщо зважити на пролетарський родовід початківця. На сторінках видань цих літоб'єднань з'явилися і перші його твори. Вже з ранньої «малої» прози, а незабаром і повістевої помітною була «схильність автора до ощадного предметного малюнка, до скромної, але характерної деталі», що засвідчувало його «виразну реалістичну орієнтацію» '.

З перших кроків у літературі Л. Смілянського майже цілком заполонила тема робітництва. Однак важливо під­креслити, що в центрі уваги прозаїк намагався ставити людину, її думки, почуття й переживання, а не виробничі процеси й адміністративні конфлікти, що було характерним для численних творів 30-х років. Звичайно, письменник не був вільним від тогочасних літературних стереотипів, пробу­вав виводити «на чисту воду» буржуазних спеців, розвінчу­вав непманів, художньо осмислював «реакційну суть дрі^ бновласницької стихії». Усе це є в його першій збірці оповідань «Нові оселі» (1928). Та є там і художньо втілені гуманістичні ідеї, передані через поступально розвинені, неодновимірні характери («Каламут») або через трагедійний мотив, виразно заявлений в оповіданні «На млині». Тоді ж письменник почав освоювати «велику» прозу, написавши повість «Машиністи» (1927), присвячену складним подіям громадянської війни в Україні. Твір був загалом схвально зустрінутий вуспівською критикою, хоч і хибував на «роз-рихленість» сюжету, блідуватість та одноплощинність біль­шості персонажів, певний схематизм у їх розташуванні.

На перевалі 20—30-х років творчою уявою Л. Смілянсь­кого повністю заволоділа ідея «жити комуною», паростки якої можна відшукати в його ранніх оповіданнях («Кала­мут», «Стара історія», «Злочин бригадира»). Одна за одною пишуться повісті «Мехзавод» (1930), «Периферія» (1933),

' Новиченко Л. Про Леоніда Смілянського та його книги // Смілян­ський Л. Твори: В 4 т. К., 1970. Т. 1. С. 8.

217

«Полонений» (1934), пізніше дописана і трансформована в роман «Зустрічі» (1935).

Літературна критика не раз дорікала прозаїкові за його аж нарочитий об'єктивістський підхід до зображуваного, вимагала чітко «визначитися», «розставити акценти». І от саме ця об'єктивістська позиція Л. Смілянського дає нині підстави для нового прочитання його ранніх творів, хай у ряді випадків навіть за принципом «від протилежного». І в осмисленні суспільних подій, і в характеротворенні прозаїк не надто приховував свої симпатії чи антипатії, та все ж залишав помітний простір для неоднозначних думок і оцінок, досягав певної рельєфності зображуваного.

Так, у повістях «Мехзавод» та «Периферія» на тлі ясно вираженої, популярної на той час теми виявлення шкідницт­ва значно глибше, концептуальніше звучить ідея боротьби «за новий колективізований побут», причому рубіж епічних конфліктів зачіпає найсокровенніші субстанції буття героїв, навіть такі «вічні теми», як людська душа, родина.

Безперечною є заслуга Л. Смілянського в тому, що з тих-таки «об'єктивістських» позицій, може й неусвідомлено, однак психологічно точно й переконливо він зумів показати не тільки драматизм, а й трагізм становища людей, простих робітників, змушених відривати від серця мозолями нажите, реальне задля примарного майбутнього (в образах Гриша-ка, Максима Івановича, старого робітника Лапи з «Пе­риферії»), а також механізм зародження «гвинтикової» психології, нівеляції особистості, позбавлення людей найменшої свободи. Але біда письменника в тому, що, дезорієнтований «усвідомленою необхідністю», він доброві­льно нехтує життєву реальність, яку добре бачить, проте будь-що прагне «перекувати», «перевиховати» її. Та і в характеротворенні прозаїк багато втрачає внаслідок цього. Показово, що Л. Смілянський, як і інші його сучасники-літе­ратори, вкладає в уста «негативних» персонажів повістей фрази й репліки, що нині сприймаються як пророчі.

З весни по осінь 1932 р. Л. Смілянський відбуває дійсну військову службу, будучи одним із керівників літоб'єднання Червоної Армії і Флоту (ЛОЧАФ). Як військовий кореспон­дент відвідує червоноармійські комуни на Далекому Сході, пише повість «Полонений», згодом трансформовану в роман «Зустрічі». У цих творах письменник продовжує, правда, з меншим мистецьким успіхом, художньо осмислювати тему колективізованого побуту. Семен Барабаш, колишній без­притульний, а нині червоноармієць, який над усе цінує особисту свободу, приходить до усвідомлення переваг життя і праці в колективі. Дехто з критиків (зокрема Л. Новиченко)

218

обгрунтовано знаходять у «Зустрічах» ознаки «роману ви ховання».

Цими творами та ще рядом оповідань вичерпується «ро­бітничий цикл» Л. Смілянського.

Повість «Сонячний берег» існує тільки в журнальному варіанті (Рад. літ. 1938. № 10—12). Побудована з викорис­танням «міжнародного» матеріалу і в основному на осмис­ленні конфліктів зі сфери мистецького життя, недвозначно спроектованого на ідеологію, повість, очевидно, була своє­рідною спробою прозаїка хоч якось абстрагуватися від конкретної дійсності, за надмірною «сонячністю» твору «не побачити» мороку сталінських репресій і потоптання елемен­тарних прав і свобод людини.

Другим великим «масивом» творчості Л. Смілянського є проза про Велику Вітчизняну війну. За період з 1941 по 1950 р. він присвятив цій темі роман, п'ять повістей, ряд оповідань і новел, ставши чи не найпліднішим літописцем війни в 40-ві роки. Л. Смілянському належить першість у створенні художніх полотен «великої» прози — воєнної повісті й роману.

Письменник недовго був у діючій армії. Відкликаний із фронту, взявся за випуск тижневика «Література і мистецт­во». Відтак йому бракувало особистих вражень і спостере­жень за бойовими діями, за психологією воїна на передовій, що певним чином позначилося на фактологічній основі тво­рів.

Перші ж повісті про війну — «Золоті ворота» і «Дума про Кравчиху» (1942) засвідчили, що прозаїк виразного реалістичного стилю вдався до лірико-романтичної манери письма. В такому його прагненні відбилися й ідейно-естетич­ні шукання автора, і певна віддаленість від епіцентру воєн­них подій. У «Золотих воротах» — своєрідному ліричному етюді — найперше приваблює щирість почуттів «я — героя», котрий став на захист рідного Києва. Але тільки пунктирно окреслені характери героїв, як і «пунктирний» сюжет та очевидна приблизність фактажу, дещо знижуюють естетичну цінність повісті. Цілісніше враження справляє «Дума про Кравчиху», виразна патріотична ідейність якої досить орга­нічно переплітається з лірико-романтичним пафосом оповіді, народнопісенною символікою, «думністю», що допомогло ав­торові створити переконливий образ матері, в якому вміщую­ться поняття і жінки-матері, й матері-Вітчизни.

Названі твори започаткували своєрідний жанр «ма­ленької повісті» про війну, пізніше продовжений в україн­ській літературі Я. Стецюком, Б. Харчуком, А. Дімаровим.

Значною заслугою Л. Смілянського стало те, що в умо-

219

вах певної демократизації суспільства періоду війни, зни­ження тотального «пресингу» сталінщини він відчув потребу і почав послідовно осмислювати художніми засобами про­блему національного як важливого засобу гуманізації осо­бистості й суспільства. Паростки цієї проблеми спостерігаю­ться і в «Золотих воротах» та «Думі про Кравчиху» (зважи­ти хоча б на назви). Ще чіткіше виражені вони в романі «Євшан-зілля» (1943), де прозаїк знову повертається до реалістичного стилю художнього мислення і відображає боротьбу народних месників в окупованій фашистами Ук­раїні. Дослідники слушно вказували на вторинність деяких персонажів, надмірну белетризацію зображуваного, але ніяк не можна погодитися із запереченням доцільності викорис­тання письменником «колишньої національної романтики», тим паче в умовах, коли будь-які прояви національного нещадно топталися. Саме в цьому слід шукати і причини тривалого замовчування «Євшан-зілля».

Лише недавно знято тавро забуття і з повісті «Софія», яка була надрукована тільки в журнальному варіанті (Укр. літ. 1944. № 1). У цьому творі тема національного відрожен-ня набула найбільшого звучання, що накликало на «Софію» і самого автора нещадний гнів вульгарно-соціологічної кри­тики. У центрі уваги автора повісті—представники укра­їнської інтелігенції—архітектори, науковці, діячі культури, митці, які евакуювалися з України за Урал. Читач сприймає події очима головної героїні твору Софії Майдан, молодого мистецтвознавця. Повість була чи не першим художнім твором цього жанру про війну, в якому сюжет будувався не навколо бойових подій. Обравши об'єктом уваги й відтворен­ня панораму «війни без війни», Л. Смілянський мусив зна­ходити і нетрадиційну проблему художнього дослідження. Нею стало зображення пошуків головною героїнею відпові­дей на питання: звідки береться в людині «внутрішня життє­ва сила», котра допомагає переборювати нечувані труднощі, злигодні, потрясіння? Зринувши за цілком конкретних, бу­денних обставин, питання про «внутрішню життєву силу» людини еволюціонує в помислах і діях Софії Майдан у важливу проблему не лише мистецьку, а й суспільну — про багатовимірність людини — особистості. А одним із могутніх життєдайних джерел у повісті виступає національна самосві­домість героїв, їх сильний потяг до рідної землі.

Устами Софії письменник висловлює заповітну мрію, що після переможного завершення війни почнеться незрівнянно краще життя, ніж було до війни: «Зміняться наші серця, в наших поглядах і вимогах до життя станеться нове від­родження». Ця думка-мрія в Л. Смілянського була ви-

220

стражданою, не випадковою, бо суголосні їй зустрічаємо і в наступній воєнній повісті «Зеленогорський хрест» (1945), герой якої командир партизанської групи Григорій Ромашка переконаний, що після війни «інших людей родитиме земля і все кращих і кращих, наче пшеницю...».

Повість «Сашко» (1950), популярна й досі серед школя­рів, стала останнім твором письменника про війну. Власне, це вся повість побудована на воєнному матеріалі, а лише друга частина її. Перша ж (за всієї умовності такого поділу), окрім її безперечної самоцінності, послужила майс­терно виписаним тлом, на якому психологічно тонко вирізь­бився характер Сашка Жука — головного персонажа по­вісті.

Третій важливий цикл творчості Л. Смілянського — істо­рико-біографічна проза і драматургія. На відміну від попе­редніх двох — робітничого і воєнного — творився він у різні періоди письменницького життя. Факти свідчать, що звер­тався він до історико-біографічної теми, як правило, після несправедливих, жорстоких і грубих нападок послужливо-вульгарної критики. Так було в 1944—1945 роках, коли написалась п'єса про І. Франка «Мужицький посол», так сталося і в 1952—1953 роках, коли з'явилися «Червоні тро­янди» — твір про Лесю Українку. Та й наступна велика праця — роман «Поетова молодість» — теж продовження означеної тенденції. Історико-біографічна тема, починаючи від повісті «Михайло Коцюбинський» (1940), була для пись­менника своєрідним прихистом, певним відходом од немилосердної буденщини. Зрештою, саме цей жанр був для Л. Смілянського чи не найорганічнішим, адже за його пле­чима була аспірантура в Інституті літератури, жваве заці­кавлення літературним процесом і літературними іменами, виявлене в цілому ряді критичних статей.

Л. Смілянського привабили найбільші постаті в українському письменстві — Шевченко, Франко, Леся Укра­їнка, Коцюбинський. «Вічні огні вершин» — так називав їх автор. Характерним для творів було те, що письменник обирав для зображення невеликий, але значимий часовий відтинок у житті України, такий, що давав змогу показати кожного з них митцем і громадянином. Завдяки характерним для нього реалістичним формам зображення, психологізму і доброму знанню суспільного контексту описуваної доби Л. Смілянському вдалося створити художньо вартісні й пізнавальне багаті речі, вагомі не тільки як мистецькі твори, а й як літературознавчі дослідження. Водночас у творах про Коцюбинського, Франка й Лесю Українку маємо надмірну привнесеність ідеологічних, політичних акцентів у відтворен-

221

і ні як головних персонажів, так і оточення, особливо лібе- ^\

рально-буржуазного. Це неважко пояснити суспільними до­гмами й стереотипами часу, в який писалися твори і від яких не був вільний автор. Слід зазначити також, що історико-бі­ографічна проза вдавалася Л. Смілянському краще, ніж драматургія на цю тему.

Найкращим твором письменника на історико-біографічну тему є роман у двох книгах «Поетова молодість» (кн. І —1960, кн. II —1963). Авторові пощастило органічно поєд­нати тут історичну фактологію з обгрунтованим і достовір­ним художнім домислом, абстрагуватися (хоч і не повною мірою) від стереотипного зображення й наблизитися до опанованої ще в 30-х роках об'єктивістської позиції оповіда­ча. «Поетова молодість» заслужено стала в ряд кращих творів літературної Шевченкіани.

Леонід Смілянський залишив по собі досить значну мис­тецьку спадщину. Крім уже згадуваних, письменник звертав­ся у своїй творчості до історичної теми, написавши, зокрема, драму «Заграви» про часи Сагайдачного й велике оповідан­ня «Сад». Його перу належать і кіносценарії та ціла низка високохудожніх зразків «малої» прози.