1969 Року Петро Панч зібрав і скомпонував у єдину цілість прозу, переважно публіцистику, воєнного періоду, що разом стало книжкою «Чорне небо».

Не можна не сказати і про твори Петра Панча, адресова­ні дітям. Ще 1922 р. він написав невеличкий етюд — малю­нок «Свистуни», в 1924 р. в одному з номерів дитячого журналу «Червоні квіти» з'явилося його оповідання «Пор­трет», і відтоді праця Панча про і для дітей не припинялася. «Гиля, гуси», «Вовчий хвіст» (1934), «Будемо літати» (1935), «Червоний галстук» (1947), «Ерік шукає щастя» (1950), «Дорогий подарунок» (1955), «Гарні хлопці» (1959), «Синів не віддам» (1959), «Про вас і для вас» (1965) — та­кою є данина нашій юні. У цьому доробку, різному за художнім рівнем і читацьким успіхом, чимало справді ціка­вого. Педагогічна його спрямованість безперечна, і, головне^ вона рідко коли виступає нав'язливо.

Письменник працював до останніх днів, здебільшого упо­рядковував, редагував написане раніше. 1973 р. вийшла

205

збірка його статей та етюдів-спогадів «Відлітають журавлі». 1 грудня 1978 p. Петро Панч помер.

Творчості Петра Панча належить помітне місце в історії української літератури. В його особі маємо прозаїка — но­веліста, повістяра, романіста,— який вірив у великі можли­вості старої доброї реалістичної манери, трактуючи її, зви­чайно, по-своєму. Письменницький приклад Петра Панча — це приклад громадянської й мистецької послідовності, великої совісності, дотримання за всіх і всіляких умов і обставин неухильних вимог правди.

Олександр Копиленко (1900—1958)

Цей письменник відомий як автор творів для дітей та шкільного юнацтва. Він справді посів тут помітне місце. Ще у 30-ті роки. Але є й інший О. Копиленко — той, що писав оповідання, повісті й романи для дорослого читача, і ця частина його творчості не була належно поцінована.

О. Копиленко народився 1 серпня 1900 р. у м. Красно-граді на Харківщині. Після початкової та вищепочаткової шкіл, підробітків вантажником на залізниці навчався в учительській семінарії. У 1917—1920 pp. в періодиці з'явили­ся його перші літературні твори. Серйозніше взявся він до прози вже студентом Харківського інституту народної освіти, випустивши 1923 р. у «Бібліотеці селянина» першу книжечку з трьох оповідань «Кара-круча». Це були своєрідні замальов­ки в типово плужанському стилі того часу про життя в глухо­му селі, до якого ще революція не дісталася.

Про О. Копиленка заговорила критика, коли 1925 p. .вийшла його збірка оповідань та повісті «Буйний хміль». Хоча тут помітне учнівство у М. Коцюбинського, В. Винни-ченка, а особливо в М. Хвильового (аж до відвертих стильо­вих запозичень), та в деяких творах прозаїк прагнув уник­нути будь-яких впливів. Найперше привертала увагу тема­тична розмаїтість оповідань. Автор вільно почувався не лише в органічній для нього селянській стихії, а й у міському середовищі. Така розкутість відчувалася й у письмі: тут ліричність набувала забарвлення то романтизму, то сенти­менталізму, а врешті, відчувалося, що авторові притаманна епічність з реалістичною, навіть натуралістичною тональніс­тю, зокрема, коли йшлося про село періоду громадянської війни «(Буйний хміль»).

Ця повість швидше нагадувала мозаїку новелістичних фрагментів, ніж цілісний твір. Але і повість, і оповідання

206

зацікавили критику. О. Білецький у огляді «Про прозу вза­галі та про нашу прозу 1925 року» відзначав, що прозаїк тут не поступається й досвідченим колегам, даючи широкий діапазон образів того чи іншого спрямування. У нього навіть «обивательщину змальовано не одною, а цілою серією різно­видів» '. Варто сказати, що й такий вимогливий дослідник, як М. Зеров, досить прискіпливо поціновуючи збірку «Буй­ний хміль», акцентував: «Там, де Кзпиленко... не будує догадок, а пише з натури, там з-під пера його з'являються цікаві характеристики, живі й рельєфні постаті» ². Ці думки підтверджують оповідання «Esse homo» та «Федерація», в яких колоритно змальовано типи молодих пристосуванців, що за будь-яких політичних ситуацій знайдуть собі «тепле місце», а поруч — наївно-догматичних політиків, котрі й не помічають, що життя їх відкинуло як ще одну хвилю «за­йвих людей». В інших творах («Товаришка Берг», «Тарас Скорак») письменник веде розповідь з легкою іронією, але не слід забувати, що написані вони у 1923—1924 pp., коли ще сприймалася досить гостра сатира на радянську обива­тельщину, яку згодом побачимо у повісті «Іван Іванович» М. Хвильового.

У творчості прозаїка вже тоді насторожувала ортодок­сальну критику увага до народності, національного в зобра­женні людей і подій. О. Білецький у згаданій статті підкрес­лював, що О. Копиленко ще йде за російською белетристи­кою, котра «дуже охоче (навмисність тут не обов'язково вбачати) зображує звіряче в селянинові, що потрапив у революційне полум'я»³. Вже в повісті «Буйний хміль» домі­нантним стало зображення гуманістичної тенденції в харак­тері українського селянина, який, навіть захищаючи майно і власне життя від білогвардійських погромників, керується принципом; «Задаром не вбивать».

Водночас визрівало у прозаїка й глибше розуміння психі­ки людини, яка революцію сприймала як довго очікувану волю, як здійснення мрії про землю, про можливість бути на ній господарем. О. Копиленко в цьому вловлював не так інстинкт землевласника, як генетичну закодованість індиві­да, котрий ще не порвав із першоприродпим своїм середови­щем і часом спілкується з ним на рівні пантеїзму. Саме це, мабуть, давало право йому бачити людей не в класовому протиставленні (що вже помітно педалювалося в ідеології), а в розшаруванні на світоглядній основі. Тому органічною

' Білецький О. Зібр. праць: У 5 т. К., 1966. Т 3. С. 16.

² Зеров М. Твори: У 2 т. К., 1990. Т. 2. С. 522.

³ Червоний шлях. 1926. № 3. С. 148.

207

видається ситуація, коли до сільських повстанців прибуває посланець від міського робітництва, і на його заклик «Ми поведемо вас до світлого майбутнього — в царство комуніз­му», селянська маса відповідає вигуками: «Під три чорти з комунізмою! Слобода—ось що... і більше нічого!»

Ця органічність, життєва правда згодом дорого обійшли­ся письменникові. Але поки що він дедалі впевненіше йшов по висхідній лінії творчого зростання. Очевидно, цьому сприяло й перебування в атмосфері ВАПЛІТЕ, до якої він прийшов після «Плугу». В новій збірці оповідань «Твердий матеріал» (1928) поглиблено трактуються проблеми з життя провінційної інтелігенції — вразливого барометра на мо­рально-політичні настрої в суспільстві. Досягаючи психо­логічної достовірності у розкритті характерів, О. Копиленко через окремі новелістичні картини подавав загальну атмо­сферу все відчутнішої кризи світоглядних позицій колишніх борців. Скажімо, в оповіданні «Індустрія», змальовуючи стандартну для того часу атмосферу непівської інду­стріалізації сільської «глибинки», він окреслив кілька типів переродженців нової влади. Так, комуніст Вах — уособлення культури (інспектор наросвіти) — бачить лише економічний регрес, деморалізацію навколо й сам стає п'яницею й роз­тратником. Начальник міліції Шило й досі живе мріями про порядки доби воєнного комунізму, коли все вирішувалося аргументом зброї. А голова райвиконкому Терпуг засвідчує, що бацила чиновництва роз'їдає й вищі сфери, в даному разі окружком.

Подібне спостерігаємо й в оповіданнях «Під тягарем», «За пустелями сіл» та інших. В одному з них О. Копиленко піднявся до узагальнення моралі тої революційної маси, яку влада повела за собою, звабивши райським життям. Черво­ний партизан Муха, який воював в громадянську війну, тепер виявляє своє типове розуміння переможця: «Скільки крові ми за червоний прапор ухлопали... І наша взяла... Як хочеш, а наше все. І крадеш, так ніби в себе береш... А що, я працювати буду? Брось!»

Така принципова відвертість прозаїка випередила навіть тих критиків, які висловлювали захоплення його збіркою «Буйний хміль». Я. Савченко та Ф. Якубовський сигналізу­вали, хоча й з певними обмовками, що О. Копиленко зазнав кризи в світогляді й стильовій культурі. Та насправді регресу в прозаїка не було. Очевидно, на рівень 1928 р. до кризово­го стану наближалася сама критика. А проза українська тоді ще була в силі, набравши досить потужного потенціалу навіть у «великій» формі. До масштабнішого пізнання та осмислення дійсності переходив і О. Копиленко, виявляючи

208

все більшу схильність до епічно-реалістичного світосприй­няття. У вересневому та жовтневому випусках альманаху «Літературний ярмарок» (1929) з'явився його роман «Ви­зволення», який у редакційній передмові називався «ціка­вим». Пересвідчитись у цьому читачеві наступних літ і десятиліть було нелегко, бо, вийшовши окремим виданням наступного року, роман пішов у забуття й «воскрес» із спецфондівських глибин лише 1990 р. у книжці вибраного «Буйний хміль».

Зацікавлює роман і нині умінням автора будувати напру­жений сюжет, психологічно вмотивовувати поведінку героїв. Щоправда, прагнучи уваги читача, прозаїк вдавався ледь не до детективних прийомів. Втім, роман тримався на достовір­ності людських характерів, що розкриваються в складних стосунках між собою та суспільним середовищем.

На передній план виведено постаті батька й сина. Вони репрезентують не лише різні покоління й світоглядні позиції, а й ті крайні полюси нової дійсності, що врешті-решт змикалися в одне ціле, створивши на тривалий час стерео­типний міф про вільний розвиток особистості в країні соціа­лізму. Цими образами в художньо переконливій формі, своєрідно символізовано два перші етапи становлення ново­го ладу: революційне завоювання й господарсько-адмініст­ративне утвердження. Письменник намагався чесно відтво­рювати життя. Тому комуністична експансія на Україну була для нього тою трагедією, що розколола націю, призве­ла до братовбивчої війни. Петро Гамалія пішов «з червоним прапором за свою Україну», а молодший брат Антін «надіяв­ся на жовто-блакитні легіони». Невдовзі старший засудив через ревтрибунал молодшого на десятилітнє ув'язнення, ствердивши так свій перший крок переможця. О. Копиленко тут виявився не лише попередником А. Головка (перша редакція «Матері») та Ю. Японського («Вершники»), а й достеменнішим у авторських оцінках.

А потім уже «диктатура пролетаріату» дозволяла займа­ти керівну посаду не за освітою, а за класовим чуттям, мати кращу квартиру, ніж інші, одружитися з молоденькою сест­рою розстріляного з його відома «буржуазного інтелігента», кинувши напризволяще попередню сім'ю, бо дружина — не­доучена селянка... Петро Гамалія вважав, що мав на все те законне право і був певен, що порозуміння буде знайдено:

«Ліолодь нас не осудить, бо ми хоч і робили багато помилок, але наші помилки не є закон, нам революція залишила порожні, дикі і недосліджені простори. Вона знищила стару мораль, закони буржуазні, релігію, стару естетику і все фальшиве, всі сурогати, що ними живилось людство...»

209

Старший син Гамалії Сава не осудив ні цього псевдопро-летарського нігілізму щодо минулого, ні утопізму шодо майбутнього. В душі ображений за матір, Сава поступово переймається райдужними перспективами грандіозної інду­стріалізації. Під впливом нової моралі він сам витравлює з себе все, що, на його думку, заважає служити революції:

«Я замість соняшників жовтих хочу, щоб наші степи зацвіли червоним вогнем заводів і фіолетовим димом димарів».

Таким чином, приходять до взаєморозуміння два поколін­ня, зовсім не тривожачись тим, що за технізованим блиском завтрашнього дня губиться сама людина. Як застереження флагманам нової системи звучать «крамольні думки» інже­нера Гайдерна про те, що на очах твориться прірва між словом і ділом: замість обіцяної демократії—диктатура з терором, після «ворожої» буржуазної інтелігенції почалося цькування й нової. Утвердженням класової кастовості людей плодиться підлабузництво й бюрократизм. Але Петро Гама-лія відповідає: «Хто з нами, тому даємо всі можливості виявити себе, а хто проти, нехай на себе ображається і нарікає». Таким же воланням у пустелі звучить і біль за потоптані сподіванки брата Антона: «Я відчуваю смерть нашого національного духу...»

Роман з'явився перед закриттям «Літературного ярмар­ку», в розпал інспірованого органами ДПУ «процесу СВУ». Не важко здогадатися, як зустріла його одіозна критика. Л. Підгайний, Г. Овчаров, О. Полторацький виступили в журналах із розлогими «рецензіями». Підсумковою стала стаття Л. Підгайного «Дрібнобуржуазна творча метода. Про творчість О. Копиленка». Критик пройшовся по всьому доробку прозаїка, але з єдиною метою: довести, що від першої збірки оповідань той сповідує «ідеологію дрібно­буржуазної «революційної», а по суті реакційної, «лівизни», дає «троцькістське висвітлення непу», стоїть на позиціях реакційного романтизму тощо. Висновок був гострим: «Еле­менти дрібнобуржуазної троцькістсько-термідоріянської іде­ології Копиленкової, заглиблюючись і далі, почасти висува­ють його на позиції одвертого апологета меншовизму» '.

Розправа над «Визволенням», очевидно, глибоко вразила О. Копиленка, тоді вже досить відомого письменника. І він зробив різкий поворот на своє виправдання. Невеликий за| обсягом новий роман «Народжується місто» (1932)—прої будівництво міста для робітників Харківського тракторного) заводу — було написано й видано досить оперативно. А по-|

Критика. 1931. № 11—12. С. 70, 79. 210

тім як один із кращих «виробничих» романів він видавався надто часто.

Та, хоча й відчувалася в окремих епізодах вправна рука майстра, але загалом це було те писання, що мало основним призначенням потребу дня. Попри «традиційну» для тогочасної прози розстановку персонажів, схематичну об­разну структуру, О. Копиленко зумів порівняно виразніше індивідуалізувати своїх героїв і наситити численні в романі діалоги-суперечки слушними, об'єктивно-критичними щодо дійсності міркуваннями, хай і лунають вони переважно з вуст «негативних» дійових осіб.

Так чи інакше роман про «соціалістичне будівництво» було належно оцінено. На першому з'їзді письменників СРСР (делегатами якого не удостоїлися бути навіть Ю. Яновський, В. Підмогильний, І. Сенченко та ще чимало

майстрів) О. Копиленка обирають членом правління. І все ж письменник шукав шляхів залишатись самим собою. За­взятий рибалка й мисливець, він писав і для дітей, опові­даючи привабливі історії з життя рослин і тварин. Тож дитяча література й була для нього тим прихистком, де можна було перебути певний час. Втім, епік не міг утримати­ся у завузьких для нього рамках творчості лише для наймо­лодшого читача. У 1936 р. виходить роман «Дуже добре», а через два роки — «Десятикласники». Дилогія набула до­сить гучного розголосу серед гтідлітків та юнацтва. Письмен­ник у загальних обрисах зумів показати життя школи (як учнів, так і вчителів) другої половини 30-х років: зобразив чимало прикметних подробиць тогочасного ідеологічно-за-шореного життя. Та саме ці романи найбільш і засвідчили, що О. Копиленко зіркий реаліст, автор роману «Визволен­ня», вже зазнав ідеологічного пресу.

Усе, що відбувається в дилогії, оповите рожевим псевдо­романтизмом. Звичайно, епізодів щойно проминулого страш­ного голодомору чи розгулу в усіх верствах народу репресив­ного терору тут немає і не могло бути, хоч би автор про це написав. Але атмосферу напруженого, жорстокого життя він мав би передати не лише окремими напівнатяками й да­лекими відгомонами. На жаль, у дилогії переважають охо-ронно-оптимістичні логіка й пафос. Ось вчителька зверта­ється щиросердно до своїх напівдорослих вихованців: «Ви майбутні творці майбутньої історії. Погляньте, що робиться навколо вас! В нашій країні виростають найкращі люди в світі...» Відхід од реальності, одномірне зображення життя і людей перетворювало дитячу літературу на «засіб» цілком певного виховання, обробки молодого покоління. На жаль,

211

роль у цьому читабельних, популярних книжок, зокрема й О. Копиленка, теж була не другорядною.

Спробу повернутися до свого художнього рівня прозаїк зробив під час Великої Вітчизняної війни. Він працював багато, плідно,— серед тоді написаного є й серйозні речі, проте ці твори не піднялися над загальним масивом малої прози воєнного періоду. Лише низкою правдивих деталей, гострих спостережень впізнавався О. Копиленко і в повоєн^ ному романі «Лейтенанти» (1947), де до зруйнованого господарства прибуває вчорашній фронтовик і з тяжкої розрухи досить швидко (з допомогою, як правило, згори) виводить його у передові.

Незабаром письменник знову повертається до літератури для молодшого шкільного та навіть дошкільного віку. Цик­лами оповідань («Як вони поживають», «Весняна дорога») про мешканців природи, про пізнання дитиною великого світу він здобувся на авторитетне визнання в цій галузі літератури.

Середина 50-х років, коли суспільство виходило з мороку сталінської доби, спонукає О. Копиленка до пошуків нових резервів творчості. Він працює над романом із життя сільської школи «Земля велика» (1957), у якому діють люди уже в реальних умовах, переповнених щоденними побутови­ми й професійними конфліктами, виборюванням права на особистісне світосприймання. На жаль, це був останній твір О. Копиленка. Його життя роман «Визволення» поділив на дві половини: першу, сповнену творчого зростання, й другу, коли доводилося балансувати поміж своїми можливостями та офіційно-ідеологічними вимогами. Прикро, але доводить­ся констатувати, що це була типова тогочасна ситуація не лише для нього, а й для багатьох інших обдарованих митців.