Андрій Головко (1897—1972)

Творча доля А. Головка склалася так, що його, автора кількох романів і повістей, кіносценаріїв, поетичних і драма­тичних творів, ще за життя назвали майстром художнього слова, класиком української літератури, народним письмен­ником. Не одне покоління читачів починало знайомство з сучасною українською прозою із його оповідань «Пилипко» та «Червона хустина», а молоді літератори вважали за необхідне засвоювати мистецькі уроки письменника.

Зростав А. Головко на багатій талантами полтавській землі. Тут у заможній селянській родині в с. Юрки Кобе­ляцького повіту (тепер у складі с. Хорішкй Козельщннсько-го р-ну) 3-го грудня 1897 p. народився майбутній прозаїк. Умови простого селянського буття, клопоти в полі разом з наймитами, в оточенні бідняцьких дітей, «скупі радощі» й «тяжка праця» відбилися яскравими враженнями в уяві обдарованого хлопця. У сільській трикласній школі опанову­вав ази наук. Перші літературні вправи, а це були вірші, написав по-російськи у Кременчуцькому реальному училищі (1908—1914); продовжуючи освіту, захоплено читав М. Го­голя, Д. Григоровича, ф. Достоєвського, Л. Толстого. 1912 р. до рук Головка потрапив «Кобзар» Т. Шевченка:

«Цілий світ, невідомий досі, розкрився переді мною у творах

Драму також поставлено 1954 р. в більшості обласних театрів України, а газети та журнали вмістили на ці спектаклі понад ЗО рецензій (Див.: Яновський Ю. Твори: У 5 т. К., 1959. Т. 5, С. 415—417).

183

Шевченка: героїчне минуле України, жахи кріпацтва. І... велична постать поета — трибуна і борця,— перед яким відразу ж відійшли на задній план всі мої, улюблені досі, герої» '. Після цього став писати рідною мовою. За це та за участь у товаристві «Юнацька спілка» був виключений з училища. Якийсь час жив на хуторі Поділ, куди переїхали батьки. Тоді ж уперше спробував писати прозу (автобіогра­фічна повість «З-за хмари», на жаль, втрачена). Коли почалася імперіалістична війна, закінчив короткотерміновий курс навчання в Чугуївському артилерійському училищі прапорщиків і навесні 1915 p. вирушив на фронт. Брав участь у боях під Рава-Руською, виступав на антивоєнних мітингах, працював у солдатському комітеті в м. Торжок Тверської губернії, куди був направлений після поранення.

У 1917—1918 pp. вчителює на Полтавщині (с. Троянів-ка), працює волосним інструктором з позашкільної освіти в Кобеляцькому повіті. Одночасно пише невеличкі дитячі оповідання, замінюючи ними читанки, яких не було в шко­лах. 1919 р. у Кременчуці вийшла поетична збірка Головка «Самоцвіти», її склали вірші 1912—1918 pp. Мали вони здебільшого наслідувальний характер, позначені впливом Т. Шевченка, Лесі Українки, П, Грабовського, О. Олеся. А. Головко це розумів і відтоді остаточно віддав перевагу прозі. Але його лірико-романтична стильова манера письма бере початок від тих поетичних вправ. Працюючи в кремен­чуцькій газеті «Маяк», органові українських есерів, А. Го­ловко друкує в ній кілька уривків з незавершеної повісті «У дикому танку» (про німецьку окупацію). Майстерності навчався із творів М. Коцюбинського та С. Васильченка, яких вважав своїми літературними учителями.

У червні 1920 p. служив у Червоній армії, очолював кінну розвідку гаубичного артдивізіону об'єднаної дивізії курсантів, був учасником і свідком громадянської війни в Україні. Уже тоді виношував задум написання великого епічного твору, який в основному був реалізований згодом у романі «Артем Гармаш» (1951—1972). Значно пізніше (1958) Головко зауважив, що він бачив свій твір як «велике епічне полотно про революцію, громадянську війну і станов­лення Радянської влади на Україні». Проте слід згадати, що в 1917—1920 pp. Головко тісно співробітничав з незалежни­ками в українській партії есерів, і радянську владу уявляв собі не як диктатуру однієї партії, а як демократичне народовладдя. У цьому, мабуть, і полягала та очевидна

' Головко А. Автобіографія // Головко А. Твори: В 5 т. К., 1977. Т. 5. С. 202.

184 •

суперечність, що твір із вимушено більшовицькою концеп­цією (головні герої — більшовики) ніяк не піддавався авто­рові, писався кілька десятиріч і не був завершений...

Наприкінці 1920 p. військове командування, розгледівши в молодому кіннотнику неабиякий літературний хист (напи­сав пісню «Гей, по конях!..»), перед наступом на Перекоп, відправило його до Харківської школи червоних старшин, де протягом січня—квітня 1921 p. він викладав політеконо­мію, потім демобілізувався.

. З 1922 p. цілком перейшов на літературну працю. Напо­легливо експериментував, шукаючи органічного для себе способу образно-художнього відтворення дійсності. Перший його друкований прозовий твір «Момент», з волі видавців названий «Рафінована проституція», з'явився у журналі «Шляхи мистецтва» (1921, № 2). Формально-мистецькі по­шуки прозаїка у 20-х pp.— це спроби поєднати в реалістич­ному контексті різні літературні течії й напрями: від модного натуралістичного психологізму до символізму, імпресіонізму й експресіонізму (етюд «Діти Землі і Сонця»—1922; повісті. «Можу»—1922; «Червоний роман»—1923).

«Діти Землі і Сонця» — своєрідна тематична апробація задуманого епічного твору про революцію та громадянську війну. Тут стисло й чітко окреслено протистояння двох непримиренних суспільних таборів — хліборобів і тих, що наживаються на їхній праці. Значним досягненням прозаїка стала повість «Можу», в мові та образній системі якої вже присутні основні риси художнього стилю майбутнього майст­ра слова. У центрі експресивно-фрагментарного сюжету — демобілізований червоногвардієць Гордій, який повернувся додому хворим на туберкульоз і, за діагнозом лікарів, прире­чений; він прагне переконати кохану в тому, що «лише сильні, а не праведні... ввійдуть у рай» (тобто — в нове суспільство), і вдається до самогубства, щоб заперечити «диктатуру чуття» та ствердити, що «людина все може, якщо захоче» (так А. Головко полемізував із тезою В. Під-могильного, ніби «розум—раб почуття»). Певна річ, «пе­чать підготовчого періоду» (Л. Новиченко) тут далася взна­ки. Разом з тим повість цінна як твір доби 20-х років. Йдеться у ній і про паростки «нового побуту» в пореволюцій-ному селі (палять ікони...), і про початки колективізації. Цим епізодам, мабуть, відводилася певна роль у «розшифру­ванні» суто символічної центральної колізії твору про ви­щість суспільної моралі над індивідуальною...

Очевидно, повісті «Можу» письменник надавав особливо­го значення, оскільки--поставив її назву до окремої збірки оповідань та повістей (1926). Офіційна критика загалом

185

негативно відгукнулася на твір, вбачаючи у вчинку Гордія хибну психологічно-філософську та світоглядну настанову самого автора, а не лише волю надломленої хворобою людини... Спроб подивитися на «Можу» як на утвердження здатності людини стати над обставинами й перемогти їх — не було (інша справа, наскільки досяг А. Головко адекват­ного художнього втілення цієї ідеї).

З 1923 p. Головко — член «Плугу». Тоді ж прозаїк пише «Червоний роман» (1923), який був уже «заявкою і схемою майбутнього великого твору». Іноді висловлюють припущен­ня, ніби в «Червоному романі» письменник змалював двох безіменних героїв-селян («я» і «ти»), які перебувають на протилежних «класових» позиціях. Насправді герой тут один, точніше, «єдиний у двох лицях». Дошукуючись влас­них засобів художнього відтворення «крученої» двоїстості психології селянина, прозаїк вдався до символіко-експресив-ного прийому, поділивши особу героя на «я» і «ти». Авторсь­ке пояснення цього мистецького образу дає реалістично окреслений герой в оповіданні «Крученим шляхом» (1924), де майже повністю збережено сюжет «Червоного роману». Той самий зміст покладено вже на цілком реалістичну основу: молодий селянин, потрапивши в круговерть гро­мадянської війни, спочатку вірить у самостійну Україну і воює проти радянської влади, потім, унаслідок болісних роздумів і вагань, переходить на її бік, убиває в бою свого отамана і приходить з повинною в сільську раду. Приблизно той же шлях — у героя «Червоного роману», полемічне протиставленого символістському «Блакитному романові» Г. Михайличенка. Для двотомного видання (1957) автор здійснив нову редакцію повісті, але вона, втративши окремі ідейно-кульмінаційні моменти, дещо поступається першій.

Загальне визнання й популярність письменник здобув, завдяки дитячим оповіданням та повістям про сільську мо­лодь. Оповідання «Дівчинка з шляху» (1922), «Товариші» (1923), «Пилипко» (1923) склали першу прозову збірку А. Головка «Дівчинка з шляху», що вийшла в Харкові 1925 p. Визначальні їх особливості — вірогідно змальовані характери дітей, глибоке знання дитячої психології, ліризм і емоційність письма, сувора правдивість у показі життєвих обставин, в які потрапляють герої, зокрема в період голоду 1921—1922 pp. Всіма цими прикметами мала проза А. Го­ловка художньо суголосна «Донским рассказам» М. Шоло­хова та оповіданням О. Неверова. Найбільший успіх серед тогочасних творів А. Головка випав на долю оповідань «Пилипко» і «Червона хустина» (опублікованих 1924 р.),

186

які Олесь Гончар назвав «справжніми перлинами україн­ської радянської новелістики» '.

Ліричний портрет Пилипка з однойменного оповідання знає напам'ять, мабуть, кожен читач в Україні: «У нього очі, наче волошки в житі. А над ними з-під драного картузика волосся — білявими житніми колосками...» І Пилипко, і Ок­сана з «Червоної хустини» — це правдиві художні характери дітей, які поряд із дорослими беруть посильну участь у воєнних подіях. Мужність Пилипка, громадянська зрілість вчинку Оксани, яка таємно носить у поле їсти пораненому партизану, подані зримо, майстерно і драматично.

Повісті А. Головка «Зелені серцем» (1924) та «Пасинки степу» (1925) —це твори про оптимістичні перспективи но­вого суспільства, що виявилося примарною ілюзією. Ні автор, ні його чисті душею герої не могли, звичайно, перед­бачити голодомору й жорстокого терору не лише за політич­ні, а й за мистецькі та світоглядно-духовні переконання... Герої повісті «Зелені серцем» — студенти, слухачі педагогіч­них курсів імені Григорія Сковороди. Більшість із них — ви­хідці з бідняцьких родин, напівголодні, бідно зодягнені. Та в наполегливому оволодінні знаннями вони — сильні й горді, певні того «світлого завтра», в яке їх закликають вірити.

У «Пасинках степу» письменник подає «передколективне село» з його наболілими проблемами: показуючи статечність селянина-трудівника, він виявляє психологічну проникли­вість і уважність до багатовікових коренів характеру укра­їнця. Письменник підтримував орієнтацію на загальне усу­спільнення, яке починалося, але, як і його розважливі герої-селяни, замислювався над майбутнім багатостраждального українського села, не поспішав услід офіційній пропаганді щодо колгоспів, бо розумів, що означає «добровільно» від­ректися від власної землі...

Оповідання й повісті А. Головка 20-х років виявили в ньому «переконаного реаліста з ясним, творчим поглядом на життя», митця, для якого життєва вірогідність, «наочна справжність зображеного є одним з найперших художніх принципів»². У поетиці сюжетів, характерів і колізій він свідомо надає перевагу звичайному над незвичайним, але будує свою оповідь водночас і лірично, і романтично.

Восени 1926-го А. Головко готувався до написання рома­ну «Бур'ян», тему і зміст якого підказало саме життя — не­примиренна соціальна боротьба, що стала наслідком непу

' Гончар О. Сила художнього слова // Андрієві Головку. К., 1958 С. 17—18.

² Новиченко Л. Вибрані праці: В 2 т. К., 1984. Т. 2. С. 187.

187

і тих перекручень державної, зокрема й щодо села, політики, які вже починали даватися взнаки. В основі сюжету — су­купність характерних для «глухих» сіл початку 20-х років обставин. Колишній червоноармієць, демобілізувавшись, по­вертається до рідної Обухівки, де «кріпкі селяни» (Гмиря, Губаренко, Огир), котрі діють під орудою комуніста-пере­родженця, голови сільради Матюхи, «звили собі гніздо» та ще й заручилися підтримкою районного керівництва, зокре­ма начальника міліції Сахновського і секретаря райкому партії Миронова. Дуже показовим є те, що Головко вже тоді побачив тенденцію до зрощення сільської «радянської» вер­хівки з партійними керівниками. Прибуття Давида Мотузки в село переполошило «компанію» жмикрутів. Давид, «дарма, що партєйний», на превелике диво заляканих «владою» простих селян, не цурається .«чорної» фізичної роботи (пер­шого ж дня молотить з батьком на току), ходить у ста­ренькій шинелі і, що найбільше вразило, не тільки не приєд­нався до Матюхи, не пішов «з поклоном» до нього, а, навпаки, взявся до згуртування трударів, щоб спільними зусиллями викрити антинародну зграю.

Твір, надто його перша редакція (1927 р.), відзначається нещадною правдивістю в змалюванні цинічного нехтування правами людей уже в часи «нової» влади, що лише номі­нальне була радянською.

Акцентація уваги читача саме на цьому болючому момен­тові «реального життя» 20-х років — сміливий крок письмен­ника, адже коли згадати, що в А. Головка чи не кожен провідний образ міг'тлумачитися і, як правило, тлумачився як символ,—то Обухівка, ця «забута Богом глухоманЕї», своїми бідами проектувалася на всю країну. В архіві прозаїка залишилися листи з різних місцевостей, у яких висловлюються здогади, що саме «з їхнього села» прозаїк писав і Обухівку, і Матюху, і багато які правдиво зображені в романі події.

Давид Мотузка виступає як захисник засад людяності, гуманності, соціальної справедливості, свої власні інтереси він свідомо пов'язав з інтересами середовища, в якому зростав, тому й відчуває відповідальність перед людьми. Понад п'ятдесят років Давид розглядався радянською кри­тикою як сільський комуніст, провідник політики партії на селі. Але якщо виходити з об'єктивно відтворених письмен­ником обставин, у які потрапило село в 20-ті, то на «звання» повпреда компартії в Обухівці значно більшою мірою має претендувати Матюха, а не Давид, бо у Матюхи у руках влада. Тому Давид передусім — народний заступник перед злочинним переродженством в партії і в державі, тою згуб-

188

ною метаморфозою, яка вже тоді (і про це своїм романом попереджав письменник) ставала типовим явищем.

Різноманітні засоби характеристики персонажів, коло­ритна мовна палітра твору, використання фольклорних тра­дицій сприяли змалюванню таких героїв, як Давид, Зінька, Ілько, Тихон, Матюха, Сахновський, Огир та ін. І хоча в портреті Матюхи автор не уникнув поширеного в літерату­рі тих часів шаблону («пика з-під кудлатої шапки — мов здоровенний баклажан червоний», а очима поводить, «як двома двопудовими гирями»), гостро сатиричні деталі ха­рактеристики не руйнують органічної поетики твору. Значне місце в романі належить символічній метафорі, вміло й доречно вживаній з відповідним підтекстом.

Роман «Бур'ян» став помітним явищем в українській літературі як один із яскравих зразків епічного прозового твору соціальної тематики. В кінці 1927 р. на республікансь­кому конкурсі «до 10-річчя Жовтня» книга А. Головка від­значена ювілейною премією. Але немало було й критичних статей, звинувачень письменника в навмисному викривленні «нової радянської дійсності». Суперечки виникали переваж­но навколо проблеми типовості центрального конфлікту тво­ру. Та життя підтвердило правоту автора — «Бур'ян», попри політично-класові наголоси, від яких не була вільна вся тогочасна художня творчість, може бути названий дзерка­лом соціальної дійсності 20-х років.

1927 р. починає втілюватися в життя отой давній задум роману, що дістав назву «Три сини» (після 1931 р.—трило­гія «Три брати»). В основу його сюжету прозаїк, йдучи за усно-народною епічною традицією, планував покласти різні життєві долі трьох братів — Артема, Остапа і Юрка, що мали символізувати три основні суспільні сили — робітників, селянство й інтелігенцію у період громадянської війни на Україні. Вагоме алегоричне навантаження повинен був не­сти і образ матері (України). Але під час обговорення перших розділів роману у харківському Будинку літератури імені В. Блакитного А. Головко прийшов до висновку, що художньо-історична правда життя вимагає показу спочатку подій революції 1905—1907 pp. Так у 1932 p. був написаний твір «Мати» як пролог до трилогії «Три брати». Перша редакція роману була піддана суворій критиці — в основно­му, як тоді писалося, за «підміну соціально-психологічних мотивувань характерів героїв елементами біологізму й сим­воліки».

У зв'язку з тим, що твір будувався на фольклорно-симво­лічній основі, його герої від самого початку були задумані в двох планах: за змістом — як реальні, соціальне детермі-

189

новані характери, що несуть у собі риси певного конкретного історичного середовища, а за художньою місією — як алего­ричні постаті, що символічно репрезентують сутність соці­альних явищ. У цьому нібито полягала нерозв'язна ідейно-художня суперечність, якої насправді не було. Та письмен­ник під тиском «пролетарської» критики змушений був пере­робити роман і в 1935 p. опублікував його нову редакцію, композиційне оформивши її як першу книгу трилогії про український народ у двох революціях XX ст. У цій редакції розповідь уже зорієнтовано на «класову» розстановку сил.

У романі «Мати», як і в наступному творі незавершеної трилогії — романі «Артем Гармаш», символіка, на жаль, поступилася місцем ідеологічному схематизму змалювання характерів. Прозаїк доклав чимало зусиль, щоб порятувати твір, і хоча сам усе життя шкодував за його першою редакцією, офіційна критика таки визнала другу редакцію «Матері» одним із кращих творів «соціалістичного реалізму» в українській «радянській» прозі. Має він також ознаки родинно-психологічного твору й роману виховання.

Незважаючи на очевидні «ідейно-політичні» нарочитості, художній аналітизм А. Головка виявився у вдумливому, ґрунтовному розкритті соціальних та психологічних конфлік­тів в українському селі початку XX ст., у донесенні складної поліфонічності епохи.

Починаючи з зими 1934 р. Головко працював над другою книгою задуманої трилогії — романом «Артем Гармаш», надрукував у періодиці кілька фрагментів із перших розді­лів, але робота посувалася повільно. «Дальшій моїй праці над трилогією,— розповідав згодом прозаїк,— перешкодили ті викривлення історичного процесу соціалістичної революції і громадянської війни на Україні, які мали місце і стали зрозумілі потім, через багато літ... Переключитися ж відразу на іншу роботу... я не міг. Аж надто моя свідомість була поглинута нереалізованою темою» '. Та хіба тільки однією темою! А що думалося майже про кожен з творів, які сам, власноручно, попсував, переробляючи та готуючи усе нові їх редакції на вимогу наглядачів від влади—державної і літературної...

Тим часом спробував було свої сили в кіно. Написав кіноповість «Скиба Іван» (1934) та два кіносценарії— «Митько Лелюк» (1936 -37) і «Літа молодії» (1940), але ця праця не принесла йому творчого задоволення.

Під час другої світової війни письменник був військовим кореспондентом авіадивізійної газети, потім — газети ЦК

' Советские писатели: Автобиографии... Т. 1. С. 302. 190

КП(б)У «Комуніст», а з липня 1943 р.—фронтової газети «За честь Батьківщини». 1942 р. в Уфі вийшла збірка нари­сів «Бойові епізоди», до якої ввійшли «Бойовий екіпаж», «Капітан Чайка», «Снайпер Максим Бриксін» та інші твори.

З кінця 40-х основною турботою А. Головка став «Артем Гармаш». Роман у сучасному варіанті складається з трьох книг. Перша вийшла друком у 1951 р. (із змінами та допов­неннями—в 1954); друга—в 1960 р. (кількома розділами доповнена 1962); у трьох книгах роман опублікований 1971 р. (з доповненнями—в 1972). Письменник розпочав також четверту книгу, обмірковував сюжетні ходи п'ятої. Та їм уже не судилося побачити світ. 5 грудня 1972 р. А. Го­ловко помер.

Роман «Артем Гармаш» охоплює події революції та громадянської війни в Україні, починаючи з грудня 1917 р. і закінчуючи червнем 1918 р. Сюжетно-композиційний кар­кас трьох книг опертий на три такі події: захоплення зброї з гайдамацьких казарм у Славгороді, експропріація помі­щицького маєтку у Вітровій Балці та вбивство німецького офіцера. Ідейно-художня концепція твору «Артем Гармаш», який разом з романом «Мати» склав дилогію про Україну у двох революціях початку XX ст., наскрізь кон'юнктурна і полягає в намірі показати народ головною рушійною силою революції, громадянської війни і боротьби за владу рад. Селянство, яке ще в 20-і роки, в час виношування задуму, бачилося письменникові основним рушієм сюжету, тепер стало лише частиною загального образу народу... Здава­лось, прозаїк ширше поглянув, принаймні в плані соціально­му, на поставлену колись творчу проблему. Але на шляху її художньої реалізації стали обов'язкова тоді політична ідео­логізація сюжету (керівників партії—на перший план) та обмеження розповіді рамками офіційно «дозволеної» версії щодо революційних подій в Україні. Правді життя пробити­ся на сторінки твору крізь пропагандистські кліше було практично неможливо. 1 все ж Головко-художник у романі відчувається, насамперед—у широко поданих побутових картинах — у місті Славгороді, в селі Вітрова Балка, епізо­дах вигнання поміщика Погорєлова і поділу його землі, будівель та реманенту між наймитами й селянами, у роз­критті особистих життєвих історій Грицька Саранчука, Ївги Мокроус, Тимоша Невкипілого, Орисі Гармаш, Христі — дружини Артема тощо.

Проте ці «острівці художності» в цілому не рятують твір, пощерблений заангажованою публіцистичністю й пла­катною заданістю його провідних персонажів — більшови-

191

ків Федора Бондаренка, Василя Кузнецова, Мирослави Су­прун та й, значною мірою, самого Артема Гармаша.

...Чи відчував сам письменник (читаючи схвальні офіці­озні рецензії на роман) слабкості твору? Певно, що так. Доказом цього є насамперед та творча кволість (що в роботі над іншими творами не була йому характерна), та повіль­ність, з якою він працював над трилогією у загальній складності понад 50 років, так і не завершивши її.

Мусимо визнати, що письменницький шлях А. Головка, хоч він і не був ув'язнений в енкаведистських таборах, позначений печаттю творчої безвиході... Сотні митців, крити­ків, культурно-освітніх діячів, учителів і взагалі інтелігент­них індивідуальностей з кінця 20-х до середини 80-х років, аби уникнути репресій, зберегти себе професійно і просто фізично, фактично були духовно поневоленими самі в собі, боячись висловити уголос слово правди... Внутрішньо, як талановитий художник, Головко не міг миритися з роллю політичного пристосуванця, всіляко тікав од неї, та фактич­но нерідко бувало інакше. Звичайно, він розумів, де і в чому погрішив проти істини, пішов на компроміс із власним сумлінням. Але, як в'язень тоталітарної системи, вдіяти нічого не міг... І в цьому трагічність долі визначного таланту в колишньому СРСР.

Письменник пішов із життя з усвідомленням незверше-них або звершених не так, як би йому праглося, творчих задумів і планів. Та хоч би як суворо ми судили про це, мистецький внесок А. Головка в українську літературу ли­шається вагомим. Це—майстерно написані оповідання й повісті 20-х років, які за образно-стильовою довершеністю змалювання тогочасної дійсності, зокрема українського се­ла, простих людей з їх невлаштованістю, важким трудовим побутом і безкінечними сподіваннями на «краще майбутнє», стоять в одному ряду з геніальною прозою М. Шолохова. Це — і роман «Бур'ян», що вражає силою художньо-психо­логічного проникнення в людські характери і суворою прав­дивістю. Унікальним пам'ятником світлій письменницькій мрії (нездійсненій не з його вини) — написати епопею про Україну-матір з її горьованими синами—лишилась безпе­речно високохудожня перша редакція роману «Мати». Не­хай і болісним, але «уроком Головка» для історії літератури є і його роман «Артем Гармаш» як застереження, що нікому не під силу поневолити справжній талант, бо підвладний він лише об'єктивній життєвій правді.

У Києві є невеличка тиха вулиця імені Андрія Головка в Залізничному районі та бібліотека його імені на Виногра­дарі. «Добра і негучна слава його книг,— пише дослідник

192

творчості письменника,— не розгубилася з плином десяти­літь» '. І справа навіть не в славі чи неславі, а в рельєфно відтвореному плині буття народу, за всіх часів багатшому й складнішому від криги ідеологічних нашарувань.

Петро (1891-

Панч

1978)

Коли 1923 р. у видавництві «Шлях освіти» в плужансь-кій «бібліотеці селянина» з'явилися тоненькі книжечки Пет­ра Панча «Там, де верби над ставом» і «Гнізда старі», в які ввійшло по одному оповіданню, у тодішній українській прозі налічувалося не так багато позицій молодих авторів. Уже видав кілька книжок В. Підмогильний, були відомі «Сині етюди» М. Хвильового, заявив про себе Г. Косинка, друку­вався Г. Михайличенко. Разом із Панчем у тому 1923 р. дебютували здебільше із невеликими збірками оповідань А. Головко, М. Ірчан, Остап Вишня, О. Копиленко, І. Сен-ченко, а в наступні роки — Д. Бузько, В. Вражливий, П. Лісовий, О. Слісаренко, Ю. Смолич, Ю. Яновський, Г. Епік, В. Чередниченко...

Ріка молодої української прози, як і всієї звільненої від пут літератури, ставала ширшою. Зростали письменницькі лави українського національного відродження, яке згодом стане розстріляним. Панч належав до тих небагатьох, кому пощастило вціліти. Він помер у визнанні на вісімдесят сьомому році життя.

Перші нариси й оповідання Петро Панченко, землемір-таксатор з напівсела-напівмістечка Валки поблизу Харкова, опублікував у пресі, коли йому було тридцять років. На той час він уже володів багатим і, головне, різнобічним життє­вим досвідом, винесеним із доріг, які прослалися в найнеспо­діваніших географічних, соціальних, людських сферах і верс­твах. Це можна побачити вже з самого переліку основних віх його біографії.

Народився Петро Панч (Панченко) 4 липня 1891 р. в родині селянина-колісника. З п'ятнадцяти літ, після двокласної школи, служив писарчуком у різних канцеляріях, у двадцять літ — у Полтаві, в землемірному училищі, далі проходить, уже в Одесі, в артилерійському училищі приско­рений курс навчання на молодого офіцера царської армії;

1916 р. в чині прапорщика потрапляє до частини, яка стояла

' Орлик П. Андрій Головко: Нарис життя і творчості. К., 1986. С. 212.

7 4-640 193

в Царському Селі. Назрівання революції в Росії, масові демонстрації в Петрограді, повалення царської влади, ви­никнення Тимчасового уряду,— увесь цей конкретний перебіг історичних подій син колісника Панченко бачив на власні очі, впритул, поступово пізнаючи справжній сенс подій. У червні 1917 р. він опиняється на Південно-Західному фронті і стає свідком краху великого наступу під команду­ванням Корейського. Під час революційної і громадянської віхоли перебуває в Україні, спочатку у війську Директорії (цей факт раніше завбачливо оминався), згодом —легкому артдивізіоні Червоної армії.

Восени 1921 р. «петлюрівець» і «червоноармієць» повер­тається до рідних Валок, а разом і до своєї мирної професії землеміра, і йому відкривається ще один бік реальності, нова сфера дійсності з її складностями та драматизмом. Цим же роком та роком 1922-м датуються перші дописи Петра Панча до місцевої газети «Незаможник», харківських «Віс­тей ВУЦВК», «Селянської правди»: нариси, фейлетони, опо­відання,— «житні етюди», за визнанням самого кореспон­дента. Під деякими з них стояв підпис «Максим Отава». Один з матеріалів автор підписав скорочено «Пан.», редак­тор валківського «Незаможника» виправив у дусі часу:

«Панч». Коли тридцятирічний літератор, член спілки се­лянських письменників «Плуг», уже жив у Харкові й працю­вав у журналі «Червоний шлях», з'явилися під цим ім'ям і перші згадані оповідання-книжечки. По-іншому склалася б історична доля України, і був би в неї свідомий свого призначення письменник-реаліст Петро Пан...

Тим часом протягом 1923—1925рр. Панчем було написа­но і опубліковано до трьох десятків оповідань (третина з них—лише перші, не в усьому успішні спроби), але й цього було досить, щоб молодого письменника помітила й виділила критика, його творами зацікавилися читачі. О. Бі-лецький, зазначаючи, що бібліотечна статистика 1925— 1926 pp. констатувала особливий попит на книжки прозаїка, підкреслював: «...1925 року посвідчити про молодого ра­дянського письменника, що його книжки часто вимагають, це значило, що він письменник неабиякий. Згадаймо, що серед русифікованої протягом цілого століття української грамотної людності попит на українську книжку першими часами після Жовтня, загалом кажучи, був невеликий, та й то його задовольняли насамперед класики, письменники переджовтневої доби. Конкуренція між радянськими автора­ми і, скажімо, Нечуєм-Левицьким не завжди мала наслідком перемогу першого в попиті читача.

Панч належав до тих небагатьох з молодих, що їм

194

пощастило розбити кригу недовір'я до української рево­люційної белетристики...» '.

Оповідання прозаїка 20-х років тематично були досить різноманітні —тут і епізоди громадянської війни («Дорого­вказ», «Смерть Янулянса», «Загублена шапка», «Бог богів» та інші); тут і зіткнення нового зі старим, особливо на селі, в провінції, де це «нове» прищеплювалося важко й болюче («Там, де верби над ставом», «Земля», «Тихонів лист»);

і гострі, здебільшого сатиричні малюнки з життя служителів церкви («Поза життям», «Данило Харитонович», «Черва»), чи антиміщанські твори («Калюжа», «Мишачі нори» та

інші).

Найголовнішим об'єктом зображення виступало для П. Панча таки село, точніше — труднощі перебудови в глу­хих селах. Не раз письменник наголошує: «Гей, глухі й темні стежки ведуть до села. А революція ще крокує брукованим шляхом». Або: «Пишуть у місті накази. Кур'єри — волами». Чи ось про те саме в оповіданні «Дороговказ»: «Над містом революція проходить з тріском, із шумом, з пострілами, як гроза в горах, а в селах — через тиждень або два:

— Така чутка є, що вже інша власть!»

Т Т І.о обумовлювало популярність ранніх творів П. Панча? Літературознавці відзначають у них простоту, предметність, лаконізм, постійну наявність гумору. І це справді так. Ста­новлення конкретно-реалістичного, чіпкого в спостережен­нях, багатого на деталі, предметного стилю письменника відбувалось не одразу, але й не уповільнено. Простота й доступність його оповідань далекі від зумисної чи підсвідомої примітивізації, від підлаштовування до напів­письменного читача — безперечно, тут про нього дбалося більше, ніж будь-де в тогочасній, великою мірою лірико-імп-ресіоністичній, романтично-символістській новелістиці, але й ця проза вимагала активної співпраці від читача, за її простотою крилася, як зазначав О. Білецький, «велика про­роблена робота». Разом з тим, і вплив тогочасних імпресіоні­стичних віянь, відгомони художньої манери М. Хвильового, а подекуди й натуралістичні симпатії так само відчувалися У молодого, дещо еклектичного автора.

Популярність творів П. Панча залежала багато в чому від їхніх героїв — це люди різних прошарків, віку, занять, різних вдач і характерів, але неодмінно живі, з якоюсь колористичною рисою, штрихом і без жодного сліду «запро­грамованості», ідейного доважку. Це — селяни, бідні й бага­ті, просто «господарі», або «маломощні середняки», попи

Про Петра Панча: Статті, нариси. К-, 1961. С. 76—77.

7*

195

й диякони, комнезамівці й більшовики, петлюрівці й червоно-армійці, і їхня гарячковість чи розважливість, дрібнодухість чи відвага, жорстокість чи лагідність, як правило, не зале­жать від їхнього соціального статусу. Логіка подій, звичай­но, за більшовиками,— так П. Панч і всі інші бачили й розуміли «хід історії», але самі більшовики не поставали доконче ідеальними героями. «...Думає, як побував у більшо­виках, так і порозумнішав. Один чорт, як світив хлів у твого батька ребрами, так і досі світить»,— кажуть про Назара Кардаша в оповіданні «Земля». Інший герой — більшовик, голова комнезаму (присвячений йому твір називається сим­волічно «Дороговказ», критика постійно відзначала цей об­раз як набуток П. Панча в змалюванні нової людини) постає таким:

«Яким Сірник головує, як на хрестинах гуляє; щотиж­ня —до міста, а звідтіль газет навезе, коли яке свято, увесь ревком новими плакатами обліпить, а потім збори:

«Товариші граждане! Я слово «по текущему вопросу». Так нам, значить, товариші, треба гарнизуватися, потому що контрреволюція ще й досі сичить із-під кожних куркульських воріт, щоб цю гидру контрреволюції зничтожить, пропоную всім сознательним елементам проспівати «Інтернаціонал». Цими незнайомими словами він найбільше й упливав на збори».

Справді, навіть до героїв, які авторові симпатичні, він ніколи не виступає поблажливим, уникає «поетизації» і всього того, що може видатися прикрашуванням реальної дійсності. В авторській розповіді майже постійно вчувається іронічна, а то й глузлива інтонація оповідача.

Петро Панч — тверезий реаліст, це основне визначення його творчого стилю. Повага до факту, до натури, прагнення достеменності художнього відтворення, домінування зобра­ження, а не вираження — такою є та основа, на якій форму­валася в 20-ті роки конкретно-реалістична манера автора «Голубих ешелонів» і роману «Гомоніла Україна», чужого сентиментальності чи псевдоромантичної риторики.

Так, Романа та Микиту з оповідання «Земля», уповнова­жених сільчанами підписати договір про оренду, письменник подає як чесних і розважливих селян, але люди вони мало­письменні, і панкові не важко їх обвести навколо пальця.

Селянство у масі своїй ще дуже темне, обережне, недо­вірливе, наголошує П. Панч, революцію воно сприймає зі страхом, та все ж попадається на той чи інший, старий чи новий, гачок,— і письменникові шкода його, та показує він своїх «класове пробуджених» незаможників за улюбленим

196

принципом — «сміх крізь сльози», або краще сказати,— «і

сміх, і гріх».

Досить прикметними на цьому етапі творчої біографії П Панча є оповідання «Зелена трясовина» та «Мишачі нори», що ввійшли до збірки 1926 р. «Мишачі нори» (пере­видана в 1928 і 1929 pp.) Щоправда, згодом ці два твори спіткало довге забуття, зокрема «Зелена трясовина» була передрукована лише 1991 року («Слово і час». № 7). Неприйнятним у згаданих оповіданнях виступало зосібна те, що Панч не вдавався до захоплення «революційною дійсніс­тю», а доскіпливо показував звичайні пореволюційні будні, в яких більшовики поставали далеко не бездоганними, а їхні опоненти, що ганять нову владу, також не видавалися людьми, позбавленими глузду. В цілому це типова для П. Панча картина: «позитивні» герої не дуже чіткі й вираз­ні, не до кінця «позитивні», а інші, здебільшого епізодичні,— напрочуд живі й достеменні репліканти, чиї ремарки, як правило, дуже- влучні, посутні й гострі в оцінці реальної

дійсності.

Молодий партієць Олег Бондар вирвався з полону веле­тенських кам'яниць, нескінченних дискусій, цигаркового ди­му партклубу—до батьків на Слобожанщину, в Зелені Могили,— в рідне містечко, де «зелено, бучно, молодо», звідки він від'їжджав «на німецький фронт палким сепара­тистом» і де вдома, на гачку, ще й досі «жовта стрічка, сива шапка і жупан». Рідні виднокраї, природа відігріли його серце, в якийсь момент він навіть несподівано для себе вигукнув: «Україно! Чарівнице моя, люблю тебе до божевіл­ля, люблю твою радість і журбу!» Але зустрічі з людьми принесли занепокоєння чи й розчарування, від людей своєї Слобожанщини він... утік. Зібрався назад уже на другий день, хоч обіцяв побути «місяць, може, і два...»

Оповідання суціль діалогічне (це теж характерно для П. Панча), опис посідає в нього мінімальну частину, і діалоги—з батьком та матір'ю, колишніми товаришами, випадковими зустрічними—створюють особливий текст і підтекст.

«Скрутно, кажеш? — перепитує батько.— Доки вас не було, може і крутенько приходилось, за тебе все, синку, а як ви прийшли, так зовсім гарно стало.

Мати хитає головою:

— Торік попухли з голоду, як колоди були... ну, та що там згадувати—ти вже мовчи, старий.

— Чого ж мовчати, хай знає, яке він благо готує для ' людей».

В іншому випадку Олег, вітаючись із батьковим прияте-

197

лем, колишнім учителем гімназії, а «тепер — семирічки», запитав: «...А ви все молодієте?» «Жартуєте,— відповів той.— За ці роки одні гроші молодіють, а ми стільки нервів попсували.

Батько Олегів буркнув:

— При радянській владі замість нервів — дроти будуть натягати!»

Не бере Олег Бондар гору і в розмові-суперечці зі своїм колишнім товаришем Андрієм,— принаймні, досить слушни­ми, як на сьогодні, видаються сентенції його опонента («...Де ти тут і дістанеш тую.книжку, та ще й українську'», «Та в нас так уже й гадають, що комуніст, то й чекіст»;

«Мені здається, що Богдан Хмельницький збочився на коні в той момент, коли глянув на Русь з висоти монументу». Або: «З такою філософією можна й до монархії дійти! — ка­же Олег.— Краще мати українського монарха, ніж федера­тивного товариша!»).

Чуючи все це, Олег гнівається, дратується («повисунули голови й сичите, мов гади»), і сам боїться бути засмоктаним «зеленою юшкою» («зелені лапи хапали Олега за плечі»), але нічого кращого не знаходить, як лаштуватися на воза.

Серед оповідань П. Панча 20-х років чимало таких, визначальним для яких є сюжет, побудований на анекдоті, трагікомічній ситуації, інтригуючому, драматичному епізоді. Селяни за вкрадену пару штанів домагаються в червоного командира розстріляти злодія, прийнявши за нього зовсім невинного бійця («Смерть Янулянса»); захмелілий червоно-армієць губить свою шапку, де сховано важливий пакет, і в розпачі кінчає життя самогубством, а в цей час старий єврей, знайшовши шапку, наражається на смертельну небез­пеку, бо білі виявляють в ній пакет («Загублена шапка»);

боєць із старовірів, боягуз і хитрун, хоче переконати всіх, ніби його не бере жодна куля, і падає вбитий від першого пострілу хлопчика Кузьки («Бог богів»).

Певна річ, у таких творах помітна певна прямолінійність авторської настанови на драматичний чи комічний сюжет, і все ж це забезпечувало читабельність. Утримувала ж тво­ри на належному художньому рівні вдатність письменника до місткої, виразистої деталі, влучної репліки-самохарак­теристики персонажа, правдивих діалогів тощо.

«...Чого ти... на сходку не ходиш,— запитують у багато­дітного селянина Швайки,— там комітет новий заклада­ють».— «У мене, брат, у хаті своя сходка і комітет, аж цілих сім голосів. А що в Совєті ото вигадають, так то, щоб з нашого брата лишню копійку стягти» («Тихонів лист»). Анета Павлівна, учителька зі слободи Мишачі Нори, де

198

«пісок, пісок та сіра одноманітність», думає: «...для чого погіітграмота?.. Нехай Юлія, нехай інші: їм треба з коміса-пами, їм заміж, а їй навіщо?» А завполітосвітою з цієї глушяк" ^так розмірковує на теми антирелігійної пропаганди, що інші «слухали, а про себе сміялися: силкувався сказа-ти _ антирелігіозная, а виходило антиєлєрігіозная...» («Ми­шачі Нори»).

Звичайно, в ранній новелістиці П. Панч не обмежувався простим нотуванням своїх гострих і влучних спостережень, прагнув до створення узагальнених образів, але до втілення ширших епічних задумів ішов крок за кроком, і етапною тут стала його збірка повістей «Голубі ешелони». Дата її вихо-'ду—1928 рік, час, коли в українській прозі кількість повіс­тей і романів неухильно зростала. Цим роком датується і ліквідація ВАПЛІТЕ (1925—1928), чий вплив на художню творчість був досить плідним як для всієї української літера­тури, так і окремих письменників. Той же таки 1928-й рік був досить урожайним для великої української прози: ви­йшли «Місто» В. Підмогильного і «Сонячна машина» В. Вин-ниченка, «Майстер корабля» Ю. Яновського і «Смерть» Б. Антоненка-Давидовича, «Недуга» Є. Плужника, а ще сатирична драма М. Куліша «Мина Мазайло» та цілий ряд інших відомих творів.

До циклу П. Панча «Голубі ешелони» належить повість «З моря» (1926, опублікована до 20-річчя повстання на панцернику «Потьомкін» у першому альманасі Вапліте за цей же рік), «Без козиря» (1927), «Голубі ешелони» та «Повість наших днів». У критиці завжди наголошувалося, що в основі кожного з цих творів покладена якась одна подія: прибуття «Потьомкіна» у Феодосію за вугіллям і провіантом; «брусиловський наступ» російської армії в 1917, братання солдатів («Без козиря»); прямування військових ешелонів за Збруч («Голубі ешелони»); відбудова склозаво­ду в перші пореволюційні роки,— і що письменник вдало пов'язав різні історичні етапи, відтворив сам хід суспільного розвитку перших двох десятиліть XX ст. І це слушно, як і слушною є думка про те, що значних «позитивних» образів У цих повістях не змальовано, хоча є велика кількість колоритних, виразних епізодичних персонажів, «героїв однієї репліки».

Втім, до всього цього слід додати одну прикметну особли­вість, яка сьогодні надто впадає в око при розгляді цього циклу: всі твори, особливо в перших своїх не «заредагова-них» варіантах, не мають оптимістичних фіналів, вони розпо­відають не про торжество «революційних ідеалів», а про самих людей, прикрі людські поразки, і навіть «найбадьорі-

199

ша» «Повість наших днів» теж досить заземлена багатьма «нелогічними», як для загального її тону, акцентами. А в одному з її розділів-орнаментів (про нарис «Історія зеленої пляшки»), що ліг в основу повісті, мовиться: «Всі ваші робкорівські панегірики, якщо не вбили ще, так уб'ють у суспільстві останню довіру до друкованого слова».

В цілому збірка «Голубі ешелони» засвідчила безумовну зрослу майстерність її автора і, головне, виразніший концеп­туальний підхід до зображення дійсності, зріліше її осмис­лення, вміння приходити, без зумисного педалювання, до ширших узагальнень. І насамперед це стосується заглавної повісті і, певна річ, її першої редакції, бо всі наступні, після влаштованого письменникові аж через майже двадцять ро­ків (1947) жорстокого критичного «розносу», з найсерйозні­шими звинуваченнями, поступово змінили ідейно-художній зміст твору на протилежний. Спочатку це був психологічний твір, а став — сатиричний, радикально змінився основний його пафос, емоційні авторські акценти й оцінки — їх бо ж доводилося робити, виходячи з того, що такі книжки, як повість «Голубі ешелони», «фактично виявляються книгами шкідливими»; вони «перешкоджають боротьбі радянського народу проти ідейно чужих антинародних впливів і тенден­цій» (Літ. газ. 1948. 1 квіт.).

Найбільшою ж мірою дратував ревно-пильних критиків повоєнної сталінської пори сотник Лец-Отаманів, стрункий і вродливий офіцер петлюрівського війська. Прозаїк звину­вачувався найперше в тому, що цього «ворога» недостатньо розвінчано, що автор не демонструє суворого класового підходу в його зображенні, що сотника змальовано поблаж­ливо, а то й замилувано, що невиразно показано сили, які протистоять «буржуазно-націоналістичній контрреволюції», тощо. Але не бралося до уваги головне: П. Панч не мав наміру відтворювати затятого ворога — «націоналіста»; він розкривав образ українця-інтелігента, який боровся за са­мостійну Україну і не пристав до більшовиків саме тому, що бачив у них загрозу цій самостійності (вони не захочуть розбиратися «в складній психіці людини або й нації, яка віками мріяла про власну хату»). Так, автор повісті «Голубі ешелони» стояв тоді (мусив стояти) на прорадянських пози­ціях, усвідомлював приреченість справи Директорії, але водночас він, один із колишніх петлюрівських офіцерів, не міг подавати зображувані події і своїх героїв однобічно, не міг не знати, що і як було насправді. Лец-Отаманів — своє­рідний alter ego письменника. Та й критика 20-х років, яка теж не була вільною від тенденційності, все ж точніше розуміла задум П. Панча, трактувала Лец-Отаманіва як

200

образ «по-своєму чесного, хоч і обмеженого інтелігента», котрий не міг знайти «правильного шляху в революційну завірюху» (О. Білецький), як «романтика-ідеаліста», який «переживає справжню трагедію, заплутавшись у хащах дрібнобуржуазного націоналізму» (В. Заєць).

Отже, сотник Лец-Отаманів — образ соціальне й психо­логічно складний; у ньому органічно переплітаються спалахи гніву й розчарування, сумніву й рішучості; він щирий і благородний в інтимних почуттях, політичне ж буває наївний і незрілий, та надихаючою для нього ідеєю, безумов­но, була Україна. Він гірко переживав, що «тепер ту чисту мрію, що ми горіли нею, мов свічка перед старим образом Христа, ту нашу яснооку... Україну, що нарешті вирвалась із-під чобіт царів і гетьманів і мала стати за сестру всій Європі і Росії, Україну, для якої він приніс себе в жертву, і щодня ще й досі накладають головами сотні козаків, знову потайки хтось виводить на торг, як рабиню, як шлюху».

Такий образ був засуджений критикою 40-х років, а автора було змушено переписати й переакцентувати твір.

Повість «Голубі ешелони», незважаючи на свою порівня­ну стислість, компактність, має чималу кількість другоряд­них та епізодичних персонажів, і всі вони, як це властиво для П. Панча, запам'ятовуються тою чи іншою деталлю або реплікою. Переакцентований в останній редакції загальний пафос твору робить показ цих образів — офіцерів, старшин і рядових петлюрівського війська, членів дипломатичної місії Директорії — гостро сатиричним, дошкульним, подекуди (зокрема в зображенні дипломатів, їхніх серйозних політич­них дискусій) навіть гротесковим. У першій редакції, до речі, при зображенні тих же подробиць в змалюванні персо­нажів, усі вони трактувалися й сприймалися з іронією, іноді м'якою й поблажливою і тільки подекуди — сатирично. За­галом же вони не були віднесені письменником по той, «протилежний», «ворожий» бік, ці теж «українці» розкрива­лися зсередини, з їхніми невдачами й загальною поразкою, автор їх розумів. Що ж до більшовиків, підпільної роботи в ешелоні, то спочатку їх у повісті, фактично, не було, існували лиш неясні натяки, в остаточному варіанті вони прорисовані вже чітко й конкретно, а «загадкова» Ніна Георгіївна, образ якої міг тлумачитися здебільшого симво­лічно, стає ординарною контррозвідницею, з конкретним агентурним завданням.

Наприкінці 20-х років «Голубі ешелони» (у творі вгаду­вався деякий вплив прозової манери М. Хвильового) були зустрінуті критикою схвально, повість відзначена премією з нагоди 10-річчя Жовтня, але в 30-х роках її не перевидава-

201

ли, а в 40-х — і взагалі, як уже про це йшлося, було перекреслено.

На початку 30-х років П. Панч опублікував збірку опові­дань і повістей «Народження» (1932), роман «Право на смерть» (1933), в яких прагнув дотримуватися власного, неспрощеного й «незаідеологізованого» погляду на нову дійсність. Цілий ряд творів письменника — оповідання «Па­раліч», що розповідає про тяжку ціпу й тяжкий психологіч­ний прес індустріалізації, з її темпами «П'ять за чотири!», «Догнати й перегнати!», два оповідання про Муху Мака-ра — голого й нещасного, «чуть не маломощного середня­ка», «колективізування» якого змальовано в нещадно коміч­ному світлі, чи повість «Білі вовки» з її первісним наголосом на біологічних началах — сприймаються сьогодні вельми неоднозначно й прикметне, в усякім разі не одноплощинно, як досі це трактували критики й історики літератури.

Тим паче це стосується першого розлогого Панчевого роману «Право на смерть» (1933), який відразу був підда­ний «розносові» і затим, поспішливо перероблений, знову вийшов 1935 р. уже під назвою «Облога ночі». Значних змін зазнає ідейно-художній зміст, змалювання головного обра­зу — робітника-шахтаря Гордія Байди. У авторському заду­мі малося на меті широко й докладно висвітлити час революції і громадянської війни, показавши самовизначення в ньому різних соціальних і національних шарів і прошарків, зокрема, зображуючи батька Байду і двох його синів Клима та Ілька, вирізнити, крім більшовицької (Клим) і стихійно-національно-анархістської ліній (Ілько), суто народну, уза­гальнену (Гордій Байда), хоча в зображенні «помилок» і нелегкого виростання Гордія Байди на «зрілого комуніста» автор, виявляється, теж «не дотримав міри». На цей час припадає і широко проводжувана на адресу П. Панча кри­тика, навіть з найвищих в Україні трибун, за висловлену ним думку про право письменника «на помилку», а, фактич­но, власну позицію.

Упродовж 30-х років, після судового процесу над СВУ, штучного голодомору, напередодні нових сталінських репре­сій, П. Панч «розробляє» переважно історико-революційну тему, багато пише про і для дітей, наслідком чого постали еМалий партизан» (1933), «Будемо літати» (1935), «Мир» («Рано-вранці», 1937), «Син Таращанського полку» (1937), «Олександр Пархоменко» (1939). На всіх творах тепер уже лежить виразний карб «правильних» ідейних акцентів, ви­прямленого «класового» підходу.

1939 р. П. Панча було відряджено до Західної України, зокрема Львова, де він очолив Оргкомітет письменників

202

і працював по згуртуванню літературних сил. 1941 р. розпо­чалася війна, і П. Панч з перших днів бере активну участь у патріотичному русі, спочатку працюючи в Академії наук та Спілці письменників України, евакуйованій до Уфи, потім — головним редактором літературного відділу радіостанції «Радянська Україна» в Москві. Творчий доробок прозаїка цієї доби — невеликі книжечки оповідань «Рідна земля», «Гнів матері», «Відблиски пожеж» (1942), фейлетонів «Зо­зуля» та «Кортить курці просо» (1943), які, безумовно, робили свій посильний внесок у боротьбу народу з фашист­ськими загарбниками. Наприкінці війни П. Панч звертаєть­ся до давнього задуму — широкого історичного полотна про національно-визвольну війну українського народу під прово­дом Богдана Хмельницького, і перша його частина «Запо­рожці» вийшла 1946 р. Втім, і цей твір так само не поминули «увагою» пильні дозорці від критики.

Олесь Гончар згодом писав: «...все якісь претензії мала до нього офіційна критика, в чомусь поправляла, від чогось остерігала, а час від часу піддавала й зовсім грізним «прора­боткам». Казенні тлумачі то знаходили щось крамольне в його історичному романі «Запорожці», то раптом нагаду­валось авторові «Голубих ешелонів», що в громадянську війну він, кадровий артилерист, якийсь час воював не в тому війську.., то всеукраїнський галас було зчинено з приводу «права на помилку», що його необачно зажадав Петро Панч у котромусь із своїх виступів» '.

І все ж, попри все, роман про героїчну боротьбу українського народу був написаний і опублікований під назвою «Гомоніла Україна» в 1954 р.; він став, і залишаєть­ся, одним із кращих творів з цієї теми. Хоч у ті часи і згодом передовсім вихвалялися інші автори й інші книжки на цю тему. Роман вирізняли з-поміж інших історичних творів природність, натуральність — тут не випирали каркаси заданої схеми; те, що називалось «національно-історичним колоритом» і часто насправді було лише «шароварно-гумо-ризованими» латками, у Її Панча виступало органічним внутрішнім пафосом твору. На сторінках роману оживають відважні й розумні, веселі й кмітливі персонажі — найрізно­манітніші вияви українського народного характеру.

Козаки Півень та Мітла, ці веселі одчайдухи, привабливі і відвагою своєю, і щирою дружбою; нескорений запорожець Покута, який і на страті сміявся в обличчя «вашмостям»;

селянин Гаврило Прілий, що так само мужньо приймає свою

' Гончар О. Чим живемо: На шляхах до українського відродження. К„ 1991. С. 150.

смерть, сміливий і винахідливий, гострий на язик Кривоносів джура Мартин; старий В^рига, який запам'ятовується бать­ківською тривогою за дочку Ярину; і сама Ярина —така ж, як і всі, учасниця визвольної боротьби,красива в своєму коханні до Кривоноса; вірний своєму покликанню кобзар Кладинога; нарешті, безстрашні й мужні народні ватажки Іван Богун, брати Нечаї, Нестор Морозенко, Філон Джала-лій — всі вони, як і багато інших героїв, творять яскра­вий узагальнений образ повсталого українського наро­ду, прекрасного своєю волелюбністю. Роман доносить до читача масштабну епічну панораму, переплетіння різних подієвих ліній, і водночас бачимо старанно виписані постаті, навіть епізодичні. З двохсот тридцяти персонажів, представ­ників різних верств тогочасного суспільства, багато хто за­карбовується в пам'яті тими чи іншими рисами, неповторною вдачею.

Головні дійові особи роману — Богдан Хмельницький і Максим Кривоніс. Змальовуючи гетьмана, мудрого держав­ного діяча, письменник уникає іконописності й ідеалізації;

його Богдан конкретно зримий, добре відчутний у портреті, мові, в різних рисах свого характеру. З простого й звичайно­го, але предметного й точного зображення Хмельницького під час битв, нарад і розмов, в стосунках з масою, з його дум і переживань постає образ розумної людини, котра дбає про долю свого народу; це він, талановитий полководець, привів повсталі маси до славетної перемоги. Не оминає автор і суперечливі риси героя, його хитрість, обережність, помір­кованість, що в одних випадках виявлялися надзвичайно корисними, в інших же викликали невдоволення серед його сподвижників.

Образ соратника Хмельницького, організатора повстання посполитих Максима Кривоноса змальовано з натхненням, поетично. Відчайдушний, цільний і великий у любові й ненависті, з ніжним серцем, але суворої вдачі козацький полковник постає перед нами як вірний син свого народу, який не терпів жодної непевності двоїстості і вважав, що нема надійнішого спільника в боротьбі, як свій народ.

Роман П. Панча відзначається довершеністю композиції. Три частини твору складаються з дванадцяти розділів-дум; це забезпечує компактність, щільність. Тут—і вве­дення з почуттям міри й такту лексики давноминулої доби, й узгоджена з характером та усіма особливостями героя індивідуалізація мови персонажа. Панч гранично точний в описах тогочасних історичних реалій — звичаїв, побуту, вірувань, військового спорядження, одягу; вміло використо­вує скарби фольклору—думи, пісні, приказки та прислів'я.

204

У повоєнний час вийшло чимало нових книжок П. Пан­ча, але жодна з них не стала відкриттям, яке було б зрівні успіхам прозаїка в 20-х роках.

І в 60-ті роки набутки Петра Панча, зокрема «повість минулих літ» «На калиновім мості», пов'язані насамперед з минулими досягненнями, передруком творів раннього пері­оду. Слушно писав О. Гончар, ставлячи Петра Панча, «без­доганно сумлінного, надійного трударя на ниві рідного пись­менства», серед тих, хто, «перебуваючи під постійним мо­ральним терором», як могли, не давали загаснути ук­раїнському слову: «До колишніх ваплітян, як і до багатьох тих, чия творчість явила себе в 20-ті роки, режим ставився з незникаючими підозрами, і навіть найталановитіші з них змушені були рахуватися з суворою реальністю обставин, немало творчих задумів деформувалися в самім зародку, тим-то про справжній творчий потенціал багатьох тодішніх письменників тепер можна тільки здогадуватись. Муки творчої людини, яка змушена була писати не те, чого прагла душа, мабуть, найтяжчі муки».

Повість «На калиновім мості», відзначена Шевченківсь­кою премією (1965),— це своєрідний сплав автобіографічно­го, документального та художнього матеріалу, кращу части­ну якого складають розповіді про дитинство, юність письмен­ника, його шляхи в роки громадянської війни та вмонтовані недруковані чи давно друковані твори 20-х років — наприк­лад, «Чорний монах» («Параліч»), «Родовите дворянство» («Реванш»).