Олександр Довженко (1894—1956)

У 30-х роках Олександр Довженко постав як самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець. Чарлі Чаплін зазначав: «Слов'янство поки що дало.

155

світові в кінематографії одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка» '.

40-ві і 50-ті роки приносять Довженкові і славу письмен­ника, художника слова, правда, основною мірою уже по його смерті.

Народився Олександр Петрович Довженко 10 чересня 1894 р. в м. Сосниці на Чернігівщині. На околиці цього містечка, що звалася В'юнище, за п'ять верст до чарівної Десни, і проживала багатодітна сім'я Довженків, предки яких прибули до Сосниці з Полтавщини ще на початку XVIII ст. Краса природи краю, пов'язаного з іменами Коцю­бинського, Тичини, Блакитного, була могутнім фактором у формуванні творчої особистості Довженка. «Я завжди думав і думаю, що без гарячої любові до природи людина не може бути митцем»,²— писав він у «Автобіографії».

Проте джерела Довженкового таланту — це не тільки розкіш придеснянської природи і його вроджені риси — сприйнятливість до краси, багата уява, мрійливість. Це і народна пісня, казки; колядування, і вплив селянського оточення — хліборобів, косарів, рибалок, його рідних — ді­да, батька, матері, яка народила чотирнадцятеро дітей, багато з яких померло в юному віці («Народжена для пісень, вона проплакала все життя...»—1,18), і гумор, до якого всі в родині були такі удатні: «...основна риса характеру нашої сім'ї — насміхатись над усім і в першу чергу один над одним і над самим собою. ...Своєрідність гумору була нашою родинною і національною ознакою...» (5,187).

Довженко вчився в Сосницькій початковій, потім вище-початковій школі, був відмінником, вступив 1911 р. до Глу-хівського учительського інституту. Юнак дуже багато читає, зокрема і заборонену літературу, до якої тоді належали і твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, знайомиться з революціонерами, бере участь у маївках, виставах, малює, організовує український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл, займається репетитерством. І хоч, підкреслюючи чиновний характер навчання в Глухівському інституті, Довженко згодом зазначав, що 1914 p. він вийшов звідти «політичне неписьменним і темним юнаком», це було не зовсім так. Багато дала йому самоосвіта, зустрічі з різними людьми, принаймні, одержавши призначення до 2-го

' Довженко і світ: Творчіс7Ь О. П. Довженка в контексті світової культури. К., 1984. С. 104.

2 Довженко о. Твори: в 5 т к., 1983. Т. 1. С. 19 Далі посилання на це видання подаються в тексгі.

Житомирського змішаного вищого початкового училища, молодий учитель добре справляється із обов'язками викла­дача фізики, природознавства, географії, історії та гімнасти­ки, стає улюбленцем учнів.

Сам Довженко мріє про університет. Академію мистецтв, бере приватні уроки малювання, але тим часом 1917 р. він перейшов на вчительську роботу до Києва і вступив на економічний факультет Комерційного інституту.

Революційні, національно-визвольні процеси цілковито заполонюють його. У 1918 р., будучи головою громади Ко­мерційного інституту, він організував «загальностудентський мітинг протесту проти призову в гетьманську армію і влаш­тував велику демонстрацію на вулиці Короленка» (1,23) — демонстрація була зустрінута кулями, У 1920 р. Довженко, уже більшовик, завідував Житомирською партійною шко­лою, боровся проти білополяків у житомирському та київському підпіллі. Згодом — він секретар Київського гу­бернського відділу народної освіти, комісар Українського державного театру ім. Т. Г. Шевченка.

Восени 1921 р. у Варшаві, працює завідуючим загальним відділом при українському посольстві, здійснює велику робо­ту в дипломатичній місії по репатріації та обміну військово­полоненими; з весни 1922 р.— в Німеччині, на посаді секре­таря консульського відділу торгового представництва Укра­їнської Радянської республіки. Тут вступає до приватної художньої майстерні й одночасно відвідує лекції в берлінсь­кій Академічній вищій школі образотворчого мистецтва.

А в липні 1923 р. Довженко повертається до Харкова і незабаром стає відомим як художник-ілюстратор «Вістей», автор виразистих політичних карикатур, який підписувати­меться псевдонімом «Сашко». Прагнув бути в гущі подій, був запальним учасником літературно-мистецьких диспутів і зустрічей, і за три роки роботи у «Вістях» (1923—1926) здобув визнання і знайшов численних друзів.

Відразу і назавжди здружився Довженко в Харкові з Юрієм Яновським, який працював редактором у Все­українському фотокіноуправлінні (ВУФКУ). У різний час за­лишивши Харків, вони знову зустрінуться в Одесі, куди Довженко приїздить 1926 р. і де Яновський уже працює головним редактором на кіностудії. Одеська кінофабрика тоді розбудовувалася, тут знімались такі відомі актори, як М. Заньковецька, А. Бучма, І. Замичковський, М. Надем-ський, згодом — Ю. Шумський, Н. Ужвій, П. Масоха, М. Братерський, їм судилося стати першими акторами моло­дого українського кіно. Сценарії для Одеської студії писали в ті роки П. Панч, Ю. Яновський, М. Бажан, Д. Бузько,

157

Л. Курбас, М. Йогансен. Нове мистецтво полонило 33-лі-тнього художника. У новонароджуваному мистецтві, в основі якого — рух, а не статика, Довженко відкривав для себе ту щасливу сферу, де б він міг реалізувати своє давнє, ще юнацьке, бажання «начебто розділитися на кілька частин і жити в багатьох життях, в багатьох професіях, країнах і навіть видах» (1,20).

Хроніка творчої діяльності О. Довженка на Одеській кіностудії така: сатирична комедія «Вася-реформатор», 1926, короткометражна комедія «Ягідка кохання», 1926, «Сумка дипкур'єра», 1927, «Звенигора», 1928. Сценарії до двох перших фільмів Довженко писав сам, до двох остан­ніх — інші автори, за його відчутною режисерською участю. Як актор Довженко виступив перший і єдиний раз у картині «Сумка дипкур'єра», створивши привабливий символічно-значущий образ робітника-кочегара.

Першим своїм справжнім фільмом Довженко вважав саме «Сумку дипкур'єра». Вона привертала увагу і серйозні­стю змісту, і вже виразними ознаками режисерської майс­терності (композиційна вправність, прагнення відповідно використати тло, вперше застосовано прийом місткої психологічної паузи та ін.) '.

Ще більшою мірою це можна було сказати про фільм «Звенигора», у рецензії на який Микола Бажан, тодішній редактор журналу «Кіно», захоплено писав, що це «зафіль-мована лірика, епос і філософія». Картину відзначали нова­торське застосування монтажу, поєднання символіки і побу­ту; відтворені в ній казково-фантастична колізія шукання скарбів, образи безсмертного діда та його двох онуків, більшовика Тимоша і петлюрівця Павла, розкривали і героїчну історію українського народу, і сучасне — гостру братовбивчу війну в Україні, розпад роду.

Фільм «Звенигора» демонструвався в Москві, відбулося два його великі громадські перегляди в Парижі, які закінчу­валися овацією. Картина обійшла екрани Голландії, Бельгії, Аргентини, Мексіки, Канади та інших країн.

Епічно-пісенний, поетичний характер кінорозповіді буде засвідчено і новою картиною Довженка «Арсенал», 1929, де він знову виступає як сценарист і режисер (віднині Довжен­ко ставитиме фільми тільки за власними сценаріями), а оператором був його соратник по перших фільмах Данило Демуцький. «Арсенал» — це імперіалістична війна, події в Києві 1918 р., робітники київського збройного заводу, село, фронт — усе це поставало в картині за допомогою драматич-

Див.: Плачинда С. Олександр Довженко, К., 1980. 158

но насичених символічних образів і деталей (колючий дріт, окопи, вибухи снарядів, і — убога хата, мати, інваліди на милицях, стара жінка-сівачка).

Події трактуються О. Довженком з прорадянських пози­цій, але національне й загальнолюдське не притлумлюються виключно класовим. В «Арсеналі» вражали художньою не­сподіваністю талановито застосовані Довженком засоби умовності (у тупому розпачі б'є однорукий солдат-селянин коня — «злидні заїдають». І раптом кінь повертається: «Не туди б'єш, Іване»); народнопоетична образність, засоби українського фольклору, пісні органічно поєдналися тут з технікою найсучаснішого мистецтва («Ой були в матері три сини»—перший титр «Арсеналу»).