Публіцистика

У вересш 1939 року Сталін і Гітлер уклали злочинний альянс. Здавалося б, непримиренні вороги, але вони на певний час порозумілися в досягненні однієї й тієї ж мети — поділу сфер впливу на континенті. Та «солідарність» двох кривавих монстрів тривала недовго: 22 червня 1941 p. гітлерівці підступно напали на СРСР. Та як писав у спога­дах Черчілль, «совєтські вожді, засліплені своєю догмою, не зробили тих заходів забезпечення, що диктувалися глуз­дом... були заскочені зненацька і на початку жахливо роз­громлені...»

Із початком Великої Вітчизняної війни постало безліч нагальних • проблем, які вимагали свого оперативного розв'язання. Одне з першочергових завдань письменників-публіцистів полягало в тому, щоб показати народам смер­тельну небезпеку фашистської навали, згуртувати народи величезної держави на рішучу відсіч нападникам, допомогти людям не піддатися паніці і разом з тим тверезо оцінити співвідношення сил у смертельному герці.

Перед публіцистами постало завдання відкрити народові справжню сутність фашизму, реалістично змалювати ситуа­цію, яка склалася на кордонах і фронтах. Про відступ мовилось неохоче й скупо, здебільшого брехливо. Безпід­ставними, недоречними і сміхотворними були й твердження про «слабкість» німецького-тилу, хвалькуваті запевнення, нібито фашистські зайди небавом одержать нищівну відсіч.

Що ж до стратегічних і тактичних помилок та злочинних промахів, то про них офіційна пропаганда й вірнопіддана їй преса мовчали. Про це з обуренням занотував О. Довженко в щоденнику від 12 липня 1942 р.: «А в пресі вже рік ні слова критики, ні слова перестороги, нічогісінько. Цілкови­тий «грім победи, роздавайся!». Стид і сором! Ворог трем­тить! Ворог боягуз і прочіє брехні».

Відсутність правдивої інформації спонукала письменни­ків надолужувати її емоціями та лайливими епітетами на

142

адресу ворога, а також вдаватися до ура-оптимістичних закликів до свого народу та армії. Цим інвективним пафосом пройняті нариси та публіцистичні статті й самого Довженка («Ворог буде розгромлений», «Лист до німецького офіцера», «Велике товариство»), а також П. Тичини («Помсти катам, помсти!»), М. Рильського («Народ безсмертний»), М. Ба­жана («Били, б'ємо і будемо бити!»), В. Василевської («Не­нависть» і «Коричневий хижак») та інших.

У роки війни багато літераторів ставали військовими кореспондентами, публіцистами, нарисовцями, памфлетиста­ми, авторами патріотичних пісень та віршів, сатиричних плакатних текстів тощо. На першому етапі війни мету своїх виступів вони вбачали, насамперед, у оперативній агітації. Що ж до правдивості та глибини відображення дійсності, то задовольнити потребу часу публіцистика не спромоглася. Переважна частина публікацій — це описи бойових епізодів, портретні замальовки, стислі начерки про подвиги радянсь­ких бійців, про звірства фашистів на тимчасово окупованій території тощо. На жаль, багато книжок із серії «Фронт і тил» позначені поверховістю й одноманітністю і за змістом, і за формою, зокрема «Бойові епізоди» А. Головка, «Бойові епізоди» П. Усенка, «Боевые эпизоды» М. Тардова, «Опові­дання про хоробрість» (бойові епізоди) М. Трублаїні, «В полете» (бойові епізоди) О. Кундзіча, «Листи від синів» (фронтові записи) Ю. Мартича, «Фронтовые зарисовки» Г. Полянкера, «З фронтового блокнота» Івана Ле. Відомий публіцист і письменник І. Еренбург вважав, що «прийде час для «Війни і миру». Тепер у нас війна без лапок — не роман, а життя». Отож, мовляв, «письменник повинен уміти писати не тільки для віків, а й для короткої хвилини, якщо в цю хвилину вирішується доля його народу...» '. Відповідаль­ність перед своїм часом усвідомлювали й українські пись­менники і тому в лиху годину прагнули допомогти своїм пристрасним словом, бути совістю, болем і тривогою свого народу. Високу місію покладав на художню, публіцистику у грізний час війни О. Довженко й обурювався тупістю й догматичною зашореністю партійних функціонерів та ста-лінсько-ждановських ідеологів, які панічно боялися правди. Він нарікав, що майже за півроку перебування на фронті його мало й неохоче залучали до праці, і вважав це «просто глумом» над собою. А тим часом газета «За Радянську Україну!», на його думку, була вкрай слабенькою, бо вона лише «інформує, але не орієнтує, не підтримує дух народу-мученика в повній мірі, бо в газеті сидять, да простить мене

' Эренбург И. Люди, годы, жизнь. М., 1970. Кн. 5—6. С. 21—22. 143

Бог, холодні люди...», які тільки й знають викрики «Брати і сестри!», а цього, слушно вважав він, «замало».

Збагнувши, що від публіцистів та військових кореспон­дентів вимагається лише одне — ілюструвати «мудрі вказів­ки» «геніального стратега» та його поплічників, чимало письменників прийняли відведену їм роль ілюстраторів та популяризаторів. О. Довженко не міг змиритися із цим. Образ нещасної і до болю милої йому України, «на полях і на костях, і на сльозах, і крові якої буде здобута перемо­га», заслонив у його душі все. Тому він «кинув сам кіно і поїхав визволяти Україну», поклявшись жити не краще від свого народу, він прагнув розділити його долю. О. Довжен­ко всього себе віддав публіцистиці, про що в листі до Ю. Соднцевої зізнавався: «Я пишу статті для фронтових га­зет. Це також зброя, і така потрібна, що ти навіть не уявляєш» '.

Слід було звільнятися од благодушності та наївних уяв­лень про ворога, спростувати деякі помилкові погляди, за­стерегти наших бійців від марних сподівань на класову солідарність з німецькими трудящими, нібито поспіль одяг­нених у зелену уніформу й силоміць відправлених на фронт. У створенні саме таких ілюзій прислужилася тогочасна об­лудна офіційна пропаганда, про яку О. Довженко занотував у щоденнику від 2 липня 1942 р.: «виходить так, читаючи наші газети, що всі німці тільки й думають, як би скоріше здох Гітлер і скінчилася війна. Ми кричимо в газетах:

ненавидьте німців. Чого ж їх ненавидіти, коли щодня в зведеннях інформбюро ми читаємо протилежне: щодня бідні німці пишуть, що війни не хотять і не вірять у перемогу. За що ж їх ненавидіти? Їх жаліти хочеться. Так виходить? Яка убога, беззуба і невидахідлива наша пропаганда, мертва і слабкодуха, боязка і жалюгідна...»

Однак траплялися й серйозні публіцистичні твоги, з глибоким проникненням у проблему. Так, скажімо, історик і публіцист К. Дубина у брошурі «Варвари двадцятого віку» (1942) на разючих і неспростовних фактах та цифрах переконливо розкрив хижацьке обличчя, цинізм і лицемірст­во фашистів, які стали такими завдяки багаторічному шові­ністичному, расистському вихованню, возведеному в ранг державної політики, викладеної у сумнозвісній «Пам'ятці німецької перемоги», знайденій у вбитого німецького офіце­ра восени 1941 р. і опублікованій в «Ленинградской прав­де» (1941, 28 жовт.). У ній з нечуваним цинізмом «узаконю­валась» жорстока й людиноненависницька «наука убивати»,

Довженко О. Україна в огні. К., 1990. С. 198. 144

а також система виховання з німецьких юнаків та юнок убивць, садистів і нелюдів у спецшколах та організаціях типу «Гітлерюгенд» і «Дойче югендфольк».

Але рушійною силою переважної більшості публіцистич­них статей були емоції. І хоча вони перейняті почуттям жагучої ненависті до зухвалого ворога, а водночас — пал­кою любов'ю до України, все ж їхній пафос називаємо декларативно-емоційним: «Україна не спить. Україна не схилила гордої голови. Горе твоє велике, але й сили великі в тобі, Україно. Розгоряється полум'я вселюдської ненависті до ворогів і скоро настане суд, і ріками потече кров погансь­ка, а потім дощі... змиють з красуні України бридкі плями од гітлерівських поганців!» (Комуніст. 1942. 4 лип.).

О. Довженко закликав воїнів бути сторукими, «помножи­ти свій гнів на стократ страждань свого народу», не дати «розпачу і жалості від видовища страшних руйнувань і звірств, вчинених фашистськими варварами, розслабити на­ші душі». В унісон цим закликам герой нарису Ю. Яновсько-го «Коваль» висловлюється так: «Німця не бери на благо­родство. Він стерво і ворюга. Його мозок обкипів чорною кров'ю. Спочатку його треба сколоти, а потім розмовляти. Коли не встиг колоти — стріляй... І, головне, будьмо спокій­ні. Нічого хвилюватися. Наша справа чесна. Ми в себе

дома»'.

Зрозуміло, у лихоліття, коли сплюндрована Україна стог­нала у знемозі і спливала кров'ю, заклики до ненависті, до помсти були природними й необхідними, як от у нарисі П. Панча «Рідна земля», головний герой якого — Нестор Завада суворо застерігає: «Рука тому всохне, хто подасть напитися ворогові, усного сонця не побачить той, хто в серце впустить жалість, у кого уста складуться в посмішку, хто з фашистом вкусить хліба або здасться на любов. Тільки ненависть, тільки помсту, тільки смерть мусить зустріти ворог на радянській землі!»

Подібні заклики грунтувалися переважно на почуттях «радянського патріотизму», письменники акцентували увагу на справедливості, всенародності й священності війни, на любові до «радянської Батьківщини». Викриваючи грабіж­ницькі плани гітлерівців, їхнє прагнення поневолити український народ, знищити нашу національну культуру, зробити з українців безбатченків, публіцисти при цьому «сором'язливо» замовчували те, що сталінська кліка та її ставленики в КП(б)У ще в передвоєнне десятиліття самі багато зробили для здійснення подібних планів, запроторив-

Україна в огні/Альманах. 1942. Кн. 1. С. 98. 145

ши до спецсховів і нашу справжню історію, і літературу, й культуру, а до таборів ГУЛАГу — її творців.

У найтяжчі місяці 1942 р. офіційна влада, усвідомивши весь трагізм ситуації, змушена була поступитись скласовими принципами» і змиритись з письменницькими зверненнями у творах не лише до «радянського», а й навіть до українського патріотизму, пробуджувати у «братів і сестер» національну самосвідомість, почуття гордості не тільки за «великі завоювання Великого Жовтня», а й за свою славет­ну минувшину. Публіцисти охоче зверталися до героїчних сторінок української історії, наповнюючи живим змістом

пам'ять про великих пращурів, корифеїв національної куль­тури.

Оперуючи яскравими прикладами з історії визвольно-патріотичної боротьби, письменники іменем великих синів України благословляли народ на боротьбу з фашистами за благородні ідеали предків. У статті «За кожну п'ядь землі!» Ю. Яновський писав: «Благородні тіні борців за діло народ­не були незримо присутні в бійцівських лавах. Северин Наливайко, Богдан Хмельницький, Іван Богун, Максим Кри­воніс, Іван Гонта, Устим Кармалюк, Олекса Довбуш, Тарас Шевченко, Григорій Котовський, Олександр Пархоменко — лицарі великої правди і геройства!»

У цей же час з'являються публіцистичні статті та розвід­ки: К. Гуслистого «Розгром німецьких псів-рицарів під До-рогочином» (Україна. 1943. № 1—2) і М. Ткаченка «Мак­сим Кривоніс» (Літ. і мистецтво. 1942. 31 берез.) та «Іван Сірко» (Укр. літ. 1943. № 1—2). При цьому автори охоче вдавалися до різних жанрових підвидів — від нотаток до художніх нарисів. Не цуралися й стилізацій під славнозвіс­ного «Листа запорожців — турецькому султанові» послань «Людожеру Адольфу Гітлеру» та «Генералу без армії Анто-неску — від онуків великих запорожців землі української».

Чи не найприкметнішою рисою української публіцистики часів воєнного лихоліття стала її емоційна наповненість. Розкриваючи мужність і звитягу народу та його ненависть до ворога, публіцистика з надзвичайною теплотою й сердеч­ністю писала про рідний край та отчий дім, про реалії мирного буття, про все, що увібрало слово «Вітчизна»...

Закличними емоціями сповнені критичні нотатки О. Кундзіча «Нескорена Україна», в яких автор пробуджу­вав у читацькому серці почуття любові до рідної землі й ненависті до фашистських нападників: «Не можна не любити цю Україну, не можна не прагнути до її визволен­ня,— хто б ти не був, до якої нації ти не належав би, але побачивши ці росяні ранки на селах... Ой, гиля, гиля,

146

гусоньки, на став!.. Жене дівчина гуси, а ставок парує, і дерева в квіту, і чути пісню, почувши ці співи, подружив­шись з цими людьми,— хто б ти не був,— ти полюбиш цей

край»...

Захистові національних святинь од фашистських ванда­лів присвятили статті Іван Ле — нотатки «По Україні», О. Левада «Тут побували німці» (Україна, 1943. № 1—2). Біль і гнів за долю рідної культури висловив також П. Тичи­на у статті «Культура українського народу і німецько-фа­шистські вандали» (Правда. 1943. 12 листопада).

Головним у публіцистиці тої доби було розкриття духовної і соціальної сутності людини на війні, витоки її героїчних вчинків. Письменники намагалися показати внут­рішні переживання людини, ті чинники, що спонукають її кидатися на амбразуру ворожого дзоту, або із зв'язкою гранат під гусениці танка, таранити «месершміта», підрива­ти мости й дороги. При цьому впадає в око, що в характе­ристиках радянських воїнів чимало загальщини, яка не вимагала психологічної мотивації героїчного вчинку в екст­ремальних умовах. Переважав домисел, ніж точні спостере­ження й висновки. Навіть у талановитому епічному нарисі А. Малишка «Київська битва» та нарисові А. Головка «Ка­пітан Чайка» автори відбулися лише переліком загальних причин, що спонукали їхніх героїв до подвигу. Піп ж до індивідуальних мотивацій, які провадили героя на свідому загибель, то все це, на жаль, лишилося поза осмисленням авторів. Адже шлях до подвигу у кожної людини був неповторним... Як от хоча б у героя нарису О. Десняка «Втеча» — старшого політрука Руденка, чия розповідь про втечу з фашистського полону вражає не менше, ніж «Доля людини» М. Шолохова. Точно сказав про це М. Стельмах у кореспонденції «Переможці»: «У кожного з них була своя бойова неповторна біографія сміливця, про кожного з них можна було б написати книгу...» Цю ж думку талановито стверджують багаті змістом і цікаві за формою коре­спонденції та нариси С. Борзенка з Малої Землі («Наші війська увірвалися в Крим», «П'ятдесят рядків»), де «що не людина, то своя доля, свої схильності, звички, хвилювання і тривоги». І це не просто декларації, такими вони й поста­ють у кращих творах публіциста.

Серед тем, які хвилювали публіцистів, була й трагедія невільництва. За час окупації України вивезено на роботи до Німеччини близько 2 мільйонів юнаків і дівчат. Силоміць експортуючи «остарбайтерів», фашисти намагались прихова­ти насильницький характер проведених акцій, стверджуючи, буцімто їдуть лише «добровольці». На численних фактах

147

публіцисти розкривали гірку долю українців-невільників, розповідали про це в численних статтях та книжках. Назве­мо брошуру О. Левади «Плач полонянок» (1943), розділ книжки К. Дубини «778 трагічних днів Києва» під назвою «До Німеччини відправлялись ешелони з рабами», статті М. Рильського «Німецька неволя» (Известия. 1943. 23 мая), Ю. Яновського «Ми чуємо вас!» (Известия. 1944. 9 сент.), С. Крижанівського «Невольницькі плачі» (Укра­їна'. 1944. № 1), нариси А. Шияна «Пропащі» та «Чуєш, брате мій!» (зб. «Не здаюсь!», 1942), П. Усенка «Ревущина» (Рад. Україна. 1943. 13 лип.), М. Стельмаха «Євгена-подо-лянка» (За честь Батьківщини! 1945. З лют.) та ін.

У цих статтях, на жаль, замовчувалося, що тисячі українців (і не тільки синів та дочок «розкуркулених» і засланих до Сибіру, розстріляних або репресованих батьків, котрі конали в сталінсько-беріївських таборах ГУЛАГу), скуштувавши принад більшовицького «раю», за найменшої нагоди самі тікали світ за очі. їх не лякали ні страхіття війни, ні поневіряння «на розпуттях велелюдних». Долаючи кордони й перепони, вони добиралися на різні континенти й там будували собі коли й не повне щастя (засмучувало почуття ностальгії за рідною Україною), то, принаймні, людське життя в достатку.

Інша, сказати б, альтернативна правда полягала в тому, що провід ОУН, як і велика національне свідома частина українського народу, передусім Західної України та еміграції, побачили в приході німців в Україну сприятливу нагоду для визволення з «більшовицької неволі» й розгорну­ли активну діяльність по створенню самостійної української держави. Вже ЗО червня 1941 р. у Львові було урочисто прийнято «Акт проголошення Української держави», при­значено голову українського національного уряду на чолі з Я. Стецьком.

Спочатку Гітлер і його намісники в Україні Кох та Розенберг удавали, ніби не помітили бурхливої визвольної діяльності провідників ОУН. З їхньої мовчазної згоди поряд з німецькими штандартами на будинках міських та районних управ вивішувалася українська національна символіка. Та підступна гра «нових хазяїв» тривала недовго. 9 липня 1941 р. було розпущено правління Української держави, а самого Я. Стецька та інших членів уряду відправлено до Берліна, куди раніше вивезли й С. Бандеру.

Отже, гітлерівці не дозволили провідникам українського національно-визвольного руху створити навіть «маріонетко­вий» уряд. Сподівання на те, що більшовики і фашисти винищать одне одного, виявились марними. Адже, за слуш-

148

ним твердженням У. Самчука, «німці вимагали перемоги тотальної, абсолютної, неподільної, а їхні противники — то­го самого. Перед нами стояв не німецько-російський фронт, а німецько-світовий. Хоч і хто з них переміг би — для нас там не було місця. Що для нас залишалося — нелегальщи­на. Для збереження обличчя» (Самчук У. На білому ко­ні//Дзвін. 1993. № 2—3. С. 89).

У цей час центральний провід ОУН створює Українську повстанську армію (УПА). Вже 22 грудня 1942 р. началь­ник поліції безпеки та СД таємно доповідав у Берлін про рух опору в Україні, зокрема, про те, що «на думку керівника руху Бандери, німецький вермахт треба вважати головним ворогом України. Керівні кола ОУН не вірять у перемогу Німеччини над Радянською Росією. Німеччина буде такою мірою ослаблена, що не зможе продовжувати війну. Скорис­тавшись цією ситуацією, армія, створена з українців, зможе завдати нищівного удару по німецьких збройних силах і створити незалежну Українську державу. Створенню цієї держави не зможе перешкодити і Росія, знесилена після поразки у війні проти Німеччини...» '.

Активно сприяла проведенню політичної роботи серед підпільників і населення краю, організації збройної бороть­би, альтернативна прорадянській, «підпільна» публіцистика, яка зверталася до свого народу з пристрасним правдивим словом, спрямованим на підтримку і розвій національних прагнень. У її створенні брала участь західноукраїнська патріотично свідома інтелігенція. Ця публіцистика стала політичною зброєю ОУН-УПА; найчастіше вона проявлялася у формі звернень, відозв, листівок, закликів тощо. Зокрема, у листівці «Звернення до українських націоналістів з нагоди першої річниці проголошення незалежної Української дер­жави у Львові ЗО червня 1942 року» мовилося: «...Ми ніко­ли не розміняємо нашу свободу на шмат хліба іноземного загарбника, на «нову вищу культуру» чи на антилюдську ідею. Ми бажаємо мати свою власну культуру, свій власний хліб, ми хочемо бути вільними і щасливими... Що б не відбувалося на Україні, якими б не були ідеї та теорії, що намагатимуться нам нав'язати чужоземні загарбники, український народ ніколи не зіб'ється зі свого істинного шляху. Ще не вмерла Україна!» ².

20 серпня 1942 р. начальник поліції безпеки та СД, доповідаючи у Берлін про український рух опору, зокрема

Голубенка 1. «Коли ми вмирали, нам дзвони не грали...» // Дзвін. № 2—3. С. 100.

•І 993. № 2—3. С. 100. ² Там само.

149

наголошував на тому, що «у Рейхкомісаріаті України рух Бандери продовжує докладати зусиль для впливу на українське населення через поширення пропагандистських листівок». Для більшої переконливості було наведено уривок із перехопленої листівки «Україна», в якій, зокрема, наголо­шувалось: «Під час війни вороги нашого народу завжди вимагали спокою, обіцяючи краще життя. Але щоразу після бурі вони забували свої обіцянки, мучили український народ і намагались задушити національне почуття та потяг до незалежності. Наївними є ті, хто вірять, що чужинець дасть їм свободу та незалежність. Хіба «визволителі» 1941 року не зробили те ж саме? Вони віддали Галичину до Генерального Губернаторства, а Одесу разом з Дністровським районом до Румунії» '.

Отже, була створена досить потужна й широко розгалу­жена мережа преси —189 газет і журналів — органів ОУН-УПА на окупованій території, які повели рішучу боротьбу на два фронти: як проти «комуно-більшовизму», так і проти «німецького націонал-соціалізму», тобто як проти СРСР, так і проти німецької «Вільної Європи». Одним із первістків такої преси й такої публіцистики була газета «Волинь», перший номер якої вийшов у Рівному 1 вересня 1941 p. під редакцією У. Самчука. Її відкривала передовиця «За муж­ню дійсність» (автор—У. Самчук). Тут же вміщено йо­го ж статтю «Завойовуймо міста» і репортаж «Сян». Зго­дом — статті «Вимоги твердого часу», «Війна», «Війна і ми», призначення і пафос яких автор недвозначно й одверто визначив так: «Дійсним героїзмом є витримати і перемогти за всіх обставин». 28 вересня газета вийшла з його перед­овицею «Київ — серце України», перейнятою «тривогою і бажанням витримати рівновагу». В газеті активно співробі­тничали Є. Маланюк, Ю. Горліс-Горський, Є. Яворський та інші. Чотири свої есеї на її шпальтах видрукувала й поетеса О. Теліга: «Розсипаються мури», «Братерство в народі», «Прапори духа» та «Наростіж вікна».

Помітну ідейно-організаційну роль у консолідації націо­нально-патріотичних сил на терені України довкола проблем українства та практичних завдань по відродженню й розбу­дові самостійної незалежної держави відіграла газета «Українське слово» та додаток до неї «Література і мистецт­во», редагував його М. Ситник (згодом замість цього додат­ку виходили «Літаври» за редакцією О. Теліги). Перший номер газети побачив світ у вересні 1941 р. у Житомирі, а за місяць по тому вона продовжувала виходити в Києві.

Цит. за: Голубенка 1. Коли ми вмирали... // Там само.

150

У газеті склався досить сильний колектив журналістів та публіцистів на чолі з її редактором І. Рогачем, видання тісно співробітничало з підпільною мережою ОУН на се­редньо-східній Україні, яку очолював поет О. Ольжич. З йо­го ініціативи було створено Українську Національну Раду, котра мала представників з усіх регіонів України аж до Кубані включно. Долаючи сувору німецьку цензуру, редак­ція сміливо порушувала духовні проблеми українства. За свідченням відомого літературознавця західної діаспори Ю. Бойка, «будити національне «я» українця, відроджувати національну душу й нормально-людський спосіб мислення було основним завданням «Українського слова» ', хоча «гасло могутньої, ні від кого не залежної української дер­жави ніде з цензурних причин на сторінках газети не могло з'явитися саме як гасло, як формула. Але смілива майстер­ність редакторів саме в тому й полягала, що вона всіма своїми статтями та літературними матеріалами так щільно й невідхильно приводила читача до згаданої формули, що кожний, читавши газету, непомильно з усього добору матері­алу міг приходити тільки до цієї формули і ні до чого іншого ².

У листопаді німецька влада заборонила Національну раду, а саме видання було замінене профашистською реп-тилькою «Нове українське слово» на чолі з колабораціоніс­том Штепою. В цій газеті не було вже навіть згадки про «українську проблему». У першій половині грудня 1941 р. гестапо заарештувало й розстріляло членів редакції, а 9 лю­того 1942 р. страчено й Олену Телігу.

Та репресії не залякали націонал-патріотів, лише загна­ли їх у глибоке підпілля. Публіцистика зосередилась пере­важно на шпальтах газет, інших нелегальних видань, що їх готували Проводи ОУН-УПА на окупованій, здебільшого Західній Україні. Це, зокрема й передусім — «Вісті з фрон­ту УПА» з характерними для нього гаслами: «За самостійну Соборну Українську Державу!», «Свобода народам і люди­ні!» тощо, орган УГВР «Самостійність»; журнали «Вільна Україна», «Розбудова нації», «Наша культура», «Наш шлях» у Львові, «Лісовик», бюлетень політвідділу УПА «До зброї!», газета «Наші дні» (Львів) та інші.

Яскравим зразком цієї публіцистики була й винятково активна діяльність на цьому терені видатного письменника І. Багряного. Вже маючи неабиякий досвід (певний час редагував у німецькому підпіллі газету «Голос Охтирщи-

Бойко Ю. Вибране. Гайделберг, 1990. Т. 4. С. 286.

Тг. ч r^r. .ч-,' f~~ OQ7

² Там само. С. 287.

151

ни»), він переїхав на Західну Україну й очолив нропаган- ф дистський центр ОУН-УПА, а також сам писав пристрасні, публіцистичне наснажені листівки, як от «Українці», пісні, коломийки, малював агітплакати тощо, які закликали народ до боротьби за визволення як із комуно-більшовицького, так і з-під німецько-фашистського ярма.

А тим часом у Карпатах почала діяти підпільна друкарня Дрогобицького проводу обласного ОУН, так звана «Техлан-ка ім. Лопатинського». Тут видавався орган Проводу ОУН — журнал «Ідея і Чин», часописи «За українську дер­жаву», «Літопис УПА», бюлетень «День у день», сатиричний журнал «Український перець» тощо. У підпільній друкарні з промовистою назвою «Смерть сталінсько-гітлерівським ка­там», що діяла в Карпатах, друкувалося чимало брошур про керівників повстанського руху, героїв-підпільників, котрі активно боролися з окупантами різних мастей (докладніше про це див. статтю І. Голубенка «Коли ми вмирали, нам дзвони не грали... ОУН-УПА в боротьбі за державність України. 1942—1953 pp.» — «Дзвін». 1993. № 2—3. С. 12).

Ставши віч-на-віч спочатку з гітлерівським окупаційним, а згодом — із сталінсько-беріївським режимами, українські патріоти, а відтак — і вся велика гілка західно-українського народу, «як діюче народне покоління» виконували свій по­чесний патріотичний обов'язок, не дбаючи про те, яким вінком відзначать за це — терновим чи лавровим. Вони з вірою в силу й воскресіння вільної України своїми героїчними справами наближували день національного ви­зволення.

Певна річ, патріотична діяльність ОУН-УПА поціновува­лась в Радянській Україні різко негативно, як «ганебна і кривава сторінка», як антинародна діяльність «найлютіших ворогів українського народу», «буржуазних українсько-ні­мецьких націоналістів». Роздратовані незламністю героїв ОУН-УПА, компартійні верховоди вустами офіційної пропа­ганди всіма силами намагалися скомпрометувати перед сві­том і сфальсифікувати повстанський рух, «претендентів на владу» в Україні.

Виконуючи волю імперського центру та його ставлеників у КП(б)У, виражаючи компартійну позицію, Я. Галан, М. Бажан, П. Тичина, Ю. Смолич, С. Олійник, С. Воскре-касенко та інші літератори прагнули якомога гостріше «ви­крити» «сепаратистську» діяльність націонал-патріотів, щедро наділяючи їх найобразливішими і найдошкульнішими епіте­тами, обзиваючи «мерзенними зрадниками» й «запроданця­ми», «лакузами», «бандерівськими виродками».

З неприхованою ненавистю таврував «жовтоблакитних

152

прислужників фашизму», обзиваючи їх «лицарями чорної руки», «шавками з фашистської псарні», і Я. Галан у памф­летах та фейлетонах: «Люди без Батьківщини», «Збунтовані смердякови», «Школа холуїв», «Собача служба», «Від Пет­люри до Петлюри» та ін. Засвідчити свою лояльність до радвлади і «чистоту своїх помислів» змушений був і Остап Вишня, який щойно повернувся із таборів ГУЛАГу. У збірці фейлетонів «Самостійна дірка» —(1945) він таврував банде­рівців, мельниківців, бульбівців, інших «кривавих різунів і вішальників»...

Прикро, що саме з вуст українських письменників ви­словлювалися образи й прокляття на голови національне свідомої і патріотичної частини народу тільки за те, що вона прагнула, аби він жив не в більшовицько-російській імперії, а у вільній, незалежній, самостійній державі й був справж­нім господарем на своїй споконвічній землі.

Після визволення окупованих земель і з виходом Радянської Армії на західний кордон з особливою актуаль­ністю постало питання про ставлення до німецького народу. Щоправда, і протягом війни воно було недвозначним: хоч яких страждань зазнали наші люди од фашизму, все ж вони не прагнули кривавої помсти, не ототожнювали слово «ні­мець» із словом «фашист». Звісно, були й «наука ненависті», і заклики «помсти катам, помсти!» Але вони адресувалися фашистам.

Звертаючись до народу в найтяжчу годину його історії, П. Тичина пристрасно закликав: «Борися, мій народе, бори­ся! Все, що ти робиш сьогодні,— робиш не тільки для себе, а й для всього людства в цілому!.. Борися, народе мій, борися! Все, що ти робиш сьогодні, в майбутньому для всього світу розквітне яблунею миролюбною, запашною» (Комуніст. 1942. 15 листопада). Роздумуючи над долею радянського солдата, його визвольною місією, Л. Перво-майський сумовито узагальнював: «Батьківщино, батьківщи­но! Як багато людей рятуєш ти, який великий труд взяла ти на себе в наш грізний час!.. Немає таких людей, як твої солдати, в жодній з армій світу. Це знають не тільки дружні нам народи, в цьому пересвідчились нині навіть вчорашні наші вороги» («З угорського щоденника». С. 112).

На жаль, сьогодні заклики П. Тичини й роздуми Л. Пер-вомайського сприймаються з гіркою іронією. Авжеж, своїм порятунком від фашистського поневолення людство великою мірою зобов'язане нашій перемозі над ворогом. Але сталося незбагненне і прикре: якщо «для всього людства» народи колишнього СРСР і насамперед — український народ вели­чезною ціною виборов мир, а переможена Німеччина давно

153

відродилась і розквітла, то Україна всі сили віддавала відбудові імперської «тюрми народів», вздовж і впоперек обплутаній колючим дротом таборів ГУЛАГу, а сама й досі животіє напівголодна й відстала, плентаючись у хвості «ба­нанових республік».

Сумнівною виявилась і оспівана публіцистами «визволь­на місія», внаслідок якої у визволених од фашизму країнах Східної Європи було силоміць насаджено прокомуністичні режими за зразком і подобою сталінського тоталітарного монстра.

І все ж, написані по гарячих слідах подій (часто в землянці, в машині, в літаку, не бездоганні стилістично) кращі статті, кореспонденції, репортажі, нариси з передової увібрали в себе гарячий подих народної боротьби з фашиз­мом. Вони збережені в пожовклих комплектах газет та журналів, альманахів: «Україна визволяється», «Україна в огні», «Гневное слово»; в численних колективних збірни­ках, що виходили і в Москві та Ленінграді, як от: «Говорит Украина», «Украинские писатели против фашизма», «За землю украинскую», «За родную Украину», «Наши герои», «Сталинград сражается», у низці книжечок серії «Фронт і тил». Кращі з них належать до публіцистичного літопису війни.

Все, про що йшлося досі, повною мірою стосується й партизанської публіцистики та трьох радіостанцій — «Ра­дянська Україна», імені Т. Шевченка і «Дніпро», полум'яну публіцистику яких називають «фронтом в ефірі».

Щодо функціональної дієвості художньо-публіцистичного слова в грізну годину війни часто вживаємо вирази: «Слово, що вело в бій», «слово — зброя», слово, що «мобілізовува-ло», «надихало», «підтримувало», «виховувало», «допомага­ло бити ворога» тощо. Чи немає тут перебільшення? Нелегко відповісти на це запитання однозначно. З одного боку, можна навести багато свідчень колишніх фронтовиків, котрі вважали улюблених письменників своїми бойовими товари­шами, а їхню зброю — слово — вважали гострою і нищів­ною, і необхідною.

З іншого боку, в наших дослідженнях публіцистики часів війни усталився стереотип, згідно з яким мало не все, що виходило з-під пера письменників, оцінювалось за найвищим балом. Протягом багатьох десятиліть узвичаїлась манера беззастережно хвалити автора незалежно від мистецьких якостей його твору, тобто лише за тему, за об'єкт, за заслуженого героя і тим самим поширювати сяйво визнання на слабенький або й фальшивий твір, хоча добре відомо, що далеко не все заслуговує на таку оцінку. Але ж брак

154

майстерності не можна надолужити ні значною темою, ні псевдопатетикою, ні описом надзвичайних подій та фактів.

Аналіз публіцистичних жанрів у часи війни чи, точніше, руху різновидів художньої публіцистики, виявляє певну за­кономірність: у перші тижні, місяці і навіть роки в публіцис­тиці переважали короткі, добуті в екстремальних умовах, репортажі, нарисові замальовки, листівки, в яких над життє­вим матеріалом домінував героїко-романтичний пафос. Го­ловним мірилом їхньої вартості для читача була правди­вість, оперативність, а також щирість, переконаність самого автора, дохідливість написаного.

Далі шпальти газет і сторінки журналів заполонили нарисові замальовки типу «бойових епізодів», у яких спосте­реження, враження, роздуми й почуття висловлені безпосе­редньо й свідомо спрямовані на гартування волі до бороть­би, з прямими закликами віддати всі сили на розгром ворога. При цьому кращі з них були «запрограмовані» на дійовий ефект; у них всі складові — і сюжет, і композиція, і деталі та подробиці підпорядковані виразно акцентованому висновку.

На наступних етапах війни, коли трагічна й героїчна дійсність почала освоюватись правдивіше й глибше, порясні­шало ґрунтовних, реалістичних досліджень та зображень характерів і обставин, синтезованих вражень і переживань. Більше почало з'являтися ґрунтовних публіцистичних ста­тей. Та особливо чільне місце в цей час посідає нарис — цей, за слушним визначенням Л. Новиченка, «щоденний і трив­кий, «чорний хліб» літератури у всякі часи, а в незвичайні, у воєнні—особливо» (Бій ішов святий і правий. К., 1988).

Щодо кращих нарисів, статей, кореспонденцій, памфле­тів, то хоч у них і не все досить яскраво вирізьблено, філігранне відшліфовано, стилістично відточено, зате в них теж є своя перевага: написані кров'ю серця, в найсуворішу годину історії нашого народу, вони були перейняті високим патріотичним пафосом, наступальним поривом, теплотою й щирістю. І в цьому їх незаперечна історична й докумен­тальна цінність.