Олена Теліга (1907—1942)

Невелика 'за обсягом поетична спадщина О. Теліги — наскрізь автобіографічна. В її елегантно-карбованих вір­шах, небезпідставно названих критикою «приватними листа­ми світові», вимальовується яскравий образ вольової лю­дини, відданої ідеям національного відродження України, життєлюба, морального максималіста, апологета загально­людських цінностей. Власне, у цьому й полягав сенс трагічно обірваного життя нескореної поетеси-антифашистки, роз­стріляної німецькими окупантами в Києві у Бабиному яру 21 лютого (за іншими джерелами—13 лютого) 1942 p. Мо­же, тоді й збулося її кассандрівське передбачення:

Я палко мрію до самого рання, Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:

Гарячу смерть, не зимне умирання.

Світогляд О- Теліги формувався поступово. То була справді довга «одіссея», що починалася в Петербурзі. Саме тут, у сім'ї інженера-гідротехніка професора І. Шовгенева і народилася Олена 21 липня 1907 p. Потужні хвилі ви-

98

звольних змагань, що охопили Україну після Лютневої революції 1917 p., повернули родину Шовгеневих до Києва, де дочка міністра УНР Олена навчалася у гімназії Дучинської (після громадянської війни — перетворена у трудову школу). Під час більшовицького наступу на початку 1919 p. Центральна Рада змушена була залишити Київ. • Разом з нею виїхав й І. Шовгенів.

Життя дружини та дочки емігранта-«націоналіста» ста-

'. вало дедалі нестерпнішим та небезпечнішим, і 1923 р., так і не отримавши візи на виїзд за кордон, вони нелегально перейшли його біля Кам'янця-Подільського. Згодом осели­лися в чеських Подєбрадах, де батько працював ректором Української господарської академії (з 1924— alma mater української еміграції).

У ті часи відбувся різкий злам у психіці майбутньої поетеси, зумовлений пережитим у Києві та побаченим у Чехії. Останнім поштовхом до цього був її конфлікт із російськими монархістами на великому балі в Народному домі. Як згодом згадувала О. Теліга (про це йдеться у , -нотатках українського прозаїка У. Самчука), вона «не ви­тримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком

. по столу і обурено крикнула: «Ви.хами! Та собача мова— моя моваї' Мова мого батька і моєї матері. І я вас більше не хочу знати» '.

Усвідомивши себе українкою та непримиренним ворогом великодержавництва, майбутня поетеса вступає на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інститу­ту ім. М. Драгоманова у Празі. Емігрантське життя, незва­жаючи на постійний дискомфорт і групові непорозуміння, втягло її у свій вир. Вона близько' сходиться з Наталею Лівицькою-Холодною, яка вже дебютувала поетичними добі­рками, Ю. Дараганом, Є. Маланюком, Л. Мосендзом, О. Ольжичем та іншими талановитими письменниками «празької школи». Одружившись із М. Телігою, вона переїздить до Варшави до хворої матері; не пориває своїх зв'язків із українськими «пражанами», яких у 30-ті роки ше називали «вісниківською квадригою». То було досит-ь поміт­не явище у тогочасній літературі. Лірика поетів-емігрантів, долаючи впливи «молодомузівської» та стрілецької поезії, яскраво заявляла про себе, як і літературні угруповання на кшталт «"Листопаду» (пізніше —«Дажбог»), як і творчі по­шуки поетів Б. Кравцева, або, Б.-1. Антонича. Так, Б.-І. Ан-тонич дуже високо поціновував доробок емігрантської

' Самчук. У. На шляху до Києва // Теліга О. Детройт; Нью-Йорк;

Париж, 1977. С. 360.

99

поезії, що, на його спостереження, «має власне, навіть моно­літне обличчя», спирається на здобутки «нової над­дніпрянської» літератури, переймається безпосередньо «роз-співним» історизмом та поглибленим історіософізмом '. Ця характеристика стосується передовсім співця «степової Ел­лади» Є. Маланюка, частково Юрія Клена, який жив у Мюнстері, Л. Мосендза чи О. Стефановича.

Культивовані в їхній поезії мотиви Атлантиди, княжої доби, варягів чи конкістадорів не властиві О. Телізі, перейнятій гострим чуттям сучасності, її напружених і дра­матичних ритмів. У ліриці поетеси панує вічний бунт, бо­ротьба за оновлення світу і людини в ньому, протест проти безбарвної «нудоти життя», її погляд знаходить «у тьмі глибокій Блискавок фанатичні очі, А не місяця мрійний спокій».

Власне, йдеться про неоромантизм, що об'єднує «вісникі-вську квадригу», проявляючись у доробку кожного поета своїми неповторними гранями: коли для Юрія Клена чи Л. Мосендза це був певний нюанс, то для Є. Маланюка, О. Ольжича, а ще більше для О. Теліги — рідна стихія, поривання «кресати вогонь із кремнів», прийняти бій «спо­кійно і суворо». Йдеться про тип світобачення, в якому не було місця для згармонізованого ладу. Героїзм як найвища чеснота, як взірець людської гідності — то визначальний орієнтир її життя і творчості, тісно пов'язаних із боротьбою за національне визволення рідного народу. Звідси по-чолові­чому тверді інтонації програмового вірша «Поворот»:

Заметемо вогнем любови межі. Перейдемо убрід бурхливі води, Щоб взяти повно все, що нам належить, 1 злитись знову із своїм народом.

Непохитна цілеспрямованість до виборення незалежної України притаманна й іншим її поезіям («Відповідь», «Пло-мінний день», «Безсмертне», «Засудженим»). Принцип героїчної етики зумовлює вимогу бути особистістю, якої не здатна поглинути «темна муть юрби» («Чорна площа»), виробити в собі рису суворої самодисципліни та обов'язку («Сучасникам»), не втрачати людських рис на тернистих шляхях випробувань:

Мій біль бринить, зате коли сміюся, То сміх мій рветься джеоелом на волюї

Антонич Б. 1. Поезія по цей бік барикад // Дзвін. 1990. № 5.

С. 115.

100

Лірика від цього не стає «монохромною», вона перепов­нена жагою іскристого життя, що «не чіпає лише раба»:

Топчуть ноги радісно і струнко Сонні трави на вузькій межі. В день такий віддатись поцілункам! В день такий цілим натхненням жить! П'яним сонцем тіло налилося, Тане й гнеться в ньому, як свіча,—

-. 1 тремтить схвильоване колосся,

' Прихилившись до мого плеча.

Q. Теліга розвивала кращі традиції української літерату­ри, передовсім Лесі Українки, що неодноразово зазначала емігрантська критика. Як поетеса, як прихильник суворих ритмів вона ніколи не втрачала жіночих інтонацій. Відтак її лірика набувала-напруженого інтимного колориту навіть тоді, коли висвітлювала таємниці жіночого серця («Сьогодні кожний крок хотів би бути вальсом», «Танго», «Козачок»);

водночас: «Блакитне сонце мені світило: А буде чорне, а буде й сіре...» Вибухова вдача Олени Теліги навіть тут перебуває на межі жіночого самовипробовування та ут­вердження впевненості у собі. Рельєфніше ця тенденція проступає, коли вона проймається пафосом пасіонарної героїки — принаймні у вірші «Вечірня пісня». Починається він неначе віддалеки («За вікнами день холоне, У вікнах — перші вогні»), що властиво манері О. Теліги (до речі, треба зазначити, що формотворчі пошуки О. Теліги досить вибаг-^ливі: тут канонічна строфа, переважно ямб, здебільшого автологічне письмо, досить скупо інкрустоване тропами, наприклад: «Десь ридають трамваї і мучаться авта»). Це — поезія думки, яка виповнює строфи, відбиваючи гострі суперечності людської душі: лірична героїня прощається зі своїм коханим, якого вона має зібрати в похід, «коли простори проріже перша сурма». Рядок «Я плакать буду пізніш!» поступово розгортається у парадоксальному об­разі:

Тобі ж подарую зброю:

Цілунок гострий, як ніж. Щоб мав ти в залізнім свисті Для крику і для мовчань — Усі а рішучі, як вистріл, Тверді, як лезо меча.

Ліричний сюжет типового для О. Теліги вірша «Вечірня пісня» (на думку В. Державина, цей вірш свідчив «про безмежні сили, які велика поетка таїла в собі і які вона

101

саможертовно зофірувала, разом з життям, своїй нації» ') розвивається так, що фінал зображення душевних пережи­вань, доведений до катарсису, виступає як заперечення нейтральної тези-експозиції. Сила волі жінки не менша, ніж у чоловіка,— не раз переконує поетеса свого читача, спрос­товуючи «феміністичні» стереотипи. «Не Лев, а Діва наш відвічний .знак, Не гнів, а ніжність наша вічна сила»,— стверджується у її вірші «Відповідь». Але в тяжку годину, як то було за княжих та козацьких часів, виряджають чоловіків на бій за життя, за рідну землю і свободу «Без металевих слів і без зітхань даремних. По ваших же слідах підемо хоч на смерть» («Мужчинам»).

Роль жінки у суспільстві, в житті нації — одна з голов­них тем лірики О. Теліги. Це не квола істота, не рабиня («Я руки, що била, не пробачу...»), це дружина й помічник чоловіка-воїна, це новий- тип особистості — вольової, цілісної, внутрішньо дисциплінованої натури, невтоленного життєлюба («Пий же бризки, свіжі та іскристі, Безіменних радісних джерел!»), який свідомо йде назустріч небезпекам в ім'я високих ідеалів:

Коли ж зійду на каменистий верх Крізь темні води й полум'яні межі — Нехай життя хитнеться й відпливе, Мов корабель у заграві пожежі.

Цей тип досить характерний для емігрантської лірики (Є. Маланюк, Олена Теліга, О. Ольжич), він постав з особ­ливостей національного духу української еміграції, зумовле­них історичними обставинами міжвоєнного двадцятиліття та критичним переглядом подій 1917—1921 pp. в Україні. До­корінна переоцінка національних та загальнолюдських цін­ностей захопила молодь, яка почала активно готуватися до відновлення історичної справедливості у рідному краї, охоп­леному хвилями більшовицьких репресій, розчленованому сусідськими країнами. Це прискорило об'єднання розпоро­шених національних угруповань в єдину організацію ОУН (1929), що мала характер ідейно-політичного руху, а не статус партії. Одні з основних осередків, де готувався грунт для ОУН, містилися в Подєбрадах і Празі. І якщо в лавах оунівців — письменники, зокрема представники «празької школи», то тільки'• тому, що література фактично недержавної нації мусила розв'язувати й громадсько-полі­тичні проблеми. Обмежуватися лише естетичними питання-

' Державин В. Заповіт О. Теліги // Теліга О. С. 429. • 102

ми видавалось би.за таких обставин неприпустимою розкіш­шю. Водночас поети-емігранти, прихильники'високої духов­ності, не дозволяли собі перетворювати мистецтво на агітку. Про це, зокрема, писала О. Теліга у статті «Прапори духа», пафос якої спрямовувався проти зловживання плакатністю та «сірим позитивізмом», що -не мають нічого спільного з лірикою. В іншій статті «До проблеми стилю» окреслено • контури нової естетики як активного творця майбутнього

життя: «Романтика нації, романтика змагань, романтика . життя». Головна мета, що її ставила поетеса у запальних, ^їі публіцистичних виступах, як і в ліриці,— будити національ­ну свідомість. Найвиразніше ця теза пролунала у статті «Партачі життя», в якій обстоювалась потреба формування громадянської відваги та людської гідності, несумісної з виявами рабської покори.

Живучи у Празі та Варшаві, поетеса не брала безпо­середньої участі в національному русі, досить неоднорідно­му, внутрішньо розчленованому. Потрібен був час, аби вона усвідомила глибоку відмінність між войовничо волюнтарист­ськими настановами Д. Донцова, під впливом яких з'яви­лась її стаття «Сила через радість», і празьким гуртком О. Ольжича — поета, вченого, одного з керівників проводу. ОУН,-прихильника політичної зваженості, духовних постула­тів, противника тоталітарних режимів та аморальних методів .боротьби. Треба сказати, що, розкол ОУН внаслідок так­тичних, психологічних та персональних розходжень (1940), який важко переживала О. Теліга, не безболісно позначився на її долі та її друзів, усієї України, визрівав ще на початку заснування цієї організації і виявився вже після трагічної загибелі голови проводу Є. • Коновальця (1938). Працюючи . головою проводу мистецького товариства «Зарево», зосе­редженого на пропаганді української культури на спольще-ній Холмщині та Підляшші, О. Теліга намагалася протисто­яти розколу. Гору в націоналістичному русі взяла анти-консолідаційна фракція С. Бандери, вихована на плат­формі Д. Донцова, а не більш демократична фракція А. Мельника, до складу якої входила й група О. Ольжича. Уже тоді О.. Теліга осуджувала бандерівців, які «не люблять інтелігенції, а без інтелігенції немислима ніяка поважна робота» '.

Розкол націоналістичного руху дався взнаки під час сві­тової війни, послаблював .організовану боротьбу україн-

Самчук У. Побачимось у Києві // Теліга О. С. 352. • 103

ського народу проти німецьких окупантів. Це відчула на собі й О. Теліга, яка разом з У. Самчуком перейшла нелегально кордон між Польщею та Галичиною (15 липня 1941 p. поблизу м. Ярослава). Але Львів зустрів їх неприязно. Про це О. Теліга якось писала: «Чекає все: і розпач, і образа, А рідний край нам буде чужиною». Невдовзі поетеса разом з групою О. Ольжича переїздить до Рівного, а 22 жовтня — вона вже в омріяному, напівзруйнованому Києві, де мельни-ківці, незважаючи на небезпеку, заснували Українську наці-.ональну раду. О. Теліга як член референтури культурної комісії створила «Спілку письменників», переважно з почат­ківців, оскільки більшість українських письменників зазнала репресій у 30-ті роки, а вціліла меншість була під час війни евакуйована на Схід. Водночас О. Теліга перебирає редагу­вання додатку «Література і мистецтво» при газеті «Українське слово» і готує його під свіжою, бойовою назвою «Літаври». Тут друкувалися талановиті твори українських поетів та прозаїків як знищених сталінізмом, так і емігран­тів. Сіючи зерна національної самосвідомості в окупованому Києві, О. Теліга не опублікувала жодного панегірика гітле­рівцям, з презирством ставилася до одописців:^«Це, мабуть, ті ж самі писаки, що й Сталінові щедрували» '. Певна річ, це не могло не викликати підозру фашистів, які на початку грудня 1941 p. заарештували редактора «Українського сло­ва» І. Рогача, поставивши на його місце вірнопідданого професора Штепу. Після невдалих спроб приборкання «Лі-таврів» на початку 1942 p. їх закрили. Хвиля гітлерівсь­ких репресій проти українського національного руху, що розпочалась у вересні 1941 p. (Львів, Житомир, Бердичів, Вінниця), докотилася до Києва. О. Ольжич намагався пере­конати О. Телігу виїхати з міста, але вона категорично відмовлялася: «Я з Києва вдруге не поїду». Знаючи про масові арешти українців 7 лютого і про те, що гестапо влаштувало засідку в приміщенні Спілки письменників на Трьохсвятительській вулиці, вона 9 лютого пішла на чергове зібрання, де й була заарештована (Усього 40 осіб, серед них — уже відомий поет із Закарпаття І. Ірлявський, котрий з'явився у Києві перед приїздом О. Теліга, професор Гупа­ло, В. Кобрин та ін.). Відвезена в колишні володіння НКВС, а під час війни гестапо, вона сиділа в одній камері з сестрою Лесі Українки Ізидорою Борисовою, до останньої хвилини виявляла дивовижну незламність духу, вважала, що її смерть стане початком визволення України.

За свої 35 років поетеса не встигла видати жодної

Ситник М. Кров на квітах... // Теліга О. С. 380.

104

власної книжки, всі вони вийшли посмертно («Душа на сторожі», 1946; «Прапори духа», 1947; «На чужині», 1947;

збірник «Олена Теліга», 1977); більша половина її віршів загубилася.

і, Олег Ольжич .і (1907—1944)

і" Ольжич — один із псевдонімів Олега Кандиби (М. Запо-ночний. Д. Кардаш, К. Костянтин, О. Лелека), з яким поет твердо увійшов до української літератури. Син Олександра Олеся, він перейняв від батька любов до рідного слова, тонкий естетичний смак. Ольжичева поезія як продовження Олесевої традиції позбавлена сентиментальної розслабле­ності, натомість перейнята вольовим імперативним пафо'ом, зумовленим боротьбою першої емігрантської генерації за національну незалежність України, занурена у глибини інте­лектуального осмислення людської долі.

Народився майбутній поет, вчений-археолог, політичний діяч 8 липня 1907 р. у Житомирі, навчався в Пущі-Водиці під Києвом, проте середню освіту йому довелося здобувати у Празі. У 1923 р. він, виїхавши разом з матір'ю з України, охопленої чадом класової ненависті, в Берліні нарешті зу­стрівся з батьком, який перед цим склав обов'язки повпреда У HP у Будапешті. Невдовзі родина Кандиб переїхала до Горніх Черношинець під Прагою.

Ольжич став студентом Кардового університету, водно­час навчався в Українському вільному університеті. У 1929 p. написав дисертацію «Неолітична мальована кера­міка Галичини». Перед ним відкривалися двері науки, друку­валися його монографії, що не втратили свого значення для сучасної археології. Сам він брав участь у багатьох розкоп­ках, зокрема на Балканах. Працюючи в Гарвардському університеті (США), у 1938 р. заснував там Український науковий інститут.

Але Ольжичу судилася інша доля. Коли виникла ОУН, зумовлена дискримінацією Волині та Галичини польським урядом Пілсудського та більшовицькими репресіями на Над­дніпрянщині, він стає жодним з найактивніших її членів, керівником культурного сектора, а згодом — заступником голови проводу ОУН. За дорученням цієї політичної організації Ольжич брав участь у проголошенні демо­кратичної Карпатської України, очоленої А. Волошиним, знищеної 14—15 березня 1939 р. угорськими фашистами у змові з Гітлером. Поет навіть потрапив до хортистської тюрми.

105

У 1940 р. стався розкол ОУН. Ольжич, належачи до фракції мельниківців, під час другої світової війни очолив відділи ОУН на Правобережжі України, зокрема в Києві, був одним із фундаторів Української національної ради (5 листопада 1941 р.), якою керував економіст М. Величків-ський. Оскільки рейхскомісаріат наприкінці 1941 р. заборо­нив діяльність ОУН, то вона перейшла у підпілля, переїхав­ши до Львова. Гестапівці переслідували борців за незалеж­ну Україну. Важко переживав Ольжич загибель своїх това­ришів, зокрема поетеси Олени Теліги, розстріляної окупан­тами 21 лютого 1942 р. Нелегально проживаючи у Львові, він одружився з дочкою літературознавця' Л. Білецького Катериною (Калиною). Проте подружнє життя було недо­вгим. Заарештований гітлерівцями, Ольжич потрапив до концтабору Заксенгаузен, до бараку особливого відокрем­лення Целенбаум, де перебували українські політв'язні. 10 червня 1944 р. був закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц).

Олег Ольжич — яскравий представник дітей першої еміграційної хвилі, які спромоглися не лише зберегти, а й примножити пасіонарну енергію українського народу, зруйновану на Наддніпрянщині (репресії, голодомор, вигуб­лення культури). «Хай воскресне столиця Андрія, Дух во­яцький в народі!» — такою метою і жив Ольжич, як і його покоління за межами Батьківщини, зокрема представники «празької школи» (Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олена Теліга, Н. Лівицька-Холодна та ін.). Його вірші, пройняті цією ідеєю, друкувалися на сторінках емігрантської періодики, здебільшого у редагованому Д. Донцовим львівському жур­налі «Вісник» поряд з поезіями Є. Маланюка, Л. Мосендза, Олени Теліги, згодом Юрія Клена. Відтак поети отримали умовну назву «вісниківської квадриги». Збірки Олега Оль-жича «Рінь» (Львів, 1935), «Вежі» (Прага, 1940), «Підзам-чя» (1946) відмінні як за змістом, так і за формою. Першій та останній властива витонченість поетичного стилю, інте­лектуальна напруга, в якій вчувається почерк ученого. Про­те вірші живилися чистим ліричним джерелом, у них немає сухого сцієнтизму. 'Друга — пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів, позначена яскравою тенденційністю полі­тичного гасла. Водночас три книжки мають спільну рису:

підкреслену історіософічність, де минуле і сучасне витворю­ють складну й нерозривну проблему. Фах археолога чи не найбільше виявився у збірці «Рінь», історія тут постала як жорстоке самоствердження («Готи») чи фатальна розірва­ність («Гали»: «...нам також судилося розбиться Колись і десь об гори кам'яні»), лише зрідка спалахувала світла

106

тональність естетизованого первісного гомеостазу («Наше плем'я не є велике», або «Скільки сонця ллється на зем­лю.-.») • Історична пам'ять збірки має-джерелами трагічні сторінки визвольних змагань в Україні 1917—1921 pp., героїзм «непокоримого покоління», що заповіло свої ідеї нащадкам, яким «чорне лоно віддала Доба жорстока, як вовчиця». Поет переконаний, .що рятунок Україні принесе «не Мадонна, а Жанна д'Арк».

Лірика Ольжича перейнята смисловою драматургією, ощадна в художніх засобах, спрямована на кристалізацію класично випрозореної форми. Саме в цьому він стояв чи не найближче від «вісниківської квадриги» до київських «неок­ласиків» й, до речі, цього не приховуючи. І там, де вони поставили крапку, Ольжич рушив далі. Беручи за епіграф слова улюбленого П. Филиповича «А гостре мужнє поколін­ня уже росте на молодій землі», він продовжив його думку, потвердив генетичну лінію пасіонарності в новому, драма­тично загостреному контексті міжвоєнного двадцятиліття:

«Воно зросло з шукання і розпуки. Безжурно-мужнє, повне буйних сил...», воно рішуче виступило проти тоталітаризму сталінського чи гітлерівського гатунку, віддаючи своє життя задля того, аби нарешті Україна перетворилася з об'єкта історії на її органічний суб'єкт.

У першій збірці переважали античні, «варварські» чи давньокиївські мотиви і, за спостереженням Б.-І. Антонича, вони характеризують емігрантську лірику (Є. Маланюк, Л. Мосендз, Ю. Дараган та ін.), глибоко наснажену націо­нальною ідеєю '.

За аскетичною афористичністю строф лірики Ольжича "постає напружена думка борця, що простує над прірвою екзистенційності до великої мети. Іншого шляху для нього немає. Все це на повен голос пролунало у «Вежах», де . замість заглиблень в історію відчувається гаряче дихання сучасності, риторичні формули-гасла відтворюють атмосфе-. ру тривоги й готовності до боротьби. Помітне місце у збірці посідала поема-хроніка «Городок. 1932», де йшлося про суворе життя українських підпільників за умов дифензиви, про акцію Біласа й-Данилишина, які намагалися привернути увагу до виявів польського шовінізму. Вони загинули, видані польській владі несвідомими селянами («Шкодуємо тільки, Що вмерти Удруге не можемо ми!»). Цим героям присвятила свій вірш «Засудженим» й Олена Теліга. Друга частина «Веж» складає цикл «Незнаному воякові»—своєрідна естетизована політична програма українського підпілля

Антонич Б.-І. Теорія по цей бік барикад//Дзвін. 1990. № 5. С. 115. 107

тих літ. Виступаючи з прямим осудом безперспективної інерції українства, Ольжич закликає не примирятися з принизливим животінням раба. Олена Теліга, солідари­зуючись з такою позицією, писала: «Постаті Ольжича не зрікаються насолод життя зі страху, що сі насолоди перешкодять їм у боротьбі. Вони певні своєї сили і віри у свою мету» — і вбачала в цьому характерні риси нової генерації, відмінної від попередньої, наголошувала на ново­му ставленні до традицій, які треба шанувати, але «не всі», відкидаючи рішуче «традиції духовного жебрацтва».

«Підзамчя» — посмертна збірка Ольжича, хоча він її підготував ще 1940 p. Вона синтезувала творчі пошуки поета часів «Ріні» та «Веж», засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських уза­гальнень духовної дійсності, її драматичних колізій. Сув'язь простих слів, невишуканих, природних за звучанням, які щільно наповнюють артистичні мініатюри, викрешує несподі­вано свіжу й точну думку, як-то у вірші «Голландський образ»: буденне існування закоханої окрилюється її чекан­ням тієї миті, коли нарешті з'явиться «він», привезе «коріння й вин без міри» і водночас «велике серце кам'яне». Той сподіваний «він» виявиться тим же самим, але вже іншим. Подібна смислова драматургія спостерігається не лише в інтимних віршах («Сонна Венус», «Диліжанс»), а й у пере­йнятих потужним соціальним пафосом, революційною ідеєю національного відродження України. Типовий у цьому аспек­ті вірш «Ясне мерехтіння кіна», в якому художнє осягнення суті людського життя завершує безальтернативна «без­смертна мить постави», коли «змагання пориву і стриму» зводиться до того, «Щоб плакала Андромаха І вже вирушав Гектор». Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті («Муки св. Катерини», «Пророк»). Його лірика—це спо­відь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідом­лює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам'яті народу («Триптих»). Тому його творчість завжди була невідривною від його трагічно обірваного, ще досить молодого життя, відданого Україні.