Історія української літератури хх століття. Книга 2. Частина перша. – к., 1994.

ББК 83.34УКР6я73 1-90

Розповсюдження та тиражування без офіційного дозволу видавництва заборонено

Автори: В. Г. Дончик, В. П. Агеєва, Ю. 1. Ковалів, Л. С. Бойко, М. С. Гон, І. В. Зуб, М. Г. Жулинський, П. Ф. Іванов, А. І. Кравченко, С. А. Крижанівський, В. П. Лета, В. О. Мельник, О. В. Мишанич, В. П. Мо-ренець, Л. М. Новиченко, М. К. Наєнко, С. Д. Павличко, В. Г. Поліщук, Т. Ю. Салига, М. Ф. Слабошпицький, Є. В. Шарова, Г. М. Штонь.

Редакційна колегія: В. Г. Дончик (науковий редактор), В. П. Агеєва, Ю. І. Ковалів, В. О. Мельник, А. Є. Кравченко (секретар), В. П. Море-нець, Г. М. Штонь

Рецензенти: доктори філол. наук П. П. Кононенко, А. Г. Погрібний

Головна редакція літератури з українознавства та соціогуманітарних

наук

Головний редактор М. С. Тимошик Редактори С. О. Герейло, А. О. Ткаченко

1-90 Історія української літератури XX століття: У 2 кн. Кн. 2. Ч. 1:

1940-ві —1950-ті роки: Навч. посібник/За ред. В. Г. Дончика.— К.:

Либідь, 1994.— 368 с.

ISBN 5-325-00476-Х (Кн. 2. Ч. 1).

ISBN 5-325-00571-5

У другій книзі (частина перша) навчального посібника розгля­дається творчість поетів, прозаїків, публіцистів періоду Великої Вітчизняної війни та повоєнного півторадесятиліття. Зумовлена нею нова національно-патріотична хвиля принесла цілий ряд помітних здобутків у художньому освоєнні складної воєнної та повоєнної дійсності.

Поряд з портретами, вміщеними у пропонованому посібнику, подаються нариси про літераторів української діаспори — М. Орес-та, О. Ольжича, І. Багряного, У. Самчука та інших.

Для студентів філологічних факультетів вузів.

, 4603020102—086 ————тл —— ^Без оголошення ББК 83.34УКР6я73

<&б4—У4

ISBN 5-325-00476-Х(Кн. 2.4.1) ^пт-п ппл

- ' © В. Г. Дончик, В. П. Агеєва,

ISBN 5-325-00571-5 Ю. 1. Ковалів та ін., 1994

ВІД РЕДКОЛЕГІЇ

Друга книга навчального посібника «Історії української літератури. XX ст.»—це продовження першої книги, яка вийшла в світ наприкінці 1993 p. і має хронологічні рамки в охопленні художнього процесу: 1910—1930-ті роки. Цю частину присвячено порівняно невеликому часовому періо­ду— в ній розкривається літературна картина воєнної пори (1941—1945 pp.) та повоєнного півторадесятиліття.

Матеріал групується й подається за тим же принципом, що й у попередній книзі посібника,— крім оглядових роз­ділів, у яких висвітлюються літературно-мистецьке життя, художній процес, загальна панорама поезії, прози, драма­тургії, критики й літературознавства, у виданні містяться й розділи портретні, що представляють художню творчість 40—50-х років «в особах». Добір, вирізнення цих постатей обумовлюються передусім вагомістю, яскравістю доробку письменника, але так само і його прикметністю та характер­ністю, значенням його творчої діяльності для літературного процесу в конкретно-історичний період.

Серед уміщених у другій книзі (ч. І) —літературні пор­трети як письменників, що сформувалися й змужніли в роки війни, так і старших майстрів пера,—А. Головка, О. Вишні, Петра Панча, Ю. Яновського, О. Копиленка, О. Кундзіча, чия (особливо перших двох), найплідніша пора припадає на 20-ті роки або навіть (наприклад, Наталени Королевої) — на роки 30-ті. Але при укладанні книг «Історії...» редколегії доводилося виходити і з самої присутності в літературному процесі 40—50-х років цих фізично вцілілих після довоєнних жорстоких репресій письменників і підтримання ними (бодай певною мірою) значно послаблених зв'язків між мистецьки­ми поколіннями. Крім того, і потреба більш-менш рівномір­ного, пропорційного розподілу матеріалу у книгах також змушувала до цього. Суто технічними причинами поясню­ється і вміщення в цій частині окремого розділу про гумор

і сатиру 20—30-х років разом із оглядом гуморо-сатиричної прози й поезії 40—50-х років.

Як і в першій книзі посібника, тут не оминається увагою творчість українських письменників, що жили й творили в еміграції, поза межами своєї батьківщини. Щоправда, недостатнє наукове вивчення цього масиву літератури сьо­годні не дозволяє досягти необхідної повноти й адекватності у відтворенні загальної картини української літератури за­рубіжжя. Разом з тим, залучення для аналізу художньої творчості діаспори, певна річ, значно розширює панораму української літератури XX ст., допомагає побачити її багат­шою й розмаїтішою, ніж вона видавалася досі. А щодо 40—50-х років, то висвітлення, скажімо, художньої діяльно­сті МУРу (Мистецького Українського Руху; Німеччина, 1945—1949 pp.), його визначних творчих набутків у час, коли проза, поезія, драматургія в Україні ледве виборсува­лися з-під ідеологічного тоталітарного пресу, навзагал істот­но поглиблюють враження від спроможностей українського слрва як такого.

Адресуючи свою працю передовсім студентам вузів, педа­гогам, учителям-методистам, автори «Історії...» — співробіт­ники Академії наук України, відомі вчені прагнули поєднати в посібнику і науковість концепції літературного розвитку, методологічних підходів, об'єктивність естетичних критеріїв трактування художніх явищ та інші риси, властиві фунда­ментальним дослідженням, і якості, притаманні саме робо­там навчального, прикладного характеру (систематизована подача матеріалу; взаємопов'язаність між панорамним оз­найомленням читача з літературним процесом і його «закріп­ленням» на індивідуально неповторних біографіях і творчих досвідах; дохідливість літературознавчої мови, але з посут­нім оснащенням її теоретичним знанням).

З-поміж портретних розділів читач зустріне й типові літературно-критичні нариси, й біографічно-бібліографічні розвідки, й невеликі «штрихи до портретів» на тлі загального потоку, й вільні за формою есеї — така мозаїчність не повинна заважати витворенню цілісного й полісемічного уявлення про літературний процес та його учасників. Більше того, автори тішать себе надією, що такий пошук відповід­них «ключів» до кожного письменника, певна інваріантність допоможуть, при необхідній нормативності, уникнути зодна-ковіння і схематизму викладу, усередненості мови, якими досі грішила більшість підручників, взагалі навчальна літе­ратура, великою мірою пробуджуватимуть думку самого читача, підштовхуватимуть його до самостійного мислення, до творчої співпраці з авторами посібника.

Авторський колектив другої книги (ч. 1) — це так само переважно співробітники відділу української літератури XX ст. Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН Украї­ни. Посутній внесок у написання цієї і попередньої праці зро­били й інші науковці інституту (академіки НАН України І. Дзюба, М. Жулинський, доктори наук О. Мишанич, Г. Сиво-кінь, кандидати наук В. Бурбела, Т. Гундорова, С. Павличко, Т. Свербилова, Н. Шумило) та автори, що в різний час працювали в Інституті літератури (доктори наук В. Брюхо-вецький, С. Крижанівський, кандидати наук Л. Бойко, І. Зуб, П. Іванов, В. Неборак, дослідники В. Лета, Є. Шарова), або є представниками інших установ (доктори наук М. Іль-ницький, Т. Салига, кандидати наук М. Гон, В. Поліщук, літературний критик, письменник М. Слабошпицький), за що складаємо їм усім глибоку дяку.

У підготовці другої книги (ч. 1) посібника «Історія ук­раїнської літератури XX століття» взяли участь: б. П. Агеє-ва (Літературно-мистецьке життя; Олекса Кундзіч; Юрій Косач), Л. С. Бойко (Публіцистика), М. С. Гон (Петро Козланюк; Ярослав Галан), В. Г. Дончик (Художній процес, Олександр Довженко; Петро Панч), М. Г. Жулинський (Тодось Осьмачка; Іван Багряний), /. В. Зуб (Сатира та гумор: 20—30-ті роки; 40—50-ті роки; Остап Вишня; Степан Олійник), П. Ф. Іванов (Платон Воронько), Ю. !. Ковалів (Ігор Муратов; Юрій Клен; Олена Теліга; Олег Ольжич), А. Є. Кравченко (Драматургія; Олександр Корнійчук), С. А. Крижанівський (Фронтова муза), В. П. Лета (Андрій Головко), В. О. Мельник (Олександр Копиленко; Докія Гуменна), О. В. Мишанич (Наталена Королева), В. П. Мо-ренець (Поезія), М. К. Наєнко (Юрій Яновський; Літерату­рознавство і критика), Л. М. Новиченко (Петро Дорошко), С. Д. Павличко (Михайло Орест; Ігор Костецький), В. Г. Поліщук (Леонід Смілянський), Т. Ю. Салига (Поезія вояків УПА), М. Ф. Слабошпицький (Ігор Качуровський), Є. В. Шарова (Іван Вирган), Г. М. Штонь (Проза; Улас Самчук).

І

ЛІТЕРАТУРНО-МИСТЕЦЬКЕ ЖИТТЯ. ХУДОЖНІЙ ПРОЦЕС. 40-ві —50-ті РОКИ

Літературне життя певної епохи здебільшого залежить від розуміння самого поняття літератури, її функцій і при­значення. У тоталітарному суспільстві мистецтво було зведе­не до ролі слухняного ідеологічного інструмента, а митці ставали безвідмовними «гвинтиками» державної машини. Внаслідок репресій 30-х років українське письменство зазна­ло величезних втрат. Тож початок Великої Вітчизняної війни спричинив різні настрої. Патріотичне піднесення, бажання відстояти рідну землю од ворожої навали, заклики до спра­ведливої боротьби, священна ненависть до загарбників — ці мотиви переважали на сторінках преси, в ефірі, в усних ви­ступах письменників з перших днів війни. Але прозірливіші представники української інтелігенції, які знали принаймні частину правди про масштаби більшовицького терору, усві­домлювали, що як фашистський, так і сталінський режими не можуть сприяти розвиткові української культури.

Патріотичні вірші, статті українських радянських поетів з'явилися на газетних шпальтах уже 23—24 червня 1941 p. В «Правде» було вміщено мовою оригіналу «Ми йдемо на бій» П. Тичини, по радіо читали «Клятву» М. Бажана, поезії М. Рильського, П. Тичини, Л. Первомайського. Частина письменників опинилася в евакуації, дехто з різних причин залишався на окупованій території. 109 членів Спілки пись­менників України перебувало на фронті. Багато з них актив­но співробітничали в республіканських, фронтових періодич­них виданнях, зокрема в «Комуністі», «За Радянську Україну!», «За честь Батьківщини!».

Як активний засіб пропаганди ідей визволення і патріо­тизму використовувалося радіо. З кінця 1941 до середини 1944 р. з Москви транслювалися українською мовою пере­дачі радіостанції «Радянська Україна» (тут працювали П. Панч, О. Копиленко, Д. Білоус). У Саратові в цей час налагодила роботу радіостанція ім. Тараса Шевченка, де

перебували Я. Галан, І. Цюпа, К. Гордієнко, В. Владко та інші. З травня 1943 по лютий 1944 р. діяла пересувна прифронтова радіостанція «Дніпро». Українські письменни­ки виступали на трансльованих по радіо антифашистських мітингах представників українського народу (в листопаді 1941 і серпні 1942 pp. в Саратові; в травні 1943 р. в Москві і, нарешті, в лютому 1944 р. у визволеному Києві). Одним з провідних літературних жанрів була в ці роки публіци­стика.

Офіційні органи, зокрема Спілка письменників України, деякі редакції, видавництва були в Уфі. Тут з грудня 1941 p. під орудою І. Кочерги виходить щотижневик «Література і мистецтво»; а з 1943 p. було відновлено «Україну» (редак­тор Ю. Смолич) та «Перець» (редактор Л. Паламарчук). Ю. Яновський редагує в Уфі журнал «Українська літерату­ра», на сторінках якого була опублікована в той період більшість творів українських літераторів, написаних під час війни. Було видрукувано дві книги альманаху «Україна в огні» та одна книга під назвою «Україна визволяється». Досить оперативно виходили невеликі книжечки серії «Фронт і тил». Видавнича діяльність не обмежувалася лише новинками, великими тиражами випускалися твори україн­ської класики, зокрема Т. Шевченка, І. Франка, М. Коцю­бинського, Лесі Українки.

Українські видання з'являлися і на окупованій території. Певний час деякі письменники ще робили спроби до співпра­ці з новою владою в надії на пом'якшення утисків щодо української культури. Але уже в перші місяці війни будь-які ілюзії були спростовані. У Харкові виходила газета «Нова Україна», де кілька місяців співпрацювали А. Любченко, Ю. Шевельов. Багато уваги літературним справам приділя­ла редагована У. Самчуком газета «Волинь». Ю. Шевельов так характеризував настрої того часу: «У ті перші місяці окупації мало було відомо про природу німецького режиму. Совєтська пропаганда говорила про нього багато правди, але через те, що говорилося з цього джерела, віри не йнято. Здавалося невірогідним, що на заході міг народитися близ­нюк совєтської системи» '.

Терор проти українських діячів почав поступово нароста­ти. Українські видання в Києві («Українське слово», «Ли­таври») були закриті, а їх організатори, зокрема О. Теліга, І. Ірлявський, знищені гестапо. У Харкові вийшло три номе­ри журналу «Український засів» (останній, четвертий, у Єлисаветграді). Центром українського культурного життя

Шерех Ю. Не для дітей. Нью-Йорк, 1964. С. 10. 7

ще зоставався Львів. Тут діяло «Українське видавництво», де випускалися й твори репресованих та заборонених тоді письменників; публікувався місячник «Наші дні»; у Празі функціонував журнал «Пробоєм», у Берліні — «Український вісник». Важливе значення для активізації літературного процесу мала газета «Краківські вісті». Новинки, які час від часу могли з'являтися друком, свідчи-ли, що попри утиски й переслідування українська література все ж продовжує розвиватися. На організованому «Українським видавниц­твом» конкурсі були відзначені «Старший боярин» Т. Ось-мачки, «Тигролови» І. Багряного, «Юність Василя Шереме-ти» У. Самчука. Проте на початок 1944 p. ці періодичні органи припинили своє існування, ціла когорта митців зму­шена була емігрувати.

Не кращі склалися умови для розвитку української куль­тури й в самій Україні. Якщо під час війни цензурні утиски, ідеологічний нагляд дещо послабшали, то в перші повоєнні роки боротьба проти «українського буржуазного націоналіз­му» знову стала для влади актуальною.

Упродовж воєнного чотирьохліття написані були «Украї­на в огні» О. Довженка, «Похорон друга» П. Тичини, «Мандрівка в молодість» М. Рильського, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги тощо. Ці здобутки видавалися тим вагомішими в порівнянні з риторично-офіційним тоном переважної біль­шості поетичних і прозових творів тридцятих років. Впевнено зазвучали голоси молодих письменників воєнного й повоєн­ного покоління. Збагачувалася стильова і жанрова палітра тогочасної літератури. Відновилася літературна періодика. У травні 1945 р. заявили про себе «Літературна газета» та «Радянське мистецтво»;' з 1946 р. —'журнал «Радянська література» (до 1944 р.— «Українська література» згодом прибрала назву «Вітчизна»); з 1944 р. з'явилося кілька номерів «Дніпра», «Радянського Львова», «Советской Укра­ины». У 1948 р. відбувся II з'їзд письменників України.

Але водночас уже жорстокішим ставав ідеологічний тиск, наростала хвиля цькування і нищівної критики мало не всіх талановитіших українських митців. На догоду сумнозвісним постановам ЦК ВКП (б) «Про журнали „Звезда" і „Ле­нинград"» (1946), «Про оперу В. Мураделі „Велика друж­ба"» (1948) були прийняті подібні документи ЦК КП (б) У, зокрема «Про перекручення і помилки у висвітленні істо­рії української літератури в „Нарисі історії української літератури"», про журнали «Вітчизна» та «Перець». 1947 р. на пленумі СПУ та у пресі паплюжили роман Ю. Яновського «Жива вода», роман І. Сенченка «Його покоління», повість П. Панча «Голубі .ешелони». Згодом така ж доля спіткала

і вірш В. Сосюри «Любіть Україну» (195Г». Академічна «Історія української літератури» інформувала читачів у спеціальному розділі «Боротьба проти виявів ворожої ідеології», шо «серед письменників, котрі допустили у своїй творчості значні ідейні зриви, був і М. Рильський. Прислу­хавшись до голосу більшовицької критики, він став на шлях рішучого переборення помилок, довівши це своїми новими поезіями, що здобули визнання народу... Облудними космо­політичними ідеями перейнята післявоєнна творчість С. Го­лова ні вського»'. Фінал сталінського режиму ознаменований зловісною реакцією в усьому суспільному житті, зокрема й літературно-мистецькому. І лише викриття культу особи, теплі повіви хрущовської відлиги принесли відрадні зміни.

Опинившись в еміграції, представники української інте­лігенції попри всі несприятливі зовнішні обставини праг­нули консолідувати розпорошені сили, налагодити видавни­чу діяльність. Найяскравішою сторінкою українського літе­ратурного процесу 40—50-х років було, безперечно, засну­вання восени 1945 р. мистецького українського руху (МУ-Ру), який об'єднав письменників-емігрантів. МУР здеклару­вав вимогу високомистецької творчості, яка б принесла українській літературі міжнародне визнання. Один з ініціа­торів створення угруповання Ю. Шерех так визначив новиз­ну цієї програми: «Проголошується єдиний фронт різних розгалужень літератури на еміграції. Перед війною письмен-• ники на еміграції і в Галичині були поділені на неспівмірно велике число різних дрібних угруповань, що кожне з них прагнуло монополії й проводу. При такому стані речей непотрібно багато зусиль витрачалося на взаємопоборюван-ня і на організаційні справи... У протилежність цьому стано­ві МУР уважав, що вся українська література на еміграції має спільне ідеологічне підґрунтя, а розвиток індивідуальних і групових особливостей цілком можливий у межах загаль­ної творчої співпраці та перманентної дискусії. Перейти до цього стану було тим легше, що фактично... в роки війни старі угруповання перестали існувати» ².

До МУРу увійшла ціла низка талановитих українських письменників—У. Самчук, В. Петров, І. Костецький, Ю. Косач, І. Багряний, В. Барка. Т. Осьмачка, К. Гриневи-чева, Ю. Клен, О. Лятуринська, Є. Маланюк, М. Орест, С. Гординський, Ю. Шевельов, Б. Кравців, І. Кошелівець, Л. Полтава та ін. Об'єднання налагодило видавничу діяль-

' Історія української літератури. [На правах рукопису.] К., 1950. Т. 2. С 301—302.

' Шерех Ю. Не для дітей. С. 231—232.

ність, побачив світ альманах «МУР» (1946), в ньому були вміщені вірші Є. Маланюка, В. Лесича, Л. Лимана, поема М. Ореста «Повстання мертвих», уривки з «Попелу імперій» Ю. Клена, повість Ю. Косача «Еней і життя інших», мала проза І. Костецького («Ціна людської назви»), В. Домонто-вича («Розмови Екегартові з Карлом Гоцці»). У розділі критики із статтями виступили У. Самчук, Ю. Шерех, В. Дер­жавин. У трьох випусках збірника літературно-мистецької проблематики «МУР» (1946—1947) публікувалися матеріали теоретичних конференцій та з'їздів, предметом жвавих дискусій стали доповіді голови правління МУРу У. Самчука, членів спілки Ю. Шереха, Ю. Косача, І. Костецького та ін, Поставлена МУРом проблема «великої літератури» (таку назву мала доповідь Уласа Самчука на першому з'їзді) закликала письменників служити національній ідеї. Заанга-жованість літератури навіть для справи національно-ви­звольної боротьби означала зведення її призначення до вузько утилітарних, прикладних, «неопросвітянських» завдань. Національний реалізм був у певному сенсі дзеркальним відображенням соцреалізму. З цими ідеями пов'язана і від­стоювана тоді Ю. Шерехом концепція органічно-національ­ного стилю (невдовзі сам автор визнав її наївність). По­пулістська ідея «великої літератури» позначилась на ді­яльності деяких об'єднань митців. Надмірна заангажова-ність найбільше зашкодила творчості І. Багряного, Ю. Коса­ча та деяких інших письменників. Але подальший розвиток переконливо засвідчив неви правда ність таких гасел. Народ­ництво вже не можна було реанімувати.

МУРові судилося пережити чимало внутрішніх супереч­ностей та зовнішніх, організаційних труднощів. Через фінан­сові проблеми всі його видання були неперіодичними. Деякі твори вдалося випускати у серії «Мала Бібліотека МУРу». Серед перших газет і журналів повоєнної еміграції слід назвати «Рідне слово», «Українську трибуну» (Мюнхен), «Заграву» (Авгсбург), «Літературно-науковий вісник» (Гай-денава), «Українські вісті» (Ульм), «Неділю» (Авсбург), «Час» (Фюрст); у Зальцбурзі виходив журнал «Литаври», де співробітничали Ю. Клен, І. Кошелівець, Ю. Лавринен-ко, І. Качуровський. Чи не найбільш представницькою була «Арка» (Мюнхен), яка проіснувала два роки (1947—1948). Головними редакторами спочатку були В. Домантович, зго­дом Ю. Шерех. Тут з'являлися художні твори, критичні огляди, рецензії, філософські, мистецтвознавчі, культуроло­гічні статті. І. Костецький підготував і видав збірник «Хоре» (1946) та «Календар-альманах на 1947 рік». З 1954 р. в Ганновері за редакцією І. Костецького та І. Сапіги виходив

Ю

журнал «Україна і світ». З 1950 р. в Філадельфії видавався часопис «Київ». З 1951 р. з'являється редагована І. Кошелів-цем газета «Сучасність». МУР об'єднав письменників різ­них світоглядних естетичних орієнтацій. Популістські, «неоп-росвітянські» концепції І. Багряного погано уживалися з інтелектуально-філософською творчістю В. Петрова чи з модернізмом 1. Костецького. Багато в чому відмінною була й позиція В. Державина та М. Ореста. Все це спричинило постійну боротьбу різних течій та груп, а надалі і розкол. Першим виявом такого розпаду стало утворення групи «Сві­тання», яка почала видавати однойменний літературний альманах. До її складу увійшли поет-символіст М. Орест, критик і літературознавець (був професором Харківського університету) В. Державин, публіцисти В. Шаян, Ю. Чорний. 'Послідовні європеїсти, вони покладали надії на розвиток традицій українського неокласицизму, закидали керівництву МУРу «плужанство», «неопросвітянство» тощо. Полеміка між МУРом та «Світанням», Ю. Шерехом та В. Державиним тривала близько року. З критикою МУРу виступав і Д. Дон-цов. Незабаром масова еміграція за океан спричинила згор­тання творчої активності, занепад видавництв (тут позначи­лась і тогочасна грошова реформа в Німеччині).

Чотирирічна діяльність МУРу (1945—1949), пізніших літе­ратурних та мистецьких угруповань в Америці стала добою піднесення української культури після трагічних утрат 30-х і 40-х років. 1949 р. в Нью-Йорку було створено Україн­ський літературно-мистецький клуб, театр-студію на чолі з О. Добровольською та Й. Гірняком '. 1954 р. відбулися установчі збори Об'єднання українських письменників «Сло­во», якому судилося відіграти консолідуючу роль серед мистецьких сил на еміграції. В 50-х роках почала активно діяти УВАН — Українська вільна Академія наук. За перші десять років її існування вийшло понад двадцять книжок українською мовою, були проведені наукові конференції, диспути, започаткована архівно-пошукова робота. Тривалий час очолювали УВАН М. Ветухів та Ю. Шевельов.

В Україні сприятливіші умови для розвитку літератури і мистецтва настають лише з поступовою лібералізацією суспільного життя. У другій половині. 40-х — на початку 50-х тривали ідеологічні «проробки» митців, спрямовані на крити­ку то «українських буржуазних націоналістів», то «безрідних космополітів». У центрі уваги тогочасної літератури перебу­вав трагічний і героїчний воєнний досвід, але глибинне,

' Див.: Дражевська Л Перші кроки «недостріляних» українців у повоєнній Америці//Слово і час. 1991. j\° 10. С. 31—32.

11

всебічне його осмислення ставало в тих умовах неможливим. Переважало парадне зображення війни, радісне уславлення перемоги. Про ту ціну, якою вона дісталася, майже не йшлося. Мажорні нотки звучали і в творах на сучасну тему. А між тим дійсність давала мало підстав для мажору. Вчорашні герої опинялися, повернувшись додому, в задуш­ливій атмосфері доносів і переслідувань, партійної регла­ментації духовного, особистого життя людини. Колишні полонені, мільйони людей, котрі перебували на окупованій - території, зазнавали утисків і дискримінації.

Якщо в літературі, особливо в поезії воєнної доби, все ж звучали щирі, гуманістичні нотки, то тепер пафос «уславлен­ня» й «оспівування» насаджувався ще жорстокіше. Гіркий запис О. Довженка у «Щоденнику» з приводу заборони в 1943 p. «України в огні» можна накласти на весь літера­турний розвиток перших повоєнних літ: «Мені важко од свідомості, що «Україна в огні»—це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна, і ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика» '.

Порівняно з воєнним періодом послаблюється ліричний струмінь ноезії, будь-які надії «зламать риториці хребет» знову зникають. Схематизм, декларативність панують і в тогочасній прозі та драматургії. В художньому розвитку, наголошено в двотомній «Історії української літератури» (1987—1988), «мали місце тенденції певного естетичного консерватизму, переважаючого орієнтування на класичні традиції і менше—на сміливі новаторські пошуки, інтерес до змістовного і водночас простого, випробуваного слова й разом з тим уникання складніших, інтелектуально й психо­логічно неодномірних, «суб'єктивніших» варіантів»².

Естетика соціалістичного реалізму була зорієнтована на дзеркально-догматичне відтворення дійсності «у формах са­мого життя». А це означало канонізацію найпростіших форм відображення, зокрема народницького реалізму другої поло­вини XIX ст. панегіричне «оспівування» на догоду офіційній ідеології. Саме в повоєнні роки в критичних статтях поши­рення набула сумнозвісна теорія безконфліктності, за якою дозволялося аналізувати лише боротьбу добра з іще ліп­шим добром і таврувалися будь-які прояви очернительства світлої радянської дійсності.

Літературній критиці була відведена роль ідеологічного цензора, вироки якого часто бували нещадними. Вульгарно-